Яну сповнилось чотирнадцять років.
Він був худим, довгоногим і непомірно швидко тягнувся угору. Лікар, оглянувши хлопчика, сказав, що йому не завадило б хоча з рік пожити на селі.
Батьки владнали справу: Ян повинен був працювати за харчі та житло на фермі Вільяма Рафтена в Сенгері.
Сенгер належав до нових поселень. Про це свідчило вже те, що він межував з непролазними хащами первобутного лісу, де водилося безліч оленів. До цього лісу підступали вузькі просіки та майже непомітні вирубки. Далі йшло саме поселення, в якому ліс і вирубки займали приміром однакову площу, а оленів не було зовсім. І, нарешті, ще далі починалася орна земля, на якій збереглися тільки невеличкі клаптики лісу.
Тридцять років тому в Сенгері оселилися ірландські вихідці, переважно з заможних селян. Вони принесли з собою стару ворожнечу, яка так довго розділяла Ірландію на два непримиренних табори: католиків, або «доганів» (ніхто не знав, чому їх так називали), і протистантів, або «пратисонів». У католиків кольори були зелений з білим, а в протестантів — оранжовий з блакитним, і їх називали ще «оранжовими».
Ці дві фракції розкололи сенгерське суспільство на дві частини по вертикалі. Поза ними існувало кілька горизонтальних шарів, які, подібно до геологічних пластів, проходили через обидва повздовжні відрізки.
В ті часи, тобто па початку дев’ятнадцятого століття, британський уряд охоче подавав допомогу нечисленним обранцям, які бажали переселитися з Ірландії в Канаду. Допомога ця зводилась до того, що їх безплатно перевозили через океан. Але більшість сімей, які не зуміли добитися ласки уряду, проте мали деякі гроші, їхали разом з ними, заплативши за проїзд п’ятнадцять доларів на загальних підставах. Ніхто не вбачав між першими та другими ніякої різниці, крім них самих. Ті, що заплатили за дорогу, були «пасажирами». Вони вважали себе незрівнянно вищими за тих, що їхали за урядовий кошт, і прозвали їх «емігрантами». Серед жителів Сенгера ця різниця ніколи не забувалась.
Проте існувало ще два соціальних поділи. Кожен дорослий чоловік і навіть кожен підліток у Сенгері майстерно володів сокирою. Ходячий вислів «молодець» мав тут подвійний зміст. Стосовно до поселенця, що брав участь у щосуботніх змаганнях ірландців у сусідньому містечку, він означав, що той неабияк володіє власними кулаками. Та коли йшлося про хазяйнування чи роботу на фермі, цей самий вислів уже означав, що поселенець хороший тесляр. Чоловіка, який не задовольняв цій вимозі, вважали за ніщо.
Поселенці ставили собі рублені хати. Через те вони дуже цінували добрих теслярів. В цій місцевості були відомі дві різновидності будинків: коли по всіх кутах виступали покладені навхрест колоди (такі будинки мали славу «свинюшників») і коли ці виступи були стесані (тоді будинок називався «в’язаним»). У Сенгері вважалося принизливим жити в хаті з виступами по кутах. Для тих, що могли збудувати собі більш довершені житла, такі господарі були «нікчемними людцями», «покидьками суспільства».
Пізніше з власників «в’язаних» будинків виділилась ще одна група, коли з’явились цегляні будівлі й найбільш заможні поселенці поставили собі чепурні цегляні будиночки.
Усім на подив якийсь там Філь О’Лірі, бідний і багатосімейний доган, перескочив одразу від поганенького дерев’яного «свинюшника» до чудового цегляного будинку. Цей соціальний переворот не на жарт переполохав представниць вищого місцевого товариства, бо тепер дев’ять товстих дочок О’Лірі пнулися й собі у «благородні». Однак багато поселенців, хоча самі поставили цегляні будинки всього лиш років п’ять тому, оголосили О’Лірі вискочкою і довгий час не заводили з ним ніяких справ.
Вільям Рафтен як найзаможніший господар у громаді перший обзавівся будинком з червоної цегли, його непримиренний ворог, Чарльз Бойль, піддрочуваний своєю дружиною, негайно прийняв цей виклик. А втім, Бойль обійшовся без мулярів і клав цеглу сам з допомогою своїх сімнадцяти синів. Ці два господарі, хоч обидва й «оранжові», були смертельними ворогами, а їхні дружини — озвірілими суперницями за перше місце в товаристві. Рафтен був впливовішим і багатшим. Зате Бойль, чий батько спромігся при переїзді сам заплатити за четвертий клас, знав про батьків Рафтена всі таємниці і при кожній першій нагоді уїдливо йому кидав:
— Що з тобою розмовляти, вискочко! Всі знають, що ти емігрант!
Для Рафтена це було як ложка дьогтю в бочку меду. Але від правди не втечеш — його батько таки скористався безплатним проїздом. І хоч Бойль одержав па місці безплатну ділянку землі, це не мало ніякого значення. Старий Бойль все ж таки був «пасажиром», а старий Рафтен — «емігрантом».
Такою оце й була нова громада, в яку вступив Ян. Слова «доган» і «пратисон», «зелений» і «оранжовий» найчастіше повторювались тут, символізуючи запеклу ворожнечу.
Містер і місіс Рафтен зустріли Яна на станції. Вони всі разом повечеряли в таверні, а тоді поїхали додому. На фермі Яна привели до великої їдальні, що була водночас вітальнею й кухнею. За грубкою сидів високий, незграбний хлопчина з рудим волоссям і темними розкосими очицями.
Місіс Рафтен сказала:
— Вийди сюди, Сем, привітайся з Яном.
Сем боязко виступив уперед, мляво потиснув Яну руку й сказав протяглим голосом:
— Здра-а-астуй!
Потім знову сховався за грубку і з нудьгуючим виглядом нишком почав стежити за Яном. Містер та місіс Рафтен пішли поратись по господарству, і Ян відчув себе самотнім та нещасним.
Спершу йому тяжко було розлучатися з школою і проміняти її на ферму. Він з похмурим мовчанням скорився перед волею батька, але під кінець був навіть радий поїхати з Боннертона в село. Це ж тільки на рік, зате як багато він побачить нового! І не буде недільних занять з закону божого, і в церкву ходити не треба! А життя на лоні природи, серед полів та лісів — хіба це не справжнє щастя! Та ось, прибувши па місце, Ян раптом відчув гнітючу самотність, і перший вечір був для нього зовсім сумним. Він ні на що не міг поскаржитись, але темна хмара тужливого розпачу, здавалося, закрила йому весь білий світ. Губи його тремтіли, й він посилено кліпав очима, щоб стримати сльози, які самі набігали на очі. В цей час у кімнату повернулась місіс Рафтен. Вона одразу зрозуміла, в чім річ.
— Він тужить за своїми, — сказала вона чоловікові.— На завтра це мине.
Вона взяла Яна за руку й відвела його нагору до спальні.
Хвилин через двадцять місіс Рафтен прийшла подивитись, чи добре Ян влаштувався. Вона підіткнула круг нього ковдру і, перед тим, як залишити хлопця, нахилилась його поцілувати. У Яна все обличчя було мокре від сліз. Місіс Рафтен обняла його, приголубила й ніжно сказала:
— Нічого, любий. Завтра нам буде хороше.
Після цього вона розсудливо залишила його на самоті.
Звідки взялось почуття нещастя та жаху й куди воно поділось, Ян так і не дізнався. Тільки наступного ранку його ніби й не було, і хлопчик з цікавістю почав придивлятися до свого нового оточення.
Вільям Рафтен мав кілька ферм, добре утримуваних і вільних від усяких застав. Причому, з кожним роком його майно зростало. Рафтен був чоловіком розсудливим, здібним, навіть дещо талановитим. Але сусіди його здебільшого не любили, бо він був для них надто розумним і швидко багатів. Він суворо ставився до навколишнього світу і дуже чуйно — до своєї родини. Але назвати його м'якосердим не можна було ні в якому відношенні. Рафтен сам виборов свою заможність, почавши з нічого. Важкі удари долі загартували його, але близькі люди знали, що в грудях у нього б’ється гаряче ірландське серце, хоч з кожним роком воно все дужче обростало корою грубості. Манери Рафтена, навіть серед домашніх, відзначалися різкістю і владністю. Він не повторював двічі своїх наказів, і їх не можна було не виконати. Тільки з маленькими дітьми та своєю дружиною він був завжди лагідний і ніжний. Ті, хто бачив його холодним і корисливим, здатним обійти навіть шулерів на хлібному ринку, навряд чи повірили б, що за годину він буде вже ніжним, люблячим батьком, гратиметься в конячки з своєю маленькою донечкою і незграбно жартуватиме з веселою дружиною.
Рафтен, як він сам говорив, був людиною «темною», навіть погано умів читати, і через те найбільше поважав «книжних людей». Він вирішив дати дітям «усе, що в цьому напрямку можна придбати за гроші», очевидно, під цим розуміючи, щоб вони навчилися вільно читати. Сам він читав лише в недільні дні, з великим зусиллям розбираючи по складах головні рубрики щотижневої газети. А «головними» для нього були рубрики: хлібна біржа та новини з рингу. Рафтена самого знали, як доброго боксера, і він любив читати деталізовані звіти про останні боксерські змагання. Щоб догодити жінці, він раз на місяць ходив з нею до церкви і вважав несправедливістю те, що вона зовсім не цікавиться його улюбленим видом спорту — мистецтвом хоробрих.
Хоч з людьми Рафтен поводився різко і часом навіть брутально, він не переносив поганого ставлення до тварин.
— Люди кричать, коли їх б’ють, а безсловесна худобина не може постояти за себе.
Рафтен єдиний з усіх навколишніх фермерів не продавав і не віддавав на забій постарілих, спрацьованих коней.
— Бідолашна худобина все життя працювала і заслужила, щоб її годували до кінця днів.
Дункан, Джеррі й інші конячки подовгу жили в нього «на покої», одна навіть більше десяти років.
Не одного сусіда відлупцював Рафтен за жорстоке поводження з кіньми, але якось він і сам поплатився за своє втручання, бо напав на знаменитого силача. А втім, це ніяк не вплинуло на нього. Він продовжував, як і раніше, по-своєму захищати «безсловесну худібку».
У всіх сусідів прибутки від продажу телячих шкур віддавалися в розпорядження хлопчаків. На молоко був попит, а телята цінились дуже дешево, і тому їх забивали, коли вони ще не могли жити без материного вим’я. Забивали телят самі хлопчики, і навіть досить охоче, бо за це мали шкури. За кожну свіжу шкуру їм платили на шкіряному заводі п’ятдесят центів, а за висушену — двадцять п’ять. Рафтен ніколи не дозволяв своєму синові забивати телят.
— Я не можу підняти руку на безневинне теля і не хочу, щоб це робив мій син.
Отже Сем не мав підробітку і часто на це скаржився.
Лагідна жінка, чудова господарка, місіс Рафтен любила свій дім, свою сім’ю і була незамінимою помічницею своєму чоловікові в усіх справах. її тільки засмучувало, що Вільям іноді зайве суворий з хлопчиками. У Рафтенів була велика сім’я, але майже всі діти померли. Залишились тільки п’ятнадцятирічний Сем та трирічна Мінні.
Обов’язки Яна були одразу точно встановлені. На його руки здавалися кури й половина свиней та корів. Крім цього, він мусив допомагати Сему.
Роботи було багато, виконувати її вимагалося вчасно й сумлінно. Алє майже кожного дня залишався час і на інше, набагато приємніше для Яна. Рафтен не давав хлопчикам спуску тільки під час роботи, зате години дозвілля вони могли використовувати на свій розсуд.
Яна трохи лякала грубість ї сила Рафтена. Цей чоловік мав звичку мовчати, поки в нього не склалось остаточної думки, а потім уже викладав її одверто. Тому Ян іще й досі не знав, чи задоволений господар його роботою.
Сем Рафтен виявився набагато приємнішим, ніж здавався на перший погляд. Він говорив повільно, розтягуючи слова, і тому створювалось невірне враження щодо його розумових здібностей.
Після того, як містер Рафтен нашвидкуруч показав Яну свій будинок, Сем взявся докладніше з усім його ознайомити.
— Оце-е-е віта-а-а-льня, — сказав він, відперши якесь приміщення й навпомацки розшукуючи зачинене віконницями, ніби назавжди забуте вікно.
Вітальня в сенгерських фермах не просто кімната, а приміщення особливого призначення. Весь тиждень вона стоїть під замком, виключаючи лише дні, коли в гості завітає приходський священик. Так само було й у Рафтенів.
Мебліровку вітальні складали: шість фарбованих стільців (по п’ятдесят центів за штуку), два крісла-качалки (один долар сорок дев’ять центів), мелодеон (тридцять два бушелі пшениці — комісіонер спочатку запросив сорок), саморобна шафа з ящика від мелодеона, один потертий килим, для якого пряжу готували вдома, а зітканий він був у обмін на вовну, та круглий лакований (!) стіл (дев'ять доларів готівкою, за каталогом — одинадцять доларів). На круглому столі лежав альбом краєвидів, біблія та ще кілька великоформатних книжок для гостей. Раз на тиждень з них змітали пилюку, але ніколи не рушали їх з місця. Лише через кілька років було помічено, що вони повгрузали в лак стола. На одній стіні в благеньких саморобних рамочках висіли дощечки з написами на честь померлих членів родини. Так у Сенгері вшановували тих, що відійшли в небуття: одразу після поховання додому приносили і вставляли в рамку іменну дощечку, де на чорному тлі писався вислів із біблії, підхожий, на думку родичів, щойно померлому.
Повітря в кімнаті було затхле, як у монастирі, бо вона ніколи не провітрювалася, за винятком недільних днів та під час відвідин батюшки, які, по суті, являли собою додаткові неділі. Обидва підсліпуваті віконця завжди були наглухо зачинені зеленими віконницями й запнуті ситцьовими занавісками. Це було щось зовсім відокремлене від решти будинку — ніби «кімната родинних духів», мешкання страхіть, яких і не хотілось бачити частіше, як раз на тиждень.
Проте в цій кімнаті існувала принаймні одна цікава річ, яка швидко зблизила Сема і Яна, — колекція пташиних яєчок. Яєчка без розбору були складені під скло у стару коробку з-під галстуків, до половини наповнену висівками. Жодне з них не мало ярлика і не було навіть як слід вичищене. Справжній колекціонер відмовився б від них після першого ж погляду. Але в даному випадку вони зробили чудо, ніби два американці, переодягнені один китайцем, а другий негром, випадково зустрілися в Гренландії, й раптом один подав іншому знак таємного братства, до якого вони обидва належали.
— Ти збираєш яйця? — спитав Ян з гарячою цікавістю, яка в ньому зненацька прокинулась, незважаючи на гнітючу атмосферу «вітальні».
— Авжеж, — відповів Сем. — У мене б їх було ще більше, але тато говорить, що цього не слід робити, бо птахи корисні для ферми.
— А ти знаєш їх назви?
— От ще! Та я знаю всіх або майже всіх птахів у нашому лісі! — відповів Сем.
— Я також хотів би знати. Тут можна буде дістати яєць, щоб повезти додому?
— Ні. Тато сказав, що коли я більше не дратиму гнізд, він дасть мені свою велику індійську рушницю, щоб постріляти кроликів.
— Та ну! Хіба у вас тут водяться кролики?
— Ще б пак! Минулої зими я підстрілив трьох.
— А-а… я думав от зараз, — розчарованим голосом промовив Ян.
— Зараз їх важче знайти, але можна спробувати. Як тільки підуправимось з роботою, так виберемо день, і я попрошу в тата рушницю.
«Як тільки підуправимось з роботою» — це був улюблений вислів Рафтенів, коли вони хотіли запроторити якийсь план у довгий ящик: фраза звучала солідно і разом з тим ні до чого не зобов’язувала.
Сем відчинив нижні дверцята шафи й витяг звідти кілька кремінних наконечників, підібраних десь на ріллі, старезний бобровий зуб і погано набите чучело сови. Побачивши такі багатства, Ян аж затремтів.
— О-о! — тільки й зміг він промовити.
Сем був дуже задоволений, що сімейні скарби справили на Яна таке враження, і пояснив:
— Тато застрелив оцю сову на стодолі, а наймит зробив чучело.
Хлопчики остаточно здружились. Весь день за роботою вони ділились один з одним своїми потаємними думками. І хоч їм доводилось кілька разів уривати свою розмову, це їх настільки зблизило, що після вечері Сем сказав:
— Хочеш, Ян, я тобі щось покажу? Тільки обіцяй, що нікому не розкажеш, — поклянись!
Ян, зрозуміло, пообіцяв мовчати й поклявся.
— Ходім до стодоли, — запропонував Сем.
Пройшовши півдороги, він додав:
— Я зроблю вигляд, ніби повертаюсь назад. А ти обійди кругом, і ми зустрінемось під ренетою в саду.
Коли вони зустрілись під великою розлогою яблунею, Сем примружив одне око й позмовницькому прошепотів:
— Іди за мною.
Він привів Яна у другий кінець саду до старої рубленої хати, в якій жили Рафтени, поки не обзавелись цегляним будинком. Тепер там складали різний інструмент. Сем приставив драбину до горища. Це було просто чудово! На горищі, в далекому кутку, під маленьким підсліпуватим віконцем, він знов попередив, що треба зберігати таємницю. Ян ще раз поклявся, і тоді Сем почав порпатися в старому ящику, а незабаром витяг звідти лук, кілька стріл, іржавий дротяний капкан, старий кухонний ніж, з десяток риболовецьких гачків, кресало та кремінь, повну коробку сірників і брудні, жирні шматки чогось, що він назвав сушеним м’ясом.
— Бачиш, — пояснював Сем, — я весь час мріяв стати мисливцем, а тато хоче зробити з мене зубного лікаря. Тато каже, що на мисливстві грошей не заробиш. А йому всього раз довелось побувати в зубного лікаря, і він заплатив чотири долари, хоч там роботи було менше, ніж на півдня. От він і вирішив, щоб я також був зубним лікарем, а мені хочеться бути мисливцем. Одного разу тато побив мене й Буда. Буд — це мій брат, він помер у минулому році. Якщо послухати маму, то він був просто ангелом, але я завжди вважав його негідником, і до того ж він був найгіршим учнем у школі. Так от, значить, тато дуже побив нас за те, що ми не нагодували свиней. Тоді Буд вирішив утекти. Я спочатку теж до нього приєднався, — ми збиралися втекти до індійців. Я, власне, вирішив утекти, коли мене ще раз поб’ють, але ми обоє почали готуватись. Буд хотів украсти татову рушницю, а я на це не погоджувався. Правда, я погарячкував тоді, а Буд ще більше, та скоро я охолонув і почав його умовляти. «Знаєш, Буд, — сказав я, — адже не менше місяця треба йти на захід. І що буде, як індійці не приймуть нас, а замість того скальпують? Можна влипнути в погану історію. А тато, по суті, не такий уже й поганий. Ми справді заморили свиней голодом, так що одна навіть здохла». Я й зараз певен, що нам перепало тоді по заслугах. У всякому разі, безглуздо було б утекти назовсім, хоч мені й дуже кортіло зробитися мисливцем. Ну, а минулої зими Буд помер. Бачив у нас на стіні надгробну дощечку? То спомин про нього. Мама як гляне на неї, так і плаче. Тато обіцяє послати мене в коледж, щоб я вивчився на зубного лікаря або на адвоката. Адвокати також загрібають великі гроші: тато якось судився і знає.
Ян знайшов однодумця і теж вилив йому душу. Він розповів Сему про свою лісову хатину, про те, як будував і як любив її. Давнє захоплення прокинулось у ньому з новою силою, і він ще з більшою енергією взявся б зараз за справу. Ян розумів, що Сем має перед ним щонайменше дві переваги: він майстерно володіє інструментами й тверезо мислить. У Яна було таке враження, ніби кращі риси його старшого брата Реда перейшли в цю справжню в його очах людину. Пригадуючи радісні дні, що він їх провів у своїй долині, Ян запропонував:
— Давай поставимо собі хатину в лісі біля струмка? Твій тато не розсердиться?
— Ні, не розсердиться, якщо це не заважатиме нашій роботі.
Хлопчики вирішили взятися за справу наступного дня. Закінчивши урочну роботу, вони подалися в ліс шукати місце для майбутнього табору.
Недалеко від ферми через луг протікав струмок, або, як вони його називали, потік; струмок прорізав живоплоти і з дзюркотом плинув у напрямку лісу. Береги, спочатку голі, вкриті лиш буйнозеленою травою, упиралися далі в густі зарослі кедру, де струмок поглинало болото. Сюди не вела вторована стежка, але Сем сказав, що за кедровим гаєм є чудовий горбок. І справді, підвищення, як взяти на око, ніби наскрізь проходило через ліс і кроків на сто вклинювалось у болото. Чудове місце для бівуаку — високе, сухе, захищене могутнім лісом; з одного боку — потік, а довкола — болото з непролазною гущавиною кедрів.
Ян був у захваті. Сем теж відчував піднесення. Вій прихопив з дому сокиру й готовий був приступити до будівництва хоч зараз.
Але Ян увесь ранок про щось посилено думав і тепер сказав:
— Сем, ми будемо індійцями, а не білими мисливцями. Білі не такі спритні.
— Дурниці, — відповів Сем. — Тато говорить, що білий усе може зробити краще за індійця.
— Що ти! — палко заперечив Яи. — Білий мисливець не знайде сліду ноги в мокасині на гранітній скелі. Білий мисливець не може жити в лісі й усе робити самим тільки ножем. А хіба білий мисливець уміє стріляти з лука або ловити звірів саморобним сільцем? Не вміє! І ще жоден білий мисливець не зробив човника з березової кори.
