Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам'яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:
— Хіба ти не пам'ятаєш? Це було зовсім не тут.
Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:
— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.
Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:
— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.
До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.
По недовгій мовчанці маленький принц спитав:
— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?
Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.
— Тепер іди,— мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.
Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.
Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.
Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.
— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!
Я розв'язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:
— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.
— Звідки ти знаєш?
Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!
Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:
— Я теж сьогодні вертаюся додому.
Потім додав журно:
— Це куди далі... це багато важче...
Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати...
Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.
— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька...
I він сумно всміхнувся.
Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.
— Ти трохи злякався, хлопче...
Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:
— Куди страшніше буде сьогодні ввечері...
I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.
— Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся...
Але він сказав:
— Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я упав рік тому...
— Слухай, хлопче, адже вся ця історія з гадюкою, з побаченням і з зіркою — це просто лихий сон, еге ж?
Але він не відповів. Сказав лише:
— Найголовнішого не побачищ очима...
— Це як із квїткою. Як ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі тобі любо дивитися на небо. Всі зорі розквітають.
— Авжеж.
— Це як із тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика... а все та корба й вірьовка... пам'ятаєш?.. вода була чудова.
— Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто одна з численних зірок. I тобі подобатиметься зорювати... Всі зорі стануть тобі за приятелів. I потім я тобі дещо подарую...
I він засміявся.
— О хлопче, хлопче, як я люблю цей твій сміх!
— Оце й буде мій подарунок... це буде, як із тою водою...
— Що ти хочеш сказати?
— У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає...
— Як це розуміти?
— Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!
I він сам засміявся.
— I коли ти втішишся (а втіха таки приходить), ти будеш радий, що познайомився зі мною. Ти завше будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно... I твої приятелі будуть неабияк здивовані, що ти смієшся, глядячи на небо. А ти їм скажеш: «Так, так, зорі завше викликають у мене охоту сміятися!» I вони подумають, що ти несповна розуму. Ось яку капость я тобі втну...
I він знову засміявся.
— Це буде так, наче замість зірок я дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися...
I він знову засміявся. Потім знову споважнів:
— Знаєш... сьогодні вночі... краще не приходь.
— Я тебе не залишу.
— Я матиму такий вигляд, наче мені зле... Наче я вмираю. Так уже воно буває. Не треба, щоб ти це бачив...
— Я не залишу тебе.
Однак він був заклопотаний.
— Я кажу тобі це... і через гадюку. Не треба, щоб вона тебе вжалила... Гадюки ж злі. Когось ужалити для них утіха.
— Я тебе не залишу.
Щось його заспокоїло.
— Правда, на другий укус отрути в неї не вистачить.
Тої ночі я не помітив, як він пішов. Він тихо вислизнув. Коли я наздогнав його, він ішов прудко й рішуче.
— А, це ти...— тільки й сказав він мені.
I взяв мене за руку. Але щось іще його тривожило.
— Даремно ти так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче неживий, а насправді це буде не так...
Я мовчав.
— Бачиш... Це дуже далеко. Я не можу забрати свого тіла. Це заважко.
Я мовчав.
— Але це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого жалкувати.
Я мовчав.
Він трохи занепав духом. Але все ж зробив ще одне зусилля:
— Знаєш, це буде гарно. Я теж зорюватиму. I всі зорі будуть наче криниці з рипучою корбою. I всі зорі дадуть мені напитися...
Я мовчав.
— Подумай, як буде чудово! Ти матимеш п'ятсот мільйонів дзвіночків, а я п'ятсот мільйонів струмків...
I тут він теж замовк, бо заплакав...
— Це тут. Дай мені ступити ще крок самому.
I він сів на піску, бо йому стало страшно. Потім він сказав:
— Знаєш... моя рожа... я за неї відповідаю! А вона така квола! I така довірлива.
Єдине, чим вона може захищатися, це чотирма жалюгідними колючками...
Я теж сів, бо мені підломились ноги. Він мовив:
— Ну от. Це все...
Завагався ще з хвилину і встав. I ступив лише крок. Я не міг ворухнутися.
Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно. Не закричав. Потім упав — повільно, як падає дерево.
Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.