На світанку до партизанської застави підійшов чоловік, підняв руку, гукнув:
— Не стріляйте! Я свій!
— Пароль! — запитав бородатий партизан з автоматом.
— Не знаю! — відповів чоловік. — Мені треба до командира загону, до Михайла Сергійовича Коваленка, скоріше ведіть мене в штаб.
В окопі біля ручного кулемета сиділо ще три партизани. Вони підвелися, приглядалися до незнайомця. Партизан з автоматом, мабуть, командир, бо не радився з своїми товаришами, а сам прийняв рішення, наказав чоловіку:
— Руки вгору і йди прямо по просіці!
Чоловік підняв руки, один із партизанів, обшукуючи його, спитав:
— Ти хто?
— Підпільник з села Жовтневе Околот Дмитро. Я повинен доповісти командиру загону про важливу справу. Ведіть у штаб.
— Гаразд, — погодився партизан з автоматом, — якщо важливі відомості, тоді терміново викличемо начальство.
Він тричі голосно свиснув, прислухався, у відповідь теж пролунав свист.
— Зараз прийдуть, — сказав бородань, — а ти сідай.
— Хлопці,— звернувся Околот до партизанів, — чи нема в вас шматка хліба? Другий день ріски в роті не було, ледве на ногах тримаюся.
Молодий партизан дістав з протигазної сумки окраєць, подав Околоту.
Околот сів під сосною, почав жадібно їсти.
У цей час до партизанів підійшов чоловік у шинелі:
— Що тут у вас?
— Невідомий прибився, каже, що з Жовтневого.
Околот, почувши голос чоловіка в шинелі, забув про хліб, скочив на ноги:
— Товаришу Ревицький, ведіть мене до командира загону, там таке скоїлося, що й подумати страшно!
— Що там у вас, товаришу Околот? — тихо спитав Ревицький.
— В штабі про все доповім. Пішли!
— Я вам дам провожатого, — промовив Ревицький, — а сам мушу бути тут. Митько! — звернувся він до молодого партизана, який пригостив Околота хлібом, — відведеш зв'язкового.
Години через дві партизан привів Околота до землянки командира загону.
У землянці за столом сиділи командири. На столі лежала невеличка поцяткована червоним карта. Командир загону підвівся, подав Околоту руку, запитав:
— Що трапилося, Дмитре Івановичу?
Околот стомлено опустився на лаву, обвів поглядом присутніх, промовив:
— Кінець нашому підпіллю!
Коваленко повернувся до молодого партизана, сказав:
— Ви вільні, товаришу Сергійчук, можете йти. Той вийшов.
— Розповідайте!
— Загинули наші підпільники!
— Як загинули? Коли? При яких обставинах?
— Ми одержали ваш наказ, — почав розповідати Околот, — вчинити напад на поліцію і виручити полонених парашутистів.
— Не давали ми такого наказу! Навпаки, ми прийняли зовсім протилежне рішення. І послали до вас свого зв'язкового.
Околот схопився з лави:
— Як це не давали? Від вас прибув зв'язковий, з'явився серед ночі, назвав пароль, підняв нашу бойову групу, і ми пішли виручати парашутистів, будь вони тричі прокляті. І ми їх виручили на свою голову. Тепер вони, мабуть, у вас, — допитувався Околот, — дайте їх мені, особливо отого білявого, я їм власними руками горлянки порозриваю.
— Нема в нас ніяких парашутистів, — проказав Коваленко, — заспокойтеся, товаришу Околот, про все розповідайте по порядку, намагайтеся нічого не пропустити. На чому ми зупинилися? Ви казали, що до вас прийшов наш зв'язковий і назвав пароль. Так?
— Так, товаришу командир, — промовив Околот, — і мене, командира бойової групи, серед ночі викликав до себе додому Саченко, познайомив із зв'язковим і наказав готуватися до нападу.
— Ви, товаришу Околот, сказали, що зв'язковий назвав пароль. Вам відомий цей пароль?
— Ні, не відомий. Мені Саченко сказав, що ваш посланець назвав пароль, який ви дали Саченку, як він був позаминулої неділі у штабі.
Коваленко глянув на начальника партизанської розвідки Майсака:
— Дійсно, ми назвали Саченку пароль і послали Савчука в Жовтневе попередити підпільників про можливу провокацію. Де Савчук?
— Він і досі не повернувся, — відповів начальник партизанської розвідки.
— Гестапівець ваш Савчук, — розгнівано вигукнув Околот, — він і видав наше підпілля! Савчук сидить зараз з карателями та п'є каву! А наші загинули.
Командир загону провів рукою по стомленому обличчю, запитав Околота:
— Який він? Чорнявий, білявий, рудий! Намалюйте нам його портрет, Дмитре Івановичу.
— Обличчя кругле, підборіддя м'ясисте, — поволі говорив, ніби зважував кожне слово, Околот, — очі вузькі, а брів майже немає. Волосся рудувате, чоло приплюснуте і трохи увігнуте посередині.
— Досить! — сказав Коваленко. — Це був не Савчук. До вас гестапівці підіслали свого агента, підмінили нашого зв'язкового.
— Як же це? А звідки він дізнався про пароль? Хто йому сказав? Савчук? Через цей пароль і полягли наші…
— Що ж було далі?
— Передав наказ терміново напасти на поліцію, виручити десант особливого призначення. О третій годині ночі ми атакували поліцію, визволили парашутистів і з боєм відійшли в Чорний ліс. Командир десанту, білявий такий чолов'яга, виявився моїм знайомим, він сам з Києва, до війни часто бував у Жовтневому. Під Руднею ми викопали рацію, зброю, боєприпаси. Білявий пояснив нам, що частину зброї вони зразу закопали тут, бо не могли всю забрати з собою, приховали і запасну рацію та батареї до неї. У тайнику було кілька автоматів.
— Наших чи німецьких? — запитав командир загону.
— Наші. Новенькі, ніби тільки що з заводу. Парашутисти озброїлися, і ми рушили на Васильківські Дачі. Білявий при мені пояснив Саченку, що в них завдання прибути в Лісоград до Коваленка, а потім разом знищити таємний центр фашистів в селі Жовтневому і вийти на Татарський острів. Невдовзі, запевняв білявий, має прийти нова десантна група і навести нашу авіацію на каменоломні Татарського острова. Фашисти розмістили там склад боєприпасів.
— А той, що видав себе за нашого зв'язкового, теж був з вами?
— З нами! Йому парашутисти ще й автомат вручили. І білявий, Пістряк його прізвище, дякував за порятунок, вітав, як представника народних месників.
Околот замовк, опустив голову, прикрив очі долонею. Командир налив йому води:
— Заспокойся і розповідай.
— На світанку, — вів далі Околот, — білявий парашутист сказав, що йому треба передати в Москву повідомлення про групу особливого призначення. Наладнав рацію, заходився стукати ключем. Потім сказав нам, що командування оголошує всім подяку і одержано наказ виходити на Васильківські Дачі. Опівдні ми вийшли до спаленого села Карпівці, зупинилися на перепочинок. Саченко наказав мені ще з одним нашим підпільником вийти на узлісся і подивитися, чи нема поблизу німців. Ми й пішли. Метрів за сто наткнулися на карателів. Побачили їх — і назад. Добігаємо, а парашутисти розстрілюють з автоматів наших. І білявий стріляв! Я звів автомат і сіконув по білявому, по парашутистах. Мого товариша, з яким я в розвідку ходив, убили.
— А Саченко? — запитав командир загону.
— Не знаю. Не бачив я Івана Лукича. Стріляв я, поки були патрони, перебігав від дерева до дерева, відходив до болота. Як я не потрапив у трясовину — не знаю. Німці не осмілилися лізти за мною — постріляли вслід з автоматів, кинули кілька гранат і вернулись. Я два дні бродив по болотах, ледве вибрався…
— Усе розповіли, товаришу Околот? — запитав Коваленко.
— Ніби все, товаришу командир.