Потім, змінивши тон, Ян повів далі:
— Адже ми, Сем, хочемо стати найкращими мисливцями, щоб підготуватись до життя на Заході. Тож давай жити, як справжні індійці, й робити все, як вони.
Так чи не так, але пропозиція виглядала цікавою і привабливою, і Сем погодився «спробувати».
Тоді Ян нагадав:
— Індійці не живуть у хатах. Вони живуть у тіпі. Чом би й нам не поставити тіпі?
— Це було б чудово, — сказав Сем, який добре знав з картинок, як виглядають житла' індійців. — Але з чого ми її зробимо?
— От слухай, — відповів Ян, задоволений з того, що настала його черга керувати. — Індійці з долин роблять свої тіпі із шкур, а індійці, що живуть у лісах, будують житла переважно з березової кори.
— Ну, тут ні шкур ні березової кори не знайдеш навіть на тіпі для білки, щоб вона сиділа в ній та лущила собі горішки.
— Можна взяти кору в’яза.
— Оце вже інша справа, — відповів Сем. — Узимку ми зрубали багато в’язів, і тепер дрібниця зняти з них кору. Але спершу треба розробити план.
Пропозиція була слушною, і Ян самостійно не додумався б до цього. Очевидно, він спершу почав би зносити докупи матеріал, а потім уже взявся б за план Але Сем був привчений до обдуманої праці.
Ян швиденько накидав на гладенькому стовбурі контур індійської тіпі, ЯК він її пам’ятав.
— Здається, форма така. Жердини трохи висунуті, тут отвір для диму, внизу — двері…
— Схоже на те, що ти її ніколи не бачив, — з грубуватою прямотою зауважив Сем. — А проте можна спробувати. Які будуть розміри?
Порішили, що цілком вистачить восьми футів у висоту й стільки ж в основі. Миттю було зрубано чотири десятифутових жердини. Сем їх обтесував на місці зрубу, а Ян переносив на рівну галявину біля струмка.
— А чим же ми їх зв’яжемо? — запитав Ян.
— Тобі потрібен мотузок?
— Так, але нам треба знайти його в лісі. Справжній мотузок для цього не годиться.
— Я придумав, — сказав Сем. — Коли тато городив подвійний тин навколо саду, він зв’язував кожну пару кілків угорі вербовою лозиною.
— Правильно, я й забув, — відповів Ян,
Хлопчики негайно взялись до роботи, намагаючись зв’язати докупи верхні кінці жердин гнучкими вербовими лозинами. Але в них нічого не виходило: треба було дуже туго стягувати лозини, та й тоді вони одразу розповзались, як тільки їх відпускали. Хлоп’ята були вже готові плюнути на індійські звичаї і позв’язувати жердини трав’яними перевеслами, як раптом почули позад себе чиєсь приглушене кахикання. Обернувшись, вони побачили Вільяма Рафтена, який стояв, заклавши руки за спину, в такій позі, ніби вже не одну годину стежив за ними.
Друзі сторопіли. Рафтен мав звичку виростати, мов з-під землі, там, де тільки щось затівалось. Коли справа йому не подобалась, він не соромився в кількох глузливих зауваженнях висловити своє невдоволення. От і зараз хлоп’ята не знали, як Вільям Рафтен сприйме їх витівку, і з тривогою поглядали на нього. Звісно, коли б вони гаяли отак робочий час, він розгнівався б і відіслав їх додому, але ці години були відведені їм на розваги. Тому Рафтен лиш запитливо подивився на них і спроквола кинув:
— Гей, ви, хлоп’ята!
У Сема відлягло від серця: батько сказав би «шибеники», якби він сердився.
— Навіщо ви марнуєте час? (У Яна похололо в грудях). Для чого робите дурну роботу, зв’язуючи лозою оцю штуковину? Все одно лоза не триматиме. Краще наробіть перевесел або взяли б уже мотузку в сараї.
Хлопчики з полегкістю зітхнули, хоч усе ще побоювались, що за цим привітним вступом посипляться громи. Сем мовчав. Відповідати почав Ян.
— Нам заборонено користуватися тим, чого не мають індійці або чого не можна знайти в лісі.
— А хто ж вам заборонив?
— Правила.
— Он що! — сказав Вільям, ніби це його дуже здивувало. — Розумію! Ходімте зі мною!
Він заглибився в ліс, щось розшукуючи, і, нарешті, зупинився перед якимсь низькорослим чагарником.
— Ян, ти знаєш, що це?
— Ні, сер.
— Ну, то подивимось, який з тебе силач! Зламай гілочку.
Ян спробував. Серцевина була досить ламкою, зате кора, — тонка, гладенька й м'яка, — здавалась міцнішою за шкіру, і в хлопця невистачало сили, щоб відірвати навіть вузеньку смужку.
— Це шкіряне дерево, — сказав Рафтен.—
Індійці завжди ним користуються, і ми теж користувались, як оселилися тут.
Хлоп’ята чекали доброго прочухана і раптом дістали таку допомогу! Все пояснювалось тим що це був «час для забав». Рафтен пішов, але на прощання нагадав:
— Через півтори години треба годувати свиней.
— Бачиш, тато добрии, коли не забувають про роботу, — з гордістю сказав Сем. — І як це я забув про шкіряне дерево? Я часто чув, що за старих часів, коли невистачало мотузок, ним користувались, щоб зав’язувати мішки, а індійці ще зв’язували ним полонених. Це справді те, що нам треба!
Хлоп’ята зідрали кілька смужок лика з шкіряного дерева й добре зв’язали вгорі свої чотири жердини. Потім поставили їх вертикально і розсунули внизу так, що вийшов кістяк тіпі або, вірніше, вігвама, бо житло планувалося покрити корою.
Порадившись між собою, вони вирізали з верби довгу, гнучку лозину завтовшки в дюйм і, зігнувши її в обруч, прив’язали шкіряним деревом до кожної жердини на висоті чотирьох футів од землі. Потім вирубали ще чотири коротших жердини, вбили їх в землю, а верхні кінці прикріпили до вербового обруча. Кістяк був готовий, і залишалось тільки обкласти його шматками кори.
Хлопчики пішли туди, де лежали зрубані в'язи, і тут знов знадобилося вміння Сема володіти сокирою. Він спритно прорубав кору на всю довжину одного із стовбурів. Після цього, за допомогою кількох дерев’яних клинів, хлоп’ята краєчком сокири відділили всю кору, — великий сувій у вісім футів завдовжки й футів чотири впоперек. Будівники були в захопленні, що так багато кори подарував їм один невеликий стовбур.
3 трьох стовбурів вони зідрали три чудових сувої кори, а з інших — по кілька шматків різного розміру. Великими смугами хлопчики покрили кістяк вігвама. Щоправда, ці смуги були надто широкими для верхівки і в той же час не сходилися внизу. Дірки можна було б залатати меншими шматками, аби вдалося їх якось пришити.
Сем запропонував просто прибити їх до жердин, але вже сама думка про цвяхи викликала в Яна жах.
— В індійців не буває цвяхів!
— Ну, а чим же вони їх заміняють? — запитав Сем.
— Ремінням і… і, можливо, дерев’яними кілочками. Не знаю, але мені здається, що й ми можемо обійтися кілочками.
— У нас жердини з твердого дерева, — заперечив практичний Сем. — Можна забити дубові кілочки в сосну, але в твердому дереві спочатку треба просвердлити дірочки. Принести буравчик?
— Ні, Сем, ти б ще захотів привести майстра! Це буде зовсім не по-індійському. Давай гратися як слід. Ми щось придумаємо. Чом би, наприклад, не прив’язати кору шкіряним деревом?
Сем витесав своєю сокирою гострий дубовий кілочок, а Ян поробив ним дірочки в кожному окремому шматку кори; після цього він сяк-так позшивав усі шматки докупи, і вігвам, за їх висновком, був чудово накритий. Та, ввійшовши всередину, хлоп’ята з сумом побачили, що кора в багатьох місцях розчепилася, утворивши безліч наскрізних щілин. Не було ніякої можливості позакривати всі ці дірки, і тому, законопативши тільки найбільші з них, юні «індійці» почали готуватись до свяшенноі церемонії: розпалення вогню у новому житлі.
Вони назбирали цілу купу сушняку. Ян приготував сірники.
— Здається, це не дуже по-індійському, — критично зауважив Сем, за звичкою розтягуючи кожне слово. — Не думаю, що в індійців є сірники.
— Це правда, сірників у них не буває,— покірливо пробурмотів Ян. — Але в мене немає ні кременю, ні кресала, і я не знаю, як робляться палочки для тертя. Отже, ми змушені запалити сірник, якщо справді хочемо мати вогонь.
— Аякже, звісно, хочемо! — сказав Сем. — Та мені, власне, байдуже. Запалюй свого сірника. Бівуак без вогню — все одно, що перекинуте торішнє гніздо чи хата без даху.
Ян чиркнув сірником і кинув його на хмиз. Сірник погас. Він запалив другий, третій, але теж безуспішно.
Сем зауважив:
— Бачу, ти зовсім не вмієш розпалювати багаття. Давай покажу. Нехай індієць навчиться хоч дечому в білого мисливця, — додав він з уїдливим сміхом.
Сем узяв сокиру й вирубав кілька паличок із сухого соснового коріння. Потім ножем нарізав на них аж до самих кінців кучеряві стружки.
— О, я бачив на картинці, як індієць робить такі палички. Їх називають «молитовними», — сказав Ян.
— Ага, ці молитовні палички добре спалахують, — відповів Сем.
Він запалив сірника, й за мить посеред вігвама вже палахкотів яскравий вогонь.
— Стара бабуся Невіль все знає про ліс, вона знахарка. А клишоногий Джіммі перекладає на вірші все, що вона скаже. Коли треба розпалити багаття у лісі, вона каже:
— А хто ця бабуся Невіль?
— Та кажу ж, стара знахарка. Вона живе за поворотом ріки.
— Послухай, а в неї є онука Бідді? — запитав Ян, раптом пригадавши, що в них у домі була служниця родом із Сенгера.
— Та як же! Звісно, є! Бідді п’є, мов риба, і тріщить, мов сорока, про ті часи, коли вона жила в Боннертоні. З кожною поштою вона одержує листи, в яких її благають повернутися назад.
— Тепер горить добре, — сказав Ян, умощуючись на купі ялинового гілля у вігвамі.
— Підходяще горить, — відповів Сем, що сидів з протилежного боку. — Тільки чуєш, Ян, не підкладай більше хмизу. Тут дуже жарко, і, здається, щось негаразд у нас із тягою. Чи не забилась вона часом?
Вогонь палахкотів, а у вігвамі збиралося все більше диму. Спочатку дим потроху виходив крізь верхній отвір, але потім ніби вирішив, що це помилка, й зовсім відмовився користуватись віддушиною. Він пробивався крізь щілини в корі й густими клубами валив у двері; та найбільше сподобалось йому в самому вігвамі, й за кілька хвилин він викурив звідти обох хлопчаків. Очі в них сльозилися, і вони зовсім занепали духом.
— Таке враження, — сказав Сем, — що ми нібито переплутали отвори. Двері треба було робити вгорі, бо дим тільки через них і згоден виходити.
— В індійців тяга працює,— заперечив Ян, — і білий мисливець повинен знати, як це робиться.
— А індієць тим паче, — ущипнув його Сем. — Може, зачинити двері, й тоді дим підніметься вгору?
Коли вони це зробили, частина диму, справді, вийшла, та тільки аж після того, як хлопчики вдруге повискакували з вігвама.
— Можна подумати, що дим виходить крізь щілини й тут же втягується нашою трубою назад, — сказав Сем.
Невдача дуже засмутила хлоп’ят. Вони мріяли посидіти біля вогню у власній тіпі, але не могли стерпіти фізичних мук, яких їм завдавав дим. Мрія нерозважливих лісовиків гинула на очах, і тоді Сем запропонував:
— Чи не краще поставити хатину?
— Ні,— відповів Ян з властивою йому впертістю. — Я знаю, що це можна якось виправити, бо в індійців вігвами не димлять. Ми повинні домогтися свого.
Та всі зусилля хлоп’ят виявились марними. Вігвам таки не вдався, бо в ньому не можна було розкладати багаття. До того ж він був дуже тісний і невигідний. Вітер задував крізь сотні щілин, які все ширшали, бо в’язова кора висихала й тріскалась.
Одного разу їх захопила у лісі злива. Хлоп’ята ралі були сховатися в своєму недоладному курені, але дощ лив потоками через димовий отвір та крізь діряві стіни, так що годі було й думати захиститись від нього.
— Мені здається, що тут ллє ще дужче, аніж надворі,— сказав Сем і дременув щодуху додому.
Увечері знялася страшна буря, а наступного дня хлопчики знайшли на місці свого хисткого вігвама лише купу руїн.
Через кілька днів Рафтен, сидячи по обіді за столом, дуже серйозно спитав:
— Хлоп’ята, як там у вас на бівуаку? Закінчили вігвам?
— Не вийшов, — відповів Сем. — Розвалився дощенту.
— Чому?
— Не знаю. Та й димів він страшенно. Не можна було всидіти в ньому.
— Мабуть, щось не так зробили, — сказав Рафтен.
У нього зненацька прокинулась щира цікавість до витівки хлопчаків, і він сам охоче приєднався б до них, аби це було років сорок тому. Він запитав:
— А чом би вам не зробити справжньої тіпі?
— Ми не знаємо як… та й матеріалу нема.
— Ну, от що: досі ви старанно працювали, не били байдиків, не ухилялись від роботи.
Можете за це взяти собі старий верх від фургона. Аби тут був мій двоюрідний брат Берт, він би вам показав, як зробити тіпі. Калеб Кларк теж міг би навчити, — додав Рафтен, багатозначно підморгуючи оком. — Спитайте в нього.
Він одвернувся й почав давати вказівки наймитам, що, як завжди, обідали за одним з хазяями столом.
— Тату, нічого, як ми підемо до Калеба?
— Ваша справа, — відповів батько.
Рафтен не кидав слів на вітер, і Сем це добре знав. Тому, як тільки «суд вийшов», хлоп’ята негайно внтягли старий верх від фургона. Розгорнувши його, вони побачили, що це величезного розміру брезент. Друзі перенесли свій подарунок в сарайчик, відведений в їх розпорядження, і тоді Сем сказав:
— Я пропоную зараз же йти до Калеба, Краще за нього ніхто не знає, як робляться тіпі.
— Хто цей Калеб?
— Ах, це старий Козел, що стріляв у тата, коли тато обдурив його на кінському ярмарку. Вони посварилися. А потім тато за безцінь купив якісь його старі заставні й примусив заплатити по них. З того часу йому вже не щастило. Ну й дивак цей Калеб! Він, як ніхто, знає ліс, бо довго був трапером. Ех, як би він накинувся на мене, коли б знав, хто мій тато! Тільки він не повинен здогадатися!
Хлоп’ята подались до Калеба. Дорога вела берегом струмка, в протилежний бік від їхнього табору. Наближаючись до завороту, вони побачили маленьку рублену хатку. Під дверима спокійно греблися кури, між ними походжала свиня.
— Тут живе знахарка, — сказав Сем.
— Яка? Бабуся Нєвіль?
— Еге. А як вона мене любить! Мов квочка шуліку, що тягає в неї курчат. Мабуть, ночей не спить, про мене думає.
— Справді? За що ж це?
— Я так гадаю, що все почалося з свиней. Ні, стривай, не з них, а з дерев. Тато зрубав чималенько в’язів і тим зіпсував краєвид з її віконця. Вона, дивачка, не переносить, коли вирубують дерева. От вона й розсердилась, ніби ці дерева належали їй. Потім трапилась халепа з свиньми. Якось у зиму їй довелося дуже скрутно, а в неї було дві свині. Ціна їм була, можливо, по п’ять доларів, вона сама так казала, а кому, як не їй, краще знати, бо ж свині жили разом з нею у хаті! Вона прийшла до нас — раніше, мабуть, усі пороги пооббивала, — а тато з нею довго торгувався і зрештою купив обох свиней за сім доларів. Така вже в нього звичка. Потім він прийшов додому і сказав мамі: «Здається, в старої кепські справи. Передай їй у суботу два мішки муки, сала, картоплі». Тато завжди так робить добро— потихеньку. Так от, мама привезла бабусі всю цю провізію — не менше як на п’ятнадцять доларів. Знахарка ніби подобрішала, але майже не розмовляла. Мама не знала, що робити — чи просто подарувати старій усе привезене, чи сказати, що вона може відробити за нього в наступному році або через рік, або ще коли-небудь, як підуправиться з своїми справами. Знахарка мовчала, поки все не було перенесене в льох, а тоді схопила величезний кийок і напустилась на маму: «Геть звідси, така-сяка! Чи, може, ти вважаєш, що це милостиня? Твій чоловік украв у мене свиней! Так що тепер ми квити. Забирайся звідси! І щоб ноги твоєї тут більше не було!» Вона дуже образилась на нас, коли тато купив у неї свиней, але ще в п’ять разів дужче образилась, коли прибрала до рук наші продукти. Очевидно, вони скисли у неї в животі.
— Безсовісна стара відьма, — сказав Ян, чия симпатія схилялась до Рафтенів.
— Ні,— заперечив Сем, — вона тільки дивачка. Її тут у нас поважають. Але вона страшенна дивачка. Бабуся дуже не любить, коли вирубують дерева, а навесні, як тільки з’являться перші квіти, вона йде в ліс і годинами сидить біля них, примовляючи: «Гарнесенькі мої, малесенькі мої!» І так само любить вона пташок. Коли хлопці хочуть позбиткуватися з неї, вони роблять пращу і жбурляють каміння у птахів на її городі, а вона лютує. Кожної зими сама ледве не помирає з голоду, а годує всіх птахів, які злітаються до її хати. Вони їдять у неї просто з рук. Тато каже, що птахи, мабуть, приймають її за старий сосновий пеньок. А мені подобається, як вона пестить пташок. Вона стоїть на морозі й усе кличе їх: «Гарнесенькі мої, малесенькі мої!»
— Бачиш отой піддашок? — вів далі Сем, коли вони трохи наблизились до хатини знахарки. — То горище, і воно все забите травами та різним корінням.
— Для чого?
— Як для чого? Для ліків. Вона в цьому велика штукарка.
— Ах, так, пригадую. Бідді розповідала, що її бабуся лікує травами.
— Лікує? Ні, лікар з неї нікудишній. Але клянусь, що вона знає кожну рослину в лісі. Очевидно, трави набирають у неї цілющої сили, коли з рік полежать на горищі та кіт поспить на них.
— Хотілося б мені побачити цю бабусю.
— Це можна, — відповів Сем.
— Хіба вона тебе не знає?
— Знає, але я піддурю її,— пояснив Сем. — Нічого в світі вона так не любить, як хворих.
Сем зупинився, закотив рукава й уважно оглянув свої руки. Не знайшовши того, що йому було потрібно, він скинув підтяжки, опустив штанці й почав так само вивчати ноги. Як відомо, у хлопчаків завжди буває достатня кількість порізів та синців у різній стадії загоювання. Сему сподобалась подряпина під коліном: перелізаючи через паркан, він напоровся на цвях і трохи зідрав там шкіру. Досі він і не думав про цю подряпину, але тепер вирішив «пустити її в діло». Позичивши у Яна свинцевий олівець, Сем розмалював навколо шкіру так, неначе вона омертвіла. Зеленим лушпинням з волоського горіха він надав їй неприємного жовтокоричневого відтінку — кольору загниваючого людського тіла. В результаті на нозі в нього з’явилося щось схоже на жахливу зяючу рану. Пожувавши якоїсь трави, Сем зробив жовтозелену кашку й намазав її на хустку, якою туго перев’язав «хвору ногу». Потім він виламав палицю і, скривившись, ніби від болю, пошкутильгав до житла знахарки. Коли друзі підійшли вже зовсім близько, відхилені двері несподівано з грюкотом зачинилися. Сем аніскілечки не розгубився, тільки зиркнув хитро на Яна, а потім постукав. У відповідь почувся гавкіт маленької собачки. Сем постукав ще раз. В хаті зачовгали чиїсь ноги, але відповіді знову не було. Сем постукав утретє, і тоді різкий голос крикнув:
— Геть звідси! Геть від мого порога, негіднику!
Сем посміхнувся до Яна. Потім, розтягуючи слова трохи більше, ніж звичайно, заквилив:
— Пожалійте нещасного хлопчика, бабусю! Лікарі нічим не можуть мені допомогти.
І зрештою це була чистісінька правда.
Але відповіді вони й зараз не дочекались. Тоді Сем, набравшись духу, прочинив двері. В хаті біля вогню сиділа стара баба. Її червоні очі сердито вп’ялися в непроханих гостей. В зубах вона тримала люльку, на колінах у неї дрімав кіт, а в ногах крутилося миршаве цуценя, яке загарчало на незнайомих.
— Хіба ти не Сем Рафтен? — розгнівано запитала стара.
— Вгадали, бабусенько. Але я наштрикнувся на гвіздок у паркані. Кажуть, що так можна заразити кров, — мимрив Сем, приглушено стогнучи й намагаючись викликати співчуття.
Слова «геть звідси» завмерли на вустах знахарки. Її добре старече серце розм’якло від жалості до страждальця. Та й приємно їй було бачити, як ворог принижено благає в неї допомоги. І вона буркнула:
— Покажи.
