Тiтонька Юлiя справдi давно вже перебувала пiд п'ятою в свого господарного й практичного сина-знайди. Але менi завжди здавалося, що їй самiй це подобається. А втiм, цього разу нам пощастило її заспокоїти: мовляв, у неї ж заведено обiдати пiзно, ми ще маємо доволi часу. Тому вона зрештою згодилася повiршувати з нами, i я принiс їй ще не списаний сувiй шпалери. Але тiтонька Юлiя наполягала на тому, що вона писатиме у своєму червоному записнику, -- по-перше, тому, що вона так звикла, а по-друге, тому, що її манiсiнький висувний олiвчик навряд чи буде помiтно на грубiй шпалерi, -- так вона пояснила нам причину. На це ми пристали. Зрештою, нам iз прадiдусем буде просторiше на шпалерах, якщо тiтонька Юлiя шкрябатиме вiрша в своєму записнику.
Що саме писати -- кожен вирiшував сам, аби тiльки вiрш був про якийсь пам'ятник. Це була єдина умова.
На жаль, вiршувати в товариствi тiтоньки Юлiї було не так просто, її поетичний хист був, так би мовити, сценiчного гатунку. Вона раз у раз мимрила собi пiд нiс, поглядала на нас, мовби просила допомоги, вибивала олiвцем по записнику вiршовий розмiр, лiчила на пальцях склади, совалася туди-сюди по канапцi, нiби сидiла в салонi корабля в добрячу хитавицю. Коли я в якусь мить глянув на грубку, тiтонька Юлiя хотiла була зараз же почати зi мною розмову, але я, заглиблений у свiй вiрш, вiдповiв їй так уривчасто, що вона, зiтхнувши, знову прикипiла до червоного записника.
А коли ми з прадiдусем нарештi один за одним поклали свої теслярськi олiвцi, тiтоньцi Юлiї було ще далеченько до кiнця. Тому ми запропонували допомогти їй скiнчити останню строфу вiрша. Проте вона хотiла довести свiй вiрш до ладу самостiйно i справдi незабаром поклала й собi малесенького свого олiвчика в футляр.
-- Звичайно, перша читатиме наша гостя, -- сказав прадiдусь.
I тiтонька Юлiя прочитала нам iз червоного записника вiрш пiд назвою
Монета з головою Нерона
В добу космiчної ракети
В музеї трапиться, бува.
Зразок прадавньої монети,
На нiй -- Нерона голова.
Пихата, лаврами вiнчана...
Хто увiнчать його звелiв,
Несамовитого тирана,
Що стiльки вигубив голiв?
Тому, кому прокльони слали,
Кого затаврував поет, -
Чи склав би люд данину слави,
Увiчнивши в однiй з монет?
Я вам скажу не по секрету,
Без лицемiрства i оман,
Що карбувати цю монету
Примусив сам-таки тиран.
Безсмертя, думав вiн, здобуде
Через монети найскорiш.
Оце ж його безсмертя, люди, -
Цiна йому -- щербатий грiш!
-- Чудово, тiтонько Юлiє, просто чудово! -- сказав прадiдусь. -Та ви ж справжня поетеса!
-- Е, я ж не вмiю так швидко, як ви, -- засоромилася тiтонька Юлiя.
-- О господи, тiтонько Юлiє! -- вигукнув я. -- Не той справжнiй поет, хто пише швидко! Чи вiрш написано за чверть години, а чи за чверть року -- байдужiсiнько! Важливо тiльки, щоб вийшло щось путнє.
-- А ваш вiрш, люба тiтонько Юлiє, -- це таки щось путнє, -- додав прадiдусь.
-- Та про героїв у ньому немає нiчогiсiнького, шановнi!
-- Овва, тiтонько Юлiє! Вiн же показує, що пам'ятник ще не робить героєм. Так-бо, прадiдусю?
-- Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотiлось би послухати ще й твого вiрша. Як вiн називається?
-- "Дзвонар i генерал".
-- Прочитай нам його!
I я прочитав:
Дзвонар i генерал
При в'їздi в мiсто пам'ятник величний -
Цей генерал без бою мiсто взяв.
А спосiб був таки не зовсiм звичний,
В який звитяжець той героєм став.
Довгенько ад'ютантовi й не снилось,
Щоб вiн про все те правду розповiв.
Але не втерпiв, i тодi розкрилось
Все, як було, й дiйшло до наших днiв.
Вiн сповiстив, що мiсто це стовежне
Пан генерал здобути наказав,
Забувши геть всi "мудро" й "обережно",