Муфтиків автомобіль просто кружляв міськими вулицями, бо друзі не мали ніякої іншої мети, як закип’ятити воду.
— Передусім нам треба спекатися Півчеревичкового кашлю, — сказав Мохобородько. — Зараз це найголовніше. Тоді матимемо вдосталь часу обмізкувати, в якому напрямі податися далі.
Він тримав кип’ятильник за держак і нетерпляче колотив ним у каструлі. Поруч сидів Півчеревичок і стурбовано стежив за поранням Мохобородька.
— Можливо, доцільніше спинитися біля якоїсь аптеки, — запропонував Муфтик, не випускаючи з рук керма. — Адже там продають різноманітні таблетки й краплі від кашлю.
Та Мохобородько рішуче не погодився з ним.
— Найліпше од кашлю все-таки оленячий мох, — переконував він. — Не варто вживати якісь штучні таблетки й краплі, коли в нас така невичерпна скарбниця — природа! Навіщо ж тоді існують лікарські трави? Чимало бід починається саме тому, що люди нехтують природою і лікуються таблетками і тому подібним. Ми, зрештою, теж часточка природи. Якщо це враховувати, то і кашель, так би мовити, природне явище. А цей природний кашель треба лікувати чаєм із природного оленячого моху.
Висловившись отак хитромудро, Мохобородько уважно подивився у каструлю і помітив, що вода починає парувати.
— Скоро можна занурювати бороду, — вдоволено сказав він Півчеревичкові, — і твій кашель мов лизень злизне.
— А дуже гіркий чай з оленячого моху? — тихо спитав Півчеревичок.
— Неймовірно гіркий, — кивнув Мохобородько. — Та гіркість тебе не розчарує. Якщо поміркувати, то я не знаю інших ліків, котрі мали б стільки цілющої гіркоти, як чай з оленячого моху.
— Мій кашель, здається, вже минув, — зронив Півчеревичок, але тієї ж миті його мов трясця затрясла.
— Де непогамовний кашель, там найшвидша допомога, — усміхнувся Мохобородько, зазираючи в каструлю. — Вже бульбашить, цей кип’ятильник і справді чудовий «помічник».
Та зненацька гальма заскреготали й автомобіль спинився.
— Що сталося? — стривожився Мохобородько.
— Пробка, — пояснив Муфтик. Півчеревичок визирнув у віконечко.
— Ще й завелика, — зрадів він. — Я зроду такої ще не бачив.
— Саме ж бульбашить! — нервував Мохобородько. — Якщо ми довго стоятимемо тут, вода прочахне, і нам доведеться все розпочинати заново.
— На жаль, нічого не вдієш, — сказав Муфтик. — Проїхати ніяк.
— Мій кашель, сподіваюся, мине й так, — висловив припущення Півчеревичок. — Тож не варто задля цього клопо татися.
Мохобородько не зважив на Півчеревичкові слова.
— Спробуй-но околяса! — гукнув він Муфтикові. — Зглянься на бідолашного Півчеревичка!
— Я од щирого серця співчуваю йому і журюся над його нещасною долею, — сказав Муфтик. — Хіба це жарт: самотою тинятися по білому світу, а єдиний супутник у житті— іграшкове мишеня!
— Я кажу про Півчеревичків кашель, — суворо випалив Мохобородько.
— Звісно, і я про кашель теж, — кивнув Муфтик. — Спочатку — самота, потому — кашель. Та попри все, об’їхати не маємо змоги, ніде не проберемося.
— Тоді повертай назад, — невгавав Мохобородько.
Муфтик зиркнув у дзеркальце.
— І позаду запруджена дорога, поглянь-но.
Мохобородько зітхнув, перестав чаклувати над каструлею і забрався на переднє сидіння до Муфтика. Тепер і він побачив справжню, навдивовиж нескінченну пробку.
Скільки сягало око, по всій вулиці щільно вишикувалися машини: одна за одною, впритул. Мов оселедці у діжці. І все рибовози та молоковози. Рибовоз поряд із рибовозом, молоковоз зачепився за рибовоза. Молоковоз і рибовоз, рибовоз і молоковоз. Молоко і риба, молоко і риба, риба і молоко… Машини попереду, машини позаду. Скрізь машини. Ні туди ні сюди.