Ойкаючи та стогнучи, Сем розв’язав ногу й намагався якомога ефектніше показати бридке місиво, що він ним обліпив коліно, як раптом знадвору почулися кроки. Двері відчинилися й до кімнати увійшла Бідді.
Вона і Ян одразу пізнали одне одного, незважаючи на те, що з часу їхньої зустрічі хлопець помітно виріс у довжину, а Бідді — в ширину. Обоє дуже зраділи несподіваній зустрічі.
— Як поживають ваші тато й мама? Чи всі здорові в сім’ї? А пригадуєте, як ми разом готували бальзам для легенів? Ми тоді були ще зеленими. Пам’ятаєте, я часто розповідала вам про бабусю? Оце вона і є. Бабусю, це — Ян. Ми були з ним найкращі друзі, коли я служила в його мами. Правда, Ян? А бабуся моя може розказати вам усі таємниці про трави!
Страждальницький стогін Сема урвав цю розмову. Всі обернулись до «хворого».
— А, це нібито Сем Рафтен? — холодно промовила Бідді.
— Він, він, тільки в нього страшна біда, — відказала бабуся. — Лікарі прирекли його на смерть і відмовились лікувати. От він і прийшов до мене.
Новий жалібний стогін Сема ніби потвердив її слова.
— Ну, давай подивимось, — вела далі стара. — Бідді, подай ножиці. Треба розрізати йому штанину.
— Ні, ні! — з несподіваною енергією зарепетував Сем, побоюючись прочухана вдома — Я можу її закасати.
— Ну гаразд, закасай, — погодилась знахарка. — Та в тебе дике м’ясо! Його можна було б вирізати, — сказала вона, намацуючи щось у кишені (Сему здалося, що вона шукає ніж, і він уже приготувався мерщій чкурнути у двері), — але це штучки дурних лікарів. Я можу обійтися без них.
— Звичайно, можете! — палко вигукнув Сем, ухопившись за цю думку. — Різати — то справа безголових лікарів, а ви дасте мені чогось випити.
— Та дам уже, дам.
І Ян і Сем з полегкістю зітхнули.
— Ось тобі, пий!
Стара подала «хворому» кварту з водою, всипавши туди якогось сухого товченого листя. Сем випив.
— А цей пучечок візьми з собою. Треба настояти його на двох суліях води і пити по склянці через кожну годину. Потім хай розрубають тобі сокирою живе курча, а ти прикладай його ще теплим до хворого місця двічі на день, поки не зійде дике м’ясо. Ти скоро видужаєш, тільки не забудь — щоразу треба брати свіже курча.
— А чи… не краще… гиндича? — слабо простогнав Сем. — Я мамин пестунчик, бабусю, і для мене нічого не пошкодують.
При цих словах він якось дивно захрипів.
З боку можна було подумати, що він уже конає.
— Помопч краще. Про твоїх батьків зараз не будемо говорити. Вони вже достатньо покарані. Дай боже, щоб за свої гріхи вони зовсім тебе не поховали. Такого нещастя я і сама їм не побажаю.
Протяглий стогін обірвав її слова, що загрожували вилитись у нескінченну проповідь.
— Що це за рослина, бабусю? — запитав Ян, всіляко уникаючи погляду Сема.
— А така собі лісова рослинка.
— Я знаю, але на що вона схожа, як вона зветься?
— Вона ні на що не схожа. Сама на себе схожа. А зветься ліщиною.
як говорить клишоногий Джіммі.
— Я вам коли-небудь покажу ліщину, — сказала Бідді.
— Аз неї можна робити бальзам для легенів? — не без лукавства кинув дівчині Ян.
— Здається, нам час уже додому, — ледь чутно вставив у розмову Сем. — Мені полегшало. Де моя палиця? Ти, Ян, неси ліки, та, дивись, обережніше з ними.
Ян взяв у руки пучечок ліщини, але ніяк не міг зважитись підвести на Сема очі.
Бабуся веліла друзям ще раз прийти до неї, і, тепло прощаючись, провела їх аж до самих дверей. Тут вона раптом сказала:
— Заждіть!
Підійшовши до ліжка, що стояло в єдиній кімнаті хатини, бабуся відгорнула простирадла. Під ними лежала ціла купа червонобоких яблук. Вона вибрала два найкращих і простягла хлоп’ятам.
— Я сховала їх тут від свиней. Таких гарних яблук у мене ніколи не родило.
— Ще б пак! — прошепотів Сем, коли вона відійшла вбік. — Її син Ларрі накрав їх з нашого саду. Тільки в нас є цей пізній сорт.
— До побачення! Дякуємо вам! — сказав Ян.
— Я вже кра-а-аще себе почува-а-аю, — промовив Сем, розтягуючи слова. — Хворобу ніби рукою зняло. Оце скуштував ваших ліків і більше ніяких не хочу. — І тут же додав пошепки, так щоб стара не почула: — Скоріше б викинути цю гидоту, поки ще не отруївся на смерть.
В думці Сем прикидав, який би то вийшов переполох, коли б він зараз пожбурив геть свою палицю і дременув щодуху до лісу.
Ян ледве умовив друга хоч заради пристойності трохи припадати на ногу, поки вони не зникнуть з очей. Але покращення, звісно, було надто помітним, і добра стара знахарка голосно покликала Бідді, щоб та поглянула на власні очі, як швидко вона врятувала молодого Рафтена, на якого «всі лікарі махнули рукою».
— Ну, а тепер до Калеба Кларка, — сказав Сем.
— Ти надто бадьоро скачеш, як для каліки, що на нього всі лікарі махнули рукою, — зауважив Ян.
— Ще б пак! Це мене підганяє дике м’ясо па правій нозі. Бачиш, ліва аж відстає!
— Давай сховаємо оце, поки повернемось, — і Ян підняв у руці пучечок ліщини.
— Ось і сховали, — сказав Сем і жбурнув свої ліки в струмок.
— Ах, Сем! Навіщо ти? Краще б ми повернули їх бабусі! Може, ліщина їй дуже потрібна.
— Дурниці! Туди йому й дорога, цьому облізлому віхтеві. Досить уже того, що я випив її помиї. Від них здорово тхнуло кішкою.
— Що ж ти їй скажеш наступного разу?
— Скажу, що її цурпалки пішли в діло і принесли якнайбільшу користь. Я розмочив їх у воді й пив це зілля від пуза. Нехай думає, що саме вона й витягла мене з домовини. Це все ж таки краще, ніж коли б я випив її отруту, а потім і справді потрапив до лікарів.
Ян мовчав, але був незадоволений. Він вважав, що нечемно було викидати ліщину, та ще так близько від бабусиної хати. А до того ж хлопцеві кортіло на власні очі побачити, як діють ці ліки.
За милю далі по струмку стояла хатина Калеба Кларка, який орендував тут ферму, що колись була його власною.
Підійшовши до хатини, друзі побачили високого на зріст, широкоплечого чоловіка з довгою сивою бородою. Він ніс до хати оберемок дров.
— Бачиш Козла? — запитав Сем.
Ян пирхнув, коли до нього дійшло, за що саме старому дали таке прізвисько.
— Краще буде, коли з ним поведеш розмову ти. Калеб не такий згідливий, як знахарка. До того ж він у сварці з татом.
Ян обережно виступив уперед і постукав у відчинені двері хатини. Звідти голосно загавкав собака. На порозі з’явилася сива борода, і її власник запитав:
— Чого треба?
— Пробачте, ви містер Кларк?
— Я.
Потім крикнув у бік чорнобурого собаки, який не переставав гарчати-
— Замовчи, Турок!
— Я прийшов… я… Ми хотіли про дещо спитати у вас, якщо ваша ласка…
— Як тебе звати?
— Ян.
— А той хто?
— Мій товариш Сем.
— Сем Хорн, — підказав Сем.
В його словах була деяка частка правди, бо повне ім’я Сема було Семюель Хорн Рафтен, але водночас вони містили в собі й чимало брехні, яка покоробила Яна.
— Звідки ти?
— З Боннертона, — відповів Ян.
— Сьогодні? — знову запитав Калеб, і в його голосі вчувався сумнів.
— Ні, не сьогодні,— почав пояснювати Ян. Але Сем, який досі намагався триматися осторонь, щоб його не пізнали, злякався, що його простодушний товариш викладе всю правду, і поквапливо додав:
— Бачите, містер Кларк, ми отаборилися в лісі й хочемо поставити собі тіпі. Матеріал у нас є, а нам сказали, що ви знаєте, як її робити.
— Хто вам сказав?
— Стара знахарка, що живе на березі річки.
— А де ви зараз живете?
— О!
Побоюючись відвертості Яна, Сем знову поспішив випередити його з відповіддю.
— Правду кажучи, ми побудували у лісі вігвам з кори, але зовсім невдало.
— В чиєму лісі?
— За милю звідси, біля річки.
— Гм! Це ліс або Рафтена, або Бернса.
— Здається, — відповів Сем.
— А ти викапаний Сем Рафтен. Ач, малий негіднику, прийшов сюди з брехнею та ще й хочеш напустити туману мені в очі?! Забирайся звідси, поки я не всипав тобі перцю!
Ян почервонів по самі вуха й відступив назад. Сем випнув язиком щоку і зробив те ж саме. Але він був сином свого батька. Він тут же обернувся й сказав:
— От що, вельмишановний містер Кларк. Ми прийшли сюди тільки для того, щоб ви розповіли нам дещо про лісове життя. Ви тут єдиний, хто може нам допомогти, через те ми й потурбували вас. Я знав, що ви посварилися з татом, через те і вдався до обману. Але, бачте, нічого не вийшло. Тепер я шкодую, що не прийшов і не сказав чесно й відверто: «Я Сем Рафтен. Ви допоможете мені?» Я не знав, що ви щось маєте проти мене та проти мого друга, який оселився у лісі разом зі мною.
— Ти теж Рафтен? — звернувся Калеб до Яна.
— Ні, сер.
— Ти їм родич?
— Ні.
— Ні з ким із Рафтенів я не хочу водитися. А про що ти хотів у мене спитати?
— Ми побудували вігвам із кори, але він розвалився. Тепер у нас є великий брезент, і ми прийшли розпитати, як з нього зробити тіпі.
— Тіпі? Гм! — в задумі промовив старий.
— Кажуть, ви самі жили в тіпі,— наважився додати Ян.
— Гм! Років сорок тому. Але одна річ носити одяг, і зовсім інша — пошити його. Здається, вигляд був приблизно такий.
Калеб виніс обвуглену паличку й клаптик обгорткового паперу.
— Ні… зажди хвилину. Ага, пригадав! Я бачив раз, як індійські жінки робили тіпі. Перш за все вони позшивали докупи шкури… Ні, спершу вони справляли довгий обряд — та вам цього не треба. Так от, вони позшивали шкури докупи й розіслали їх на лузі. (БГДМ, мал. 1 на стор. 89). Посередині верхнього краю (А) вбили кілочок. Потім прив’язали до нього мотузку, — так, так, мотузку з обвугленою паличкою на кінці, й намалювали півкола (БВГ). Після цього обрізали шкури по лінії, а з клаптів, що залишились, викроїли два клапани (ДЕЗЖ і ІКЛМ) і пришили ці клапани до ОП та РС. Це — димові клапани, вони потрібні для тяги. Поверх клапанів, у самих куточках, є кишеньки для двох довгих жердин, а вздовж усього розкрою, з обох боків, робляться дірочки (ТУ і ФХ, мал. 2), щоб сколювати краї покрівлі дерев’яними шпильками. До самої верхівки (А, мал. 1) прив’язується короткий ремінець. Ось, бачиш?
На мою думку, для десятифутової тіпі вистачить десять жердин та ще дві для димових клапанів. Ви почнете з того, що зв’яжете на одному кінці Три жердини докупи і, розсунувши їх, встромите в землю. Потім поставите ще шість, обмотуючи кожну по кілька разів мотузкою. До останньої, десятої, прив’яжете ремінцем верхівку покрівлі, поставите жердину на місце, обведете покрівлю кругом, — таким от чином, — разом з димовими жердинами, і зчепите обидва краї дерев’яними шпильками. Дві довгі жердини, вставлені в кишеньки димових клапанів, дають можливість пристосувати віддушину до вітру.
Протягом усієї розмови Калеб звертався до Яна, ніби Сема тут і не було, але той, як справжній син свого батька, не дуже бентежився.
Коли він помічав якісь практичні труднощі, він не вагався поставити цілий ряд запитань.
— Як роблять, щоб вітер не зривав тіпі? — запитав він.
— Ось як, — відповів Калеб, знову ж таки звертаючись лише до Яна. — Довгу мотузку, якою зв’язані всі жердини, пропускають униз і гарненько обкручують навколо кілка, що править за якір. Крім того, увесь низ покрівлі прибивають кілочками до землі.
— А як влаштувати димову тягу? — поставив нове запитання Сем.
— По-різному наставляють клапани, пересуваючи жердини, аж поки пристосують їх до вітру. Тоді тяга добра.
— А як зачиняються двері?
— Як зачиняються? Ну, деякі просто загортають один край шкури на інший, але в найкращих тіпі робляться двері з того ж таки матеріалу, що й покрівля. їх туго напинають на раму з молодих деревець і прив'язують, вірніше, пришпилюють дерев’яними кілочками.
Здавалося, все було ясно. Дбайливо згорнувши брудний папір з планом, Ян заховав його в кишеню, подякував і зібрався йти. Обидва хлопчики попрощались, проте Калеб не відповів їм, а коли друзі відійшли на кілька кроків, гукнув услід:
— А де паш табір?
— На горбку біля річки, де болото, поблизу кедровника Рафтена.
— Гм! Може, я якось загляну до вас.
— Чудово! — вигукнув Сем. — Ідіть по міченій стежці від живоплоту.
— По якій міченій стежці, Сем? — запитав Ян, коли вони відійшли настільки, що Калеб не міг їх чути. — Для чого ти це сказав? Адже ніякої міченої стежки там немає.
— Але це чудово звучить, — спокійно відповів Сем. — До того ж мітки там будуть, варто лиш нам захотіти. І будуть швидше, ніж він надумає ними скористатися.
Від здивування Рафтен аж чмихнув носом, коли довідався, що хлопчики побували в Калеба й таки домоглися свого. Ніщо ного так не втішало, як хитрість і кмітливість сина.
— По-моєму, старий Калеб не такий уже й мастак будувати тіпі, — зробив висновок Сем.
— Але він сказав нам досить, щоб розпочати роботу, — зауважив Ян, — і тепер ми навряд чи наробимо помилок.
Хлопчики розіслали покриття від фургона на підлозі в амбарі, приживили його в кількох місцях гвоздиками, а по краях поклали камені, щоб воно не совалось.
І тут вони з прикрістю виявили, що брезент страшенно твердий і геть увесь у дірках.
— Тепер я розумію, чому тато віддав його нам, — багатодумно промовив Сем. — Очевидно, доведеться спершу залатати його, а потім уже кроїти тіпі.
— Ні,— відповів Ян з тим незаперечним авторитетом, який він виявляв у всьому, що стосувалося лісового життя. — Краще спочатку розмітити все по плану, щоб не робити зайвих латок.
— І це ідея! Боюсь тільки, що наші латки не дуже будуть схожі на прикраси.
— Це нічого, — відповів Ян. — Індійці часто латають свої тіпі, коли їх пробивають кулями та стрілами.
— Не заздрю тому, хто жив у цій тіпі, коли точився бій, — заявив Сем, показуючи на добру дюжину великих дірок.
— Ну, годі вже. Відійди трохи та подай мені мотузку.
— Обережніше, — сказав Сем, — це моє хворе коліно. Сьогодні воно майже в такому ж стані, як і тоді, коли ми ходили до знахарки.
Ян виміряв брезент.
— Тепер прикинемо. Якщо обрізати все оце лахміття, то й тоді вийде дванадцятифутова тіпі. Дванадцять футів висотою, отже — двадцять чотири фути по всій ширині матеріалу. Чудово! Нам більше й не треба. Ну, я розмічаю.
— Почекай, що ти робиш! — запротестував Сем. — Не можна крейдою! Калеб говорив, що індійці малюють обвугленою паличкою. Крейда тут зовсім не годиться. Ти б уже заразом і майстра найняв!
— О, повело, повело! Збігай краще за обвугленою паличкою, а не знайдеш, то мерщій неси хоча б ножиці.
Щохвилини звіряючися з планом Калеба, вони, нарешті, викроїли тіпі, що по суті було дуже простою справою. Потім заходилися біля латок.
Вони шили шпагатом, засиленим у циганські голки, й робили до-о-овжеле-е-езні стьобки, але робота просувалась повільно. На неї пішов увесь вільний час одного дня. Сем, за звичкою, сипав дотепами на адресу батька, що нагородив їх «таким першосортним матеріалом». Ян шив серйозно і мовчки. Спочатку у Сема латки виходили кращими, але скоро Ян теж набив руку й почав шити не гірше за свого товариша.
Увечері друзі показали свою роботу наймитам. Один з них, Сі Лі, літній чоловік, підперезаний широченним ременем, поглянув на неї з добродушною зневагою і сказав:
— Чом же ви не попришивали латок зсередини?
— Не додумались, — відповів Ян.
— Всередині ми будемо жити, це не годиться, — пояснив Сем.
— А для чого навколо оцієї дірки ви зробили аж десять стьобків? Вистачило б і чотирьох, — і Сі голосно розреготався, показуючи пальцем на величезні незграбні стьобки. — Дурна робота. Тільки час змарнували.
— Якщо тобі не до смаку наша робота, — випалив Сем, — то зроби краще. Шитва тут ще вистачить.
— Де?
— А спитай он Яна. Він усе записав. Мене старий Калеб навіть не підпустив до себе. У мене мало не розірвалося серце. Всю дорогу додому я рюмсав. Правда, Ян?
— Треба пришити й підрубити димові клапани, поробити кишеньки у верхньому куточку кожного клапана, і… і… здається мені,— боязко додав Ян, — краще було б…. підрубити… все… кругом.
— Ну от що, хлоп’ята. Збігайте увечері на «Ріг» до шевця, заберіть у нього мої чоботи, а я, так тому й бути, пришию вам клапани.
— Я згоден, — відказав Ян. — І знаєш, Сі, це нічого, що ми накладали латки зверху.
Брезент можна перевернути, і нони будуть всередині.
Хлопчики взяли гроші, щоб викупити полагоджені чоботи, й після вечері подались до шевця, який жив милі за дві.
— Він якийсь чудакуватий, — Сем ткнув великим пальцем через плече, показуючи, що мова йде про Сі Лі.— Та й ім’я в нього чудне, як у китайської пралі. Здається, тільки пралею він і не був. А так уміє робити все на світі, хоча все в однаковій мірі погано. Він служив у солдатах, був підрядчиком, коком. Він грає на саморобній скрипці. Скрипка його така поганюща, що далі нікуди, та все ж і на ній можна було б грати краще… Він набиває чучела птахів, — наша сова вийшла з його рук. Він править бритви, лікує коней, лагодить годинники, — і все це робить з однаковим успіхом. Коняці він пускає кров, не спитавши попередньо, на що вона хвора, а коли береться почистити годинник, то неодмінно забуде поставити на місце якесь коліщатко. Якось він узявся почистити для Ларрі Невіль його старий годинник, запевнивши, що ніхто цього краще не зробить. А коли знову зібрав докупи годинник, то виявилось, що в нього залишилось зайвих коліщат майже ще на один годинник.
Він надто умілий і в той же час недосить умілий. Він може зробити все на світі як-небудь і нічого не може зробити як слід.
Але зшивати брезенти він може — на це він майстер. Він три роки служив матросом — ні на якій роботі так довго не уживався. Та воно й не дивно, бо то було китобійне судно з трирічним плаванням.
Був тихий червневий вечір, і птахи вдруге за нинішній день влаштували чудовий концерт. Співців та співачок зібралося сила-силенна. Майже на кожній гілочці сиділа яка-небудь пташинка і мало не захлиналась від щастя, яке по вінця сповнювало всю її істоту.
Коли хлопчики вийшли через перелаз свого саду на дорогу, в небі ширяв яструб. Пташки довкола поступово замовкали, як тільки він почав наближатися. Більшість із них поховались, але польовий жайворонок, який щойно висвистував на купині посеред широкого лугу, марно шукав собі захистку. Яструб прискорив політ. Жайворонок метнувся убік, напружуючи всі сили, щоб швидше дістатись до саду. Та яструб наздоганяв його… Ось він у нього над головою, ось… Ще мить, і він би схопив наляканого до смерті співця, та раптом з-за яблунь випурхнула невеличка чорна з білим пташка — боривітер. З голосним пронизливим криком (його бойовий клич), з настовбурченим сірим пір’ячком на голові, під яким виднілось яскравочервоне (його бойовий колір), боривітер блискавкою кинувся на хижого розбишаку.
— Клікер-і-клікер! — задирливо пищав він
і мчав назустріч яструбу, який був у десять разів більший за нього.
— Клікер-і-клікер! — викрикував він і, мов чорна з білим стріла, вп’явся у плечі яструбу саме в ту мить, коли жайворонок в розпачі припав до голої землі, сховавши під крило голівку від неминучого смертельного удару.
— Клікер-і-клікер!
І яструб розгублено заметушився.
— Клікср-і-клікер!
А маленький безстрашний воїн впав між крила розбійника й почав їх клювати та роздирати кігтями.
Яструб забрикавсь, неначе мустанг, і скинув з себе боривітра, але той знову насів на гостре яструбине крило.
— Клікер-і-клікер!
І боривітер ще з більшим завзяттям почав шарпати яструба, і тепер велике коричневе пір’я хижака полетіло за вітром.
