Залишивши позаду місто і без мороки минувши наступний контрольний пункт, трійця через дві години в’їхала до лісу. Щоб потрапити до озера, вони звернули із шосе на вузенький звивистий шлях. Усе довкола було знайоме, і друзі не боялися заблукати.
На галявині, де вони уже колись відпочивали, Муфтик зробив невеличку зупинку. По тому фургончик покотив далі й далі в ліс, поки нарешті не зупинився на березі озера.
Мохобородько, який уперше був тут, зацікавлено озирався довкола, а Муфтик і Півчеревичок всю увагу зосередили на острові, де туди-сюди никали кішки. Вибравшись із машини, Півчеревичок негайно став метикувати над тим, як повернути хвостате плем’я до міста, а Муфтик, дивлячись на острів, знову замріявся.
Після врятування із пацючої облоги Муфтик взагалі став якимось ніжнішим і душевнішим, і тому не дивно, що він і тут солодко зітхнув і прочитав:
— О острове, моїх намрій земля, як тебе ніжно небо осява! Навколо тебе хвилі хлюпотливі, верхи дерев на диво шелестливі!
— Сильна поезія, — усміхнувся Півчеревичок. — Тільки я не доберу, де там листя шелестить, коли дерева зовсім голі.
— А й справді листя нема! — вигукнув ошелешено Муфтик, дивлячись на острів. — Я мушу переробити свого вірша. Що може шелестіти ще, окрім листя на деревах?
— Шелест шелестом, — сказав Півчеревичок. — А куди ж усе-таки поділося листя з дерев? Якщо я не помиляюся, до осені ще далеченько.
— Можливо, кішки з голоду пооб’їдали зелень? — висловив здогад Муфтик.
Півчеревичок усміхнувся знову.
— Тоді скоро буде дощ, — сказав він. — Собаки теж інколи перед дощем їдять траву.
Поки Муфтик і Півчеревичок сушили голови над дивним оголенням дерев, Мохобородько схилився над водою і витягнув зламану гілку, прибиту хвилею до берега. Він уважно розглянув її, і лице його стало стурбованим.
— Ясно, — мовив він. — Листя… Ну, звичайно!
Він заклопотано вмовк, а Муфтик і Півчеревичок із цікавістю чекали його пояснення.
— Дивіться сюди, — Мохобородько простяг друзям гілку. — Бачите, як обліплена гусінню. Це вона пожерла на деревах усе листя. Іншого пояснення немає. Порушено рівновагу у природі.
— Як? — здивувався Півчеревичок, — Яку рівновагу?
— Адже в природі все взаємозв’язано, — вів далі Мохобородько. — Коти опинилися на острові, і птахи покинули його. Немає пернатих, і на деревах з’явилася тьма-тьменна гусені, бо ж знищувати її нікому. А місто заполонили гризуни, бо в ньому немає котів — постраху пацюків.
Запала мовчанка. Нарешті Муфтик сказав:
— Ми дотримаємо урочисту обіцянку і звільнимо кішок із острова. Тоді сюди прилетять птахи і поклюють гусінь. І острів моєї мрії знову зазеленіє.
— Це все так, — кивнув Мохобородько. — Та, мені здається, цього замало. Нам треба повернути кішок до міста, щоб вони поклали край пацючому пануванню. Це спало мені на думку тоді, коли я читав оголошення про котів.
— Стривай, стривай, — занепокоївся Півчеревичок. — Хіба ти вже забув, як коти дозоляли старенькій і всьому місту? Адже все може повторитися спочатку!
Проте Мохобородько похитав головою.
— Насправді все не зовсім так, — сказав він. — Помилка була в тому, що старенька надто розбестила котів. Вони розледачіли й одвикли від свого природного способу життя. Те, що сталося, добра наука для бабусі, та й коти тепер змінилися і навчилися дбати самі про себе.
— Безумовно, змінилися, — скривився Півчеревичок. — Б’юся об заклад, вони за цей час геть здичавіли — ми їх взагалі не впізнаємо.
І ніби на підтвердження Півчеревичкових слів із острова долинули дивні звуки, які були мало схожі на кошаче нявкання. У цих звуках, од котрих муравки дріботіли по спині, вчувалися і дитячий плач, і злісне тигряче ричання. Це були найжахливіші і найдикіші крики.
Мохобородько пропускав повз вуха кошачий лемент.
— Що коти дикіші, то краще, — сказав він. — Містові саме й потрібні зараз дикі коти. Пацюки так знахабніли, що їх можуть подужати саме здичавілі коти.