Коваленко дістав з кишені кисет з махоркою, папір, скрутив цигарку, глибоко затягнувся, запитав начальника партизанської розвідки:
— Товаришу Майсак, ви зараз заміняєте лейтенанта Вершину, що можете сказати про цю подію? Як гестапівці могли дізнатися про пароль, про вихід Савчука в село Жовтневе?
Майсак бозпорадно розвів руками:
— Нічого я не можу сказати, товаришу командир. Савчук — людина надійна, досвідчена, комуніст. Не міг він стати зрадником, не міг він і пароль видати. За Савчука я ручаюсь.
Коваленко поглянув на Макарова:
— Що скаже начальник штабу?
Підполковник Макаров, старанно виголений, в чистій гімнастерці з білим комірцем, який облягав його засмаглу мускулисту шию, поволі заговорив:
— У нашому загоні діє досвідчений ворожий розвідник. Я певен, що це робота Консула. Шпигуну став відомий пароль, він передав його своїм господарям. А ті розробили операцію «Юберашунг» по знищенню підпільників. Безперечно, що Консул знаходиться в нашому загоні, має доступ до таємниць. Але йому відомо не все. Отже, ця людина не належить до командування загону, хоча й має часом доступ до секретних матеріалів. Хто ж він, цей Консул? І на це запитання повинен дати відповідь командир партизанської розвідки лейтенант Вершина або його заступник товариш Майсак.
— Що ж будемо робити, товаришу Майсак? — спитав Коваленко. — Яка ваша думка?
— Поки що нічого не можу сказати… — зітхнув Майсак.
— Треба послати зв'язкового, — сказав Коваленко, — в Жовтневе: попередити лейтенанта Вершину, змінити паролі. Перевірити всіх, хто за останні десять днів ходив на зв'язок в Жовтневе. Доведеться, Дмитре Івановичу, вам залишатися в загоні. Ідіть відпочити, набирайтеся сили.
Околот з Майсаком вийшли з землянки, звернули з просіки на стежку, що й вивела їх до кам'яного двоповерхового будинку.
— Центр Лісограду, — задоволено мовив Майсак, — нині тут розмістились госпіталь, школа, мешкають погорільці з навколишніх сіл. До революції цей будинок належав якомусь німцю Фогелю, власнику скипидарного заводу; завод давно згорів, а кам'яниця лишилася, стоїть. Під час облав карателі нищили всі землянки, а будівлю не чіпали. Є чутка, ніби син цього Фогеля — генерал, працює у відомстві Гіммлера і наказав не руйнувати свій колишній маєток. Чи так воно, чи ні — не знаю. Але гітлерівці будівлю не чіпають. Тут і наш готель розмістився. Сьогодні ви тут відпочинете, а завтра подумаємо, в яку роту вас направити. Якщо хочете — ідіть в розвідку. Роботи в нас вистачає…
У Жовтневому господарювали карателі. Вони заходили в хати, вигрібали зі скринь сувої полотна, корсетки, барвисті плахти, разки коралів, набивали добром мішки і несли до фургонів. Село ніби завмерло від горя та наруги. На Олефіренковій леваді стояв есесівський патруль і нікого не підпускав до напівзасипаної могили.
Іван Гончар, як почали арештовувати комсомольців, прийшов до Берегових, ховався в повітці, днював і ночував на горищі.
Рано-вранці Юрко поніс йому їжу.
— Чого ти вчора не навідався? — спитав Іван. — Я вже не знав, що й думати, — нема тебе і нема.
— Розстріляли фашисти наших людей — родини тих, хто виручав десантників, і комсомольців. Всі, хто не сховався, загинули…
— Про Надю нічого не знаєш? Не впіймали її карателі?
— У діда Захарка переховується. Там ще кілька дівчат перебувають лиху годину.
— Даремно я послухав Вершину, треба було мені раніше діяти, але я ще надолужу, поквитаюся з фашистами.
— Що ти надумав? — насторожено запитав Юрко.
— Треба було висадити в повітря палац разом з Маєром і всім есесівським кодлом. Тол у мене є!
— Дурницю ти надумав, — розсудливо озвався Юрко, — нічого ми не можемо робити без згоди лейтенанта.
— Я наперед знаю, що він не дозволить.
— І правильно зробить! Висадиш палац у повітря — фашисти село спалять. Не можна діяти, як комусь заманеться! Наказ лейтенанта для нас — закон!
— Я й сам розумію: кожен підпільник повинен виконувати своє завдання. Але спробуй бути спокійним і врівноваженим, як фашист отак над людьми знущається. Нічого мені так не хочеться, як воювати з окупантами. Лише б узяв мене лейтенант в партизани!..
Опівдні чорні фургони поповзли за село, за ними рушили танкетки й бронетранспортери, а надвечір до Берегових приїхав староста, сказав задоволено:
— Слава тобі, господи! Пронеслася над нами чорна буря і не зачепила. Боявся я за тебе, Маріє; думав, що німець за тих комсомольців тобі життя вкоротить. Могла й дітей під загибель підвести. Пронесло! Але лютує німець! Скоро не село, а пустка буде. До чого ж люті карателі! І не підходь до них, і не гомони. Ніхто тебе й слухати не хоче. Ніби ти й не староста, а така собі комаха. Пронесло! Слава тобі, господи!
— Проходьте, Юхиме Мартиновичу, — запросила Щупака мати, — чого стоїте біля порога? Сідайте до столу, чарку вип'єте.
Староста поклав на лаву плисовий картуз, сів за стіл.
— Чарка ніколи не завадить! І від неї я ніколи не відмовлюся. Оце подзвонив комендант Штарк, що риби йому сьогодні можна не привозити. Хотів генералів пригостити, а вони, бачте, із Зіфертом рушили на той світ. До чого, я вам скажу, вредний був отой Зіферт, — не давав мені спокою. То покоївок йому підбери, то склади список комсомольців! Приготуй меду, бо він хоче відправити посилку в Німеччину. Давай і давай! Тепер Штарк наказав скласти списки на сто чоловік. Давай людей на роботу в Німеччину. Легко сказати — сто. А спробуй їх нашкребти. Треба було людей отак по-дурному не стріляти, а підвести їх під мобілізацію. Через два тижні Штарк сам приїде перевіряти відібраних в Німеччину. А Саченко догрався! І сам поліг, і людей погубив. Нема розуму в німця. Я ж їх попереджав, доповідав, доводив, що Саченко червоний, що він з партизанами заодно, — не вірили! Гарний, мовляв, господар, нема доказів. От він і нагосподарював! Та як там не є,— іншим тоном заговорив староста, — а живому про живе треба думати.
Мати поставила на стіл пляшку горілки, квашені огірки, смажену рибу:
— Пригощайтеся, Юхиме Мартиновичу.
Староста випив чарку, взяв скибку хліба, понюхав, сказав задоволено:
— Оце хліб! Смачно пахне. Люблю я, як хліб пахне! А то їли глевтяк. Зараз наше право, і ми мусимо мати все. Людина раз на світі живе, і тут, як кажуть, не зівай… Добра горілочка калганівочка. Отака колись і в нашому шинку водилася. От якби мені оце зараз шинок відкрити! Шинок поки що не світить, а крамниця буде! У мене вже й дозвіл є, і приміщення комендант подарував. Тут я, Маріє, такий гендель задумав, що грошики самі в торбу сипатися будуть!
— Навіщо вам, Юхиме Мартиновичу, ті гроші?! Що ви за них зараз купите?
— Не кажи, Маріє, не кажи! Яка власть не буде, а гроші все одно знадобляться. От і вирішили ми з Трохимом Свічкою на рівних паях відкрити крамницю. І треба буде навідатися в Київ. Так я хочу просити вашого Юрка, щоб він поїхав разом з Трохимом. Свічка теж просив, бо він же цвенькати по-їхньому не вміє, а Юрко з німцями про все домовиться. Так хай на тому тижні піде до коменданта і візьме перепустку. Я Свічці вже виклопотав дозвіл на поїздку в Київ.