Про жайворонка він зовсім забув. Яструб думав тільки про тс, як би самому врятуватись.
А з неба все долинало:
— Клікер-і-клікер!
Тепер яструб летів на всю міць своїх крил, намагаючись втекти з поля бою, але боривітер майже не злазив з його спини. І знов закружляли в повітрі коричневі пера, хоч яструб відлетів уже далеко й здавався не більшим за ластівку, а боривітер — не більшим за муху, що витанцьовувала на спині хижака. Нарешті яструб шугнув кудись у хащі, а боривітер завернув додому. Він ще разів зо два повторив свій бойовий клич, мабуть, для того, щоб попередити свою подругу, бо та одразу злетіла на найвищу гілку яблуні і привітала героя з щасливим поверненням. Боривітер підлетів до неї, крикнувши ще раз «клікер-і-клікер», а потім раптом неначе підстрибнув у повітрі футів на п’ятдесят і знов опустився униз, безперервно подаючи пронизливий бойовий клич, описуючи зигзаги й роблячи несподівані химерні повороти вправо, наліво, вперед. Він завдавав смертельних ударів уявному ворогові, потім знову шугав у небо й проробляв усе спочатку кілька разів, ніби хотів показати, що він аніскілечки не стомився і міг би битися ще краще в разі потреби. Нарешті заключним граціозним кидком, супроводжуваним цілою зливою «клікер-і-клікер», боривітер метнувся на дерево приймати поздоровлення від тієї, для якої все це пророблялось і яка, в усякому разі, була єдиною глядачкою, чия думка мала для нього вагу.
— Хіба ж це не чудово? — сказав Сем з щирим захопленням.
Його голос ніби розбудив Яна, що в мовчазному заціпенінні стежив за маленьким безстрашним боривітром.
Вечірня ластівка побігла перед ними по дорозі, злітаючи на кілька футів кожного разу, коли вони її наздоганяли, й показуючи при цьому білі внутрішні хвостові пера.
— Диви, горобчик, — кинув Сем.
— Що ти! Який же то горобчик? Це вечірня ластівка! — впевнено вигукнув Ян.
— Ну, можливо, не знаю, — погодився Сем.
— А ти ж, пригадую, казав, що знаєш всіх тутешніх птахів, — закинув йому товариш, в якого враження першого дня ще не стерлися з пам’яті.
Сем пирхнув:
— Я тоді ще не знав тебе й трохи похвастався, щоб ти був про мене вищої думки. 1 це вдалося… на деякий час…
Червоноголовий дятел з жовтим метеликом у дзьобі пролетів до живоплоту й сів на гілку, скоса позираючи на хлоп’ят, що проходили мимо. Призахідне сонце осявало його яскраве пір’я, китицю бузку, жовтого метелика, — і це чудове поєднання фарб сповнило Яна радісним трепетом. На іншій гілочці — луговий жайворонок, трохи далі від нього — плиска, внизу, на камінчику — вечірня ластівка, — і всі вони тішили зір та слух.
— О, як прекрасно! — вигукнув Сем, а Ян просто онімів від щастя.
Пташки не люблять вітру, і це був справді їхній день, бо довкола панувала мертва тиша.
Хлоп’ята пройшли повз стодолу, біля якої з щебетом кружляли сотні проворних ластівок.
По обочинах насипної дороги кублилися тисячі стрижів; біля струмка звили собі гнізда балакучі рибалочки, а на болоті пурхали зграйки чорних дроздів.
Спостерігаючи таку велику кількість прекрасних живих істот, Ян не міг стримати своєї радості, радості дослідника природи. Сем також відчував щось подібне й примовк, а останні півмилі до «Рогу» друзі пройшли, не промовивши жодного слова.
Чоботи були готові. Сем перекинув їх через шию, і хлопчики пішли додому. Сонце вже зайшло, але пташки не поховались. Вони сиділи, зачаровані теплим, тихим вечором.
Співочий горобець біля струмка та берестянка на високому в’язі все ще сипали дзвінкими трелями в густі вечірні сутінки.
— Я хотів би лишитися тут назавжди, — сказав Ян і трохи зніяковів, пригадавши, як не хотілось йому сюди їхати.
Вони мовчки й повільним кроком вийшли на потемнілу дорогу. Кожен думав про щось своє.
Раптом у них над головою з дерева почулося гучне й лунке, але в той же час ніжне «оху-оху-оху-у-у», схоже на туркотання величезного голуба. Вони зупинились, і Сем прошепотів:
— Сова! Велика сова-реготуха!
У Яна стріпнулось від радості серце. Він багато читав про сов, навіть бачив їх живими в клітках, але йому вперше доводилося чути знаменитий крик справжньої дикої сови, і хлопчик переживав ні з чим незрівнянну насолоду.
Вечірні сутінки згустились до пітьми, але численні голоси свідчили про те, що життя не завмерло. В лісі жалібно волала дрімлюга, скрипіли й кумкали сотні ропух та жаб. З мулкого озерця долинав якийсь дивний розкотистий крик, що нагадував сміх, і спантеличив обох наших друзів. Раптом з густого чагарника полився ніжний мотив співочого горобця. Він співав так завзято та радісно, неначе зараз був сонячний день.
Хлоп’ята зосереджено прислухались до цієї серенади, коли з купи великих дерев пролунало високе, але неголосне «уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа!»
— Що це? — вигукнув Ян.
Тремтливий пронизливий крик повторився знову, але, очевидно, ближче. Він здавався надто різким для птаха, і Сем прошепотів:
— Єнот. Це крик єнота. Коли зберуть хліб, ми прийдемо сюди на полювання.
— О Сем, це буде чудово! — захоплено вигукнув Ян — Шкода, що не зараз. Я ніколи не бачив полювання на єнота і взагалі справжнього полювання. А хіба неодмінно треба чекати?
— Авжеж. Єнота тоді легше знайти. Тільки скажи: «Сьогодні вночі я буду з своїми собаками на такому-то покосі», і єноти неодмінно прийдуть саме туди.
— Їх тут і зараз багато. Щойно ми чули одного, а ось і другий.
У деревах пролунав довгий, протяглий крик:
— Лайл-лайл-лайллайл-лайл-лай-лу-у-у!
Він дуже нагадував попередній, але був набагато ніжніший і милозвучніший.
— Ти помиляєшся, — сказав Сем. — І навіть багато мисливців так помиляється. Це кричить горласта сова. Голос у неї свистячий і ніжніший за єнотів.
Ніжний, мелодичний звук повторився ще кілька разів, і лише тоді Ян розібрав, що єнот кричить пронизливіше, різкіше. А між тим багато мисливців не помічають цієї різниці.
Коли друзі наблизились до дерева, з якого через певні проміжки часу кричала сова, чиясь велика сіра тінь безшумно промайнула над їх головами, закривши на мить яскраві зорі.
— Бачив, бачив? — прошепотів Сем. — Ото й була горласта сова. Але вона не дуже горлає, правда?
Незабаром після цього Яну довелось прочитати вірш Лауелля, де було сказано:
І Ян мимоволі подумав, яке безглузде прізвисько дали їй люди.
— Я хочу піти на єнотів, — вів далі Ян, і в його голосі зазвучали вперті нотки, що так різко контрастували його звичайній ввічливості.
— Ну, гаразд, — відповів Сем, який уже добре знав, що означають ті нотки. — Якщо дуже хочеш, підемо. Зрештою, можна й зараз.
— Признатися тобі,— додав він трохи згодом, — то про тварин я знаю більше, ніж про птахів. Може, зубний лікар і важна птиця, але моя мрія — побути хоч трохи мисливцем, і я взяв з тата обіцянку якось побродити зі мною в лісі. А раптом у Довгому Болоті, що за десять миль звідси, ми знайдемо оленів! Шкода тільки, що тато посварився з Калебом. Калеб чудово знає ліс, а його старий гончак вислідив більше єнотів, ніж ти можеш підкинути палиць по неділях за цілий місяць.
— Якщо то був єдиний в цій місцевості єнот, я все одно його добуду. От побачиш! — палко вигукнув Ян.
— Прекрасно, вірю! — відповів Сем, і в його голосі прозвучало змішане почуття щирого захоплення й подиву.
Була десята година, коли друзі повернулись додому. Всі вже спали, за винятком містера Рафтена. Хлопчики теж одразу полягали, а на ранок, пішовши в амбар, вони побачили, що Сі не тільки пришив та підрубив димові клапани, але й заново поперешивав усі латки та підрубив знизу покришку тіпі, вклавши в рубець тонку мотузку. Тепер усе було готове.
Не гаючи марно часу, хлоп’ята перенесли покришку на місце майбутнього табору. Ян прихопив з собою сокиру. Коли вони проходили повз живопліт біля струмка, де починалось болото, Ян сказав:
— Ссм, я хочу прокласти мічену стежку для старого Калеба. Як її мітять?
— Через кожних п’ять-шість кроків роблять зарубки на деревах.
— Отак?
Ян рубонув дерево в трьох місцях, і на ньому з’явилося три білих плями, або мітки.
— Ні, це «мітка трапера», що показує, де його пастка, а «мітка шляху» ставиться з обох боків дерева, — отак. Тоді її видно, куди б ти не йшов. А якщо збираються ходити по стежці вночі, тоді зарубки роблять глибшими.
— Десять товстих жердин і дві довших, тонких, — сказав Ян, проглядаючи свої нотатки.
Незабаром жердини були зрубані й перенесені на місце табору.
— Треба зв’язати їх докупи на одній висоті з покриттям тіпі…
— Зв’язати? А чим?
— Він сказав сиром’ятним ременем, але він також говорив, що покриття треба робити із шкур. Боюсь, що нам просто доведеться взяти найзвичайнісіньку мотузку, — і Ян зашарівся від такої пропозиції.
— Я це передбачав, — промовив Ссм, — і поклав довжелезну вірьовку в брезент, тільки не зважився сказати тобі вдома.
Друзі міцно зв’язали мотузкою триніжок і вбили його в землю. Незабаром дев’ять жердин стояли, з рівними проміжками, по правильному дванадцятифутовому колу, бо тіпі в дванадцять футів висотою мають звичайно і дванадцять футів упоперек. Всі жердини були добре укріплені мотузками, а десята, остання, з покриттям, прив’язаним до неї за виступ між клапанами, поставлена навпроти майбутніх дверей. Потім з допомогою двох довгих «димових жердин» покриття було обведене навколо кістяка. Тепер потрібні були з’єднувальні шпильки.
Ян спробував наробити їх із пагонів горішини, але товста, м’яка серцевина кришилась і кожного разу ламалась у найвідповідальнішому місці. Побачивши таку справу, Ссм сказав:
— Для дерев’яних шпильок незамінимий білий дуб.
Він тут же вирубав цурку з білого дуба, розколов її навпіл, потім кожну половину розколов знову, потім ще і ще раз, аж поки вийшли зовсім тоненькі кілочки, які він загострив і обтесав ножем. Ян також узяв сокиру, щоб розколоти другу цурку, але в нього сокира не йшла по волокну, а відхилялася вбік.
— Не так, — пояснив Сем. — Завжди треба половинити, інакше, крім трісок, нічого не буде. От порозколюй зиму колоди, то й навчишся це робити.
Десять шпильок мали по вісім дюймів у довжину й чверть дюйма у товщину. Вони встромлялись, як сталеві шпильки кравців, але для цього попередньо були заготовлені дірочки. Ну ясно, що для краси кожна шпилька ретельно підточувалась і підганялась одна до одної.
Нарешті покриття було напнуте. Залишалось тільки закріпити тіпі внизу.
— Приготуй десять дубових кілків, Сем, у фут завдовжки і в дюйм завтовшки. Я придумав, як її укріпити.
Ян відрізав десять шматків мотузки по два фути й поробив дірочки приблизно через кожні три фути вздовж усього нижнього краю покриття і трохи вище довгої вірьовки, протягнутої у зовнішній шов. У кожну дірочку він протягав двофутовий відрізок мотузки і зашморгував його тугим вузлом. Таким чином вийшло десять петель, які він накинув на вбиті в землю кілки. Намет був укріплений на славу і мав чудесний вигляд. Наближався час найбільшої з усіх церемоній — розпалення першого вогню.
Друзі відчували всю велич і урочистість моменту. Нехай це дивно, але вони, мов справжні індійці, вірили в цю мить, що розведення першого вогню в новому тіпі криє в собі таємничість і є запорукою майбутнього щастя.
— Краще не поспішати, але щоб з першого разу запалахкотів огонь, — сказав Сем. — Буде дуже прикро, коли ми цього не зуміємо.
— Цілком згоден з тобою, — відповів Ян, відчуваючи той самий забобонний страх. — Тільки чуєш, Сем, от було б чудово, якби добути вогонь тертям!
— Гей, хлоп’ята!
Друзі обернулись і побачили Калеба. Він наблизився до них і кивнув головою.
— Поставили тіпі? Бачу. Непогано! Але для чого ви повернули її на захід?
— Виходом до річки, — пояснив Сем.
— Я забув вам сказати, — вів далі Калеб, — що в індійців тіпі завжди стоять виходом на схід. По-перше, так вранішнє сонце освітлює середину, по-друге, вітер дме переважно з заходу і, нарешті, так краще витягується дим.
— А коли вітер східний, наприклад, під час дощів? — запитав Сем.
— Якщо вітер східний, — пояснив Калеб, ні до кого окремо не звертаючись, ніби це й не була відповідь на поставлене запитання, — тоді клапани відтягують і щільно накладають один на один, ось так. — І він схрестив на грудях руки. — Це захищає східний бік, і дощ не заливає багаття. В тиху погоду можна підкотити покриття під дверима, щоб трохи продувало вітерцем. Якщо ж вам надумається перемінити місце, ніколи не ставте тіпі під деревом. Дерева небезпечні. В грозу вони притягують блискавку, в бурю сиплять обламаним гіллям, а після дощу з них капотить годинами, і ніяке сонце не висушить під ними вашу тіпі.
— Містер Кларк, ви бачили коли-небудь, як індійці добувають вогонь тертям?
— О, так! Зараз більшість індійців користується сірниками, але раніше я часто зустрічав запалювальні палички.
— А важко це зробити? Довго треба терти?
— Не довго й не дуже важко, якщо робити вміючи.
— О, я б відмовився від десяти доларів, щоб тільки навчитись добувати вогонь паличками! — вигукнув Ян з почуттям, що свідчило про його готовність на самопожертву, в десять разів більшу за ту, на яку він колись пішов заради книжки.
— Ну, це ще вилами по воді писано, — стримано відгукнувся Сем.
— А ви могли б це зробити? — запитав Ян Калсба.
— Звісно, міг би. коли б знайти підходящий матеріал. Бачите, не кожне дерево годиться для цього. Треба брати лише певну породу. Степовим індійцям служить для цього коріння сухоцвіту, гірським — коріння чагарникової шавлії. Мені доводилось бачити, як канадські індійці з успіхом користувалися і липою, і кедром і висушеною білою сосною. Але найкращий матеріал дає канадська смерека. І легше за все робити це з допомогою лука-дрелі. Є у вас клаптик оленячої шкури?
— Нема.
— А м’який ремінець?
— У мене ремінні шнурки в черевиках, — сказав Ян.
— Шнурок тонкуватий. Хоча ми складемо його вдвоє. Звичайний мотузок теж підійшов би, тільки він швидко перетирається.
Калеб взяв сокиру й сказав:
— Найдіть мені круглий камінець з яйце завбільшки і з невеличкою ямкою посередині.
Хлоп’ята подались до струмка шукати камінь, а Калеб заглибився в ліс.
Вони чули, як старий щось рубав. Нарешті він повернувся з плоским шматком та п’ятнадцятидюймовим кілочком пересохлої канадської смереки, трифутовою паличкою, злегка вигнутою, мов для лука, сухим сосновим трутом і сухою кедровою тріскою.
Кілочок був завтовшки в три чверті дюйма і мав грубу восьмигранну форму, щоб мотузок краще хапався. На обох кінцях він був заструганий.
Калеб прив’язав шнурок до зігнутої палички, як тятиву до лука, але вільно, щоб можна було обкрутити ним ще кілочок і таким чином туго натягти. Плоский шматок смереки він обтесав, зробивши дощечку в півдюйма завтовшки. Потім зробив на краєчку зарубку, в чверть дюйма шириною і півдюйма вглиб, а зверху на дошці, біля самої зарубки, вирізав складаним ножем невеличку ямку.
Після цього старий мисливець настругав і дрібно накришив чималу купку сухого кедру, зробивши щось на зразок корпії. Видовбавши в землі ямку в півдюйма глибиною, він поклав туди плоский шматок трухлої сосни — трута, — і прикрив зверху запалювальною дощечкою. Кінець кілочка, чи дрелі, він вставив у ямку біля зарубки на дощечці, а саму дощечку притиснув до землі ногою. Потім обкрутив шнурочком кілочок, а на верхнє його вістря насадив камінь, принесений хлоп’ятами. На цей камінь Калеб міцно натиснув лівою рукою.
— Якщо немає поблизу каменя, — пояснив він, — то можна взяти сосновий сучок, попередньо висвердливши в ньому кінчиком ножа таку саму ямку.
Тримаючи лук у правій руці, Калеб почав смикати його взад і вперед сильними, енергійними рухами; від цього кілочок завертівся у своїй ямці. За кілька секунд на трут через зарубку посипався коричневий порошок. Цей порошок дедалі темнішав, ямка глибшала, і незабаром з неї попливла тоненька цівочка диму. Калеб міцніше притиснув ліву руку і швидше почав «пиляти» правою. Дим помітно згущався, і вже чорний порошок- заповнював зарубку на дощечці. Дим легкими хмаринками клубочився з-під кілочка і, здавалося, навіть здіймався над порошком. Як тільки Калеб це помітив, він облишив свій лук і обережно почав розгрібати купку порошку, яка ще куріла димом. Він одсунув дощечку й, легенько піднявши трут, показав хлоп’ятам жарину, яка там тліла. Калеб затиснув її між гнилою кедровою тріскою та новим шматком труту, підняв усе це, помахав ним у повітрі, а потім «бережно подув. Кедрова тріска задиміла і раптом яскраво спалахнула. Дрова для багаття були заздалегідь назбирані, й за кілька хвилин посеред пової тіпі вже весело палахкотів огонь.
Всіх трьох охопила дитяча радість. Обличчя старого мисливця світилося щастям від здобутої перемоги. Коли б його спроба не вдалася, він, напевне, зненавидів би хлоп’ят. Але блискучий успіх наопашки розкрив його серце, і Калеб готовий був полюбити кожного, хто мав до цієї справи відношення, хоч хлоп’ята були тільки свідками його подвигу.
— Твоя зброя нікуди не годиться, — сказав Ян, коли вони одного разу стріляли в саду з лука, що його зробив Сем. — Вона схожа на мій перший лук, якого я змайстрував, коли був ще зовсім молодим.
— Агов, дідусю, а якого б ви змайстрували зараз?
— Та такого, що був би разів у п’ять тугішим.
— Але ж ви не розтягнете його!
— Звичайно, коли так тримати стрілу. Але взимку я брав з бібліотеки одну книжечку про стрільбу з лука й вичитав у ній чимало корисного. Бачиш, ти затискаєш стрілу і через те можеш розтягнути лук лише на якихось шість-вісім футів. Та коли продіти пальці під тятиву, — ось так, — його можна розтягнути в п’ять разів дужче. Оце і є правильна стрільба з лука.
— Не дуже вона зручна, — сказав Сем, пустивши стрілу новим способом.
— Звичайно, спочатку незручно. До того ж на кінці стріли повинна бути глибоченька зарубка. інакше в тебе нічого не вийде.
— Я гадаю, що в тебе також вийде не краще.
— Не вийшло б, коли б я про це не читав.
А тепер я зроблю першокласний лук і багато стріл, — з однією не дуже настріляєшся.
— Ну що ж, роби, коли вмієш. А яке дерево для цього потрібне? Як сказано в твоїй книзі?
— Найкраще дерево — іспанський тис.
— Такого не знаю.
— Потім орегонський тис.
— Теж диковинка.
— Можна взяти апельсинове дерево.
— Шукай іншого.
— Ну, а з дерев, що ростуть у нас— червоний кедр, яблуня, гікорі, в’яз.
— Червоного кедра не зустрічав, зате інших — скільки завгодно.
— Але дерево повинно бути зрубане взимку, добре висушене й без жодного сучка.
— Таке підійде? — спитав Сем, показуючи на цілу в’язку ліщинових палиць, що лежали на сволоках у дерев’яному будинку Рафтена. — їх зрубали кілька років тому.
Друзі вибрали хорошу довгу палицю, розкололи її вподовж та обтесали сокирою. Тепер вони мали дві добрі основи для луків по п’ять з половиною футів у довжину й по два дюйми завтовшки.
Ян керував усією роботою, пригадуючи по пам’яті вказівки з дорогоцінної книжки та форму довгих англійських луків, що він їх бачив колись у вітрині однієї з крамниць свого міста. Сем чудово управлявся з інструментами, і хлоп’ята скоро змайстрували два добрих п’ятифутових луки. Посередині кожен лук мав півтора дюйма в ширину і дюйм у товщину. Цей розмір було витримано на дев’ять дюймів у кожен бік, від чого утворився вісімнадцяти-дюймовий відрізок, що не згинався під час стрільби. Зате кінці були підтесані й обстругані уламками скла так, що згинались рівномірно й були під силу хлоп’ятам.
