Леся, почувши Юрків голос, схопилася з ліжка, одяглася, заплела нашвидку косу, вибігла з кімнати і розгублено зупинилася на ґанку.
— Юрку? Що з тобою?! Хто це тебе так побив?
— Партизани врятували людей! — радісно повідомив він. — Лейтенант Вершина дякував тобі. Якби не ти, Лесю, живцем би фашисти людей спалили!
Хлопець розповів про все, тільки промовчав, що втечу карателям підготував лейтенант Вершина. Леся тішилась, що й вона допомогла партизанам, потім співчутливо глянула на хлопця, на його подряпане, розпухле обличчя і знову:
— А хто ж тебе так побив, Юрку?
— Жінки з Дібровного. Партизани взяли нас в полон і повели в штаб на допит. А тут набігли жінки, ті, що їх фашисти хотіли в церкві спалити. Вони і заходилися лупцювати полонених есесівців. А найбільше мені та Скрипалю дісталося.
— І в мене, Юрку, теж була пригода. Ледве врятувалася від одного поліцая… — сумно сказала дівчина.
— Від якого?
— Я тобі пізніше розповім, бо тут довго розказувати треба. Підемо на берег Прип'яті, там і поговоримо. Я не хочу, щоб мама про це дізналася, бо почне допитуватися, чого я ходила в Гаївці.
У цей час з кімнати вийшла Галина Іванівна, не привіталася з Юрком, навіть не глянула на хлопця, сердито крикнула на Лесю:
— Ти куди це думаєш бігти спозаранку? Зовсім відбилася від рук! Не хочеш, щоб мати знала про твої походеньки! Ти ж дівчина, а не якась зірвиголова! Прибігла вчора — плаття порване, ноги позбивані… Лиця на ній немає… А зараз не встигла продерти очі і вже хоче бігти з своїм Юрком на Прип'ять!
Галина Іванівна зиркнула на хлопця, побачила його подряпане, покрите синяками обличчя, вигукнула:
— Кавалер уже добігався! І тобі скоро таке буде! А ти, Юрку, теж добрий! Навіщо ти Лесю з пуття збиваєш? Ти хлопець, у тебе свої турботи, а ти й дівчину за собою тягнеш! Вона ще дівчисько нерозумне, вірить тобі, вважає тебе своїм другом! А ти так підступно користуєшся її довір'ям? Куди ти її посилав учора?
Юрко не знав, що відповісти. Треба було помізкувати, зібратися з думками. Не думав Юрко, не сподівався, що Лесі доведеться самій бігти в село Гаївці! Там же дорога лісом, байраками, берегом Прип'яті! І хлопцю страшно одному ходити по тих пущах, а тут дівчинка, і навіть не сільська, що знає місцевість, а Леся, яка лише рік живе в їхньому селі.
Увійшла мати, глянула на розгнівану Галину Іванівну і запитала:
— Чого це ви, Галино Іванівно, такі сердиті? Що тут у вас трапилося?
— Дочку уму-розуму навчаю! Але до неї моя наука не пристає. Знайшла собі вчителя, і мати тепер ні до чого! Можна на неї взагалі не зважати!
— Про якого вчителя ви кажете?
— Про вашого Юрка! Збиває він Лесю з пуття, а вона й рада! От і сьогодні! Не встиг Юрко зайти на подвір'я, а вона, як обпечена, схопилася з ліжка, накинула плаття і вже запрошує його на Прип'ять. У неї, бачте, якісь секрети від матері. Молода ти, Лесю, за хлопцями бігати. Не той зараз час, щоб отаке виробляти. Учора цілий день не було її дома. А все це Юрко…
Леся не витримала:
— Мамо, як ти можеш? Чи думаєш, що ти кажеш? Навіщо ти Юрка даремно ображаєш? Хіба ж так можна?
У цей час рипнула хвіртка — прийшов староста. В хаті перехрестився:
— Слава тобі господи, що все так окошилося! З щасливим поверненням, Юрію! А я оце зустрів Скрипаля, і він мені розповів про ваші митарства! Пошарпали тебе, хлопче! І навіщо тобі даремно ризикувати? Вважай, козаче, що ти з того світу повернувся! Не варто по-дурному сунути голову в зашморг! Раз на світі живемо! А куля, вона дурна…
— Сідайте, Юхиме Мартиновичу, до столу, — запросила мати, — поснідаємо.
— Спасибі,— задоволено проказав староста. — Від сніданку не відмовлюся! Хоча й досі мені хвороба допікає! Тільки тут не випити ніяк не можна! За щасливе повернення Юрія! Звик я до вашого Юрка, як до рідного сина! Слово честі — звик і полюбив його за розум та кмітливість! Господар росте! Тепер ваш Юрко — герой! Порятував солдатів фюрера! А за це буде велика нагорода! Казав мені Скрипаль, що німець наділить йому й Береговому землю. І двох партизан ваш Юрко порішив! За це теж полагається нагорода! Хлопчак же ще! А отаким вояком виявився! Так вип'ємо, панове, за козака-звитяжця Юрія, за його здоров'я, за його успіхи, за його хоробрість! За нагороду! — Щупак випив, поплескав Юрка по плечу. — Молодця! Зумів партизанам носа втерти! Тільки теж, Юрію, дивися, щоб і сам на гачок до них не потрапив! Гнівається на тебе лісова братія і, звісно, постарається в боргу не лишитися! А може, тобі німці хутір дадуть. Тоді заживемо!