Коли почало сутеніти, до Берегових завітала лікарка, почала розповідати, що комендант Штарк збирав медичних працівників, знайомив з новими інструкціями, виданими канцелярією гауляйтера Коха. Штарк вимагав лікувати лише тих, хто працює. Всім іншим хворим медична допомога не потрібна. Зараз, мовляв, основне завдання — відібрати людей на роботу в Німеччину. Після коменданта виступав німецький лікар, такий собі інтелігентний панок в есесівській формі. Він наказував тяжкохворих, літніх людей не лікувати, а вводити їм карболку. Лікар запевняв нас, що після цього уколу хворий швидко, без будь-якого болю помирає. Далі казав, що їхня санітарна група прибула на Полісся вивчити причину спалаху епідемії, викликаної невідомим вірусом. Пам'ятаєте, як ми скористалися жар-зіллям? Та епідемія зникла безслідно. «Є підстави вважати, — заявив цей «професор», — що вона викликана більшовицькими агентами, щоб перешкодити мобілізації робочої сили до Німеччини». Потім він наказав нам скласти списки психічнохворих, калік і передати в жандармерію. Незабаром почне працювати комісія, попередив нас німець, в складі якої будуть представники санітарної групи військ СС. Потрапили ми в скрутне становище. Дати людині довідку, що вона тяжко хвора і не може за станом здоров'я їхати в Німеччину, — значить, приректи її на смерть. Є наказ палити хати тих, хто ухиляється від мобілізації.
— Що ж тепер робити? — запитала Берегова.
— Треба їхати за білим зіллям. Створити видимість спалаху нової епідемії. На цей раз висипного тифу. Хворі на висипняк не підлягають знищенню. Оце я й прийшла попросити Юрка, щоб він завтра поїхав з дідом Захарком у плавні за зіллям. З Вовкою я домовилася, дала йому звільнення від роботи, хоча заборонено.
— І я поїду, — вихопилася Леся. — Я вже й веслувати навчилася. І зілля допоможу збирати.
Галина Іванівна осудливо глянула на дочку, сказала лікарці:
— Хоч ви, Оксано Василівно, присоромте її! Ніяк не хоче мене слухати. У селі такі страхіття, а вона хати не тримається.
— По зілля треба їхати, — сказала лікарка, — і негайно. Хто ж допоможе людям? Мобілізацію необхідно зірвати до початку роботи медичної комісії, бо потім буде пізно.
— Хіба ж я проти, Оксано Василівно? — зітхнула Галина Іванівна. — Тільки страшно мені за Лесю! Та хай уже їде! Що буде, те й буде!
— Спасибі вам, Галино Іванівно, хай Леся поїде, хлопцям веселіше буде. Завтра вранці й рушайте в плавні, постарайтеся побільше привезти білого зілля, — сказала лікарка.
Уранці Юрко з Лесею прийшли на берег Прип'яті, де їх чекав дід. Невдовзі прийшов і Вовка. Над річкою стояв густий туман. Із нього виглядали зелені верховіття верб. Човен швидко перетнув Прип'ять, а потім завернув у зарослу лататтям старицю. На небокраї темніли таємничі, посновані туманом соснові та ялинові бори.
— Поглянь, дочко, яка краса навколо, — сказав Лесі дід.
— Хлопці, зупиніться, я хочу нарвати квіти.
— Не час, доню! — захитав головою старий. — Нам же треба зілля з росою набрати, бо інакше не та в нього буде сила, а квітів можна нарвати і вдень. Приставайте, хлопці, до сухої верби, прив'язуйте човен! — Дід вийшов на острів, оглянувся навколо: — Ні, тут ще німця не було! І зілля, і верболози незаймані.
Дід показав, яке зілля треба збирати, наказав носити у човен і прикривати рядном, щоб не в'яло. За годину Леся з хлопцями наносили в човен копичку білої трави.
Леся, прихилившись до верби, дивилася на зарості очерету, на верби. Сяяло гаряче літнє сонце, у безхмарному небі проносилися табунці диких качок. Тихий смуток закрався в серце дівчини. Закинула її війна в таємничий край озер, заплав, пущ і борів. Поліська земля!.. І здається Лесі, ніби вона потрапила в зачаровану країну, яка приховала безліч таємниць і живе лише за своїми законами і звичаями. Уявляється їй дід Захарко чарівником, якому підвладні і ці острови, і стариці, і споконвічні бори. Діду більше ста років. Ось він сидить під кущем верболозу, неквапно ріже хліб, кладе скибки на шмат білого полотна.
І люди, які живуть у цьому селі, і навколишня природа — все це ввійшло в її серце, стало рідним. І найбільше місце в її серці займає чорнявий Юрко, без якого вона не уявляє свого життя. Завдяки йому і земля ця стала для неї рідною. Любить вона хлопця. Нема таких, як Юрко, більше на всьому білому світі. Тільки страшно їй за нього, кожної хвилини може загинути від фашистської кулі. І по зілля поїхала, щоб бути разом з хлопцем, не хвилюватись за нього дома.
— Діду! — озвався Вовка, — звідки ви знаєте, яке зілля цілюще, а яке ні?
— Як це звідки? — здивувався дід Захарко. — І мати вчила, і батько розповідав. У нашій родині зілля з діда-прадіда знають! Це тепер повелися ліки, а раніше в недужої людини одна надія — на трави. Велика сила таїться в зіллі! Тільки не всім вона відома та сила, не кожному до рук дається! Колись мені ще малому мати розповіла одну бувальщину. І запам'ятав я її на все життя. Гарна бувальщина! От я й старався дізнатися про таємничу силу зілля. І дізнався. Стараюся допомагати людям, отак, як дівчина Марійка…
— Яка Марійка? — запитав Вовка.
— Дівчина колись жила на нашій землі. От послухайте й ви цю бувальщину, може, й вам вона запам'ятається, а ви про неї своїм дітям та внукам розкажете.
Дід Захарко прихилився до верби й почав розповідати:
— Жила колись поблизу густого старезного лісу на березі Прип'яті молода і вродлива дівчина Марійка. Та не так вродою славилася, як своїм добрим серцем, лагідністю. Що там казати — здавна славиться наша земля своїми красунями: і щирі, і горді, і лагідні. Хоробрості їм теж не позичати, бо часто захищали рідні краї разом з воїнами. А Марійка серед дівчат як царівна, як та лілея серед лісових квітів.
І наділила її доля таланом рідкісним — вміла вона повертати хворим здоров'я, кволим силу, порубаним воїнам міць незбориму.
А війни, битви криваві були в той час безкінечні. Нападали на нашу землю кочівники, шарпали, палили, грабували, намагалися звести Руську землю. Хоробро боронили її русичі, мечем свою волю відстоювали. І посунули на Русь орди чужинців, ішли — й не було їм ні кінця ні краю, падали під їх ударами міста і села, сходила кров'ю рідна земля. Тікали люди в густі ліси та болота, гартували свої мечі і знову виходили на бій з ворогами. Приходили поранені до Марійки, просили її допомоги, казали:
— Дівчино, допоможи нам, хай загояться наші рани, хай наші руки відчують силу, — і знову ми піднімемо мечі проти ворогів.
Поїла Марійка поранених воїнів джерельною водою, говорила їм слова ніжні й ласкаві, вселяла в них силу і відвагу.
Дивувалися чужинці, ніяк не могли збагнути, звідки русичі мають чудодійну силу. Учора на шматки порубали воїна упав він на землю, не було на його тілі живого місця, а сьогодні знову на коні, ворогів на герць викликає:
— Гей ви, чужинці, підлі ординці, виходьте силою мірятися, поглянемо, чиї мечі твердіші й гостріші. Чого боїтеся, чого, як миші, притаїлися?
Дізнався про ці чудеса старий воєвода-ординець. Хитрий і підступний був, виповзав змією на чужі землі, лестощами, зрадою, підкупом, мечем зводив людей, повертав їх у рабів.
Зібрав той воєвода своїх радників, сидить з ними на шовковому килимі, радиться:
— Пройшли ми зі своїм військом півсвіту. Які не були перед нами народи — скорились. Які не були перед нами фортеці — впали. А Русь ми ніяк не можемо скорити. Нема сили в нас звести її воїнів. Рубаємо їх, на списи піднімаємо, а вони знову беруть мечі і йдуть на нас! Наші воїни гинуть, а русичі оживають. Хто їм допомагає? Хто їх рятує? Звідки русичі беруть силу незбориму?