Чимало клопоту завдала їм тятива. Жодна мотузка, яку вони могли знайти вдома, не витримувала більше двох-трьох пострілів і лопалась. Помітивши їх труднощі, наймит Сі Лі послав друзів до шевця за мотком сурових ниток та шматочком воску. Намотавши нитки тугим джгутом, товщиною в добру мотузку, навколо двох кілків, убитих в землю на відстані семи футів один від одного, Сі Лі розрізав їх з одного кінця, розділив на три однакових пасма і, злегка навощивши, заплів нетугу косичку. На прохання Яна він зробив петлю на кінці, потім обкрутив тонкою провощеною дратвиною з’єднання петлі, а також місце в шість дюймів посередині тятиви, де мала накладатися стріла. Петля давала змогу легко знімати тятиву з лука, коли ним не користувались.
— Ну, цього ви вже не розірвете! — сказав Сі Лі.
На довершення всього друзі покрили свої луки тонким шаром лаку, знайденого в господарстві Рафтена.
— Який тепер жалюгідний мій старий лук! — признався Сем, тримаючи в руках нову чудову зброю, яку й порівнювати не можна було з тією, що він її колись зробив з поламаного обруча, та ще й пишався нею. — А що вам відомо про стріли, містер Ян? — додав він, приміряючи стару стрілу до нового лука.
— Напевне відомо, що ця нікуди не годиться, — відповів Ян. — І ще тобі скажу, що стрілу набагато важче зробити, ніж лук, розуміється, хорошу стрілу.
— Дуже втішно, особливо, коли зважити на мороку, що її завдав уже лук.
— Нічого, все одно нам треба мати хоч по дюжині стріл.
— А як їх роблять індійці?
— В більшості вони користуються гордовиною. Та тут її не знайдеш. До того ж вона не дуже пряма. А стріли повинні бути прямими, інакше вони метлятимуться в повітрі. Недарма ж кажуть: прямий, мов стріла. Ми можемо зробити кращі стріли, ніж індійські, бо в нас кращі інструменти. Ми можемо наколоти їх з найтвердішого дерева.
— Якого саме? Невідомої породи, якої біла людина ніколи не бачила і про яку навіть не чула?
— Ні, друже мій! Для стрільби по мішені найкращі стріли з білої сосни, а мисливські — з ясена або горіха. Які ми зробимо?
— Я мисливець! Мені до зарізу потрібні мисливські стріли. Що для них треба?
— Як можна більше двадцятип’ятидюймових паличок в три восьмих дюйма завтовшки, наколених з добре витриманого ясеня, потім гарячого клею та індичих пер.
— Я роздобуду пера, а все інше покладаю на тебе, — сказав Сем, витягаючи в’язку індичих крил, якими господині підмітають у печах. Ллє він тут же порушив свою заяву, поставивши сторч оцупок ясеня й заходившись його розколювати кожного разу пополам, аж поки в нього не набралося дві дюжини прямих скалок завтовшки приблизно в три чверті дюйма кожна.
Ян взяв одну з них і почав стругати скла-даним ножем, щоб надати їй потрібної форми та розміру.
— Це можна зробити краще, — зауважив Сем і переніс усі палички на верстат, де взявся обробляти їх рубанком.
Яну це не сподобалось, і він заявив:
— Індійці не знали рубанків!
— Так само, як і складаних ножів, — огризнувся Сем.
Це була правда. Адже ідеалом для Яна були ті первобутні індійці, які жили тут ще до відкриття Америки Колумбом, і які, звичайно, ніколи не користувалися знаряддям білої людини. Саме їх він і хотів наслідувати.
— Мені здається, що більш по-індійському буде робити все з допомогою того, що можна знайти у лісі. Індійці не мали складаних ножів, проте колись вони користувалися гострими уламками кременю.
— Ну що ж, друже Ян, стружи гострою каменюкою. Цього добра ти знайдеш скільки завгодно на дорозі, якщо знімеш свої черевички та прогуляєшся босоніж. Ще й яких гострих! А я обійдуся рубанком. Побачимо, чиє буде зверху.
Яна це не втішило, але він замовк, давши в думці обіцянку зробити якось на дозвіллі кілька справжніх індійських стріл з гордовини. Поки що ж він вирішив достругати хоч одну своїм складаним ножем. Він все ще вовтузився з нею, коли Сем вистругав рубанком аж шість штук і набагато кращих.
— З чого будуть наконечники? — запитав Сем.
— Над цим я зараз думаю, — відповів Ян. — Колись індійці робили кремінні наконечники і прив’язували їх сухожиллями, але в нас немає підходящого матеріалу. Кращими вважаються покупні залізні наконечники з обідком, щоб насаджувати на стрілу, але їх нам теж не дістати. Доведеться зупинитись на костяних та рогових. Я вже випилював наконечники з кістки, та вони швидко ламались. Брав я також великі цвяхи без головок і прикручував їх тонким дротом, щоб дерево не розщеплювалось. Існують ще індійські стріли без наконечників; для міцності їх тільки обпалюють, а потім загострюють.
— Ну, ці неважко зробити, — зауважив Сем. — Давай змайструємо й таких по кілька штук.
І стріли були зроблені: по шість па кожного з відточеними цвяхами, прикрученими тонким дротом, — ці стріли називались «бойовими», — й по шість «мисливських», без наконечників, з обпаленими на вогні для гарту кінцями.
— Тепер давай пера!
Ян показав Сему, як треба розчеплювати стрижень та відділяти борідку індичого пера.
— Стривай, тобі треба двічі по двадцять чотири, тобто сорок вісім пер?
— Ні,— відповів Ян, — по дві смужки на стрілу замало. Треба щонайменше по три. Отже, сімдесят дві смужки. Та не забудь: для кожної стріли беруться пера з одного крила.
— Знаю. З різних крил не можна, бо стріли кидатимуться в різні боки.
В цей час до них завітав Сі Лі.
— Ну, що тут у вас із луками?
— Готуємо стріли.
— А як прикріплюєте пера?
— Білочолі приклеюють їх, а індійці прив’язують, — відповів Ян, цитуючи по пам’яті з «тієї книги».
— А як краще?
— Приклеєні краще летять, прив’язані краще переносять негоду.
— То робіть такі й такі.
— Немає сухожиль.
— Давайте, я покажу вам одну штуку. Де у вас клей та дратва?
Коли це було принесено, Сі Лі додав:
— Тільки, здається мені, що пера ставляться під кінець. Краще спочатку поробити виїмки.
— Вірно! Л ми трохи не забули…
— Це ти трохи не забув, а на мене нічого валити! — вигукнув Сем з почуттям власної гідності.
І справді, в кожній стрілі він уже встиг пропиляти, розширити й зачистити складаним ножем по маленькій виїмці в чверть дюйма завглибшки. За кілька секунд такі самі надрізи було пороблено в решті стріл, після чого Сі Лі заходився одразу клеїти й прив’язувати пір’їни, щоправда, користуючись при цьому не сухожиллями, а провощеною дратвою.
Ян позначив місце для кожного пера так, щоб жодне з них під час пуску стріли не чіплялось об лук. Він спершу приклеював їх, потім обмотував кінці стрижня, що виступали на півдюйма спереду, а ззаду доводив нитку аж до самої виїмки, щоб запобігти розщепленню дерева. Коли він акуратно підрізав кінчики ниток і прокачав на верстаті плоскою паличкою обмотані місця, окремі нитки ніби зникли і, узлившись докупи, утворили чорне гладеньке кільце.
Таким чином, стріли були готові. Їх порозкладали, щоб добре висох клей.
Наступного дня Ян пофарбував стріли Сема в червоне з синіми смужками, а свої — в червоне з білими смужками, щоб розрізняти їх і щоб вони не боялись вологи. Тепер залишалось поробити для стріл сагайдаки.
— А хіба в індійців бувають сагайдаки? — запитав Сем, який завжди пускався наводити точні довідки, коли сподівався ухилитись від обтяжливої роботи.
— От тобі й раз! Аякже?
— Ну, гаразд. Не тягни. У мене зривається полювання. З чого вони робляться?
— А з чого доведеться.
— Ясніше!
— Який ти швидкий! Одні роблять сагайдаки з березової кори, інші — з шкури якого-небудь звіра, а в кого немає іншого матеріалу — обходяться брезентом.
— Саме для пас! Ти натякаєш на обрізки, що залишилися від тіпі?
— Атож… поки знайдемо щось краще.
Кожен з юних друзів пошив собі брезентову торбинку, трохи коротшу за стріли, а Ян розмалював обидві торбинки справді індійським орнаментом.
— Тягни сюди зброю, — сказав Сем, і з почуттям всебічного задоволення хлоп’ята вискочили надвір.
— Подивимось, хто влучить в оте дерево.
Обидва вистрілили разом і… схибили. Але стріла Сема вдарила в інше дерево й розкололась.
— Спробуймо краще на м’якій мішені,— запропонував він.
Після деякої суперечки друзі натоптали сіном великий старий чувал для збіжжя, намалювали на ньому бичаче (або, за висловом Сема, буйволяче) око, обвели його одним, другим, третім колом і поставили свою мішень на відстані двадцяти кроків.
Та перші постріли не могли порадувати стрільців. Мішень здавалась не такою вже й малою, і тим прикріше було бачити, як усі їхні стріли відхиляються на кілька футів уліво.
— Ходімо в амбар і спробуємо там стріляти в цю мішень, — запропонував Сем.
— Може, в закритому приміщенні легше буде влучити, — з надією в душі погодився Ян.
Їм необхідно було не лише набити руку в цій справі, але й завчити кілька простих і необхідних правил стрільби з лука. У Яна були деякі виписки з «тієї книги»; дещо він просто пам’ятав, і все це, в поєднанні з чималою практикою, згодом почало давати свої наслідки. Ян уже знав, що треба стояти так, щоб обидві п’яти були на одній лінії з мішенню; що правий лікоть повинен лежати на одній лінії з стрілою; що ліва рука мусить завмерти, поки не буде пущено стрілу; що прицілюючись, треба притискати великий палець правої руки до одного й того ж самого місця на щоці, а лук тримати вертикально.
Незабаром друзі переконалися, що ліва рука потребує захисту від ударів тятиви, і поробили собі нарукавники з халяви старого чобота; а щоб не розтирати пальців правої руки, вони натягали на неї стару рукавицю, коли багато стріляли.
Призвичаївшись машинально додержувати всіх правил, хлоп’ята швидко вдосконалювали свою стрілецьку майстерність і незабаром уже могли всадити одну за одною всі стріли в мішок із сіном, поставлений за двадцять кроків. Поступово вони збільшували цю відстань, аж доки навчились без промаху бити в ціль і за сорок кроків.
Хлопчики немало були здивовані, коли переконались, що кожна стріла має свою особливість, хоч вони їх усі робили ніби однаковими.
Одна стріла в Сема чогось покоробилась і прогнулась. Тепер вона описувала в польоті найдивовижніші криві. її хлопчики назвали «бумерангом». Друга, з дуже маленьким пером, пролітала найбільшу відстань. Вона зробилась «далекобійною», його найкраща стріла, що дістала назву «вірна смерть», була з довгим індичим пером і легеньким наконечником. Вона летіла точно в ціль у тиху погоду, але збочувала від неї під подувом найлегшого вітерця. Ще одна, з коротким пером, не боялася вітру. Її прозвали «вітрогонкою».
Та стріла, що її вистругав Ян складаним ножем, називалася «струганою», а частіше — «жартівницею». Вона постійно виробляла в повітрі несподівані викрутаси, і, пускаючи її, ніколи не можна було передбачити, куди вона полетить. У Яна була своя улюблена стріла, з жолобком біля наконечника, яка в польоті тонко свистіла. її так і називали «свистухою», або «балакухою», що «з шипінням пролітає через темний ліс і шумно падає».
Якось у саму спеку на початку липня, коли хлопчики з насолодою хлюпались у невеличкій заводі струмка, Сем сказав:
— Дуже обміліла річка. Вона завжди пересихає влітку.
Перспектива була не з приємних, і Ян запропонував:
— А чом би нам не побудувати греблю?
— Мороки багато.
— Тю, дурень! Зате ж весело, та й плавати зможемо цілісіньке літо! Послухай, давай почнемо зараз же.
— Ніколи не чув, щоб індійці брались за таку велику роботу.
— Та що ж, пограємось трохи в бобрів. Ну, починаймо, ось звідси, — і Ян скотив великий камінь у те місце струмка, яке здавалось йому найвужчим. Потім він наносив ще каміння й завзято почав укладати його рівним рядком, перегороджуючи русло.
Сем голяком сидів на березі, спершись підборіддям на коліна й обхопивши ноги руками. Його груди прикрашали голубі та червоні смуги бойової татуїровки.
— Годі тобі байдикувати, строкатий ледацюго, ставай до роботи! — гукнув Ян і на підкріплення свого запрошення пожбурив у Сема грудку грязюки.
— У мене зламалося хворе коліно, — мляво відповів той.
Через деякий час Ян крикнув знову:
— Ну, як собі знаєш! Один я теж не буду працювати! — і розігнув натруджену спину.
— Послухай мене, — відповів Сем. — Я щось надумав. Тут напувають худобу. Влітку річка пересихає, і тоді худоба змушена повертатися до хліву й пити з корита, а воду для цього треба качати. Потім вона годинами тиняється по дворі і не хоче йти знову на пашу в ліс. Так от я й гадаю: коли перекинути отам дві великих колоди, більше половини роботи буде зроблено. Давай попросимо тата, хай пришле нам сюди коловорот. Ми перекинемо колоди, зробимо загату, й худобі буде куди ходити на водопій. Мені так шкода бідолашну худібку! Ночами не сплю, все про неї думаю. Просто дивитись не можу, як вона в страшенну спеку плентається аж додому, щоб хоч трохи ковтнути водички. Це нікуди не годиться.
Сем чекав слушного моменту, щоб «натякнути» батькові про свої плани, але цього дня такої нагоди не трапилось.
Наступного ранку за сніданком Рафтен глянув через стіл на Яна і, раптом щось собі пригадавши, запитав:
— Ян, якщо кімната має двадцять на п’ятнадцять футів, скільки треба клейонки, щоб оббити підлогу? Ширина клейонки — три фути.
— Тридцять три з третиною ярда, — не задумуючись відповів Ян.
Рафтен аж крякнув від подиву. Відповідь Яна була твердою, впевненою, але старий Вільям не міг зрозуміти, як це хлопчина обчислив таке в голові? Однак після ряду простих доказів усім стало ясно, що хлопець не помилився.
Обличчя фермера вперше просяяло.
— Дивіться! — сказав Рафтен, звертаючись до всіх за столом. — От що значить освіта! Коли ж ти дійдеш до цього? — звернувся він до Сема.
— Ніколи, — відповів батькові син із властивою для нього дотеппістю. — Дантистові не треба сушити голову над клейонкою.
— Послухай, Ян, — прошепотів Сем, — краще ти поговори з татом про греблю. Ти зараз прибив його своєю вченістю, мабуть, до обіду не опам’ятається. Тож куй залізо, поки гаряче,
І після сніданку Ян зважився:
— Містер Рафтен, — сказав він, — річка наша зовсім пересихає. Ми хотіли б загатити її, щоб можна було напувати худобу, а для цього треба перекинути через неї дві великі колоди. Ви дасте нам на кілька хвилин коловорот?
— Л чи не буде то загата для купання? — поцікавився Рафтен і хитро підморгнув оком.
— І для купання теж, — зашарівся Ян.
— Щось дуже схоже, ніби ти говориш за
Сема, — додав Рафтен, очевидно, здогадавшись про те, як було діло насправді,— Я сам прийду й подивлюсь.
Прийшовши в табір, він сказав:
— Ну, показуйте, де ви зібрались гатити? Отут? Ні, не годиться. Місце вузьке, але греблю прорве з обох боків раніше, ніж прибуде вода. Отут краще місце. Правда, воно трохи ширше, зате тут вийде непогана загата. Де ваші колоди? Оце? Та ви що! Мій сухий ліс? Ні, цього не дозволяю. Ліс я заготував для нової комори, отого теж не чіпайте, то для воріт. Можете взяти дві колоди іншого сорту. Я пришлю коловорот, але знайте: якщо поцупите звідси хоч одну колоду, вам не поздоровиться.
З суто рафтенівською швидкістю він прислав їм важкий коловорот. Дві великих колоди були перетягнуті й покладені упоперек струмка, за вказівкою Яна, на відстані чотирьох футів одна від одної.
Друзі вбили по суцільному ряду кілків з внутрішнього боку кожної колоди, і в них вийшло щось схоже на ясла, які вони негайно почали заповнювати камінням та глиною. Вони планували зробити греблю вище рівня води. Та глину було важко копати, й робота просувалась повільно. А тут ще, в міру того, як виростала перепона, в загаті піднімалась і вода. Це створювало додаткові труднощі.
Раптом Ян сказав:
— Стривай, новий план! Давай відкриємо греблю і прокопаємо з одного боку глибокий рівчак. Коли ж уся вола витече, поставимо в рівчаку глиняну стіну, а з другого боку викопаємо глибоку яму. Це дасть нам скільки завгодно матеріалу для греблі та ще й допоможе поглибити ставок.
І робота закипіла.
За тиждень ясла були вщерть заповнені густим глеєм та камінням. Настав вирішальний момент — треба було закрити шлюз у греблі. Це було нелегко зробити, бо напір води був надто сильним. Однак хлоп’ята працювали, мов бобри, і зрештою таки закрили їй вихід.
Тієї ж ночі пройшла велика злива. Наступного ранку, подавшись у ліс, друзі ще здалеку почули якийсь приглушений шум. Вони зупинились і здивовано прислухались. Раптом Ян радісно закричав:
— Гребля! Вода пішла через греблю!
Обидва заверещали й вихором зірвалися з місця. І от що вони скоро побачили: велике дзеркало стоячої води там, де було кам’янисте дно, і могутній потік, що проривався через відведене йому низьке місце посередині греблі.
Якою невимовною радістю сповнились хлопчачі серця!
— Мерщій до води! — скомандував Ян.
— Не забувай про моє хворе коліно! — простогнав Сем.
Підстрибуючи і жартуючи, хлоп’ята розляглися на ходу і разом шубовснули в став.
Глибина загати сягала в окремих місцях п’яти футів, а вся вона простягалась не менше, як на сотню ярдів. І все це зробили вони!
— Ну що, хіба не варто було за це братися? — запитав Ян, якому нелегко було зрівнятися з Семом у грі, що скидалася більше на справжню роботу.
— Як сюди потрапила ця штука? Здається ж, я залишав її в тіпі,— здивовано промовив Сем і показав рукою на колоду, що заміняла йому в палатці стілець, а тепер пливла за водою.
З Яна був непоганий плавець, і коли друзі хлюпались та борюкались, Сем раптом заявив:
— Тепер я знаю, хто ти. Більше від мене цього не приховаєш! Я здогадувався про дещо, коли ти тільки взявся за греблю. Ти — той червоношкірий, якого звуть Маленьким Бобром.
— А я лиш погляну на тебе, — відповів йому в тон товариш, — і мені здається, що передо мною мідночервоний нероба на ймення Юнак-що-боїться-лопати.
— Ні, де неправда, — заперечив Сем. — Хоч я також і не Безстрашний-Орел-що-звісив-з-бескида-свій-хвіст-у-прірву. Одне слово, ще рано гадати, хто я… А правда, приємно думати, що тепер є де напувати бідолашну худібку?
Сем явно намагався змінити тему розмови, але Ян уже затявся на своєму.
— Нещодавно я чув, як Сі назвав тебе Дятлом, — сказав він.
— Хе! То моє шкільне прізвисько. Коли я був малим, мама часто казала, що в мене чу-у-у-дове золоте волоссячко. Та коли я підріс і пішов до школи, я дізнався, що воно просто руде, і хлопці прозвали мене Червоноголовим Дятлом. Я пробував битися з ними, але виходило так, що здебільшого били мене. Тоді я махнув рукою, а пізніше навіть звик. Тільки частіше мене називають просто Дятлом — так коротше. І знаєш, це мене аж ніскілечки не турбує.
Через півгодини, коли друзі вже сиділи біля вогнища, розпаленого з допомогою тертя, Ян сказав:
— Послухай, Дятле, я розкажу тобі цікаву історію.
Сем скорчив гримасу й настовбурчив руками вуха, ніби справді урочисто приготувався слухати.
— Колись, — почав розповідь Ян, — одна індійська скво потрапила в полон до ворожого північного племені. Жінку завезли миль за п’ятсот, але, вибравши темну ніч, вона зуміла втекти. І побігла скво не прямо додому, бо знала, ідо на цій дорозі її наздоженуть і вб’ють, а зовсім в інший бік. Тамтешнього краю вона не знала і скоро заблудилася. Єдиною зброєю скво був ніж, а єдиною стравою — ягоди. Вона йшла кілька днів без перепочинку, аж поки в дорозі її захопила гроза. Тільки тоді вона відчула себе в безпеці, бо знала, що вороги вже не зможуть її вислідити. Та наближалася зима, і скво до морозів не могла дістатися додому. І вона вирішила перезимувати в лісі. Вона поставила вігвам з березової кори і добула вогонь тертям, взявши для лука-дрелі зав'язку від свого мокасина. Вона зробила сільця на кроликів з лозової кори, ялинового коріння та сушняку. Спершу вона голодувала, їла березові бруньки та внутрішній шар кори, а потім натрапила на місце, де водилося багато кроликів. Коли їй пощастило спіймати кількох звіряток, вона використала все аж до останньої шерстинки. Вона сплела рибальську волосінь із жил, наробила гачків з кісток та зубів і з’єднала все це у вудку з допомогою жил та соснової живиці. Вона зробила собі одяг з кролячих шкурок, позшиваних голками з кролячих кісточок і нитками з кролячих сухожиль. І ще наробила вона посуду з березової кори, позшиваної тонким ялиновим корінням. Цілу зиму вона прожила сама-самісіиька, а навесні її випадково знайшов відомий мандрівник Семюель Хірн. Її чудесний ніж майже зовсім стерся, але вона була сита, здорова й саме готувалася в дорогу, до своїх.