— Тоді берімося за роботу, — сказав Муфтик. — Знову випаруємо озеро?
Але у Півчеревичка виник зовсім інший план.
— Погляньте на це дерево, — показав він рукою на високу напівсуху березу, що росла неподалік од берега. — Чи не згодиться вона для моста, по якому кішки могли б легко перебратися на берег?
Мохобородько подумки прикинув висоту берези й відстань до острова.
— Із цієї берези справді може вийти плавучий міст, — велемудро промовив він.
За хвилину Муфтик уже вимахував над головою сокирою, як індіанець томагавком.
— Рубати, рубати! — запально гукав він. — Хто рубає, той і має!
Мохобородько і Півчеревичок зрозуміли, що Муфтик, який досі зберігав цілковитий спокій, знову розхвилювався і через те плутав слова. Бентежна радість охопила їх.
Невдовзі на березі зацюкала сокира. Коли Муфтик притомився, його змінив Мохобородько. А до Півчеревичка черга так і не дійшла — береза почала поволі падати.
— Штовхайте! — загорлав Півчеревичок. — Верховіттям до озера!
Муфтик і Мохобородько щосили налягали на стовбур, щоб спрямувати падіння величезного дерева у потрібному напрямку, і воно з тріском упало.
— Радість праці — це таки найбільша радість! — вдоволено потирав руки Півчеревичок.
Та раптом трійця побачила, що береза не дістає до острова. Навіть коли вони гуртом посунули дерево до берега, і тоді од верхівки до котячого притулку лишалася чимала відстань.
— От горе! — скрушно зітхнув Муфтик. — Коротка!
Півчеревичок поставив ногу на свіжий пеньок і нервово заворушив пальцями.
— Принаймні ми залишимо тут малий щербатий пень, — сказав він. — Хто сяде, той підскочить, мов на їжакові.
— Так-так, — промимрив Мохобородько. — Цілком можливо.
Було видно, що він ніскілечки не слухав, про що казали друзі. Він думав зовсім про інше. І раптом Мохобородько почав швидко роздягатися.
— Хочеш скупатися, еге? — здивувався Муфтик.
[???] — кивнув Мохобородько. — Такого спекотного дня не завадить зволожити свою бороду, треба сполоснути її трошечки. Адже в сухій бороді ні ягідка, ні квітка не ростимуть.
Він ступив у озеро. Вода вже сягала йому до пояса, до грудей, скоро він забрів по самісіньку шию і тоді схопився обіруч за товстий березовий стовбур, відштовхнувся від дна й почав молотити ногами по воді. Лише тепер Муфтик і Півчеревичок збагнули, що Мохобородько надумав.
— Він хоче верхівку берези підштовхнути до острова, — сказав Муфтик.
І справді — Мохобородько без угаву молотив ногами по воді, і березовий стовбур посунувся у напрямку острова. Хоча й поволеньки, та все ж дерево рухалося. І нарешті…
Отут і почалося.
— Ідуть! — прошепотів Півчеревичок.
Тільки-но дерево сягнуло острівця, як перші коти стрибонули на цей природний рятівний міст. Вони прудко бігли по стовбуру до Мохобородька, а на березі товпилася ще сила-силенна кішок.
Мохобородько поплив назад і правильно зробив. За якусь мить березовий стовбур обліпили хвостаті бранці. А ззаду все натискали нові й нові лави. У передніх не було іншого виходу — довелося стрибати у воду. Яке там стрибання — кішок просто спихали — так і плюхалися один за одним.
Мохобородько все це передбачив, але навіть припустити не міг, що кішки уміють плавати — гадав, що вони й на воді триматися не можуть. І тепер із жахом побачив зовсім протилежне. Першою його обігнала руда кицька, а слідом — чорна, мов вуглина.
— Хутчіше, Мохобородьку, квапся! — горлав Півчеревичок.
Та Мохобородько і так чимдуж бив по воді. Головна біда в тому, що його борода намокла, поважчала й тягнула на дно. Йому довелося пропустити вперед ще кількох котів.
Муфтик і Півчеревичок зібрали Мохобородькову одіж і про всяк випадок стали ближче до машини.
Ситуація щохвилі ускладнювалася.
Перші коти вже повилазили на берег, тоді як Мохобородько зі своєю бородою все ще борсався між хвиль. Та нарешті він усе ж таки намацав під ногами дно, і з його уст злетіло таке буденне, та від того ще любіше слово:
— Земля!