Мовчать радники, бо ніхто не знає, звідки черпають силу воїни руські.
Нахмурив волохаті брови воєвода, глянув на радників, сказав:
— Щоб приборкати чиюсь силу, треба знати, де коріння тієї сили! На чому вона тримається, хто її оберігає, хто відвертає від неї загибель! Треба дізнатися, хто повертає силу порубаним русичам! Не жалійте золота. Пошліть своїх слуг і рабів-запроданців, хай вони ідуть між люди, хай дізнаються про таємницю!
Знайшли чужинці зрадників, пообіцяли їм подарунки великі, наказали дізнатись, хто лікує поранених воїнів, повертає їм силу і міць. Але не змогли вони дізнатися про Марійку, про її вміння лікувати людей, повертати їм здоров'я і радість. І тоді пішли чужинці на хитрість. Переодягли зрадників жебраками, наказали ходити по Русі, просити милостиню, слухати все і запам'ятовувати. Прикинувсь один зрадник хворим, закотив очі під лоба, лежить під церквою і гукає:
— Умираю, браття, гину! Страшний біль розриває мої груди! Ніколи я не побачу своїх діток, свою жону вірную, не погляну в їх ясні очі. Умираю! Не на полі брані, не від ран кривавих, а від побоїв чужинських!
Слухають люди жебрака, жаль їм стало людини, підняли, поклали на попону, понесли до Марійки.
— Не край собі серце, чоловіче, — заспокоюють люди зрадника, — ми принесемо тебе до Марійки, напоїть вона тебе водою цілющою, знову ти станеш на ноги.
Полікувала Марійка підступного жебрака, а він кинувся до воєводи-чужинця, розповідає:
— Про все, пане мій, дізнався, про все довідався. Живе на березі Прип'яті молода вродлива дівчина Марійка, вона всіх русичів лікує, всім силу повертає. Накажи зібрати військо, я покажу дорогу, де живе та Марійка!
Набігли чужинці, схопили дівчину, привезли її до воєводи ординського, наказали стати на коліна. Не стала Марійка на коліна перед чужинцем. Поглянув на неї той, запитав:
— Це ти Марійка?
— Я!
— Ти лікуєш поранених русичів, повертаєш їм силу, закликаєш боронити свій край?
— Я!..
Здивувався воєвода дівочій відвазі, подумав і каже:
— Ти ще молода, тобі ще жити й жити, щастям тішитись. Віднині я наказую тобі не лікувати русичів, не напувати їх цілющим трунком, ти повинна лікувати моїх воїнів. Інакше загинеш ти смертю лютою. Дві дороги пролягли перед тобою — вибирай, яка тобі більше до вподоби.
Підвела Марійка голову, гордістю засяяли її очі, не було в них ні страху, ні відчаю.
— Не боюсь я твоєї кари. І як треба, то й віддам своє молоде життя краєві рідному, а вам, чужинцям, завойовникам, ніколи слугувати не буду!
Покликав воєвода варту і наказав:
— Візьміть оцю чарівницю і скарайте її смертю лютою! Розкладіть у лісі вогнище велике, вкиньте її в полум'я, хай спопеліє!
Схопили ординці дівчину і повели на страту. Йде Марійка, страшно їй приймати кару вогненну, а ще страшніше залишати без помочі поранених воїнів, людей хворих і знесилених. Випорснула Марійка з ворожих рук, побігла лісами, лугами і гукала у відчаї:
— Квіти мої рідні, трави мої зелені, земле моя! Ведуть мене чужинці на страту люту, хочуть спопелити моє біле тіло! Нехай загину я, але моє вміння людей лікувати на віки вічні хай моєму народові залишиться! Своє вміння, свою силу я вам, квіти і трави, віддаю! Ти, конваліє лікуватимеш хвороби серця, ти, безсмертнику, довголіттям наділятимеш, а ти, подорожнику, тяжкі рани гоїтимеш! Рости при дорозі, щоб завжди був під рукою в пораненого воїна! А ти, сосно, легені людям зцілятимеш.
Довго Марійка роздавала квітам і травам свої дарунки, довго промовляла до них словами ніжними, благала лікувати, оберігати захисників рідного краю.
Схопили знесилену, стомлену Марійку ординці, привели в старий дрімучий ліс, розпалили вогнище величезне і вкинули дівчину в полум'я. І ніхто відтоді не бачив Марійки, не чув її слова ніжного, ласкавого, цілющого. І тільки ліси та луки, степи широкі, трави зелені, квіти барвисті, сосни задумливі, білі берези бережуть її дарунок, наділяють ним людей. Живе цілюща снага, якою рідна земля щедро обдарувала колись Марійку.
Замовк дід Захарко, похилив свою сиву голову, замислено задивився на широку, повноводу Прип'ять.
Мовчали хлопці, Леся мовчала, кожен думав про дідову розповідь.
Поверталися додому, коли сонце сідало за Чорний ліс, кидаючи останні лагідні промені на тиху передвечірню землю.
Днів через три після того, як привезли біле зілля, у хату ускочив переляканий Щупак, забув навіть привітатися, звернувся до Берегової:
— Де Юрко? Дома? Слава тобі господи, а то думаю, повіється кудись зранку, то будуть мені непереливки.
— А що таке? Чого це ви, Юхиме Мартиновичу, такі розтривожені. Може, знову якесь лихо на село насувається?
— Пропав я… Сам Штарк їде на розправу. Єдина надія на Юрка!
— Що ж трапилося?
— Пошесть в селі почалася.
— А до чого тут ви, Юхиме Мартиновичу?
— Що б не було, шию мені будуть милити. Як тільки набір людей до Німеччини, так в нашому селі епідемія. Пам'ятаєш, як я місяць ходив з червоною пикою, поки зійшла та висипка? Тепер знову пошесть! І ще страшніша за попередню! А все Потужна винна! Це її робота!
— Що ви кажете, Юхиме Мартиновичу, хіба ж можна так обмовляти людину? Як це Потужна може викликати пошесть?
— Може. Вона отруїла якоюсь каламуттю криниці. Я давно казав і Штарку, і Маєру, що лікарка з партизанами заодно. А тобі скажу по секрету, що мій сват Мусій Чучма клявся й божився, що він бачив, як до цієї лікарки вночі приходив Вершина.
— Вигадує ваш сват.
— Я не кажу, що Вершина приходив до неї освідчуватися в коханні. Вершина — партизан і приходив дати вказівки. А дурний Мусій довго мовчав, сказав аж через місяць. Є наказ пана Гофмана: коли зразу не доніс про партизанів — розстрілювати. Я про Мусія промовчав, а про лікарку доповів. Мовляв, є чутки. Тепер вона і піднесла епідемію. Потужну треба було давно за патли брати, а тепер буде винен Щупак.
— Даремно ви на лікарку отаке кажете, — заступилася за Оксану Василівну мати, — вона своє знає — лікує хворих.
— Вона вже втекла в партизани.
— Як це втекла? — розгубилася мати. — Я ж її позавчора бачила!
— А сьогодні вночі двинула в ліс, бо відчула, що смаленим пахне. Добре, що я про неї своєчасно і Штарку, і Гофману доповідав. От і їде Штарк перевіряти, чого люди похворіли! Буди, Маріє, Юрка, хай він мені допоможе викрутитися з цієї напасті. Хай піде на Прип'ять і наловить раків. Штарк любить цю поживу. Хай після обіду принесе до мене, почекає, поки приїде комендант, — той любить Юрка, може, й до мене подобрішає.
Юрко вийшов на кухню, вислухав Щупака, пообіцяв все зробити своєчасно.
Хлопець наловив кошик раків і вирішив віднести старості сам. Мати дістала пляшку, подала хлопцю:
— Це відвар білого зілля. Як будеш у старости, постарайся непомітно вилити у горілку, хай і комендант покуштує.
