Маленький червоний фургон і справді стояв біля головпошти, як і казав Муфтик. Навколо нього зібралося чимало хлопчаків, навіть кілька дорослих стовбичило. Вони навперебій намагалися розпізнати марку і походження авто, але марно.
Не звертаючи уваги на допитливих, Муфтик зупинився біля машини і відчинив дверцята.
— Ласкаво прошу, — припросив він своїх товаришів, і трійця забралася до фургончика.
— О-о-о! — вигукнув Мохобородько, захоплено озираючись довкола. — О-о-ох!
Йому забракло інших слів.
А Півчеревичок і собі тихенько:
— Розчудесно!
— Почувайтеся, як удома, — усміхнувся Муфтик.
— Домівка, домівка… — шепотів Півчеревичок, наче в маренні. — Це слово для мене солодше, ніж шоколадне морозиво. Нарешті після довгих мандрівок — дах над головою!
У Муфтиковій машині на них повіяло домашнім теплом. Тут була справжня маленька зручна кімната. Висока постіль застелена гарною строкатою ковдрою. Коло вікна на столику стояла порцелянова ваза з чудовими жовтими тюльпанами і Муфтикова фотокартка в охайній рамці під склом.
— У житті я кращий, — зауважив з приводу знімка Муфтик.
Навколо висіли ще картини — головно про птаство і тварин. їх із неабиякою цікавістю роздивлявся Мохобородько, а Півчеревичкові спало на думку, що і йому не завадило б сфотографуватися.
Раптом Муфтик занепокоївся.
— Мушу бути до кінця одвертим, — сказав він. — Я маю, окрім своєї постелі, тільки одну розкладачку. Комусь із нас доведеться спати на підлозі, я гадаю, робитимемо це по черзі.
Мохобородько замахав руками.
— У цьому немає ніякої потреби, — заспокоїв він Муфтика. — Я за життя ще жодного разу не спав у ліжку. Ночівля просто неба, десь у лісі — це ж така насолода!
— Навіть узимку? — спитав Муфтик вражено.
— І взимку, — відповів Мохобородько. — До того часу, поки випаде сніг, я відрощую собі ще більшу бороду, і холод мені не страшний.
— Ну, тоді все гаразд! — зрадів Півчеревичок.
Але як тільки він це вимовив, аж захлинувся кашлем. Його так трясло й підкидало, що не скоро Півчеревичок заговорив знову.
— Бухикаєш, бо застудився, — сказав Мохобородько. — Ти надалі менше їж морозива.
— Щира правда, — погодився Півчеревичок, усе ще кахикаючи і щулячись. — Морозиво — корінь зла. Варто не в міру поласувати ним, як маю отаку мороку.
— А чому ж ти зовсім не відмовишся од морозива, як що воно так шкодить тобі? — поцікавився Муфтик. — Є чимало інших смачних наїдків.
— Як, приміром, кисіль, — глузливо усміхнувся Півчеревичок. — Але все життя я не можу їсти лише кисіль.
— Годі базікати, — рішуче сказав Мохобородько. — Кашель треба чимось лікувати. Тут можна закип’ятити воду?
Муфтик кивнув:
— Кип’ятильник є, кухонька поряд за шторою.
Він одхилив завісу, і всі побачили на стіні потужний гачкуватий нагрівач із довгим дротом. Там же, на полиці, стояв посуд, горщики, каструлі, сковорідки, інше кухонне начиння, був і холодильник, про який Муфтик оповідав раніше.
— Кип’ятильник — гордість нашого господарства, — вів далі Муфтик. — Окріп буде миттю, при бажанні можна й ціле озеро закип’ятити. Але прикро, що він діє лише тоді, коли автомобіль їде. Відверто кажучи, це вельми незручно. Адже ви розумієте, одночасно вести машину і поратися на кухні одному несила.
Та Мохобородько заспокоїв:
— Тепер же нас троє. Ти можеш спокійно кермувати, а ми з Півчеревичком наглядатимемо за кип’ятильником.
— Може, спробуємо-таки зварити киселю? — пожвавішав Півчеревичок. — Розчудесна ідея!
Мохобородько усміхнувся.
— Ти ж не можеш все життя споживати лише кисіль, — підколов він. — Сьогодні зваримо щось гіркіше, щось гірке-гірке.
— Ну, знаєш, — став заперечувати Півчеревичок, але знову зайшовся кашлем. Він так здригався, що з його пазухи щось випало і покотилося по підлозі. Це було крихітне дерев’яне мишеня на чотирьох коліщатах.
— Яка гарна іграшка! — вигукнув Муфтик.
— Досі вона була моїм єдиним супутником, — усміхнувся Півчеревичок, коли кашель знову дав йому змогу говорити. — Я іноді возив її на мотузочку, щоб мандрувати в товаристві.
— Я чудово розумію тебе, — підхопив Муфтик. — Та й хто міг би зрозуміти тебе краще, ніж я — теж такий самотній. Цілком згоден, що ця маленька непоказна іграшка була твоїм другом у безкінечних подорожах і зігрівала серце, коли навколо лютував сіверко.
Мохобородько почав нервувати.
— А тепер за діло, — підганяв він друзів. — Інакше Півчеревичок задихнеться од кашлю.
Півчеревичок сховав іграшкове мишеня за пазуху і зиркнув на Мохобородька з-під насуплених брів.
— То яку гидоту ти обіцяв приготувати?
— Звісно, чай з оленячого моху, — впевнено сказав Мохобородько. — Між іншим, у цілому світі немає ліпших ліків од кашлю.
— Я вірю тобі, — втрутився Муфтик. — Але де ти роздобудеш цілющу рослину? Не в кожному лісі її знайдеш.
Мохобородько хитрувато примружився:
— Ти придивися до моєї бороди. Чи не росте там, бува, справжній оленячий мох?
— Росте, росте! — зрадів Муфтик.
Півчеревичка відпустив черговий напад кашлю, начебто вже саме споглядання оленячого моху благотворно вплинуло на нього. Але до таких ліків він поставився з недовірою — поглянув на Мохобородька спідлоба і спитав:
— Хіба не шкода тобі своєї бороди? Вона так прикрашає тебе, видно її здаля.
— А мох не потрібно виривати, — пояснив Мохобородько. — Спершу закип’ятимо воду, тоді я занурю кінчик бороди в окріп, потримаю трохи — і цілющий напій готовий.
— Он воно що, — полегшено зітхнув Півчеревичок.
Мохобородько взяв із полиці найбільшу каструлю, налив води і занурив кип’ятильник.
Муфтик сів за кермо.
— Рушаймо, — урочисто сказав він, і маленький автомобіль, залишаючи за собою кільця сизуватого диму, покотив.