За три дні ми навели в таборі такий порядок, «що аж боляче дивитись», як сказав Митько. Зовсім інший табір став. Ніде вже не видно було ані сміття, ані будівельних відходів: посипані пісочком алейки, свіжопофарбовані альтанки - чистота й краса!
На табірних лінійках тільки те й робили, що оголошували нам подяки, - нам навіть набридло. Але не дуже.
І от на третій день, коли нарешті всі з’їхались і начальник табору Олександр Миколайович уже нікому не кричав: «Куди ви їх привезли?!», на вечірню лінійку разом із нами вийшла і група робітників.
- Друзі! - почав Олександр Миколайович. - Ось ваш табір. Він збудований руками Никодима Петровича та його товаришів. Завдяки їм ви можете відпочивати і, думаю, таки добре відпочинете.
Ми заплескали в долоні.
- А тепер, - мовив Олександр Миколайович, - прошу всіх - і дітей, і наших гостей - до вогнища, на відкриття табору.
Ми пішли за табір на простору, без усяких дерев місцину. Частина її була одведена під футбольне поле, а частина, мабуть, спеціально для табірних вогнищ.
Там уже все було готове: височіла здоровенна купа паліччя і хмизу, стояли півколом стільці та лави.
Для всіх місця не вистачило, тож порозсідалися на теплій траві, але це нікого не засмутило. На землі сидіти ще краще - це всякий знає.
Сергій Анатолійович плеснув на хмиз соляркою, запалив факел і вручив його Никодимові Петровичу. Той урочисто підняв факел над головою, опустив і торкнувся купи паліччя. І враз веселе полум’я охопило гілки, глицю, і вже розгорається, горить, пахкотить, гуде наше вогнище!
- Перша зміна табору «Сонячний» відкрита! - оголошує Олександр Миколайович, і ми кричимо «Ура!», і знову плещемо в долоні.
- А тепер, - продовжує він, - концерт художньої самодіяльності!
І почався концерт! Кожен, хто хотів, читав вірші, співав, танцював, розказував усякі смішні історії, навіть Олександр Миколайович розказав, і всім було дуже весело.
А тоді вийшов Сергій Анатолійович. Він зробив два кульбіти, три сальто і став на руки. Обійшов на руках довкола вогнища і знову скочив на ноги. Потім узяв стілець і зробив на ньому стойку на руках, а далі прийняв ліву руку і постояв на одній правій. Ми боялися, що він не втримає рівноваги і впаде, але він не впав: почав поволі опускатися, розставив ноги і мало-помалу просто на цей стілець і сів. І до чого ж здорово це в нього вийшло, ніби він усе життя тільки так на стільці і сідав! А тоді рвучко відштовхнувся ногами від землі, плигнув через спину і став на ноги.
Нам цей номер дуже сподобався. Ми й не знали, що Сергій Анатолійович може таке виробляти. Тоді вийшов Никодим Петрович і сказав:
- Дивлюсь я на небо.
Ми всі подивилися на небо, але виявилося, що це було зовсім не обов’язково, бо то він просто оголосив пісню, яку хотів заспівати.
почав Никодим Петрович. Несподівано ми почули, як йому підіграє акордеон, і побачили, що то старається Славко.
Нам цей номер теж сподобався і ще сподобалось, що, доспівавши до кінця, Никодим Петрович потис Славкові руку. Славко аж почервонів од радості. А може, й ще од чого - не знаю.
- Хай там собі Славко грає скільки завгодно, - мовив до мене Митько, - але без нього нам у наметі було б краще. Без нього у нас, мабуть, взагалі був би найкращий намет.
А потім Славко, вже один, виконав «Турецький марш» і ще щось, і йому теж аплодували.
- Якщо Славко виступає, - сказав Митько, - то я теж можу.
Він вийшов до вогнища і прочитав «Мені тринадцятий минало». Цей вірш я добре знав, бо ми його вчили напам’ять у школі.
Потім Митько сказав: «Колискова», - і почав:
Коли ж після «Колискової» Митько сказав: «Глібов. Вовк і Ягня», - всі почали сміятися.
- Чого ви смієтеся? - здивувався Митько. - Це дуже хороший вірш. Він навіть у підручнику є.
- От того і сміємося, - пояснив Генка, - що в тебе всі вірші з підручника. А їх ми і так знаємо. Ти нам що, збираєшся весь підручник напам’ять прочитати?
- А ти що-небудь позапрограмне знаєш? - поцікавилась Ірина Василівна.
- Ні, - відповів Митько. А тоді подумав і сказав: - Знаю. Про роботу.
І Митько прочитав:
Усі знову засміялися, а Митько запитав:
- Чого ви смієтеся? Це дуже хороший позапрограмний вірш. Мене цьому віршу дідусь навчив.
- Так вірш же смішний, - сказав Славко.
- А-а, ну тоді смійтеся, більше я віршів не знаю. Якщо хочете, можу станцювати.
Одні сказали, що хочуть, другі, що не хочуть, але Митько все одно почав танцювати. Він здійняв страшенну куряву, а під кінець мало не звалився у вогнище. Ледве його Сергій Анатолійович за сорочку встиг ухопити.
Тут усі знову засміялись, і Митько сів на місце.
- Що за народ! - сказав він. - Усе їм смішно!
Потім ми знову співали, а під кінець хлопці із старшого загону почали витягати із ящика ракети й пускати їх. Це були такі рурки із мотузочкою знизу. Смикнеш за мотузочку - і летить угору сліпуча комета, розпадається над головами червоними, зеленими, білими вогниками. То було справжнє свято!
Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще - не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати. Тож, хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.
- Ех ти, таке свято зіпсував, - сказав я.
- Я ж не хотів, - розвів руками Митько. - Я хотів як краще. Зате тепер знатиму, що не можна.