Вiзьмiмо задля прикладу життя так званого бездомного собаки. Убогого, безпорадного собачати, що вздрiло свiт де-небудь за дощаною огорожею якогось будiвельного майданчика. Сердешне цуценя перших шiсть тижнiв сяк-так годується скупим молоком матерi. Та припустiмо, що саме йому пощастить залишитися живим, -- бо шестеро його братiв та сестер загинуть ще слiпими. Одного похмурого недiльного ранку ватага хлопчакiв зажене його на найдальшу околицю мiста, дороги назад, до матерi, вiн уже не знайде й приб'ється до якогось глухого сiльця, де й люди живуть не краще за собак.
Тут якийсь дядько кiсткою заманить його на своє подвiр'я, а там схопить, накине на шию мотуза й прив'яже бiля ганку.
-- Стерегтимеш менi хату вiд злодiїв, -- скаже вiн собацi. -Може, ти й не наїдатимешся в мене, проте з голоду не здохнеш. Чим багатi, тим i радi, щоб ти знав. Отак i ти.
На щастя, надворi лiто. Уперше взятий на прив'язь собака терпить голод, норови хазяїна й немилосерднiсть сiльських хлопчакiв бодай за теплої години.
Та якось уночi, коли вже ось-ось зима, собака западе, знемiгшися, в такий мiцний сон, що не почує злодiя, i той украде з хазяйського льоху єдиний шматок шинки. Не диво, що сердега дядько геть оскаженiє i зжене злiсть на собацi.
А наступної ночi вдарить перший добрячий мороз, i собака, що не має нiякого захистку, голодний i побитий, хапатиме дрижаки на холодi. Отодi замучена, ошаленiла з вiдчаю тварина вперше повстає проти такого iснування. Двома своїми, вже давненько не молочними, а новими, мiцними зубами собака перегризає мотуз, яким прив'язав його мучитель-дядько, й цiлiсiньку нiч бiжить полями, лiсом i навiть ледь-ледь пришерхлим ставом, що, може, тiльки й удержить на собi худющого охлялого собаку.
Ранок застає втiкача в мiстi. Вiн солодко спить, приткнувшись за якоюсь комiрчиною бiля великого критого ринку: тут вiн уперше досхочу наївся -- тим, що викинули як непотрiб з цього величезного схову товарiв.
Собака прокидається надвечiр, позiхає, потягається й почуває себе здоровим, наїденим i дужим. I йому не здається дивним те, що прегарно пiдстрижена панянка з благородної родини пуделiв захоплено дивиться на нього, хоч вiн i не щойно з ванни, i весело з ним грається, аж поки гладка дама в хутрi з жахом гукає його нову подругу до себе й тягне її геть на червоному шкiряному повiдку з золотими гудзичками.
Це, звiсно, смутить бездомного собаку, та не знищує в ньому пробудженої самоповаги. На прощання вiн гучно гавкає навздогiн новiй подрузi й, гордо задерши голову, простує до мiста. Вiн такий захоплений собою, що вiдомому гицелевi Казимiровi Хляпавцi не штука блискавично накинути йому на шию ланцюга i вкинути у свою будку на колесах, до iнших собак-бранцiв. Несамовитого їхнього гавкоту майже не чути за гуркотiнням мотора старої машини.
Наступнi два днi собаку держать у тiсному довгому барацi на вiддаленому передмiстi. Але Казимiровi Хляпавцi не дуже-то легко його приборкати. Собака бiльш не хоче плазувати, пiдiбгавши хвоста. Вiн не боїться канчука й на третiй день, тiльки-но гицель вiдхиляє дверi -укинути бранцям їжу, -- вихоплюється з барака й дає драла.
Це вже вдруге вiн рятується вiд своєї лихої долi, але, на жаль, вона знов ловить його в лабети.
Оскiльки вiн не вмiє читати (це лихо в нього принаймнi спiльне з iншими, щасливiшими собаками), то й не звертає уваги на табличку з написом: "Собак, що нищать дичину в цьому районi, стрiляти на мiсцi".
