На ранок друзі перенесли весь скарб із дупла в машину. Сорока, правда, безугавно сварила їх по-своєму і скрекотала, але все-таки трималася на відстані пострілу з рогатки. А потім втомлено піднялася високо в небо й ліниво кружляла там.
Звісно, й трійця мандрівників геть вимучилася, бо перетягти з дупла скарб — нелегка робота. Та про відпочинок вони й гадки не мали. Звільнилися ж від облоги не для того, щоб негайно влягтися спати. До того ж невідомо, коли пацюки повернуться сюди із свого бойового походу, і тому наймудріше полишити руїни палацу якнайхутчіше.
Муфтик перевірив покришки й мотор. На щастя, пацюки не пошкодили фургончик — усього кілька невеликих подряпин. Друзі могли спокійно сідати в машину.
— Куди ми тепер подамося? — почав Півчеревичок. — Я гадаю, що ми заслужили гарний і приємний відпочинок на побережжі теплого моря.
— А коти? — нагадав Муфтик.
Мохобородько ж суворо запитав:
— Ти вже забув нашу урочисту клятву, га?
Півчеревичок уважно подивився на Муфтика й Мохобородька.
— Еге, — мовив він. — Бачу, що ці проклятущі кошачі зграї геть зіпсують нам відпочинок.
Рушили в дорогу, і ось уже руїни палацу зосталися позаду. Лише тепер трійця позбулася недавніх страхів.
— Воля, —благоговійно зронив Мохобородько. — Я тільки зараз сповна розумію значення цього слова.
— А ви чуєте, чуєте, як пахне воля, — усміхнувся Півчеревичок і цього разу поворушив не пальцями ніг, а ніздрями. — Я не знаю нічого, що пахло б солодше за волю.
Муфтик і Мохобородько також відчули якийсь надзвичайно приємний дух. Після голодного полону в пацюків він аж занадто діяв на них. І коли Муфтик одчинив вікно і ці п’янкі пахощі заповнили весь фургончик, у друзів мимоволі аж слинка покотилася.
— Гм, — гмукнув Мохобородько. — Мені здається, що пахощі линуть із села.
— Поїдьмо через нього, — запропонував Півчеревичок. — Таке запашне село у будь-якому випадку має, хай і невеличку, але цікавинку.
Муфтик скоро виїхав на битий шлях, що вів до села.
Невдовзі вони вже котили повз перші хати. Собаки здійняли гавкіт і метнулися до фургончика, та вмить угамувалися, коли Мохобородько висунувся з вікна й приязно їм підморгнув. Смачний дух у селі вчувався ще дужче, і друзів аж охопила приємна млість.
— Погляньте, — Мохобородько показав пальцем на осиний рій, що кружеляв попереду на одному й тому ж місці. — Чи не привабив і ос цей же солодкий дух?
— Неодмінно, — кивнув Півчеревичок. — Оси — страшенні ласухи.
Муфтик поїхав у напрямку осиного рою і наблизився до оселі, звідки линули солодкі пахощі.
— Дивовижний збіг! — ошелешено вигукнув Мохобородько. — Адже тут живе та сама молода господиня, яка дала мені свіжих вершків для Рудольфа!
Півчеревичок пожвавішав.
— У такому випадку ми неодмінно завітаємо сюди, — рішуче сказав він. — Адже неввічливо обминати знайомих.
— Що ж, зайдемо, — погодився Муфтик і натиснув на гальма. — Ми, скажімо, попрохаємо води.
— Або й того, запахущого, — запропонував Півчеревичок. — Хоч покуштувати.
Вони ступили на подвір’я, і пахощі геть заполонили їх.
Молода господиня зустріла трійцю на ґанку — мабуть, помітила їх у вікно. Жінка була у фартушку. А той — у варенні! Лише тепер чоловічки збагнули, звідки оці апетитні пахощі. Ясно — у молоденької господині вариться суничне варення!
— Доброго ранку і добрих ягід! — сказав Мохобородько. — Проїздили мимо й вирішили завітати на хвильку.
— Авжеж, — додав Півчеревичок. — Знайшли вас по запаху.
— Мене звати Муфтик, — відрекомендувався Муфтик і незграбно вклонився.
— Дуже приємно, — всміхнулася молоденька господиня. — Отже, цього разу ви втрьох завітали до мене.
— Так, утрьох, — ствердив Півчеревичок. — От надумали і зайшли.
Господиня запросила гостей у дім і повела на кухню, де на плиті спокусливо булькотіло в казанках суничне варення.