— Кого це Юрко порішив? — запитала мати.
— А ти хіба, Маріє, нічого не знаєш? Двох партизанів клепкою на той світ одправив!
— Про що ви, Юхиме Мартиновичу?
— Двох, двох… І в мене новина! Маю на руках дозвіл — відкриваю крамницю! Тепер треба їхати в Київ, домовитися з німцями про товар. Так проситиму пана Юрія поїхати з Свічкою в Київ. Ні я, ні Свічка не вміємо по-їхньому говорити. — Староста глянув на матір, на Лесю, на Галину Іванівну: — Чого ви сидите, як мокрі кури під дощем? Вам радіти треба, а ви киснете! Герой ваш Юрко! І тепер вам можна нічого не боятися! Підошва знову на тебе, Маріє, донос настрочив! Поніс у жандармерію! Тільки тепер на Підошву можна начхати! Поїдеш, пане Юрію, з Свічкою в Київ?
— Поїду, Юхиме Мартиновичу, — відказав Юрко, — ви нам допомагаєте, а я вам постараюся підсобити.
— Я тобі ще борошна роздобуду! У Києві продаси, грошики будуть. Заживемо ми з тобою, Юрку! Все будемо мати!
— Що ж ви хочете мати? — глумливо спитала Галина Іванівна.
— Хутір! Сад! Пасіку! Ставок! Ви, добродійко, смієтеся, кепкуєте! А для мене — це суть життя! Німці будуть вирубувати Барвенків і Самусів ліси і деревину вивезуть у Германію. Тут теж можна руки погріти!..
— А хіба ж можна вирубувати ті ліси? — спитав Юрко.
— А чому ж ні?
— Вони ж заповідні!
— Заповідними їх оголосили совєти, а німцю дерево потрібне. Через місяць приженуть полонених і буде велике діло! Спасибі за чарку. Час додому, час!
Староста важко підвівся з-за столу і пішов.
Мати, поглядаючи на Юрка, переставляла з місця на місце посуд, зітхала. Леся м'яла косу. Першою озвалася Галина Іванівна:
— А що я вам, Маріє Федорівно, казала? Почалося з юшки, а дійшло до чого? Я давно вирішила, — вона глянула на Лесю, — що нам не місце у вашій хаті. А ти й зараз усміхаєшся! Чого? Що твій Юрко партизанів повбивав, а фашистів урятував? Твій батько на фронті з фашистами воює, а Юрко їх рятує! Прийдуть наші, за все спитають. Я піду шукати собі квартиру, а ти, Лесю, вже доросла, як хочеш…
— Я залишуся!
— Лишайся!
— Правду казав староста? — спитала мати Юрка.
— Правду, та не зовсім!
— Врятував ти карателів чи ні? — допитувалася мати. — і що там з вартовими вийшло? Відповідай! Кажи, як було!
— Не можу, мамо, розповісти, — розвів руками Юрко. — Не маю права. Тільки скажу я вам, що ніяких вартових я не вбивав і ти, мамо, даремно переживаєш. І ви, Галино Іванівно, даремно на Лесю ремствуєте. Якби не вона — багато людей загинуло б у Дібровному. Тільки про це треба мовчати. Більше нічого не скажу.
Юрко вийшов з хати, за ним — Леся. Сіла поряд з хлопцем на ґанку:
— Прочитав Кравець твою записку, щось дописав і послав мене в Гаївці, сказав знайти Січкаря Тихона Родіоновича, назвати йому пароль і віддати записку. Я прибігла додому, взяла отой маленький пістолет — і в Гаївці. А дорога лісова, ніде нікого. І раптом назустріч мені — поліцай з карабіном. Зупинив мене, почав розпитувати, хто я, куди йду.
— Що ж ти йому сказала?
— Вигадала, ніби я разом з мамою прийшла в село міняти мило та гас на борошно. Ночували ми у Відрадному, мама пішла в Гаївці, а я відстала і тепер доганяю.
— Повірив?
— Ні. «Це ти, — каже, — дівчино, вигадуєш! Село Відрадне на особливому режимі. Туди ніхто не дає перепусток».