Собака безтурботно бiгає собi в небезпечному для нього районi й раптом бачить попереду зайця. I тодi в ньому прокидається собачий мисливський iнстинкт. Собака чимдуж кидається навздогiн зайцевi, i собацi так добре, так чудово (дарма що заєць, плутаючи слiд, весь час водить його за носа), вiн на повнi груди вдихає повiтря волi.
"Оце життя!" -- думає вiн собi, женучи зайця стернями. Але саме тiєї митi, коли життя на свiтi бiлому вперше здається йому прекрасним, лiсничий пiдносить рушницю, цiлиться, стрiляє i влучає в нього.
Так уривається собаче життя десь серед поля, коли дзигарi на ближнiй вежi вибивають сьому i щасливiшi собаки саме лаштуються смачно повечеряти.
Прадiдусь заплескав у долонi.
-- Чудово, Хлопчачок! -- вигукнув вiн. -- Ти показав, що навiть нужденний собака iнодi знаходить у собi дещицю героїзму. Або тiльки вiн хоч раз дихнув повiтрям волi, тодi вiн напружить усю силу, щоб порвати свiй ланцюг... А ти помiтив, Хлопчачок, що ми сьогоднi тiльки й говоримо що про тиранiв та тих бiдолах, яким доводиться боронити своє життя?
-- Помiтив, прадiдусю. Якось воно так само виходить. I тодi, чотири роки тому, коли ми говорили про мову, в нас теж була щодня певна тема. Й тепер так. Узавтра ми складатимемо вiршi та оповiдки про пам'ятники.
-- Авжеж, -- сказав Великий Хлопчак. -- Справдi, ми й на завтра вже маємо тему. Певне...
Прадiдусь не доказав, бо до нас несподiвано завiтав гiсть. Вiн уже стояв у дверях кiмнатчини. Це був мiй долiшнiй дiдусь, той, що в нього кучерявий чорний чуб.
-- Я не заважатиму?.. -- спитав вiн.
-- Такий рiдкiсний гiсть, як ти, Якобе, нiколи не може заважати, -- всмiхаючись, вiдповiв прадiдусь.
-- Та ви ж начебто вiршуєте, Хлопчаки... Я спокiйнiсiнько можу собi пiти наниз, а за годину знов прийду. Жiнки там балакають про рiздвянi подарунки. Може, i я щось їм пiдкажу.
-- Ми вже досить добре обмiркували нашу тему й досхочу навiршувались, Якобе, -- сказав прадiдусь.
Ми з прадiдусем в один голос запевнили, що вiн нiтрохи нам не заважатиме, нехай, мовляв, заходить. Усi його побоювання зовсiм безпiдставнi.
-- Яку тему, Хлопче? -- спитав долiшнiй дiдусь.
-- Великi й малi цього свiту, хазяї i наймити, тирани й пiдданцi.
-- Як шкода, що я не встиг послухати, -- з жалем сказав долiшнiй дiдусь.
-- Е-ге ж... -- Старий Хлопчак замислено їздив туди-сюди у своєму крiслi. -- Е-ге ж, Якобе, одна рiч на сьогоднiшню Тему в мене ще лишилася. Це байка. Я її придумав колись, кiлька рокiв тому. Можу тобi розказати.
-- То розкажи, Хлопче, -- сказав долiшнiй дiдусь, -- ти ж знаєш, що я й сам подеколи вiршую, хоч поет iз мене невеликий.
Цей мудрий натяк на прадiдусiв поетичний хист пiдохотив Старого Хлопчака. Вiн трохи помовчав, пригадуючи байку, а тодi прочитав її нам:
Ведмiдь i мурашки
Старенький ведмiдь-горопаха
Надумав довести мурахам,
Яка-то вiн сила, ведмiдь!
Отак i набрався охоти
На хату тiєї дрiбноти
Залiзти i сiсти й сидiть.
А сiв -- то хутенько схопився,
Зачухався i закрутився,
Ревiв i качавсь по землi.
Уперше побачив вiн: мужнi,
Невтомнi, вiдважнi i дружнi, -
То й сильнi мурахи малi.
Пролежав бурмило чимало -
Все тiло горiло-палало
(Така навiсна мурашня!).
Весь скусаний, зчуханий, здертий,
Утiк, мов од лютої смертi,