Старостиха, побачивши раки, сплеснула руками:
— Коли ж я встигну їх приготувати? Може, ти, хлопче, допоможеш мені щуки почистити? Нема коли і вгору глянути. Варю Штарку юшку. І на дорогу наказав Юхим дати коменданту індичку. А ще ж треба її зарізати та обпатрати, Так ти чисть рибу, а я піду ловити індичку.
Юрко заглянув у кімнату. На засланому барвистою скатертиною столі стояло дві карафки. Одна з наливкою, а друга з калганівкою. Хлопець налив у склянку трохи наливки та горілки, вихлюпнув у помийне відро, а карафки долив відваром.
Увійшла старостиха, принесла зарізаного індика, патрала його та все ремствувала на німців, на війну, на свого нерозумного чоловіка:
— Дурень старий! Скільки йому жити лишилося, а він забив собі голову хутором. Давайте йому хутір, давайте землю! Чекай, так тобі й дадуть!.. Німець півсела на Олефіренковій леваді поклав, а він гнеться перед тим Штарком. Чує моє серце, що не минеться нам служба в німця!
На подвір'я в'їхав фаетон з комендантом та перекладачкою Вірою Миронівною. Навстріч їм вибіг Щупак, низько поклонився, запросив гостей до хати.
Комендант, побачивши Юрка, усміхнувся, подав руку:
— Дякую, Юрген, за рибу. Ти ловиш її своєчасно і ту, яку потрібно.
— Ростуть мої учні,— похвалилась Віра Миронівна. Гості помили руки, сіли за стіл, і комендант покуштував страву:
— Юшка гут!
Староста наповнив склянки слив'янкою, підняв свою:
— Хочу випити за здоров'я пана коменданта! Сто років вам жити, пане Штарк, і не хворіти!
Комендант усміхнувся, взяв склянку. Юрко попросив Щупака:
— Налийте й мені, Юхиме Мартиновичу, я теж хочу випити за здоров'я пана Штарка.
Комендант доїв юшку, випив слив'янки та калганівки, почервонів, сердито докоряв старості:
— Треба викорінювати непокору. У вашому селі діють вороги великої Німеччини. Зараз їх стало менше. Скоро їх не буде зовсім. І ніякої епідемії в селі немає. Молодь просто саботує, щоб не їхати в Німеччину. Все то більшовицькі витівки. Усіх, хто занесений в списки, відвозити на станцію, вантажити в ешелон і відправляти.
Староста покрутив головою, сказав Вірі Миронівні:
— Не вийде діло, люди тяжко хворі, не доїдуть вони до Німеччини.
Комендант підвівся з-за столу, подякував і наказав:
— Покажіть мені хворих, я навчу їх, як треба працювати, виконувати розпорядження німецьких властей. І ніякі хитрощі їм не допоможуть!
На подвір'ї спаленої поліції, навколо кам'яного льоху, сиділи й лежали на землі люди, занесені в списки для вивезення в Німеччину. Обличчя в них були бліді, очі горіли хворобливим блиском. Комендант Штарк став на підніжку фаетона, підняв руку:
— Ми розуміємо вашу хворість! Це є симуляція! Ви хочете уникнути відправлення в Німеччину…
І раптом замовк, зблід, повільно опустився на сидіння фаетона. До нього підбіг староста:
— Що з вами, пане Штарк?
Той сидів мовчки, ніби й не чув. Староста ще хотів щось сказати, але і в нього забракло голосу.
— Пані Віро, — нарешті вимовив комендант, — негайно їдемо. Я дуже погано себе почуваю. Мені треба в ліжко…
Кучер хльоснув пугою коней, фаетон виїхав на вулицю. Люди обступили Юрка:
— Що він казав?
— Куди поїхав?
Юрко розвів руками — мобілізація відкладається. На ґанку хати хлопець застав блідого, розгубленого Щупака. Той покликав:
— Ходи сюди, Юрко… Бо і підвестись не можу… В криницю якоїсь гидоти налили. І в Івана Хомутця вся родина лежить… А ти як?..
— Нічого!
— Дивно! Тут, мабуть, який у кого організм. Ти ще молодий, то воно й не діє! Господи, твоя воля… І все на мене валиться… А що я зроблю? Усіх не переловиш…
Юрко розповів Лесі про Штарка і, випивши про всяк випадок навару з подорожника, сів обідати.
Наступного дня вранці перед ворітьми зупинилася машина Маєра. Водій вніс до хати шкіряний жовтий чемодан, запитав матір:
— Де Юрген?
— Спить!
— Потрібен Юрген! Наказ пана Маєра.
Мама збудила Юрка. Водій вручив чемодан, в якому лежав, німецький мундир, сірий светр, черевики, чоботи.
— Одягайся — і ходім! — квапив хлопця водій, — через годину виїжджаємо.
— А куди?
— У командира батальйону гера Лернера захворів перекладач, — солдат притишив голос, — його поранили бандити в селі Дібровному. І вбили ще одного офіцера. Зараз готується акція. Село має бути сьогодні спалене. За вбивство німецького офіцера всім має бути капут! Гер Маєр порадив взяти тебе, бо потрібен перекладач. І ти повинен стати справжнім солдатом. Поспішай! На Дібровне рушає батальйон, танкетки — небезпеки немає ніякої. Це буде весела прогулянка.
Юрко зайшов у хатину, знайшов папірець і написав: «Лесю! Сьогодні німці мають палити село Дібровне. Терміново повідом Кравця. Скоріше!»
Склав папірець учетверо, одягнув німецьку форму і забіг у кімнату, де спала Леся. Дав дівчині записку:
— Негайно віднеси Кравцеві!
На подвір'ї палацу шикувалися солдати, гурчали мотори чорних фургонів, осторонь стояло три танкетки. Посеред подвір'я походжав Маєр з цибатим, схожим на півня офіцером. Побачивши Юрка, гестапівець махнув рукою, запрошуючи підійти ближче.
— Пане штурмбанфюрер! Оце і є мій юний друг Юрген Берг, мій рятівник, неперевершений рибалка, — підкликавши Юрка, сказав Маєр. — Юрген чудово знає навколишню місцевість, крім того, він гарний перекладач. А тобі, Юрген, нинішня поїздка теж буде корисна. Ти стаєш солдатом великої армії фюрера. Ти німець! І повинен допомогти встановлювати новий порядок!
— Дуже приємно познайомитись, — усміхнувся офіцер. — Зараз ми зробимо невеличку, але захоплюючу прогулянку.
Команда зайняла місця в машинах. Біля одного з фургонів Юрко побачив Скрипаля в чорній есесівській формі, з автоматом на грудях. Той догідливо зігнувся перед огрядним фашистом, щось йому розповідав, вказуючи в напрямку Дібровного. До Юрка долітали тільки окремі слова Скрипаля:
— Нікс, пан!.. Яволь… Гут!.. Цвай ур!..
Лернер оглянув фургони, танки і сказав Юркові:
— Сідай у машину!
Попереду поїхали мотоциклісти. А неораним, зарослим бур'янами полем, вивертаючи гусеницями землю, повзли танкетки.
Лернер, глянувши на годинник, сказав:
— Операція почнеться рівно через п'ять годин!
У широкій долині постало Дібровне. Здалеку виднілися чепурні хати. Звивиста річка поділяла село навпіл, вона в'юнилася між левадами та городами, ховалася під високими вербами і знову витікала із своїх схованок. На високому пагорбі стояла дерев'яна церква з трохи приплюснутою банею.
Колона зупинилася. Солдати вишикувалися біля фургонів. Лернер вийшов з машини, заговорив:
— У цьому селі бандити вбили двох офіцерів з охоронного батальйону дивізії «Вікінг». Тут пролилася кров солдатів великого фюрера! За це село підлягає повному знищенню! Мої солдати! Хай не здригнеться ваша рука, хай не знає жалю ваше серце! Паліть і нищіть! Наказую всю живність, яка є власністю великої Німеччини, загнати на Татарський острів. Молодь відправити на роботи. Наказую почати операцію!
Солдати швидко оточили село, на його околицях зупинились танкетки, цівки їх кулеметів дивилися на недалекий ліс. Фашисти зганяли на майдан людей і худобу.
