Довго простував маленький принц пісками, скелями й снігами і набрів зрештою на дорогу. А всі дороги провадять до людей.
— Добридень,— промовив він.
Перед ним був садок, повний квітучих рож.
— Добридень,— відгукнулися рожі.
Маленький принц поглянув на них. Усі вони скидалися на його квітку.
— Хто ви? — спитав він, вражений.
— Ми — рожі,— відказали квіти.
— Он як...— сказав маленький принц.
I почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна така. А ось тут буяло п'ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду!
«Як би вона досадувала, коли б побачила це! — помислив маленький принц.— Вона б страшенно закахикала і вдала, що помирає, аби лише не стати смішною. А мені довелося б удавати, ніби я доглядаю її, бо ж інакше, аби принизити й мене, вона справді могла б умерти...»
А потім він ще сказав собі: «А я гадав, що маю такий скарб — єдину в світі квітку, а то звичайнісінька рожа. Проста рожа і три вулкани заввишки до колін, і то один з них погас, певне, назавжди — цього замало, щоб величати себе принцом...»
Він упав на траву й заплакав.