— Може, покуштуєте свіжого варення? — привітно спитала вона.
Півчеревичок одразу закивав.
— Од такого запрошення негоже відмовлятися, хоча б із ввічливості, — відказав він. — Я залюбки з’їв би мисочку або дві.
Друзі повсідалися рядком за стіл, і молода господиня поставила перед кожним по повній мисочці запашного суничного варення. А сама пішла до плити — збирати шумовиння.
— Як поживає твій хворий друг? — запитала вона Мохобородька.
— Вже одужав, — пробурмотів той і якомога швидше сунув до рота повну ложку варення.
Розповідати про хворого товариша йому аж ніяк зараз не хотілося.
— Схоже, в цьому році рясно вродили ягоди, — привітно мовив Півчеревичок. — Гарне сухе літо, і лиш коли-неколи дощик.
Молода господиня помітила, що Півчеревичкова мисочка спорожніла, і насипала ще.
— А ти? — здивовано обернулася вона до Муфтика. — Чому ти так мало їси? Чи тобі не смакує варення?
Муфтик незграбно схилився над мискою, до якої він майже не доторкнувся.
— Ні, навпаки, — сказав він. — Варення чудове. Даруйте, будь ласка, але я поринув у свої думки і геть-чисто забув про нього.
— Напевне, дуже солодкі ці твої думки, якщо в них можна поринати, замість того щоб їсти варення, — підпустив шпильку Півчеревичок.
— А про що ти, мізинчику, все-таки думав? — спитала господиня у Муфтика, не звертаючи уваги на Півчеревичкові кпини.
— У мене таке відчуття, що я вас десь бачив, — сказав Муфтик, ніяковіючи ще дужче. — Та коли і де? Ніяк не можу пригадати.
Молодичка, сумніваючись, похитала головою.
— Але тебе я бачу вперше в житті, — переконано мовила вона. — Навряд чи й ти міг десь мене бачити.
— А може, ваше фото друкувалося в газеті чи журналі? — доскіпувався Муфтик. — Хоч я й не дуже стежу за періодикою, одначе то цілком ймовірно.
— Ні, ні, — розсміялася на це молода господиня. — Такого, далебі, не було. Мій портрет ніде не друкувався, і по телебаченню я теж не виступала. Ти, безумовно, з кимось мене сплутав.
Але Муфтик наполягав на своєму.
— Та вас неможливо ні з ким сплутати, — сказав він. — З вашої ласки, я ще трохи подумаю.
Та цієї миті Мохобородько бовкнув:
— Що тут думати! Медальйон! — вигукнув Муфтик. — Медальйон! Ну, звичайно, медальйон!
Він вибіг з-за столу й кинувся у двері, щоб узяти в машині знайдений в сорочій скарбниці медальйон.
Молода господиня пильно глянула на Мохобородька.
— Про який медальйон ви говорите? — серйозно запитала вона.
— Одну хвильку, будь ласка, — лукаво сказав Мохобородько. — Зараз про все дізнаєтеся.
І тільки-но господиня встигла втретє насипати варення у Півчеревичкову мисочку, як повернувся Муфтик. Він багатозначно погойдав медальйоном на ланцюжку й переможно поцікавився:
— Хто скаже, що тут зображено?
На якусь мить запанувала тиша. Тоді молода господиня ошелешено прошепотіла:
— Цей медальйон — наша родинна пам’ятка, і там, усередині, портрет моєї прабабусі. Я завжди носила медальйон на шиї, але одного злощасного дня він раптом зник.
— А в цей щасливий день ви одержите знову свою пам’ятку, — сказав Муфтик і подав медальйон молодичці. — Між іншим, ви неймовірно схожі з вашою прабабусею.
Півчеревичок тим часом виїв третю мисочку варення і вдоволено сповістив:
— Коли Муфтик побачив прабабусин портрет, він тієї ж миті склав цілком пристойного вірша.
— О-о! — вихопилось у молодої господині. — Я хочу неодмінно почути його.
Всі обернулися до Муфтика, і той геть знітився. Та все ж опанував собою і пробубонів:
Господиня заусміхалася, і щоки її розпашіли, наче мальви.
— Дякую тобі, —сказала вона. — Дякую тобі від себе й від моєї маленької донечки, яка, правда, ще в колисці, проте вона згодом теж носитиме цей медальйон.
— Я присвячую цього вірша вам, — сказав Муфтик.
Після цих слів молода господиня підняла Муфтика і приголубила так палко, що в нього щоки стали ще рожевішими, ніж у неї самої.