— Ах, де страше-е-е-енно дікаво! — вигукнув Сем, уважно прослухавши розповідь Яна. — І мені б хотілося так пожити, тільки з рушницею й у такому місці, де водиться багато дичини.
— Вигадав! Теж мені геройство!
— Е, не кожен захотів би, а головне, що не кожен зміг би так жити. А я зміг би!
— Як? Обходитися тільки ножем? Хотів би я бачити, як би ти зробив тіпі! — розсміявся Ян, а потім додав серйозніше: — Сем, досі ми тільки балувалися в індійців, а тепер давай гратися по-справжньому. Будемо робити все тільки з того, що знайдемо в лісі.
— Боюсь, що для нього треба ще раз провідати сенгерську знахарку. Вона знає всі рослини.
— Ми будемо сенгерськими індійцями, й обидва можемо носити звання вождів, — додав Ян, не бажаючи ні себе висувати в вожді, ні Сема визнавати своїм начальником. — Я — Маленький Бобер. А ти хто?
— Вечірня Кривава Грозова Хмара.
— Ні, це погано. Візьми щось коротше й таке, що можна було б намалювати і зробити твій тотем.
— Який тут найхитріший звір?
— Здається… росомаха.
— Та ні! Хіба вона хитріша за лисицю?
— В книгах сказано, хитріша.
— Може вона побити бобра?
— Гадаю, що може.
— Значить, я Росомаха!
— Ні, не згоден! Я не хочу мати товариша, який збирається мене побити. Та й жодне ім’я не пасує тобі краще, ніж Дятел. Ти просто незамінимий, коли треба зіпсувати хороше дерево чи подірявити кору, — заперечив Ян, великодушно забуваючи, звідки взялося прізвисько Сема.
— Все ж таки це не так погано, як бобрувати, — відповів Сем.
Слово «бобрувати» мало в Сенгері свою історію. Сокира та ліс посідали в житті сенгерців найперше місце. Вміння володіти сокирою цінувалось, як особливе мистецтво. Перші поселенці робили все домашнє начиння з дерева, і єдиним інструментом у них була сокира. Говорили навіть, що вони «трохи підгострюють сокиру й голяться нею в неділю».
Коли батько пускав свого сина у світ, він давав йому лише добру сокиру. Сокира була першою необхідністю в житті та праці і вважалась першоосновою всякого господарства. Всі майстерно володіли сокирою. Кожен чоловік і навіть підліток був неабияким теслею. Проте вони і не підозрювали про свою майстерність, поки серед них не з'являвся якийсь «новачок».
Існували непорушні правила, як треба рубати дерево і як його валити в потрібному напрямку, витрачаючи при цьому як можна менше фізичної праці. І жителі Сенгера знали ці правила мало не з пелюшок. Кажуть, що бобер навмання підточує дерево з усіх боків, поки воно впаде. В Сенгері, якщо лісоруб хоч трохи відхилився від загальновизнаних правил і рубав не так, як слід, його працю називали «бобруванням». І в той час, як вислів «працювати, мов бобер», означав найбільшу похвалу, «бобрування» дерева вважалося останньою ганьбою. Ось чохму насмішка Сема була позначена особливою в’їдливістю, яку міг оцінити тільки житель Сенгера.
Ян зібрався при першій нагоді знову побувати у знахарки.
— Краще йди без мене, — порадив Сем, коли дізнався про його намір. — Вона на тебе й не подивиться, якщо з тобою буду я. Адже в тебе вигляд здоров’яка!
Отож Ян пішов сам і був навіть радий цьому. Він любив Сема, як друга, але той своєю балакучістю та дотепністю міг привернути до себе всю увагу співбесідника, а Ян, мовчазний і принишклий, залишався при цьому в тіні. Та ще гіршим було те, що Сем завжди перебивав розмову в найцікавішому місці.
Коли Ян вийшов, Сем крикнув йому навздогін:
— Якщо хочеш, залишайся там на обід! Ми знатимемо, через що ти запізнився!
Після цього він заклав язик за щоку, примружив око й побрів у напрямку амбара з своїм звичайним загадково-сумовитим виразом на обличчі.
Ян прихопив з собою записну книжечку (останнім часом він звертався до неї усе частіше) та приладдя для малювання. По дорозі хлопчик нарвав цілий жмут різних квітів та трав. Бабуся зустріла Яна зовсім інакше, ніж першого разу.
— Заходь, заходь, любий? Як твоє здоров’ячко? Як поживають тато, мама? Сідай, сідай, будь ласка. Як собі мається отой розбишака, Сем Рафтен?
— Сем уже здоровий, — відповів Ян і зашарівся.
— Здоровий! Аякже! Я знала, що поставлю його на ноги, і він це знав, і мати його теж знала, коли посилала до мене. Вона щось переказувала?
— Ні, бабусю, не переказувала.
— Бач, негідниця! Я врятувала їм хлопця, не подивилась, що вони мене обікрали, а вона хоча б тобі подякувала, скотина! Ну, бог їй суддя, — додала старенька з погано прихованою ненавистю. — Що це в тебе? Еге, бачу. Слава богу, що хоч квіточок вони не можуть винищити. Дерева вирубують, а квіточки все ж таки розпукаються щовесни. Гарненькі мої! Любенькі мої крихітки!
Ян розклав перед нею букет. Бабуся вибрала кліщинець (arum) і почала розповідати:
— Оце покаянна трава, або індійська ріпа. Діти її називають «Джек-на-підставці». Ніколи не бери в рот її кореня, бо обпечеш язик. Палить, неначе вогнем! Хлоп’ята завжди підсовують новачку цей корінь. Зате вдруге його не піддуриш! Індійці виварюють з нього отруту й тоді їдять. Звісно, це краще, ніж помирати з голоду.
Потім вона розповіла про «золоту печатку» (Hydrastis canadensis), — рослину, якою минулого разу лікувала Сему коліно. Стара сказала, що ця трава позначена печаткою Мудрого Короля, і що її дивовижні корінці — «то найкраще золото, яке тільки може спородити земля».
— Як пізно в цьому році адамів корінь! Його називають ще майським яблуком, або царським коренем. Індійці їдять його від шлунку, а я сама не раз бачила, як він виліковував коней від болячок за вухами… А, синій когош! Тільки я називаю його спазмовим коренем. Нема нічого кращого від спазм, — його п’ють замість чаю. Бачиш, листочки як скулились? Немов людина в спазмах… Усе позначено для нас на грішній землі, тільки придивлятися треба уважніше…
…— А тепер лишень поглянь на оцю рослинку, — сказала знахарка, розворушивши букет і вибравши жовтий «венерин черевичок» (Cypripedium). — Для індійців вона — всього лиш мокасин. Прости їм господи їхню сліпоту, але вони нічого не знають і не хочуть вчитися… Оце істеричний корінь. Він чудово помагає від істерики. Придивись до нього. Бачиш обличчя жінки в істериці з розпатланим волоссям і відвислою щелепою? Пригадую, як дочка Ларрі, коли ще була малою, не хотіла йти «на місце» і впала в істерику. Вони покликали мене, а я принесла істеричний корінь. Перш за все я сказала «Зігрійте води». Потім заварила корінь, як чай, і дала їй напитись гарячим. І щоб мені язик одсох, коли брешу! — їй стало добре від першої ложки… Так, так, де справді божий дар, і треба лиш знати, як його взяти. Не можна взяти й викопати його, коли заманеться. Треба копати, коли ще немає квітки. А все тому, що сила не може бути одразу в двох місцях. Вона або у квітці, або ж у корені. Якщо є квітка, то корінь ні на що не придатний, як трухла солома. Його шукають або напровесні або ж глибокої осені, під сухим листям, коли сам чорт не знає, де він ховається… А це що? Еге, бачу. Тхоряча капуста. То ти йшов берегом? Тільки там вона й росте.
— Ви точно вгадали, бабусю, — відповів Ян. — Тільки почекайте, я хочу намалювати всі ці рослини й записати їх назви та все, то ви про них розказуєте.
— У тебе вийшла б велика книга, коли б я розказала все, що знаю, — з гордістю відказала старенька й, чиркнувши сірником об коліно, запалила люльку. — Та тобі ні до чого записувати, яка травиця на що годиться, бо це давно уже зроблено. Ну, дивись: оце когош від спазм, — хіба ти назвеш його інакше? Оце мокасин від істерики, — він теж сам про себе говорить. А тхорячий корінь від того й від того, і хіба ж він не схожий на те і друге разом?
Ян змушений був погодитись з нею, хоч не бачив аніякісінької схожості між цими трьома рослинами.
— А осьдечки — бачиш? — це індійський тютюн. Ти, мабуть, зірвав його біля річки. Ранувато він нині з’явився, навіть завчасно. Він викликає блювання. Поглянь, як він скрючився, ніби дурману наївся.
…Зверни увагу на пропасний кущ. Його пагони дають чудову настоянку від пропасниці, і взагалі, коли людину трусить. Ти не помічав, як цей кущик труситься від найлегшого вітерця?..
…Оце липка трава, — вела далі знахарка, показуючи Яну стебельце медівника. — Як ти гадаєш, від чого вона допомагає?
— Не знаю. А від чого?
— Придивися гарненько. Тут написано, як у книзі, навіть ясніше: тут я все можу прочитати, а в книзі не розумію жодного слова. Ну, то на що ж це схоже? — ще раз перепитала вона, простягаючи Яну дволопасну насіннєву коробочку.
— На мозок і спинний хребет.
— Е, хлопчику, в мене очі гостріші. Бачиш дві бруньки, схожі на нирки? Саме їх і виліковує липка трава краще за всіх лікарів на світі. Я скажу тобі, як саме. Річ у тому, що хвороба нирок — це щось подібне до пропасниці, з жаром. Ось чому треба настояти липку траву на холодній тоді, а гаряча тільки нашкодить, як найстрашніша отрута…
…А це сідач, конопельник, або костоправ. Від нього кидає в піт. Раз я вилікувала ним чоловіка, якого слабість, мов тріску, висушила. Хоч як морочилися з ним лікарі, а зарадити нічим не могли. Тоді я дала його матері пучечок листя цього самого костоправа, вона заварила чай, і з хворого відрами полився піт. А лікарі думали, що це справа їх рук!
Знахарка весело хихикнула.
— А це золототисячник од виразок у роті… Піпсісева помагає від пропасниці та ревматизму. Вона виростає скрізь, де є ці хвороби. Подивись, на білій квітці червоні цяточки, як у людей з пропасницею… Ось м’ята, вона рятує, коли хто отруїться спазмовим коренем. Ці рослини і в лісі ростуть одна біля одної…
…Ось червиве сім'я від глистів. Бачиш дрібних черв’ячків на листі?.. Це плевритовий корінь… А осьдечки… О!.. Це найчудодійніша цілюща травка, — вона лікує від усього. Одні рослини від одних хвороб, інші — від інших. Але якщо ти не знаєш, що давати, бери цю траву — і ти ніколи не допустишся помилки, її показав мені один індієць. Він таки дещо знав…
Розповідаючи, вона посмоктувала свою коротеньку люльку й щохвилини спльовувала на гарячу грубку, але ніколи не забувала з суто жіночою акуратністю витерти рот кістлявою рукою.
Ян квапливо записував назви рослин, але відмовився від спроб робити малюнки чи навіть хоча б коротенькі нотатки.
— А ти, хлопче, прив’яжи папірці з назвами до трав і зберігай їх. Так робив доктор Кармартін, коли у мене вчився. Еге, правильно, — додала вона, коли Ян послухав її поради й почав прикріплювати до кожного стебла паперовий ярличок з назвою рослини.
— Який чудний віник! — сказав Ян, побачивши в кутку щось незвичайне, але явно призначене для підмітання.
— Еге. Буковий. Це Ларрі зробив.
— А хто такий Ларрі?
— Мій хлопчик (Ларрі було вже під шістдесят). Він робить віники з синього бука.
— Як? — запитав Ян, взявши віник у руки й з цікавістю розглядаючи його.
— Та хіба як — ножем. Ларрі дуже любить стругати. Він бере цурочки синього бука, дюймів у три завтовшки, струже їх уподовж, але стружок до кінця не знімає, а дає їм закручуватись.
— Як на молитовних паличках?
— Еге, саме так, тільки стружки довші, а синій бук, як тобі відомо, дуже міцний. Коли цурка потоншає до одного дюйма, він вивертає всі стружки і зв’язує їх смужкою шкіряного дерева. Потім прироблює держак, підрівнює сокирою мітелку, дає їй просохнути — та й готово. Кращих віників ніде не знайдеш. В нашій родині завжди були такі віники, поки Ларрі не оженився на Кітті Кон-нар, нікчемі з нікчем. Я сама була проти цієї гордячки. Крім покупних товарів, вона знати нічого не хоче! А до неї жоден пристойний парубок не сватався, поки вона не злапала мого Ларрі. Атож, я не боюся казати правду, — саме злапала! — з притиском вигукнула стара, і її схвильованість говорила про якесь родинне нещастя.
В цю хвилину відчинилися двері й до хати зайшла Бідді. Через те, що вона була дочкою злополучної Кітті, розмова на цю тему урвалась.
— Як я рада вас бачити! Коли ж ви назовсім переселитеся в наші краї? — привітала дівчина Яна.
Поки вони розмовляли, бабуся ковтнула з пляшки чимало рідини, яка за кольором та запахом дуже скиталась на «бальзам для легенів».
— А ти сьогодні рано, Бідді,— зауважила бабуся.
— Еге. Тільки вийшло пізно. Вчитель каже, що так буває завжди, коли йти зі сходу на захід.
— Я порадую тебе: Ян залишиться пообідати з нами. Качки з зеленим горошком у нас немає, та нічого бога гнівити, знайдеться чим пригостити хлопця. Бачиш, Ян, у святкові дні Бідді завжди готує мені обід, а в будні я вже сама варю собі юшку. Сплю наодинці з собакою, кішкою та яблуками. Яблук залишилася жменька, але ті, що є,— всі твої. Не соромся, голубе, їж на здоров’ячко,
І вона відгорнула сірі простирадла, під якими лежали останніх півдесятка червонобоких яблук.
— А вам не страшно спати самій, бабусю?
— Кого ж мені боятись? Злодії лише один раз вдерлись до мене, та я віднадила їх назавжди. Вони прийшли вночі, а я прокинулась, сіла на постелі та й кажу: «Чого ви шукаєте?»— «Грошей», відповідають вони. Ходили чутки, що я продала корову за двадцять п’ять доларів. «Ну зачекайте, я встану, допоможу вам, — сказала я, — бо відколи я зібрала яблука, то не бачила жодного цента». «Дай нам двадцять п’ять доларів, а не даси — порішим тебе». — «Любі, не можу вам дати навіть двадцяти п’яти центів, — сказала я, — а до смерті я вже готова». Тоді один злодій, невеличкий на зріст і широченний, як оці двері, питає: «Хіба ти не продала корову?» — «Ви знайдете її у хліві, — відповіла я. — Тільки не варто б її турбувати вві сні: від переляку в неї пропадає молоко». І тут обидва злодії нарешті зрозуміли, що пошилися в дурні, й почали реготати. Потім маленький сказав: «Гаразд, бабусю, живи собі спокійно, тільки про нас нікому нічичирк». Другий злодій похмуро мовчав. «Ні пари з вуст, — пообіцяла я, — до того ж ми станемо друзями». Вони попрямували до дверей, а я їм гукнула: «Заждіть! Хіба можна, щоб друзі пішли від мене й не попоїли? Одверніться, будь ласка, я накину спідницю». Я встала, одяглася й кажу: «Я пригощу вас найкращим бальзамом для легенів». Тут низенький парубійко так закашлявся, таким зайшовся кашлем, що я навіть подумала, чи не коклюш у нього. А другий був наче не при собі, і меншенький усе збиткувався з нього. Я помітила, що цей шульга або ж удає такого. Але до пляшки він потягнувся правою рукою, і на ній виявилось тільки три пальці. В обох були величезні, чорні й страшні бороди, — я ці бороди скрізь упізнаю! Голова низенького була обмотана якоюсь ганчіркою. Він сказав, що в нього болять зуби. Та хіба зуби болять під чуприною? Коли вони зібралися йти, низенький поклав мені в руку долар і сказав: «Це все, що в нас є». — «Спасибі, люди добрі,— відповіла я. — Це перші гроші, які я бачу, відколи зібрала яблука. Коли вам щось потрібно буде, не забувайте про мене».
Стара явно пишалася своєю перемогою.
— Бабусю, ви знаєте, якими фарбами користуються індійці? — запитав Ян, повертаючись до того, що його більше цікавило.
— А чому ж ні, хлопчику? Вони йдуть до крамниці й купують їх у пакетиках, як і ми.
— А раніше, коли ще не було крамниць, вони вміли добувати фарби з лісових рослин?
— Звісно, що вміли. У лісі є все, що треба для людини.
— Які ж вони брали рослини?
— Різні, дивлячись для чого.
— А все ж таки?
Переконавшись, що загальні питання нічого не дають, Ян почав розпитувати конкретніше:
— Чим вони фарбували в жовте голки дикобраза? Я говорю про ті часи, коли ще не було магазинних фарб.
— Є гарненька жовта квіточка. Вона росте в полі й попід парканами. Зветься вона «золотий дощик». Індійці виварюють цю квіточку, а потім кладуть в окріп голки дикобраза. Поглянь, ось шерсть, пофарбована таким способом.
— А червоний? — запитав Ян, поквапливо нотуючи сказане.
— У них не було гарного червоного кольору. Вони робили поганеньку червону фарбу з ягідного соку. Але одного разу мені довелось бачити, як стара скво виварювала голки дикобраза спочатку в жовтій, а потім у червоній фарбі, і колір вийшов дуже приємний.
— Бабусю, які ягоди дають кращий червоний колір?
— Зовсім не червоні, як ти, може, гадаєш. Й можна добути з чорниці, брусниці, і чорна смородина годиться для цього більше за червону. Та найкращими вважаються «ягоди скво».
— Які вони?
— Ну ходім, я покажу тобі листочки.
Вони вийшли з хати, та скільки не шукали, не знайшли потрібного.
— Ще дуже рано, — сказала бабуся. — Зате в серпні цих ягід ке обберешся. Вони яскравочервоні. Лаконоска теж іще не зацвіла. На ній бувають густочервоні, майже чорні ягоди, які дають чистий червоний колір.
— А з чого роблять блакитну фарбу?
— В індійців я такої не стрічала. Та, мабуть, щось є. Різні рослини трапляються в лісі. Але блакитної фарби я там сама ніколи не бачила і не робила. Можна настояти пагони бузини, але такого кольору не буде, — і вона показала на смарагдову стрічку, що її носила Бідді.— В коричневе фарбує кора волоського горіха, в чорне — кора білого дуба. Можна одержати майже блакитний колір, якщо вмочати в дві фарби: в жовту, а потім у чорну. В чорне фарбує також кора американської горішини, гікорі; в оранжове — хай йому всячина! — спідні шари березової кори; у жовте — коріння розквітлого ясеня; в ясно-червоне — корінці дерену. Але в лісі немає справжньої блакитної фарби. Я так і скажу отим оранжово-блакитним пратисонам: чого не побажав створити господь, те мусять робити самі дияволи… Синю фарбу дає індіго, але вона такою не буде (стара показала на яскравий кобальт), а коли в лісі такої нема, то й нам не личило б її мати…
Бідді тим часом метушилась по кімнаті, розхитуючи мостини своїми величезними босими ногами, і накривала на стіл. Вона явно силкувалась манірнічати, бо якось особливо вивертала п’яти. Кілька разів дівчина починала розмову про «ті часи, коли жила у Янової мами». Нарешті вона запитала:
— Де ваша скатерть, бабусю?
— Ще тобі новина! Ніби й не знає, що в нас ніяких скатертей зроду не було. Раденькі, коли на стіл є що поставити, а вона, бач, скатерті задумала стелити! — Відповіла бабуся, жорстоко, хоч і не навмисне, вдаривши по самолюбству Бідді.
— Вам чаю чи кави, Ян? — запитала Бідді.
— Чаю, — сказав Ян.
— Дуже добре, що ти вибрав чай, бо я не бачила ані зернинки кави од самого різдва, а чай я приношу з лісу. Хоча стривай, для тебе в мене є дещо й таке, чого не знайдеш у лісі.
Стара пошкутильгала до полиці, зняла стару коробку від сигар і серед сірників, тютюну, пір’я, цвяшків, шпильок та голок з нитками, притрушених позаторішньою пилюкою, знайшла шість грудочок пиляного цукру, які колись були білими.
— Я приберігала їх до приїзду епіскопа. Раз на рік він сюди заглядає. Але чекати ще довго, і хто його знає, що до того часу буде з нами. Ось, пий на здоров’ячко! — і вона кинула три грудочки Яну в чай. — Решту залишимо на другу кружку. Хочеш вершків?
Вона присунула до Яна липку брудну чашку для гоління, наповнену чудовими вершками.
— Бідді, дай Яну хліба!
Бідді розрізала буханець, очевидно, єдиний у цьому домі, й поклала кілька скибочок на тарілку Яна.
— Боюсь, що масло трошечки згіркло, — заявила господиня, помітивши, що Ян його не бере. — Почекай!
