«Тепер я тут, — думав Мохобородько, лежачи нерухомо, — образно кажучи, ніби дерево, у вітах якого пташки звили гніздо. От хіба що дерево стоїть, а я мушу лежати. Опріч того, дерево корінням усотує з землі всілякі поживні речовини, необхідні для життя, а в мене ніякісінького коріння, котрим міг би дістати бодай ковток води».
Від тривалого лежання на місці в нього вже нестерпно нив поперек. Він хотів хоч єдиний разочок випростатися, але не смів, бо й найменшим порухом міг би потурбувати пташку-маму. І Мохобородько відчайно подумав:
«Заради чого я мушу отак страждати?»
Але тут, мов у відповідь на його запитання, він зненацька почув тихесеньке потріскування.
Стривожений Мохобородько підвів голову.
Пі-пі-пі-пі-і! — долинув з бороди тонесенький голосочок.
Перше пташеня виборсалося із шкаралупи.
— Ласкаво просимо, моє малятко! — ніжно прошепотів Мохобородько. — Ласкаво просимо сюди, в цей величезний і хитромудрий світ!
Він негайно ж забув про спрагу й голод, про судому в попереку й інші незручності. Почувався майже батьком цього пташати.
Тоді знову почулося потріскування. І нове піпікання. Це проклюнулося друге пташеня. А потому — третє, четверте і п’яте. П’ятеро пташенят. П’ятірко тендітних життів.
Пташка-мати стрибнула на краєчок гнізда, щоб викинути шкаралупи. Вона, здається, вдоволена своїми малятами. Тепер і Мохобородько побачив їх усіх. П’ять пухнастих клубочків водночас жадібно раззявили крихітні дзьобики.
— Мої пилиночки! — розчулився Мохобородько. — Мої любесенькі! Ось ви і з’явилися на світ. Ви прийшли, щоб по трапити у найдивовижнішу й варту захоплення штукерію, яка зветься життям. Але мушу відразу ж сказати вам, що ви народилися у тяжку, вельми тяжку пору. Хіба вас вітає радісний щебет? Ох ні, мої золотята, пташину пісню урвали. Чи висиділа б вас мама у верховітті, у гущавині шелестливого листячка? Ох ні, вона мусила це робити в бороді, тому що біда спіткала ліс. Тінисті гаї, чарівні квітучі луки сплюндровані кошачою зграєю…
Цієї миті почувся тріск, але трохи інакший: набагато сильніший, ніж попередні.
— Що це таке? — здивувався Мохобородько. — Адже в гнізді лежало п’ятеро яєчок. І не більше.
Цього разу після потріскування не почулося писку. І, як з кілочка, Мохобородько збагнув, що цей звук долинає звідкіля завгодно, тільки не з бороди. Щось коїлося на узліссі. Так тріскотить суха гілка під ногою.
Мохобородько поглянув у бік лісу.
На нього вирячився великий сірий кіт!
«Он воно що, — подумав Мохобородько, оговтуючись після першого переляку. — Нарешті тут з’явився розбійник. Безумовно, вистежує пташенят і гострить іклиська на бідолашних».
Котове поводження підтвердило небавом Мохобородькове побоювання. Він став підкрадатися спотайна, поповза, як і чинить кіт, підчатовуючи здобич.
Пташка-мама помітила небезпеку. Вона з розпачливим, зляканим криком здійнялася вгору, та вмить опам’яталася і спробувала віднадити кота. Підстрибом дріботіла подалі від гнізда, немічно звісивши крило, буцімто воно покалічене. Проте котисько розгадав її хитрість і не дав себе ошукати. Він байдуже блимнув на пташку і, як раніше, притиснувшись до землі, підкрадався до Мохобородька.
«Навряд чи я спроможен захистити пташенят од цього знавіснілого харцизяки, — злякано думав Мохобородько. — Моє тіло від лежання затерпло, і я геть охляв».
Більше нічого не встиг подумати: бракувало часу — кіт блискавично метнувся вперед, до нього, зелені очі яріли шалено, розчепірені пазурі готові вмить розтерзати пташине гніздо. Мохобородько враз накрив кубельце обома руками і підняв праву ногу, приготувавшись лигнути нападника.
Та раптом кіт кудись запропав. Ну, мовби випарувався та й годі.
— Мов крізь землю провалився, — здивувався Мохобородько. І тут почув жалісне нявчання — воно й справді чулося, як із підземелля.
— Потрапив у пастку! — здогадався Мохобородько. — Пташенята врятовані!
Його серце калатало сильно й схвильовано від невимовної радості.
Пташка-мама хутенько прилетіла на гніздо і заходилася почережно голубити дзьобиком своїх діточок.
— Вони врятовані, — повторив Мохобородько, розчулено споглядаючи це. — Яке щастя!
Враз відчув, який він виснажений. Дихання уповільнилося, а очі поволеньки заплющилися. Втішений Мохобородько ще раз усміхнувся і заснув. І лише крізь сон почув, як прилетів, радісно висвистуючи, птах-тато і як разом із пташкою-мамою підхопили гніздечко й полетіли з ним.
Мохобородько спав міцно-преміцно. Прокинувся тільки тоді, коли, гуркочучи, на галяву заїхав автомобіль, і Півчеревичок з Муфтиком вистрибнули з нього.
— Уявляєш! — засміявся Півчеревичок. — Пташина з гніздом одлетіла, а наш славний Мохобородько, як і раніше, незрушно лежить на своєму посту.
— Я задрімав на хвильку, — пробурмотів Мохобородько і підвівся. — Що нового?
— Ми з Муфтиком здійснили подвиг, — поважно сказав Півчеревичок. — А що ти в цей час поробляв?
— Я не зробив нічого, — скромно мовив Мохобородько, — але один здоровенний котисько стрибнув тут, як пантера. Він зараз сидить у пастці.
— У пастці?! — вигукнув Муфтик.
— Принаймні так мені здається, — додав Мохобородько.
І друзі гуртом подалися до западні. Крізь ялинове гілля вони побачили зажурений кошачий писок.
— Цей харцизяка хотів зруйнувати пташине гніздо, але, на щастя, на його дорозі виявилася пастка, — пояснював Мохобородько. — На превеликий жаль, він не білий, а сірий. Може, ви щось дізналися про Альберта?
Муфтик покрутив головою.
— Ми теж не здибали жодного білого кота, — мовив він і докладно розповів про те, що вони з Півчеревичком учинили і скільки натерпілися.
— Я боюсь, що Альберта немає в лісі, — занепокоївся Мохобородько. — Аби хоч одна кішка блукала десь наоколо, пташки не відважилися б так сміливо забрати гніздечко з моєї бороди. Очевидячки, птах-тато облітав увесь ліс і впевнився, що кошача загроза минула.
— Тоді однесімо старенькій бодай сірого кота, якщо він уже сидить у пастці, — запропонував Півчеревичок. — До речі, і у цього бантик на шиї є, правда, не синій, а якийсь сіро-брунатний.
— Справді ж бо, нам не зостається нічого іншого, — погодився Муфтик. — Якщо білого взяти нізвідкіля, може, хоч сірий трохи втішить бабусю.
— Хай і так, — пристав на це Мохобородько. — Та передусім ми повинні як слід поїсти і спочити, одне слово, пора на боковеньку. А вдосвіта, на мою думку, найліпше рушити в дорогу.
На цьому і зійшлися.