Мохобородько дійшов до села, і на нього звідусюди забрехали собаки. Деякі з них мало не вискакували з-під воріт, загрозливо гарчали і шкірили зуби. На щастя, Мохобородько дуже добре був обізнаний із життям сільських собак. Він знав, що найрозумніше — це не звертати на гавкунів уваги: якщо не помічаєш собаки, він скоро замовкне. Отож Мохобородько почимчикував далі, і бровою не повівши на собак. Щоб спокійно почуватися і не думати про гавкунів, він стиха мугикав собі під носа: «Хочу кренделя іменинного, хочу кренделя іменинного…»
Мохобородькова врівноваженість незабаром вплинула на собак. Вони явно завагалися у своїй хоробрості, втратили віру в себе й знітилися. Гавкіт ставав дедалі несміливіший і поступово змовк зовсім. І врешті собаки удали, нібито Мохобородько просто якесь малозначне природне явище і ніскілечки їх не цікавить.
Зовсім по-іншому повелася молоденька господиня, на подвір’я якої невдовзі завітав Мохобородько, щоб попрохати молока для Рудольфа. Господарочка ніколи в житті ще не бачила такого чоловічка-мізинчика і тепер розглядала гостя з неввічливим подивом.
Незважаючи на це, Мохобородько шанобливо вклонився і підняв капелюха.
— Доброго дня і гарного надою, — ґречно мовив він.
На кругловидому рум’яному обличчі господині з’явилася недоречна широка усмішка.
— Диви, ти вмієш і розмовляти!
— Я й справді маю цей скромний хист, — ввічливо од-повів Мохобородько. — Та, на жаль, я вмію тільки розмовляти. Аби я міг писати вірші, як, наприклад, мій товариш Муфтик, то залюбки присвятив би вам одного невеличкого.
Почувши останні слова, молода господиня вмить змінила своє ставлення до Мохобородька.
— Та годі-бо! — ніжно вигукнула вона. — Написав би мені вірша, еге? І хоч тобі це не під силу, все одно ти перший, кому таке спало на думку, — досі зі мною ніхто не говорив про вірші. Чим я можу тобі допомогти?
Мохобородько показав на порожній бідончик.
— Мені б для хворого трохи молока…
Молода господиня урвала його: — Для хворого? Свіжого молока? О ні, ні! Я дам тобі не молока, а вершків! Адже хворий повинен зміцніти! Як ти гадаєш?
Не чекаючи відповіді, вона вихопила з Мохобородькових рук бідончик і побігла до хати. На порозі спинилася і озирнулась:
— Цей хворий — твій родич?
— Не зовсім, — сказав Мохобородько. — Він більше друг, ніж родич.
Господиня згідливо кивнула й зникла в кімнаті. За мить вона з’явилася з бідончиком, повним вершків, — ступала дуже обережно, щоб не розхлюпати.
Підійшовши до Мохобородька, вона стурбовано запитала:
— Твій друг тяжко хворий?
— Не так щоб, — буркнув Мохобородько.
— Тоді годуй його добре, — сказала молоденька господиня, ставлячи бідончик біля Мохобородькових ніг. — Вершки корисні при будь-якій хворобі.
Мохобородько кивнув.
— А яка хвороба у твого друга? — допитувалася жінка.
— На нього наступили, — сказав Мохобородько.
Господиня отетеріла.
— Наступили? Як це — наступили?
— Дуже просто, — пояснив Мохобородько. — І майже посередині. А це дуже серйозно.
— Авжеж, — прошепотіла господиня.
Вона була настільки вражена, що довго не могла отямитися.
— Чи ба, — сказала вона згодом. — Чого тільки в наш час не буває. На тебе просто наступають. І майже посередині. Ну й дива! Вітай свого друга, і хай скоріше одужує. Як його ім’я?
— Рудольф.
— Ага, Рудольф…
Хтозна, чи Рудольф уже звик до свого імені, чи йому стало душно, бо він висунув голову з Мохобородькової кишені.
Очі в молодички вмить округлилися.
— Ад-же в тте-бе… гаддю-ка… в кишені, — затинаючись, проказала вона. — Ой лишенько!
— Так, гадюка, — знітився Мохобородько і байдуже глянув на Рудольфа, — так-так, звичайнісінький змій.
І тут Рудольф, мабуть, почув запах свіжих вершків. За мить він уже мало не наполовину визирав із кишені й повів на всі боки довгастою головою. Ще мить, і він сповз на моріжок.
— Ти ба, — молода господиня схрестила руки на грудях. — Оце дивина!
Рудольф був уже коло бідончика. Ще невеличке напруження — і голова змія гулькнула у вершки.
— А він, часом, не отруїть вершків, — забідкалася господиня. — Адже у змій є отруйний зуб.
Та Мохобородько махнув рукою:
— Байдуже.
Коли Рудольф удосталь напився, Мохобородько знову поклав його в кишеню й ніжно сказав:
— А тепер, мій Рудольфику, спатоньки, сон розвіє усі біди й хвороби.
— Як-як? — прислухалася господиня. — Як ти його називаєш?
— Рудольфом, — пробурмотів Мохобородько.
Молода господиня замовкла, а потім, усміхаючись, додала:
— У тебе, мабуть, золоте серце, бо навіть змій не коїть тобі лиха. Я ніскілечки не здивуюсь, якщо ти колись станеш поетом.
Ці слова глибоко запали в душу Мохобородькові, й він розчулено подякував господині за вершки і за дружню допомогу. Тоді взяв бідончика — там залишилося для Рудольфа вершків на два-три дні — і подався назад до друзів.