Так жив я сам-один, не маючи нікого, з ким міг погомоніти-порадитися, аж до аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі. Почав давати збої двигун мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися самому, хоч ремонт був складний. Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я мав ледве на тиждень.
Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тридев'ять земель від будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред океану. Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь чудний голосочок.
Він сказав:
— Прошу... намалюй мені баранця.
— Га?
— Намалюй мені баранця...
Я скочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі. Пильно роззирнувся навкруг. I побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав. Ось його найкращий портрет, якого мені пощастило згодом намалювати. Та, звісно, на моєму малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав шість років, дорослі відбили у мене охоту до того, щоб стати художником, і я тільки й навчився, що малювати удавів — у натурі та в розрізі.
Отож я виряченими від подиву очима дивився на цю прояву. Не забувайте, що я був за тридев'ять земель, на безлюдді. А проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп'я заблукало або вкрай зморилося чи вмирає з голоду, спраги або зі страху. На око годі було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, запропастилася край світу. Нарешті до мене вернулася мова, і я сказав:
— А... що ти тут робиш?
Та він знову попросив тихо й вельми поважно:
— Прошу... намалюй мені баранця...
Таємнича поява так вразила мене, що я не посмів одмовитися. I хоч яким безглуздям це могло здатися тут, за тридев'ять земель від людей, коли на мене чигала смерть, я добув із кишені аркуш паперу та самописку. Але одразу ж згадав, що вчився передусім географії, історії, математики та граматики, і сказав хлопцеві (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він одмовив:
— Байдуже. Намалюй мені баранця.
Я зроду не малював баранів і тому відтворив для нього один із двох малюнків, що тільки й умів малювати: удава в натурі. I здивувався непомалу, коли хлоп'я одмовило:
— Та ні! Я не хочу слона в удаві. Удав дуже небезпечний, а слон надто здоровенний. У мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй баранця.
I я намалював.
Він глянув пильно та й каже:
— Ні! Цей баранець зовсім хирявий. Намалюй іншого.
Я намалював.
Мій приятель усміхнувся лагідно й поблажливо:
— Ти ж добре бачиш — це не баранець, а баранисько. Ще й рогатий...
Тоді я зобразив ще одного.
Та він забракував і цей малюнок:
— Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.
I тут мені терпець урвався — адже треба було якнайхутчій розбирати й лагодити двигун, — і я награмузляв такий малюнок.
I заявив:
- Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, який тобі до вподоби.
Я був неабияк вражений, побачивши, як заяснів мій юний суддя:
— Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато паші треба для цього баранця?
— А хіба що?
— Таж у мене вдома все маленьке.
— Йому, певне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранчика.
Хлопчик схилив голову над малюнком.
— Не такий він і маленький! Гляньно, він заснув...
Так я познайомився з маленьким принцом.