— З якого приводу ця колотнеча? — здивувався Півчеревичок.
Муфтик стенув плечима.
— А чай, до речі, вихолоняє, — журився Мохобородько.
Друзям не зоставалося нічого іншого, як очікувати. Так вони простояли майже годину. Напій геть прочах, а нічого більше не змінилося. Тиснява суцільна, вантажівки за цей час просунулися тільки на один-два кроки.
— Треба б розпитати, що сталося, — вирішив нарешті Муфтик. — Має ж бути причина — скупчилося стільки машин.
— Причиною є не що інше, як відхід од природи, — сказав Мохобородько. — Люди повернулися до природи спиною, жадають зручностей. їм ліньки ходити пішкома, і вони роблять стільки машин, що вони вже не поміщаються на вулиці.
— А сам сидиш у зручному автомобілі, —засміявся Півчеревичок.
— Що за жарти? — спаленів Мохобородько. — Ти не забувай, що я тут для того, аби приготувати тобі чай з оленячого моху. Гигикання тут ні до чого. Зубоскалитимеш тоді, коли покуштуєш відвару.
— Я прошу вас не хвилюватися, — примирливо мовив Муфтик. — Чвари до добра не призводять. Я, приміром, коли хвилююсь, то зразу починаю плутати різні речі. Давайте ліпше гуртом виберемося з машини і довідаємося, у чому річ.
Півчеревичок і Мохобородько не перечили, і трійця ступила на вулицю. Тут же, біля стовпа з ліхтарем, надибали на двох водіїв з кислими лицями, котрі задля розваги й од нудьги смалили цигарки.
— Здоровенькі були, братове! — запросто звернувся до них Муфтик, наче то його давні друзі. — Що, теж застряли, га?
— Авжеж, — одказав шофер рибовоза.
На його лискучий козирок начіплялося луски — отже, він возить рибу.
А другий водій, який пахнув молоком, ніби немовлятко, у свою чергу додав:
— До цього нам не звикати.
— Он воно що, не звикати, — втрутився у розмову Півчеревичок. — Тут часто коїться отаке?
— Авжеж, — повторив водій рибовоза.
Чоловік, од якого пахло, мов від сисунця, і тому легко було здогадатися, що він возить молоко, пояснив:
— Ця колотнеча через одну чудернацьку бабцю, котрій до вподоби годувати кішок — з усього міста злазяться до неї на сніданок, і вона замовляє силу-силенну машин із рибою та молоком. До цього нам не звикати, я, здається, про це казав.
— Авжеж, — ствердив водій рибовоза.
— Про таку нечувану любов до тварин я чую вперше, — вражено похитав головою Півчеревичок.
— Я теж люблю тварин, — додав Мохобородько, — і навіть дуже. Але вважаю, що і в найпалкішої любові мають бути якісь межі.
— Як на мене, можна любити одну, двох чи принаймні трьох кішок, — сказав Муфтик. — Якщо їх більше, то ця кошача залюбленість, по-моєму, тільки завдає клопоту.
— Авжеж, — погодився водій рибовоза. — Подумати лишень, скільки я перевіз свіжої риби для муркотух та муркотунів!
— А на греця та бабуся годує цілу кошачу зграю? — поцікавився Півчеревичок.
Водій рибовоза стенув плечима.
— Можливо, просто звикла, — висловив здогад водій молоковоза. — Хіба знаєш, що стара людина утне, кожен по-своєму прагне щастя.
— Я хотів би таке щастя побачити на власні очі, — вирвалося у Мохобородька. — Ходімо туди, все одно з приготуванням відвару зараз нічого не вийде.
Муфтикові й Півчеревичкові теж кортіло подивитися на цю чудернацьку бабцю та її кошаче збіговисько. Вони дружно сказали водіям «до побачення», полишили свою машину край тротуару і подалися глянути на ненажерну кошачу зграю.