Вона знову потупцяла до полиці в кутку і зняла скляну банку з пощербленими краями та погнутою бляшаною покришкою. В банці, очевидно, було варення. Стара підняла покришку й вигукнула:
— Ой, лишенько!
Потім вона виловила пальцями дохлу мишу й викинула її за двері, спокійнісінько додавши:
— А я ламала голову: де це поділася клята миша? Вже тижнів зо два її не бачила, і вирішила, що її з’їв Том. Нагрішила на бідну тварину. І мухи ще! Мабуть, ця покришка нещільно пристає.
І стара знову засунула пальці в банку, щоб витягти звідти цілий разочок мух, які закінчили своє тлінне життя в улюблених ласощах.
— Тепер їж. Янику, доїдай його все на здоров’ячко. У мене ще є багато варення, — сказала бабуся, хоч цілком ясно було, що вона поставила на стіл усі свої припаси.
Сердега Ян розгубився. Свідомість підказувала йому, що добра стареча душа в пориві гостинності віддавала йому своє тижнево прохарчування, але він також відчував, що бабуся глибоко образиться, коли він знехтує її частуванням.
З усього, що було подано на стіл, більш-менш чистим виглядав тільки хліб, і Ян наліг на нього. Хліб виявився досить поганеньким. Ян здригався, коли між зубами в нього застрягали якісь волосини, але раптом він прикусив клаптик матерії з пришитим до неї гудзиком, і мало не остовпів. Хлопчик непомітно викинув ганчірку, однак уже не міг приховати раптової втрати апетиту.
— З’їж отого, з’їж оцього, — пригощала його бабуся.
Незважаючи на відмови Яна, вона наповнила його тарілку всякою всячиною і, між іншим, наклала чудової вареної картоплі. Та, на превеликий жаль, господиня висипала цю картоплю з горщика, що стояв на плиті, спершу в ріжок свого брудного, засмальцьованого фартуха, а потім уже виклала на стіл своєю кістлявою пазурастою рукою.
Ян нічого не їв, і це дуже засмучувало гостинну хазяйку.
— Треба ж йому чимось підкріпитися, — клопоталась бабуся, а Ян не знав, як йому далі відмагатись.
— Може, з’їсте яєчко? — наважилась запропонувати Бідді.
— О, з великим задоволенням! — вигукнув Ян, щиро зрадівши. «Курка — охайне створіння, — міркував він. — Принаймні, хоч яйця можна буде їсти».
Бідді качиною ходою пішла в «амбар» і повернулася з трьома яйцями.
— Зварити чи яєшню?
— Зваріть, — сказав Ян, розсудивши, що так буде краще.
Бідді очима пошукала якоїсь посудини.
— А ось кипить, — показала бабуся на величезний казан, у якому виварювалась купа брудної білизни. Бідді опустила туди яйця.
Ян тремтів у душі, щоб вони не полущились. Два яйця дали тріщини й вилились, але він взяв собі третє. До цього, власне, й звівся весь його обід.
В цей час прилетів чорний дрізд і почав скакати біля порога.
— Ах, це ти, Джек! — вигукнула бабуся. — Де ти був? Я думала, ти вже зовсім пропав.
Знаєш, Янеку, — пояснила вона, — я врятувала його від мисливця — хай йому всячина! Певно, то був «оранжмен». Тепер мій Джек виходився і прилітає сюди, як додому. Джек, не чіпай води! Забирайся звідти!
Гарненька пташка вскочила у відро з чистою водою для пиття і почала в ньому купатись.
— Ні, ви тільки погляньте на цього малого розбишаку! — кричала бабуся. — Негайно вилітай звідти!
Чорний дрізд уже встиг залізти через відхилену заслінку в погаслу, але ще теплу грубку.
— Він гріє ніжки! Ач, який рідовий! Колись отак не помічу тебе, затоплю чи й засмажився живцем. Їй-право, мені хочеться іноді скрутити тобі немічні в’язи, щоб врятувати твоє життя.
З цими словами бабуся витягла пташку з грубки.
Ян зібрав свої рослини з ярликами і, попрощавшись, пішов додому.
— До побачення, любий! Приходь іще, та не дуже барися, — сказала бабуся. — Принось інших трав. Ну, бувай здоровий! Я гадаю, що це не гріх сказати, хоч знаю, що ти пратисон, а вони всі підуть у пекло. Ти гарний хлопчина, і я страшенно шкодую, що ти пратисон.
Повернувшись до Рафтенів, Ян побачив, що на столі для нього стоїть обід, хоч була вже третя година.
— Сідай поїж, — сказала місіс Рафтен з материнською турботою. — Я підсмажу тобі м’яса. За п’ять хвилин буде готове.
— Та я вже обідав з бабусею Невіль.
— Знаю, знаю.
— Мабуть, вона однією лапою колотила тобі чай, а другою намазувала варення на хліб? — досить грубо запитав Рафтен.
— Часом не зварила вона для тебе суп з свого улюбленого дрозда? — докинув Сем.
Ян почервонів. Очевидно, всі мали уяву про гостинність старої знахарки. Але хлопцев неприємно було слухати ці збиткування з доброї бабусі. Він палко заперечив:
— Вона була до мене дуже щедрою.
— А все ж таки з’їв би ти краще м’яса, — сказала місіс Рафтен, з сумнівом сприйнявши Янові слова.
Якою спокусливою була думка про кусень підсмаженого соковитого м’яса! Яким бажаним було воно для порожнього шлунка! Але насмішки збунтували Яна. Йому хотілось захистити щиросерду стару жінку, яка віддавала все до останньої крихти, щоб тільки добре почастувати гостя. Хай же Рафтени ніколи не дізнаються, з якою насолодою він попоїв би зараз! З поваги до старої бабусі
Ян вперше в своєму житті сказав неправду:
— Ні, дякую вам, але я зовсім не голодний. Бабуся Невіль чудово мене нагодувала.
І, долаючи муки голоду, він взявся за вечірню роботу.
— Цікаво, де Калеб знайшов березову кору? — сказав Ян. — Нам не завадило б зробити з неї посуд.
— Я догадуюсь де. Він, мабуть, ішов через ліс Бєрнса. В нашому лісі берези немає. Ми теж там візьмемо.
— Ти попросиш у Бернса?
— Ні. Кому потрібна стара береза? Підемо й надерем, коли його не буде поблизу.
Ян вагався.
Сем взявся за сокиру.
— Це буде воєнним наскок на ворога. Зараз усі племена воюють. А він один з тато них «друзів».
Ян погодився, хоч у душі він все ще сумнівався щодо чесності такого вчинку.
Одразу за межею друзі натрапили на товсту березу й заходилися знімати з неї довгий сувій кори. Раптом на деякій відстані від них з'явився високий чоловік, поруч якого підтюпцем біг маленький хлопчина. Очевидно, вони почули стукіт сокири, й тепер ішли просто на злодіїв.
Сем ледве чутно прошепотів:
— Це старий Берне. Треба ушиватись.
Тут було вже не до кори, аби тільки врятувати сокиру та самих себе. Друзям пощастило
перескочити через огорожу, а Берне обмежився тим, що посилав навздогін лайки та погрози. Йому не жалко було якоїсь деревиняки, бо ліс у цьому краї вважався за ніщо. Але Рафтен, на превеликий жаль, зумів пересваритися з усіма своїми сусідами, і тому Берне радий був роздути з мухи слона.
— Його хоробрий синок, з виду трохи менший за Яна та Сема, підскочив до межі й почав образливо вигукувати:
— Рудий, рудий! Ах ти, рудий злодюго! Почекай, тато тебе спіймає, він тобі дасть! Безсовісний Рафтен, Бафтен, Страфтен!..
Він підшукував найобразливіші прізвиська та слова.
— Воїни відступили і зберегли свої скальпи, — підсумував Сем результати походу і спокійнісінько поклав сокиру на місце.
— Вречено все, крім честі,— додав Ян. — А хто цей пацан?
— Гай Берне. Я його знаю. Малий-малий, а підлий до краю. І брехунець страшенний. Він одержав приз — величезну щітку — за те, що був найнеохайнішим учнем у школі. Ми всі голосували за, і вчитель дав йому щітку,
Наступного дня друзі вчинили новий наскок на березову кору. Та не встигли вони розпочати свою спустошувальну справу, як раптом почули десь поблизу голос, очевидно, дитячий, але який намагався бути схожим на чоловічий і лаявся останніми словами:
— Гей ви… такі-сякі!… забирайтеся мерщій… з моєї землі!..
— Ян, давай візьмемо в полон малого поганця?
— І спалимо на повільному огні після страшних тортур, — відповів той.
Вони пішли на голос, але поява Бернса і цього разу перетворила їхню воєнну атаку на поспішний відступ.
Знову позорище!
В усі подальші дні хлопчики часто підкрадались до межі, але завжди траплялося так, що Берне працював поблизу, а Гай ніби весь час перебував на чатах. Він намагався триматись на відстані, але скоро дав зрозуміти своїми вигуками, що знає всі задуми друзів: безперечно, він уже нишпорив на бівуаку в час їхньої відсутності. Кілька разів хлоп’ята помічали, як Гай з напруженою цікавістю стежив нишком за їхніми вправами по стрільбі з лука. Та як тільки його викривали, він одразу тікав на безпечну відстань і звідти засипав їх образливою лайкою та різними: погрозами.
Якось друзі прийшли на бівуак не в звичайну годину. Продираючись крізь густий, чагарник, Ян раптом помітив під листям голу п’яту.
— Гей, хто там?
Він нагнувся й намацав ногу, власником якої виявився Гай Берне.
Гай підскочив і заверещав:
— Тату, тату, татуню-ю-ю!
І чкурнув щодуху, рятуючи життя, бо індійці гналися за ним, погрожуючи кривавою розплатою: Ян був чудовим бігуном, і купецькі ніжки Гая, навіть окрилені страхом, не змогли його врятувати. Гая зловили і потягли назад на бівуак, а він пручався і верещав, мов різаний:
— Пусти мене, Сем Рафтен, пусти!
Але тепер в його топі не було ні сміливості, ані зухвальства, чого не могли не відзначити індійські воїни.
— Ян, перш за все треба зв'язати полоненого.
Сем витяг мотузку.
— Пхе! — сказав Ян. — Нікуди не годиться! Принеси шкіряного дерева.
Смужки міцної кори виявилися під руками. Незважаючи на рев та одчайдушний опір, Гая було урочисто прив’язано до дерева, — до зеленого дерева, як підкреслив Ян, бо воно краще могло протистояти вогню.
Після цього воїни посідали перед вогнищем, підібгавши по-індійському ноги. Старший запалив люльку миру, й обидва почали вирішувати долю нещасного полоненого.
— Брате! — сказав Ян, зробивши рукою величний жест. — Як приємно чути скиглення цього жалюгідного блідолицього!
А скиглення робилося вже справді нестерпним.
— Ух, як добре! — відповів Дятел.
— Відпустіть мене! Ось мій тато всипле вам, підлі ви боягузи! — верещав полонений, знову розпускаючи язик.
— Ух! Ми його скальпуємо, а потім можна буде й спалити! — заявив Маленький Бобер і страхітливо поворухнув усім тілом.
— Вах!.. Ще б пак!.. Адже це розбійник!.. — відповів Дятел.
Він плюнув на камінь і заходився гострити свій складаний ніж. Лезо скреготіло: «дз-дз-дз», і від цього неприємного різкого звуку у Гая пробігав мороз по спині.
— Брате Дятел! Дух нашого племені жадає крові оцієї жертви!
— Ти мусиш казати: «Великий Вождь Дятел, — прошепотів йому на вухо Сем. — Якщо не називатимеш мене Вождем, то і я не називатиму тебе Вождем».
Великий Дятел і Маленький Бобер зайшли в тіні, розмалювали один одному обличчя, привели в порядок головні убори й повернулися назад, щоб розпочати тортури.
Дятел знову взявся гострити ніж. В цьому не було ніякої потреби, але йому подобався звук «дз-дз-дз».
Маленький Бобер приніс цілу купу сушняку й поклав його перед полоненим. Але в Гая ноги були вільні, і він одним ударом розкидав усе паливо. Обидва вожді відскочили.
— Ух, нещасний! — вигукнув розлючений Дятел. — Зв’яжи йому ноги, о Брате Великий Вождь Маленький Бобер!
Кілька нових смужок шкіряного дерева, і ноги жертви були міцно прив’язані до стовбура. Тоді Вождь Дятел виступив з ножем наперед і сказав:
— О Великий Брате Вождь Маленький Бобер! Якщо ми його скальпуємо, вийде тільки один скальп, і тобі нічим буде похвалитись.
Це було дуже серйозне ускладнення, але Ян не розгубився. Він запропонував:
— О Великий Брате Вождь, Червоноголовий Дятел-що-сидить-на-пеньку-та-помахує-хвостом! Не скальпуй його! Здеремо шкуру з його порожньої макітри, і кожен візьме собі половину.
— Вах! Чудово, о Брате славний індійський Вождь, Великий Маленький Бобер-що-підто-чує-дерево!
Дятел витяг з попелу вуглинку і з страхітливою важністю провів на лляному волоссі полоненого «лінію справедливого поділу». Маленький Бобер заявив, що він має право на одне вухо та половину маківки, головної частини скальпа. Дятел відзначив, що, на їх щастя, у полоненого є маленька пліш, яка практично рівноцінна другій маківці; отже
Молодший Вождь матиме сповна свою частку. Лінію розподілу стерли. Обидва Вожді взяли по вуглинці й заходилися викреслювати на голові Гая новий план, який вони виправляли безліч разів, аж поки дійшли остаточної згоди.
Жертва все ще не втрачала мужності й сипала погрозами та образливими словами, які вже починали набридати індійським вождям. Гай обіцявся пожалітися «таткові», «вчителю», усьому світові і, нарешті, самому містеру Рафтену. Останнє було найнебезпечніше, ї Дятел Трохи занепокоєно звернувся до Маленького Бобра:
— Брате Вождь! Ти розумієш натяки буйного блідолицього? Про що він каже?
— Уф! Не знаю, — була відповідь. — Мабуть, він співає передсмертну пісню мовою свого племені.
Гай був не дуже з боязких. Він мужньо тримався, поки гадав, що хлопці просто «дуріють». Та коли він відчув, що страшна лінія, проведена вуглинкою, остаточно поділила його череп між двома дикими розмальованими чудищами, і коли після тривалого «дз-дз-дз» ножем по каменю невмолимий Дятел наблизився та схопив у ліву руку його лляну чуприну, у Гая все похололо всередині, й він гірко розплакався.
— Ой, не треба! Ой, татуню! Ой, мамуню! Відпустіть мене, я більше не буду!
Він не говорив, чого саме не буде робтит, але очевидно було, що він капітулює.
— Почекай, Великий Брате Вождь! — сказав Маленький Бобер. — Існує звичай, за яким звільняють і навіть приймають до свого племені полонених, що виявили особливу силу духу.
— Його сили духу вистачило б на шістьох, якщо тільки вона справді виявляється у верещанні.
— Давай поріжемо йому пута, нехай біжить до своїх
— Справедливіше було б залишити його тут на ніч, щоб до ранку він сам зміг якось втекти, — сказав старший Вождь.
Жертва помітила, що її справи кращають і, схлипуючи, одразу ж пообіцяла принести вождям скільки завгодно березової кори, а також зробити все, що вони накажуть, — тільки б її відпустили. Нещасний полонений обіцяв навіть украсти для своїх мучителів найкращі плоди з батьківського саду.
Малий Бобер витяг ніж і став перерізати пута.
Дятел взяв свій лук та стріли й вигукнув:
— Ух! Забавно було б пристрелити його на бігу!..
Нарешті остання смужка шкіряного дерева впала. Гая не треба було припрошувати. Він мовчки чкурнув до своєї межі. А опинившись по той бік огорожі і відчувши себе в безпеці, вибухнув цілою зливою погроз та лайки, про які не варто навіть згадувати.
Після таких страшних переживань інший хлопчик десятою дорогою обходив би ворожий табір, але Гай по школі знав Сема як виняткового добряка. Він почав думати, що даремно тоді перелякався. Спокушуваний різними мотивами, і перш за все непереборною цікавістю, Гай все ж таки частенько підкрадався до тіпі.
І от, нарешті, якогось дня, підійшовши до бівуаку, індійські вожді застукали там Гая, що сполохано кинувся тікати. Вони спіймали його і притягли назад. Гай був похмурий, але кричав менше, ніж першого разу, і, очевидно, не так їх боявся. Вожді вирішували, спалити його на вогні чи піддати страшним тортурам чи просто кинути в воду, — проте відгуку па це не було. Тоді вони вчинили допит полоненому. Той мовчав. Чого він прийшов на бівуак? Що він тут робив? Крав? Гай тільки сумно похнюпив голову.
— Давай зав’яжемо йому очі й пустимо по спині гаяскута, — запропонував Ян глухим голосом.
— Чудова думка! — зрадів Сем, хоч не більше за полоненого знав, що таке «гаяскут». Потім він додав: — Це буде милосердно. Принаймні, звільнимо його від страждань…
Невідоме вселяє страх. Душа полоненого знову сховалася в п’яти, куточки губ затремтіли. Він уже готовий був розплакатись, коли Ян раптом запитав:
— Чому ж ти не хочеш сказати, що ти тут робив?
Гай заревів:
— Я теж хочу гратися в індійців!
Хлопчиків це розсмішило. Вони ще не встигли розмалювати собі обличчя, і їх вираз був досить ясним для стороннього ока.
Маленький Бобер звівся па ноги й вигукнув перед Радою:
— Великі Вожді Сенгерського народу! Коли ми катували цього полоненого й збиралися спалити його живцем на вогні, він справив на нас неабияке враження. Ще жоден з наших полонених не виявляв такого доблесного геройства. Я пропоную прийняти його в наше Плем’я!
Тоді підвівся Дятел і сказав:
— О другий за мудрістю Вождь нашого Племені! Слова твої справедливі, але ж ти знаєш, що ніякий воїн не може приєднатися до нас, не показавши нам усім, на що він здатний. Йому треба хоча б побороти якого-небудь воїна з нашого племені. Полонений! Можеш ти це зробити?
— Ні…
— А можеш ти випередити кого-небудь, або влучніше стрельнути, або… або… зробити нам подарунок? Ну що ти взагалі вмієш робити?
— Я вмію красти кавуни… Я бачу краще за всіх у школі… Я можу підкрадатись, як ніхто. Я безліч разів підглядав за вами з кущів. Я бачив, як ви будували греблю. Я плавав у вашому ставку раніше за вас самих. Я палив люльку у вашій тіпі, коли вас там не було. Я чув, коли ви домовлялись, щоб красти у нас березову кору…
— В усьому цьому я не бачу великого геройства. Є в тебе подарунки для старшого Вождя Племені?
— Я роздобуду вам скільки завгодно березової кори. Тієї, що ви зрізали, уже немає. Ми з татом спалили її. Але я принесу вам ще більше і… може, вкраду для вас курча…
— У нього, видно, чесні наміри. Приймемо його на слово, — запропонував Ян.
— Згода! — відповів старший Вождь. — Хай увійде в нашу сім’ю. Тільки я не відмовляюсь від свого права на ліву половину скальпа аж до віхтика жовтого моху на потилиці в тому місці, де комірець стер йому бруд із шиї. В будь-який момент я можу зажадати свою частку скальпу і приналежне до неї вухо.
Гаю хотілось думати, що це жарт, але Сем, надавши своєму обличчю якогось загадкового виразу, жадібно вп’явся палаючими очима в «жовтий віхтик», і в бідолахи знову стислося серце.
— Послухай, Ян, чи пак Великий Маленький Бобер, тобі, звичайно, відомо, що вимагається для прийняття новака в індійське плем’я?
— У кожного племені свої вимоїн. Але найбільш поважається «сонячний танець» і «випробування вогнем», хоч те й друге — виключно важка річ.
— А яке випробування пройшов ти? — поцікавився Великий Дятел.
— Обидва, — відповів Ян і посміхнувся, пригадуючи свої обпечені па сонці руки та плечі.
— Невже? — з деяким сумнівом у голосі промовив старшин Вождь.
— Ви не вірите, сер? Я так мужньо витримав ці випробування, що всі до одного визнали мене кращим представником нашого Племені,— сказав Маленький Бобер, не згадавши однак про те, що він був і єдиним представником того племені.— Мені одностайно присвоїли ім’я Кривавий Схід Сонця.
— Я теж хочу бути Кривавим Сходом, — пропищав Гай тоненьким голоском.
— Ти? Ну до чого ти здатний, Жовтий Віхтик?
— То яке випробування ти обираєш, Віхтику?
Гай побажав «загоріти до пояса». Руки й ноги у нього вже добре засмагли й густо були всіяні ластовинням, а ситцьова сорочина так погано захищала його тільце від сонячного проміння, що воно зробилося темножовтим
і місцями на ньому теж висипало ластовиння. Цілісінький день Гай витанцьовував навколо тіпі в самих штанцях, та оскільки він уже звик до сонця, то ніскілечки не загорів.
Коли почало вечоріти, вожді зібрались на Раду.
Старший Вождь оглянув з усіх боків молодого воїна, сумовито похитав головою і промовив з натиском:
— Надто зелений, щоб загоріти, віднині ти — Молода Гілка.
Марні були всі протести. Він мусив залишатися Гілкою, аж поки не заслужить почеснішого імені. Хлопчаки посідали колом, викурили люльку миру, й після цього Гілку було урочисто проголошено Третім Воєнним Вождем Сенгерського Племені. Звання «Воєнний» було додано на особисте прохання Гая.
