— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають,— мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди...
I додав:
— I це все даремно...
Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.
— От чудасія,— сказав я маленькому принцові,— тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка...
Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.
— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає...
Я боявся, що він утомиться.
— Я сам витягну,— сказав я,— тобі це не до снаги.
Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам'яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.
— Мені хочеться цієї води,— сказав маленький принц,— дай напитись...
I я зрозумів, чого він шукав.
Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті.
Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок. Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.
— Люди на твоїй планеті,— промовив маленький принц,— викохують п'ять тисяч рож в одному саду... і не знаходять того, чого шукають.
— Не знаходять,— погодився я.
— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води...
— Авжеж,— погодився я.
I маленький принц додав:
— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.
Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.
— Ти повинен виконати обіцянку,— стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.
— Яку обіцянку?
— Пам'ятаєш... обротьку для мого баранця... Я ж відповідаю за ту квітку.
Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.
— Баобаби в тебе схожі на капустини...
— О!
А я так пишався своїми баобабами!
— А в лиса твого вуха... наче роги! I які довгі!
I він знову засміявся.
— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.
— Ні, дарма,— заспокоїв він мене.— Діти й так знають.
I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.
— Ти щось надумав, а я не знаю...
Але він не відповів.
— Бачиш,— мовив він,— завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.
I замовк. Потім додав:
— Я упав зовсім близько звідси...
I зашарівся.
I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура. Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев'ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?
Маленький принц зашарівся ще дужче. А я додав нерішуче:
— Може, тому, що минає рік?..
I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?
— О! — мовив я.— Я боюсь...
Але він перейняв мене:
— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут.
Приходь завтра ввечері...
Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.