Збіг тиждень із дня моєї вимушеної посадки, і, слухаючи розповідь про крамаря з пілюлями, я випив останній ковток води.
— О,— сказав я маленькому принцові,— твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені нема чого пити, і я теж був би щасливий, аби міг просто піти до криниці!
— Мій приятель лис...— почав він.
— Хлопче, мені вже не до лиса!
— Чому?
— А тому, що доведеться сконати від спраги...
Він не зрозумів мене і заперечив:
— Добре, коли є приятель, навіть якщо треба сконати. От я, я дуже радий, що приятелював із лисом...
«Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не зазнавав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця...» — помислив я.
Проте він поглянув на мене і відповів на мої думки:
— Мені теж хочеться пити... пошукаємо колодязя...
Я втомлено розвів руками: це безглуздя — шукати навмання в безкраїй пустелі колодязя. I все ж ми рушили в дорогу.
Довгий час ми йшли мовчки: нарешті споночіло, в небі спалахнули зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх наче вві сні. А в пам'яті все лунали слова маленького принца.
— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.
Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:
— Вода буває потрібна й серцю...
Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.
Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:
— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси...
— Авжеж,— відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.
— Пустеля гарна...— додав він.
Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось...
— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.
Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб.
Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.
— Так,— сказава я,— йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!
— Я дуже радий,— озвався маленький принц,— що ти згоден з моїм приятелем лисом.
Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований.
Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі. У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка.
Найголовнішого не побачиш очима...»
Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум'я світильника, навіть коли він спить...» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх...
Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.