Лернер наказав відокремити від гурту літніх жінок, чоловіків та дітей і загнати їх у церкву. Молодь лишили на майдані. Фашисти шастали по хатах, грабували.
Лернер надувся, як індик, пройшовся перед притихлими хлопцями та дівчатами, сказав Юркові:
— Переклади їм мій наказ: ваше село зараз буде спалене! Ви будете вивезені в Німеччину на роботи! Хто проявить послух і покору, залишиться живим! Хто перечитиме волі німецького солдата, буде розстріляний! І хай ніхто не думає про втечу.
Фашисти швидко відібрали молодь, а літніх людей загнали в церкву. Карателі погнали з села худобу, за нею рушили під охороною автоматників дівчата і хлопці.
Юрко з надією дивився на ліс, чекав, що з хвилини на хвилину звідти підуть в атаку партизани, виб'ють з села есесівців, врятують людей, але ліс стояв мовчазний, розімлілий від спеки.
Лернер гукнув карателям:
— Обкласти соломою церкву, підпалити і хати теж!
Запалало село. Чорний дим здіймався в небо, стелився по землі, виснув над річкою.
У цей час од лісу затріскотіли постріли, пролунали вибухи гранат, гарячково обізвалися кулемети.
— Що там трапилось? Чому стрілянина? — спитав есесівців Лернер.
— Зараз пошлю мотоцикліста, гер штурмбанфюрер, він і дізнається. Можливо, напад бандитів. Але ми виставили сильну охорону.
Мотоцикліст помчав. Зчинилася стрілянина й на східній околиці. Тим часом повернувся мотоцикліст і доповів:
— Гер штурмбанфюрер, на наші застави напали бандити, їх дуже багато. Але наше прикриття стримує їх натиск, хоча оберштурмфюреру Цуберу потрібна допомога. Його рота веде бій з батальйоном противника. Є вбиті й поранені.
Лернер дістав з сумки ракетницю, і в небо злетів яскраво-червоний клубок вогню. Фашисти, які палили хати, кинулися до фургонів і спішно поверталися до центру села. Звідси Лернер направив їх на допомогу тим, що вели бій з партизанами. Невдовзі прибув ще один мотоцикліст і доповів, що з лісу ведуть наступ на село партизани. Взвод обершарфюрера Гесса ледве стримує противника. Потрібне підкріплення.
Лернер послав майже всіх есесівців на допомогу тим, хто стримував партизанів, лишив біля себе взвод прикриття. Не сподівався, що противник осмілиться вчинити напад на його батальйон, озброєний танкетками.
Посильні приносили тривожні повідомлення:
— Противник потіснив роту оберштурмфюрера Цубера!
— Противник підбив дві танкетки і змусив наших солдатів відійти за річку.
— Противник проривається до центру села.
Лернеру не вірилося, що солдати його батальйону могли відійти. Це було образливо для батальйону і особисто для нього.
Довелось послати взвод і лишитися з кількома солдатами та офіцерами. Лернер глянув на годинник — бій тривав третю годину. Стрілянина наближалася до центру палаючого села. Оточені есесівці під прикриттям двох вцілілих танкеток відходили до майдану. Розлючений Лернер наказав своєму ад'ютанту підпалити церкву. Постріли залунали на ближній вуличці. Есесівці відходили до мурованого будинку школи, що стояв на узвишші, займали оборону. Над головами тонко повискували кулі. Юрко чомусь був певен, що вони його не зачеплять. Поряд лежав убитий есесівець з автоматом у руках. Біля Юрка плюхнувся на землю Скрипаль. Важко дихав, по його плескатому обличчю спливали брудні патьоки поту. Побачивши Юрка, гукнув:
— Улипли по саму зав'язку! І пощади нам не буде! Капут! А ти чого не стріляєш? Думаєш, помилують?
— Нема в мене автомата!
Скрипаль кивнув на вбитого есесівця і довгою чергою вдарив по партизанах, які вибігали з-за палаючих хат, намагаючись прорватися до церкви.
Юрко вихопив автомат і попід цегляною огорожею наближався до широкого пролому. Тепер перед ним як на долоні постало поле бою. Фашисти оборонялися. Біля мосту горіла танкетка. Але кулемет під вербою стріляв не перестаючи — притискав партизанів до землі. Церква горіла, полум'я добиралося до вікон. Юрко прицілився в кулеметників. Кулемет захлинувся — і в ту ж мить з криком «ура!» до церкви кинулися партизани. До Юрка підбіг Скрипаль, гукнув перелякано:
— Скажи Лернеру, що треба прориватися до болота, там можна сховатися!.. Тут зразу за рікою — болото.
Юрко підбіг до Лернера:
— Пане штурмбанфюрер, наш провідник Скрипаль радить відійти на болото, бо тут на нас чекає загибель.
— Прориватися до болота! — наказав Лернер. — Берегти патрони!
Тільки наблизились карателі до верболозу, як їх зустріли партизанські автомати.
Юрко тримався Лернера, допоміг йому вибратися з трясовини. Есесівець важко дихав, витирав брудною рукою обличчя, по якому розпливалося чорне баговиння. Перед очеретом перепинив його бородатий партизан з автоматом:
— Руки вгору!
Той підняв довгі, як жердини, кінцівки, а разом з ним здався у полон і Юрко. Їх обох відвели до групки полонених, які стояли посеред вулиці під охороною партизан. Юрко вгледів Леоніда Поуха. Той теж помітив хлопця і, підійшовши до конвоїра, наказав:
— Полонених всіх доставити в штаб. Особливо дивіться за цим гітлерівцем, — Поух вказав на Лернера, — цей забрьоханий штурмбанфюрер — важна птиця, він нам потрібен. Хто тут головний?
Наперед виступив чорнявий партизан у приношеному піджаці з німецьким автоматом.
— Командир взводу Маренець! — виструнчився він перед Поухом.
— Наказую всіх полонених доставити в штаб на допит. І ніякого самосуду!
Біля Лернера стояв офіцер, поряд з ним, втягнувши руду розкошлану голову в широкі плечі, тремтів переляканий Скрипаль. Партизани оточили полонених і чогось чекали.
— Нарешті! — гукнув чорнявий партизан. — Повертаються!
Над шляхом знявся стовп куряви. Партизани гнали відбиту від фашистів худібку. За чередою йшли хлопці та дівчата, яких Лернер наказав відправити на Татарський острів. На пагорбі догорала церква. З оглушливим тріскотінням провалився дах, і над згарищем знялися вогненні язики полум'я та велетенські рої іскор. Один з конвоїрів, літній уже партизан, люто поглянув на есесівців, промовив:
— Триста літ стояла церква! Ординці не спалили! А ці пустили за димом! Ще й людей хотіли в ній спалити! Падлюки!
Полонених карателів підігнали до гурту есесівців і повели на околицю села.
Партизани обурено перемовлялися:
— Навіщо їх в полон брати?
— Порішити — і кінець!
— Начальство наказує доставити на допит.
Полонені злякано озиралися. Коли виходили з села, до конвоїрів підбігли жінки та дівчата. Висока сіроока молодиця з опаленою косою кричала:
— Куди їх ведете? Куди? І їх попалити! Живцем! Хай горять! Вони дітей палили!
Юрко і Скрипаль ішли в останньому ряду. Їм діставалося найбільше. Жінки відірвали рукава від Юркового френча, комір, подряпали, надавали добрячих стусанів. Підбігла дівчина такого ж віку, як Юрко, налетіла на нього, мов кібчик, схопила за чуприну, смикала з усієї сили, кричала розгнівано:
— Це наш, зрадник! Він у них перекладачем влаштувався!
— Де тут наші? — питали жінки.
Дівчина, не випускаючи з рук Юркового чуба, закричала:
— Оцей наш! І отой рудий! Я сховалася в житі, а він мене побачив і карателям видав! Ще й чоботом ударив!
Партизан під'їхав на коні, відтіснив жінок од полонених і голосно вигукнув:
— Не чіпайте! Полонених необхідно допитати, а потім будемо їх судити!