Гілка був найбезневиннішим членом індійського загону, але йому страшенно подобалось розігрувати з себе кровожерного дикуна. Він дуже любив татуюватись і за допомогою фарб перетворював свою круглу усміхнену мордочку на обличчя розлюченого дикуна. Він дуже пишався своєю татуїровкою, та що поробиш! — найбільші гіркоти здебільшого трапляються серед найбільших радощів, як найглибшим озером може бути старий кратер на верхівці височенної гори. Очі в Гілки були ие зловісні та чорні, як у «підступних червоношкірих», а ясноблакитні. Він міг прикрити пасмами кінського волосся скуйовджену куделю на своїй голові, міг зафарбувати всіяну ластовинням шкіру, але не існувало ніяких засобів, щоб замінити білі вії та світлі, трохи банькуваті, голубі оченята. Проте Гілка ні з ким не ділився своїм горем, бо знав, що коли інші хоч запідозрять про це його почуття, то одразу ж назвуть його «Лялькою» або «Пташкою», або дадуть якесь інше, ще ганебніше і зовсім неіндійське ім’я.
— Чyєш, Ян, сьогодні вранці я бачив тут вільшанку.
— Це щось нове, — недовірливо промовив Ян.
— Чому ж? Найкрасивіша пташка в наших краях!
— Справді? А колібрі?
— Ні-і-і! Колібрі зовсім не красиві, тільки маленькі.
— Тепер бачу, який ти знавець, — сказав Ян, — бо ці крилаті перлини є одночасно найменшими і найбагатше забарвленими представниками серед усіх пернатих.
Цю фразу Ян десь вичитав і дослівно зберіг у пам’яті.
— Тю! — вигукнув Сем. — Говорить, як з книжки. А я бачив сотні колібрі в нашому саду й кажу тобі, що вони в мільйон разів гірші за ту пташку. Вона червона, мов кров, сяє, неначе вогонь, а крильця у неї чорні. Стара знахарка розповідала, що індійці називають її «птахом війни», і якщо вона перетне їм шлях, то напевне буде війна. А втім, це не дивно, бо вони завжди воюють…
— Ага, тепер знаю! — перебив Я». — Це кардинал. Де ти його бачив?
— Він вилетів з дерев і сів на найвищу жердину нашої тіпі.
— Будемо, Сем, сподіватись, що тут війна не вибухне. А кардинала не завадило б уполювати на чучело.
— Та я хотів потішити тебе, сипку, хоч мені це й заборонено. З рушниці його можна було б дістати, а стрілою я тільки зігнав його з місця… І птаха немає, і стріла пропала… А то ж була моя краща стріла — знаєш, «вірна смерть».
— Віддаси мені стрілу, якщо я знайду її? — поцікавився раптом Гай.
— З якої це речі! І що мені буде з того за користь?
— А подаруєш смолу для жування?
— Ні.
— То хоч позичиш?
— Гаразд.
— Ось твоя стріла, — сказав Гай, витягаючи її з-за колод, між якими вона застряла. — Я бачив, як вона туди впала, але вирішив «принишкнути й чекати розвитку подій», як говорить Ян, — і Гай хихикнув.
На світанку індійці в бойовій татуїровці вирушили на розвідку. Як і годиться, вони прихопили з собою луки та стріли і просувалися вперед насторожено, уважно вивчаючи на землі кожен слід та прислухаючись, чи не притаївся десь поблизу ворог.
Ноги в мокасинах підминали траву без найменшого шуму, гострі погляди впивалися в кожний листочок, який дрібно тремтів, коли мускулясті тіла линули поміж велетенських стовбурів первобутного лісу, — принаймні так було записано в книжечці Яна. І хоч воїни ступали майже нечутно, проте все ж таки сполохали молодого яструба, що спурхнув з верхівки смереки, або «вогняного дерева». Так друзі називали цю рослину, відколи дізнались про її чудові властивості.
Три стріли негайно полетіли в птаха, не завдавши йому ніякої шкоди.
Ян кинув погляд на дерево і скрикнув:
— Гніздо!
— А я гадаю, то просто відьмина мітла, — сказав Гай.
— Що ти! — заперечив Ян. — Хіба не звідти вилетів яструб?
Ян добре лазив по деревах, найкраще серед усіх трьох. Він скинув головний убір, куртку та штани, поклав на землю зброю і подерся на смереку, не звертаючи уваги на живицю, що пузирилась і виступала прозорими краплями з щілин кори.
Не встиг Ян зникнути серед нижніх гілок, як у Гая визрів підступний задум.
— Давай підстроїмо йому штуку, а самі втечемо.
Почуття міри зрадило Сема, і він погодився. Змовники напхали куртку й штани Яна листям та хмизом, настромили на палицю головний убір, прохромили груди опудала однією із Я нових стріл, поклали його па землю, а самі чкурнули в кущі.
Тим часом Ян досяг верхівки дерева й переконався, що «гніздо» було не гніздом, а звичайнісіньким наростом, які так часто зустрічаються на смереках і відомі під назвою «відьминої мітли». Він почав гукати своїх товаришів, але не діждався відповіді і спустився вниз. У першу хвилину незграбне опудало навіть потішило Яна, та раптом він побачив, що куртка його порвана, а стріла поламана. Він знов і знов кликав хлопців, та все було дарма: ті як у воду впали. Ян пішов туди, де вони всі мали намір зібратись, але якщо Сем з Гаєм і були там, то, певне, заховалися. Зрозумівши, що друзі ганебно його покинули, Ян повернувся на бівуак в дуже поганому настрої. Хлопців не було і тут. Ян посидів трохи біля вогню, потім, щоб не гаяти марно часу, скинув куртку й пішов працювати на греблю.
Ян так захопився роботою, що не помітив повернення втікачів, поки не почув за спиною голос:
— А це що таке?
Ян оглянувся и побачив, як Сем перегортав його записну книжечку, а потім почав голосно читати:
— Боривітер чубатий — безстрашний вояк
— Ти…
Ян підскочив і вихопив у нього книжечку З рук.
— Клянусь, що там рима: вояк — співак, — сказав Сем.
Обличчя Яна спалахнуло від гніву та сорому. В нього була поетична струнка, але він з хворобливим самолюбством ховав від стороннього ока свої творіння. Бій боривітра з яструбом під час їхньої довгої вечірньої прогулянки справив на Яна глибоке враження. Не вперше хлопчик захоплювався наскоками цієї безстрашної маленької пташки на яструбів та круків і цього разу вирішив оспівати її героїзм у віршах. Тим більше він не міг допустити, щоб хтось так грубо насміхався з ного найпотаємнішнх і щирих почуттів. Гай підспівував Сему. Він хихикнув кілька разів, а потім промовив байдужим голосом, неначе повідомляв зовсім дріб’язкову новину:
— Кажуть, сьогодні в лісі убили безстрашного чубатого індійця.
Після того, що сталося вранці, Яну було не до жартів. Він не безпідставно приписував усю затію Гаю і тепер, обернувшись до нього, сердито сказав:
— Замовчи, гаденя!
— Яз тобою не розмовляю.
Гай хихикнув ще раз і пішов за Семом у тілі. Звідти долинали їх притишені голоси. Ян повернувся на греблю і почав замащувати глеєм тріщини та дірочки. В тіпі голосно зареготали. Незабаром звідти вийшов Гай, став у театральну позу й почав декламувати, звертаючись до дерева над головою Яна:
Ян набрав повну пригорщу рідкої грязюки і жбурнув у Гая, забризкавши хлопця з голови до ніг. Гай з реготом сховався у тігіі.
— Тобі аплодують! — почувся голос Сема. — Вийди з укліном на оплески. Ти їх чесно заслужив. Коли викликатимуть автора, дай знати мені.
І вони зареготали ще голосніше.
Ян втратив над собою всякий контроль. Він схопив дрючок і кинувся в тіпі, але Сем підняв покриття з протилежного боку і вислизнув надвір. Гай спробував зробити те ж саме, проте Яну вдалося схопити його.
— Я ж нічого не зробив! — пручаючись, запищав Гай.
У відповідь посипались гучні удари палицею.
— Пусти мене, дурило! Що я тобі зробив? Відпусти мене! Сем! Се-е-м! Се-е-е-ем!
Але палиця усе ходила по його спині.
— Fie заважай мені! — відповів Сем знадвору. — Я пишу вірші. Це дуже серйозна робота. А м’якосердий Ян тільки трохи провчить тебе.
Гай верещав, обливаючись сльозами.
— Матимеш більше, якщо не перестанеш голосити, — сказав Ян і вискочив до Сема, який знову заволодів його записною книжкою і тепер щось дряпав у ній.
Побачивши Яна, Сем звівся на ноги, відкашлявся й почав:
Але він не закінчив. Ян з розмаху вдарив його в зуби. Сем відлетів на кілька кроків. Ян схопив велику каменюку.
— Не кидай! — серйозно попередив Сем.
Ян у нестямі пожбурив каменюку в Сема. Той ухилився, але потім, у пориві самозахисту, кинувся на Яна. Вони зчепились врукопашну. Гай, щоб помститися Яну, підскочив на допомогу Сему і заробив ще кілька незначних ударів.
Сем був огряднішим і сильнішим за свого супротивника, проте Ян також добре зміцнів за час перебування в Сенгері. Худий, але жилавий, він ще в школі навчився кільком найпростішим прийомам боротьби. І хоч його знання в цій галузі були замалими, однак вони йому дуже допомогли. До того ж сили Яна подвоїла злість, — і ледве він зчепився із кривдником, як одразу почав його перемагати. Сем тільки блиснув п’ятами в повітрі й бухнув головою в пилюку. Один націлений удар в ніс— і Гай з ревом утік з поля бою. Побачивши, що Сем підвівся, Ян знову стрибнув на нього, мов дикий звір. Кілька секунд — і рослий хлопчик сторчма полетів з берега в став.
— Дивись, як би тебе не потурили звідси! — відпльовуючись, закричав розлютованим Сем. — Я скажу татові, що ти заважаєш мені працювати!
Очі в нього були повні води, а в Гая повні сліз. Обидва вони не звернули уваги ще на одного свідка цієї сцени, але Ян його бачив: не більше як кроків за двадцять від хлоп’ят стояв Вільям Рафтен і мовчки дивився на них. Обличчя фермера відбивало не гнів, а глибокий сум та розчарування. І не тому, що діти побилися, ні! Він добре знав хлопчачі характери і не надавав сварці ніякого значення. Але син, ного син, старший і сильніший за своїх товаришів, був переможений у відкритій боротьбі худеньким і майже хворим суперником!
Гіркішої пілюлі Рафтену ще не доводилось ковтати. Він мовчки повернувся і пішов геть, а про те, що бачив, не згадував ніколи.
Весь вечір хлоп’ята уникали один одного. Ян майже нічого не їв і на розпитування по-материнському стурбованої місіс Рафтен відповідав, що трохи нездужає. Після вечері всі ще сиділи за столом. Наймичи мовчали, їх хилило на сой. Ян і Сем надулись, мов сичі. Ян переживав ранкові події і був певен, що Сем дасть явно упереджене пояснення, а Гай потвердить його слова. До того ж Рафтен і сам був свідком його рукоприкладства.
Кінець веселим дням у Сенгсрі! Ян почував себе злочинцем, якого вже давно засуджено, і тепер справа лиш за виконанням вироку.
З усіх присутніх у хаті пожвавленою була тільки Мінні. Хоч дівчинці недавно сповнилось усього три роки, вона була великою цокотухою. Як і всі діти, Мінні дуже полюбляла секрети. Кивнувши кому-небудь голівкою, вона прикладала рожевий пальчик до яскраворожевого ротика і, коли до неї нахилялись, шепотіла на вухо:
— Не говори нікому!
В цьому й полягали всі її «секлєти».
Мінні гралась на колінах у братіка. Сем пригорнув маленьку до щоки, і вони почали про щось перешіптуватись. Потім Мінні сповзла додолу й потупцяла до Яна. Ян поцілував її з особливою ніжністю, бо йому здавалося, що тепер тільки вона його любить. Мінні нагнула Янову голову, обняла рученятами за шию і прошепотіла:
— Не говори нікому!
Після цього вона пошкандибала від нього, таємниче тримаючи пальчик біля рота.
Що це значило? Послав її Сем до нього чи вона просто гралась, як завжди? Та як би там не було, але Ян відчував, що Мінні внесла струмінь теплого почуття в його ображене серце. Він підкликав дівчинку до себе і так само таємниче прошепотів:
— Ні, Мінні, я нікому не скажу.
Тепер Ян зрозумів, що поводження його було безрозсудним. Він вважав Сема хорошим товаришем, він любив його і радий уже був помиритись. Та ні! Адже Сем погрожував прогнати його! Хіба можна після цього першому просити пробачення? Краще почекати, подивитись, що буде далі.
За вечір Ян кілька разів стикався з містером Рафтеном, але той нічого йому не сказав. Вночі хлопець майже не спав і підхопився вдосвіта. Йому хотілося віч-на-віч поговорити з хазяїном, щоб покінчити з усім одним махом. Та Рафтен виявився неприступним.
За сніданком Сем поводився невимушено, як завжди, і навіть до Яна не виказував будь-якої ворожості. Губа в нього розпухла, і він пояснював це тим, що «трохи поборюкався з хлопцями».
Після сніданку Рафтен сказав:
— Ти, Ян, поїдеш зі мною до школи.
«Ось воно!» майнуло в голові хлопця, бо школа була по дорозі на станцію.
Однак чому Рафтен не сказав прямо: «На станцію»? Не така він людина, щоб пом'якшувати вирази. І про речі теж не було згадано… та в біді для них не знайшлося б і місця.
Рафтен мовчки правив. У цьому не було нічого особливого. Нарешті він спитав:
— Ян, на кого тебе хоче вивчити батько?
— На художника, — відповів Ян, дивуючись, яке це має відношення до того, що його виганяють.
— А художнику треба бути дуже грамотним?
— Чим грамотніший, тим краще.
— Ну звісно, звісно. Я завжди кажу Сему, що грамота — велика штука. А багато художники заробляють?
— Деякі багато. Знаменитості іноді наживають мільйони.
— Мільйони? Ото диво! А ти не прибріхуєш часом?
— Ні. Тернер став мільйонером, Тіціан жив у палаці, Рафаель теж.
— Гм! Я їх не знаю, але, може, це й правда, може, воно й так. Грамота, вона чудеса творить. Я завжди кажу Сему.
Вони підкотили до шкільного будинку. Незважаючи на канікули, двері в приміщення були відчинені й на східцях стояли два сивобородих чоловіки, які вклонились Рафтену. То були шкільні опікуни — Чарльз Боіїль та Мур. Старий Мур, бідний, мов церковна миша, але доброї душі людина, відігравав у раді шкільних опікунів роль своєрідного мастила, що зменшувало тертя між Рафтеном та Бойлем. Найбільшою пошаною користувався Бойль. Але Рафтена завжди обирали в опікуни, бо знали, що він дбатиме про гроші, школу й самих учнів.
Сьогодні опікуни зібрались на особливу нараду— поговорити про нове приміщення школи. Рафтен витяг цілу купу паперів, серед яких були й листи з департаменту освіти. Місцева шкільна округа мала зібрати половину суми, необхідної для будівництва; другу половину давав департамент на певних умовах. Однією з основних умов було те, щоб у шкільному приміщенні на кожного учня припадала встановлена кількість кубічних футів повітря. Це, розуміється, було дуже важливо, але як опікуни могли додержати цієї норми і не дуже перескочити за неї? Запросити департамент — незручно. Спитати вчителя — немає змоги, бо він поїхав у відпустку. Та вчителеві не дуже й довіришся: ще обдурить і зажадає більше повітря, ніж насправді потрібно. Рафтен блискуче розв’язав це важке математичне завдання, розшукавши доброго помічника в особі худорлявого хлопчика з блискучими очима.
— Ян, — сказав Рафтен, передаючи хлопцеві двофутову лінійку, — ти можеш визначити, скільки футів повітря припадає в цій кімматі на кожного учня, коли всі місця зайняті?
— Кубічних футів?
— Зараз глянемо.
Водячи по планах вузлуватими пальцями і з надмірними потугами розбираючись в замацаних документах, Рафтен і Мур дійшли, нарешті, висновку:
— Еге, кубічних футів.
Ян швидко виміряв довжину, ширину та висоту кімнати. Сивобороді діди шанобливо і з щирим захватом спостерігали, як впевнено він це робив. Ян полічив усі місця, а потім спитав:
— Вчителя брати до уваги?
Троє старих людей порадились поміж собою і вирішили:
— Авжеж! Він забирає більше повітря, ніж будь-який з учнів. Ха-ха-ха!
Ян прикинув на папері, підрахував і повідомив:
— Близько двадцяти футів.
— Бачите! — урочисто промовив Рафтен. — Вийшло те ж саме, що і в урядового чиновника. Казав я вам, що він упорається! Тепер поглянемо на план нової школи.
Вони знов почали обмацувати та гортати папери.
— Ян, а що вийде, коли учнів удвоє більше, один вчитель і розміри кімнати отакі? — тицьнув Рафтен пальцем у план.
Ям замислився на хвилину й відповів:
— Двадцять п’ять футів на кожного.
— Ну що, тепер бачите? — проревів Рафтен. — Не казав я вам, що цей архітектор шахрай? Та нас не обійдеш! Цей план нікуди не годиться! Ви тільки погляньте на нього! Всі вони злодюги та обманщики!
Ян зазирнув у план, яким Рафтен розмахував у повітрі.
— Дозвольте, — сказав він з авторитетом, якого раніше ніхто не дозволяв собі по відношенню до Рафтена. — Треба ще відкинути прихожу та роздягальню.
Ян обчислив об’єм цих кімнат і переконався, що креслення правильні — кількість повітря співпадала з урядовою нормою.
Тепер в очах Бойля спалахнули іскорки злобливого торжества. Рафтен, здавалося, був розчарований, що йому не вдалося викрити ніякого шахрайства.
— Все одно всі вони крутії, і за ними треба дивитись та дивитись, — пробурмотів він, аби хоч якось виправдатись.
— Тепер таке, Ян. У минулому році оціночний грошовий збір становив у нас двісті шістдесят п’ять тисяч доларів, і ми додали до нього шкільний податок — двісті шістдесят п’ять доларів, по одній тисячній на кожен долар. В цьому році новий оціночний грошовий збір— двісті дев’яносто одна тисяча чотириста доларів. Яка сума нам лишиться від шкільного податку, якщо норми по його стягненню залишаться ті самі?
— Двісті дев’яносто один долар і сорок центів, — не вагаючись ні хвилини, відповів Ян, і троє старих людей відкинулись на стільцях, пороззявлявши від подиву роти.
Це була остаточна перемога. Навіть старий Бойль сяяв від задоволення, а Рафтен розчервонівся, бо вважав, що в цьому і його немала заслуга.
Чимось зворушливим віяло від простодушності цих хитруватих дідуганів, від їхнього майже побожного ставлення до «глибокої вченості» підлітка. В них не було ані найменшого сумніву щодо непогрішимості Яна як математика.
Рафтен якось особливо, майже підлесливо посміхнувся до нього. Після цього Ян лише один раз бачив у Рафтена такий вираз обличчя, коли фермер потискував руку відомому боксерові, що завоював приз на великих змаганнях. І Ян не міг сказати, чи сподобався йому цей вираз.
По дорозі додому Рафтен з незвичайною для нього відвертістю ділився своїми планами щодо рідного сина. (Ян зрозумів: гроза промчала мимо). Рафтен розбалакайся на свою улюблену тему про «грамоту». Яну й на думку тоді не спадало, що перегодом це слово буде єдиною втіхою для Рафтепа. Бачачи, як його великий сип пускається берега, він щоразу повторював:
— Бач, іцо з нього вийшло. А я ж його вчив грамоти!
Тільки через багато років, коли він уже був дорослим, Ян, пригадуючи з Рафтеном давно минулі дні, довідався, що поступово завойовував повагу грубуватого фермера і що особливо підніс його в очах Рафтена отой удар, яким він звалив Сема у воду…
Отже з Рафтеном, на думку Яна, було все гаразд, але як помиритися з Семом? Хлопчики не розмовляли один до одного. Яну хотілось покінчити з цим, та він не знав, як це зробити. Сем також перестав дутись і тільки чекав підходящого моменту для примирення.
…Нагодувавши свиней, Сем тільки встиг поставити на землю порожні відра, як раптом до нього причимчикувала Мінні.
— Сем! Сем! Катай Мінні! — сказала вона і, помітивши Яна, додала: — Ян, злоби стільцік, дай Сему люцьку.
Що ж, «принцесу» треба було слухатись. Сем і Ян покірливо сплели руки й зробили для
маленької «королеви» справжній престол. Вона обхопила рученятами їхні шиї і зблизила голови хлопчиків майже впритул. Обидва вони дуже любили рожевощоку крихітку і тепер зверталися тільки до неї. Але в дотикові є щось таке, що сприяє взаємному розумінню. Ситуація робилася явно безглуздою, коли Сем раптом розсміявся і сказав:
— Ян, давай знову дружити?
— Да-да-вай, — запинаючись промовив Ян, ледве стримуючи непрошені сльози. — Мені дуже шкода, що так вийшло. Я більше ніколи не буду.
— Ет, пусте, — сказав Сем, — у всьому винуватий отой малий поганець. Ну, та годі про це. Хто старе пом’яне, хай лиха не мине. Цікаво тільки ось що: як ти зміг мене перекинути? Адже я старший і сильніший за тебе. Я можу більше підняти й довше працювати, а ти пожбурив мене, мов мішок із стружками. Хотілося б знати, як ти це зробив?