Герой свою дорогу.
Як мав вiн рокiв двадцять три,
Був юний i вродливий,
Прийшли до нього двi сестри -
Красунi, просто диво!
Чи ту, чи ту з них, осяйну,
Повинен вiн обрати.
Звуть Насолодою одну,
Чеснота другу звати.
-- Герою, обери мене,
То не звiкуєш марне,
Бо я -- то все, що чарiвне,
Все, що приємне й гарне!
Це Насолода так тодi
Сказала ясно й дзвiнко.
Чеснота ж: -- Я даю тобi
Лиш славу добрих вчинкiв.
Герой замислених очей
Довгенько з них не зводив.
Тодi, зирнувши в той бiк, в цей,
Сказав до Насолоди:
-- Вас легко, панно, полюбить
I жити для забави.
Але в душi моїй горить
Жага добра i слави.
Тяжкi шляхи мого життя,
Я знаю це достоту.
Але беру без вороття
В супутницi Чесноту.
Я з нею небезпек усiх
Спроможний не боятись.
А якщо вам iз цього смiх,
То можете смiятись!
Прадiдусь згорнув зошита, i я сказав:
-- Напевне, кожному одного чудового дня доводиться обирати свiй шлях у життi.
-- Так, Хлопчачок, -- вiдповiв прадiдусь. -- Оце ж i прекрасно в Гераклi, що вiн такий, яким був би кожен iз нас, сягнувши рiвня напiвбога. Адже безлiч героїчних переказiв -- то тiльки переiнакшенi подвиги Геракла. Я не випадково раз у раз до нього повертаюсь i недарма в багатьох своїх баладах пiдкреслюю, що вiн не в однiй справi був перший у свiтi. Тому й пам'ятник Геракл має цiлком справедливо.
-- Який пам'ятник, прадiдусю?
-- Сузiр'я в небi, Хлопчачок! Прекраснiшого пам'ятника годi й вигадати.
На жаль, наша розмова урвалася, бо щось загупало по сходах. А що цього разу нам не довелося ховати анi списаних шпалер, анi "Моряцького щорiчника", то ми стали безстрашно чекати гостя; проте, на наш подив, до кiмнати, тримаючи в руцi грубенький червоний записник, увiйшла тiтонька Юлiя.
-- Даруйте, панове, -- вигукнула вона, -- я знаю, що перебила вам роботу. Але я теж написала оповiдку про пам'ятник, i менi так кортить почути думку тямущих людей!
-- Ми вас уважно й терпляче вислухаємо, тiтонько Юлiє, -- сказав Старий Хлопчак. -- Тiльки скиньте спочатку пальто.
Сердешна тiтонька так хвилювалася, що їй нiяк не щастило роздягтися. Довелося менi вставати й визволяти її руки з поперекручуваних рукавiв пальта. За мить вона вже сидiла поруч мене на канапцi i вся аж свiтилася -- так їй не терпiлося прочитати свою оповiдку.
Оскiльки вона була премила бабуся, то ми, поети, прикинулися хтозна-якими зацiкавленими i стали терпляче її слухати.
IСТОРIЯ КАМЕНЯ СПОТИКАННЯ
Далеченько звiдси, метрiв за сотню вiд старого путiвця, виглядає з трави гладенький круглий горбик. Це видно латочку величезного каменя. Якби камiння вмiло говорити (а наша фантазiя спроможна змусити його заговорити), цей камiнь розповiв би нам свою iсторiю десь отак:
Я -- уламок пiсковика, багато тисячолiть тому оця мiсцина була його батькiвщиною. Хоч я й лежу тут смирний i непорушний, та через мене завжди спотикається всяка звiрота.
Почалося з родини звiроящерiв, що з невiдомої менi причини бiгла через це поле. Одне звiроящеря в поспiху не побачило мене, спiткнулося i, заголосивши, беркицьнулося в траву.
Уся родина миттю спинилася, повернула назад до потерпiлого малого, дiзналася, що сталось, i заходилася лаяти мене, безневинний камiнь, найлютiшими словами: малий, бачте, розбив собi об мiй гострий рiжок два пальцi!
Минули столiття, а може, й тисячолiття, поки вiтер i дощ змили з мене цю ганьбу. За той час мої гострi рiжки поволi стерлися, i я глибше врiс у землю, що було менi дуже до речi, -- бо я не люблю лежати в когось на дорозi.