Дівчина в порваній кофтині йшла поруч з партизанами і, плачучи, говорила:
— Хай уже фашисти — карателі! А це ж наші! Наш хліб їли — і стали зрадниками. Їх на місці стріляти треба
Юрко йшов, опустивши голову. Пекло подряпане обличчя, гула від стусанів спина. Він мусив мовчати, терпіти, бо не мав права порушувати наказ лейтенанта Вершини.
Коли ввійшли на колгоспне подвір'я, до полонених наблизився лейтенант Вершина, наказав:
— Полонених у льох! І по одному на допит!
Юрко сів під невеличким заґратованим віконцем на кам'яні східці, притулився щокою до стіни. До нього підсунувся Скрипаль:
— Тепер пропали! Тут Вершина, і мені в нього не викрутитися. Весь час стоїмо один одному на заваді. Живучий він! Двічі стріляв я в нього з обріза під час колективізації — і мимо! Не везло! Скільки я на нього доносів із Сиволапом понаписував, і не пособило!..
Скрипаль підвівся, пішов у глиб льоху, зупинився біля купи міцних дубових клепок, підняв одну, розмахнувся і вдарив нею об муровану стіну.
Довкола сиділи похмурі есесівці, поглядаючи на зачинені двері, прислухалися до найменшого шерхоту, чекали кари. Лернер примостився на перевернутій бочці.
Двері відчинилися, і партизан з автоматом гукнув:
— Старший поліцай Скрипаль, виходь!
Фашисти стрепенулися, повтягували голови в плечі, перелякано поглядали на партизана. Скрипаль підвівся, сказав Юркові:
— Тепер, брат, капут! Бувай, хлопче!
Незабаром знову відчинилися двері, і партизан повів на допит есесівця. Так одного за одним викликали фашистів на допит, але в льох ніхто не повертався. Нарешті дійшла черга й до Юрка. Його завели в кімнату, де за столом сидів лейтенант Вершина.
— Ти хто? — суворо запитав він Юрка. — Фашист? Есесівець?
— Перекладач!
— Доперекладався!
Лейтенант повернувся до партизана, який привів Юрка:
— Кузьмо, залиш нас з цим паном перекладачем і почекай в коридорі.
Партизан вийшов. Лейтенант підвівся з-за столу, подав Юрку руку:
— Розмалювали тебе дівчата! Ти тепер як та писанка! Не журись, Юрку, до весілля заживе! За повідомлення — велике спасибі. Вчасно ми його отримали! І вашій Лесі спасибі. Славна дівчина! Прибігла до Кравця, а той зліг, рана на нозі відкрилася, поранили його фашисти під Житомиром. Він послав дівчину в Гаївці до нашого зв'язкового. І вона встигла, бо якби ще трохи — згоріли б люди. Чого скривився?
— Лице пече. І в голові гуде, як у вулику. Набридла мені служба в Маєра. Залиште мене в партизанах.
— Ти й так партизан.
— Я в загін хочу! Не можу більше так…
— Он скільки ви людей з Лесею врятували. Нема в нас людей, які б підтримували стосунки з Маєром.
Лейтенант підвівся з-за столу, підійшов до Юрка, взяв за плечі, прихилив до себе:
— Молодий ти ще! Розумію, як тобі важко. А кому зараз легко? Ти думаєш, так просто далася перемога оце зараз? За неї віддало життя немало наших бійців. Але ніхто з партизанів не каже, що йому набридло воювати… Ми тут одну справу замислили. І нам потрібна твоя допомога. За наказом командира партизанського загону ми відпустимо полонених есесівців.
— Як це відпустите? — здивувався Юрко. — І Лернера? Це ж він наказав підпалити церкву з людьми!
— І Лернера відпустимо, розіграємо їх втечу. Допоможе їм врятуватися фольксдойч Юрген Берг. Не дивуйся, робимо це не від доброго життя. Звісно, можна розстріляти карателів — і це буде справедливо. А як бути з Юргеном Бергом? Помилувати? Відпустити? Чи довірятимуть йому після цього гестапівці, той же Маєр? Навряд. Вихованці Маєра мають скоро вилетіти за лінію фронту. І ми втрачаємо нашого розвідника, який користується повним довір'ям гестапівського полковника. Один вихід — організувати есесівцям втечу. Але ти вже раз «рятував» фашистів, і подібний вчинок може викликати підозру.
— Що ж я повинен робити?
— Рятівником карателів має бути Скрипаль, а ти — його помічник.
— Так він теж з партизанами заодно? — здивувався Юрко.
— Ні, він заодно з фашистами, але ми повинні примусити його робити те, що нам потрібно. Слухай уважно. Гру треба провести тонко, так, щоб і комар носа не підточив. У заґратованому вікні ми так розсунули залізні прути, що ти зможеш через них пролізти. Ти виберешся з льоху, відчиниш двері есесівцям і разом з ними через село Грибарі підеш в Жовтневе. «Втечу» треба провести сьогодні вночі. Години три тому партизани розгромили поліцейський пост у сусідньому селі, захопили в полон п'яних поліцаїв. До завтра ніхто з них не прочумається. Ми їх посадимо біля льоху, а перед тим розіграємо сценку, ніби вони п'ють горілку. Потім ти почуєш пісню:
Пили горілку, пили наливку,
Ще й мед будем пить!
Співатиме Поух. Це сигнал, що настав час готуватися до втечі. Ти підійдеш до вікна, просунеш голову крізь залізне пруття. Кузьма, твій конвоїр, крупніший за тебе і то вільно проліз крізь грати. Ти підійди до Скрипаля і скажи, що можеш випорснути з льоху. Порадь Скрипалю спробувати скористатися лазівкою. Потім підійди до Лернера, розкажи йому, що Скрипаль радить тобі пролізти крізь заґратоване вікно, вибратися на волю і відчинити двері. Вартові, мовляв, п'яні… Коли повернешся в село, намагайся всі заслуги приписати Скрипалю. Ти лише виконавець його вказівок — і не більше. Есесівці — народ бувалий, вишколений, спостережливий. Тут треба діяти тонко.
— Жаль, що вийдуть на волю карателі…
— Далеко ця братія не втече! У тебе все?
— Ні. Недавно в нас був староста і розповів, що колись він чув від панського лакея Федора Пампушки, ніби в тій кімнаті, де намальовано портрет козака Мамая, є панська скарбниця, а в ній заховано золото. І скарбниця та під портретом, у стіні тайник замасковано.
— Це цікаво! — озвався лейтенант. — Золото зараз нам потрібне!
— Іване Петровичу, — попросив Вершину Юрко, — а можна той тайник відкрити при мені?
— Тільки спершу ми повинні вдало розіграти втечу есесівців. Через кілька днів зустрінемося і докладно поговоримо. Мені потрібна буде твоя допомога, поведеш мене на екскурсію.
Вартовий привів Юрка до льоху, де сиділи полонені карателі. Після допиту туди приводили й інших есесівців. Невдовзі двері відчинилися, вартові вивели полонених на подвір'я, наказали роздягатися і копати яму. Старий партизан виніс з комори кілька заступів, кинув їх на землю. Лернер стояв перед партизанами, спокійний і незворушний, презирливо посміхався. Він покликав Юрка і наказав:
— Скажи цим лісовим бандитам, що я офіцер німецької армії і перебуваю, як полонений, під охороною міжнародної конвенції. Ніхто не має права чіпати мене і моїх солдатів без суду і слідства.
Юрко переклав все, що сказав Лернер, і бородатий партизан, втупившись поглядом у Юрка, перепитав:
— Каже, під конвенцією? Ах ти, гад смугастий! А яка конвенція дала йому право палити живцем людей? На дітей підняти руку!
— Що там їх слухати! — зневажливо кинув той партизан, що приніс лопати.
Дали кожному заступ у руки, наказали:
— Копай!
За годину, коли вже почало темніти, яма була готова. Партизани наказали полоненим іти в льох, зачинили за ними важкі дубові двері.
Юрко сів на купу клепок, біля нього примостився Скрипаль.
— Значить, все… — зітхнув він. — Я думав, хоч тебе Вершина помилує, підлітка… Не помилував!
У льоху було холодно. Лернер сидів на бочці, підібгавши під себе довгі ноги. У кутку стояли мішки з картоплею, і Юрко витрусив з одного картоплю, взяв його, підійшов до Лернера:
— Пане Лернер! Я знайшов мішок, накиньте собі на плечі, може, трохи зігрієтесь.
Лернер байдуже накинув на плечі мішок. З-за дверей долинала розмова вартових:
— Люди сплять, а ми сидимо біля цих мармиз. Давно можна було б їх у розход пустити і не мати клопоту. Ні, треба судити! Давай вип'ємо.
— А в тебе є?
— Пляшка спирту.
— Нема чим закусити.
— Рукавом…
— Чуєш, п'ють, — заздрісно озвався Скрипаль. — А тут хоча б чарку перед смертю.
За дверима заспівали:
Пили горілку, пили наливку…
Юрко підійшов до вікна, побачив всіяне зорями нічне небо. Просунув між сталевим пруттям голову, повернув плечем і відчув, що ще один ривок — і він буде на волі. Скрипаль теж підхопився з місця, підійшов до вікна, схопив хлопця за руку, прошепотів:
— Почекай! Хай заснуть! А тоді вилізеш і відчиниш двері. На них нема замка, я бачив. А вартових — клепкою по голові. Після випивки вони й не писнуть!
— Треба спитати штурмбанфюрера, як він думає.
— Спитай.
— Пане штурмбанфюрер, — підійшов до Лернера хлопець. — Тут вікно, воно досить широке, я можу вибратися крізь нього з льоху. Пан Скрипаль наказує мені пролізти крізь грати і відчинити льох. Він певен, що вартові п'яні і нічого не почують.
— Можна спробувати, — ожив есесівець, — все одно нам нема що втрачати. Це буде велике щастя, якщо нам вдасться вибратися з цього кам'яного мішка.
Лернер підійшов до вікна, помацав грати:
— Ти зможеш пролізти. Тут лежать дубові клепки. Ми подамо одну тобі, і ти вдариш вартових ось в це місце, — Лернер доторкнувся до Юркової голови холодними пальцями, — і не думай втекти сам…
— Пане штурмбанфюрер, — ображено озвався Юрко, — як ви можете таке подумати? Зроблю все, щоб урятувати солдатів фюрера!
— Не зволікай! Зараз дорога кожна хвилина. Вартові, здається, поснули! О п'яні свині! Зразу ж бий їх по голові.
Юрко просунув голову крізь грати, повернув лівим плечем, трохи просунувся, обіперся рукою об землю і поволі вибрався з льоху. Скрипаль подав у вікно важку клепку.
Хлопець навшпиньки підкрався до вартових, вони спали, притиснувшись спинами до стіни льоху. Один з них заворушився, щось пробелькотів і знову затих. Юрко поклав клепку на землю, навпомацки знайшов засув, відсунув його і тихо прочинив двері. Вони рипнули. Скрипіння розпороло нічну тишу. Першим вибіг з льоху Лернер, він схопив гвинтівку, яка лежала біля вартового, підняв її і з силою опустив на голову п'яного охоронця. Потім тихо наказав:
— Виходити! Швидко! Всім у сосновий лісок!
Фашисти, як білі привиди, вислизали з льоху, по одному перебігали дорогу і ховалися в сосновому ліску.
Лернер пошепки спитав Юрка:
— Ти знаєш дорогу до Відрадного?
— Знаю, і пан Скрипаль знає.
— Треба швидше тікати, поки не перевірять варту.
Юрко тихо покликав Скрипаля:
— Пане старший поліцай, мені здається, що найбезпечніша дорога через Грибарі! Партизани подумають, що ми пішли через Затулинівку, і кинуться туди. А ми тим часом опинимося в пущі і лісовими стежками вийдемо до села. Як ви гадаєте?
— А що тут гадати? — пошепки озвався Скрипаль. — Треба йти на Грибарі, я там усі ходи й виходи знаю, рано будемо дома!
Скрипаль пригнувся і впевнено пішов по ледь видимій у нічній імлі стежині, нечутно ставлячи ноги на піщану, зволожену росою землю. За ним поволі рушив Лернер, поруч Юрко, а потім есесівці. Фашист оступався, стогнав, пошепки лаяв колючки, корчі, російські дороги. Раптом він зачепився за корч і впав.
— Скажи, хай не стогне, — сказав Скрипаль, — бо не всі партизани сплять.
Юрко переклав.
— Не можу! Підошви аж горять! Я ніколи не ходив босим, — поскаржився Лернер.
Юрко зняв з себе сорочку, роздер її, обмотав Лернеру ноги:
— Треба йти, пане Лернер! Уже недалеко… А там очерети. Пуща…
Лернер пішов скоріше. Він спирався на гвинтівку, часом стогнав, але перебирав довгими ногами і не відставав від Скрипаля.
Швидко проминули Грибарі, завернули на берег річки й вийшли до великого болота. Під ногами хлюпала вода, приємно лоскотала натруджені ноги. Над болотом снувався білий туман, кучерявими клубками купчився понад сонною річкою.
У небі засвітилася червона ракета, а за хвилину ще одна — зелена. Десь на околиці пролунав постріл, завалували собаки.
— Погоня, — півголосом сказав Скрипаль. — Треба піддати ходу. Перейдемо Горянку, і хай тоді шукають вітра в полі!
Довго йшли болотом. Скрипаль упевнено вів фашистів по ледь видимій, протоптаній звіриною стежині. Поволі почало сіріти небо. Миготливі зорі поблідли, пригасли. Есесівці підтюпцем рухалися по м'якій, ніби гумовій, торф'яній підстилці, часом провалювалися в болото, вибиралися і поспішали за своїм провідником. Юрко йшов останнім, намагався зайвий раз не потрапляти на очі Лернеру та фашистам. Нарешті болото скінчилося. Втікачі вийшли, вибрались на галявину, на якій виднівся стіжок сіна. Скрипаль зупинився, поглянув на проясніле небо, підійшов до Юрка, звернувся як до рівного:
— Світає. Треба нам обминути Заріччя, щоб не потрапити партизанам на очі, бо вони й туди навідуються. Отак, Юрку, буває! Ходили по вовну, а повернулися стрижені. Добре, хоч уціліли. А Вершина нехай кусає лікті! Я постараюся йому все пригадати!
Юрко переклав Лернеру слова Скрипаля, що той хоче обминути село Заріччя і змушений вести групу ще через одне болото. Лернер байдуже махнув рукою:
— Хай веде!
На світанку підійшли до палацу. Вартовий есесівець, угледівши гурт обідраних, погрозливо звів автомат:
— Стій! Стрілятиму!
Наперед вийшов Лернер:
— Я штурмбанфюрер Курт Лернер, командир батальйону! Прошу доповісти про наше прибуття штандартенфюреру пану Маєру!
Вартовий зайшов у будку і заходився дзвонити по телефону до начальника караулу. Невдовзі з воріт вийшло кілька солдатів на чолі з штурмфюрером. Солдати тримали автомати напоготові. Штурмфюрер уважно приглядався до втікачів, нарешті він впізнав Лернера, і його заспане обличчя аж розпливлося:
— Невже це ви, гер Лернер? А де ж солдати вашого батальйону?
— Так, це я, — сухо кинув Лернер, — пояснення буду давати пізніше!
Начальник караулу, козирнувши, наказав вартовому пропустити всіх на подвір'я.
— Пане Лернер, — підбіг до фашиста Юрко, — дозвольте мені піти додому.
Лернер подав Юрку брудну руку:
— Звичайно, ти можеш іти додому. Я розповім пану Маєру про твою бездоганну поведінку. Ти діяв як чесний, хоробрий солдат!
Хлопець вибіг на знайому стежку, що вела до Прип'яті, скочив у річку і заходився змивати з себе сіру, засохлу грязюку. Тепер скоріше додому!
Коли підходив до хати, на подвір'ї побачив матір. Підбіг до неї і радісно проказав:
— Не спалили карателі Дібровне! І люди живі лишилися! А фашистів багато полягло. Провалилася їхня операція!