— Мамі дали, — відповіла я поліцаєві,— бо її рідний брат служить в Києві, він начальник поліції. І нам видали перепустку. У селі Гаївці живе наш знайомий. «Хто?» — запитав поліцай. Я й кажу: «Січкар Тихон. І мати мене чекатиме в цього чоловіка». — «Є в нас такий, — відповідає поліцай, — він давно мене цікавить! Тепер ще до нього й гості з Києва прибилися! Пішли, подивимося, чого твоя мати прийшла в наші краї! Думаю, що доведеться вам цю ніч разом з паном Січкарем ночувати в гестапо!» Іду і ледь не плачу. Навіщо, думаю, розповіла про того Січкаря, нащо я вигадала, що в селі мене чекає мати? Поліцай міцно тримав мене за руку і все приказував: «Від мене не втечеш! Ще ніхто не втік од Яреми Галая! Непевних ти, — каже, — дівчино, собі знайомих вибираєш! Не буде ні тобі, ні твоїй матері вороття з жандармерії. Документи у вас фальшиві, бо є наказ нікого не пускати в наші села! А ти і твоя мати — партизани!» Дістав поліцай з кишені кисет з махоркою, закурив, а дим мені в лице пускає. Я плачу, кашляю, а він сміється: «Ми, — каже, — димом та вогнем партизан викурюємо! Звикай! У жандармерії тобі не так ніжки та ручки припечуть! Пан Гофман уміє язики розв'язувати!..» Підходимо ми до села, що починалося молодим сосняком. Я зупинилася й кажу поліцаєві: «Дядю, дивіться, а в сосняку якісь люди ховаються, побачили нас і затаїлися за отим кущем!»
«Де? — запитав поліцай; випустив мою руку, зняв з плеча карабін, клацнув затвором, — за яким кущем ти бачила людей?» — «Он там, — показую, — за кущем калини вони залягли!» — «Іди за мною! — наказав поліцай. — І не здумай тікати, бо зостанешся лежати в цьому ліску». Поліцай тримає карабін напоготові, підходить обережно до калини, а я вихопила пістолет і тричі вистрілила йому в спину і побігла в село. Допиталася до Січкаря, віддала записку — він на коня і поїхав…
* * *
Наступного дня до Юрка прийшов швець Семен Яхно і сповістив, що з ним хоче зустрітися Вершина.
Хлопець пішов. Не було більшої радості для Юрка, як порозмовляти та порадитися з Вершиною. Лейтенант чимось нагадував йому тата.
Юрко так задумався, що й незчувся, як підійшли до будиночка шевця. Лейтенант зустрів його у світлиці, міцно потис руку:
— Клюнули фашисти на наш гачок. Маєр потелефонував до Києва із Зоряної, повідомив про розгром охоронного батальйону дивізії «Вікінг» і на всі лади вихваляв героїчний подвиг фольксдойча Юргена Берга! У село має приїхати кореспондент газети, братиме інтерв'ю в Юргена Берга, писатиме про його вірність ідеалам великої Німеччини! Маєр подає прохання в відповідні інстанції про виділення Юргену Бергу за врятування німецьких солдатів кільканадцяти гектарів землі.— Вершина запросив Юрка сісти, посуворішав, сказав заклопотано:
— Тепер поговоримо про інші справи. Пам'ятаєш, Юрку, як позаминулого року учні вашої школи розкопали печеру на Кам'яному Розі?
— Пам'ятаю!
— Про це навіть в обласній газеті писалося. Пізніше приїздили археологи, робили дослідження. Знайшли стійбище первісної людини. Ти був у тій печері?
— Був. На неї натрапили хлопці з нашого класу.
— Зможеш знайти її серед ночі?
— Звичайно, зможу!
— А скільки виходів у тій печері?
— Ми бачили один. До кінця печери не дійшли, бо далі вузенький покручений прохід. Чого ви про неї розпитуєте? Може, вона з'єднана з підземеллям?
— Та ні, підземелля тут ні до чого. Тут, Юрку, інша справа… Мені необхідно оглянути ту печеру. Сьогодні вночі й підемо. Одягнися потепліше. Зустрінемося о першій годині ночі біля Мавриного дуба. Маєр не викликав?
— Ні.
— Лернер теж не з'являвся?
— Не було! Мабуть, захворів після купелі в болоті…
— Щупак теж не навідувався?
— Приходив, хворіє після білого зілля.
— Про крамницю нічого не казав?
— Казав, що збирається торгувати. Просив мене поїхати із Свічкою в Київ.
— Поїхати треба на тому тижні, для нас ця поїздка дуже важлива. Ти можеш відмовитися від цього завдання. І ніхто тебе не осудить. Ти знаєш, що група Максима загинула. Міни, боєприпаси, автомати захопили фашисти, а нам потрібні міни. Не можна допустити, щоб хоч частина диверсантів вціліла. Їх треба знищити всіх, до єдиного. Для цього потрібні міни. Підпільники Києва можуть дати трохи магнітних мін. Вони такі невеличкі, що їх можна сховати в кишеню. Магнітні міни прилипають до металу і вибухають у точно визначений час. Поїдеш у Київ з лісником Трохимом Свічкою. Знайдуть у вас фашисти міни — пощади не буде. У Київ ходили наші розвідники, повинні були принести вантаж і опинилися в гестапо. Завтра підеш до Маєра і попросиш перепустку в Київ. Скажеш, що треба купити одяг, взуття, матерію. Виїдете післязавтра зранку. Свічка вже одержав належні інструкції,— Вершина назвав адреси явок, паролі.— Тепер розповідай про свої новини!
Він довго слухав Юркову розповідь, часом щось уточняв, перепитував і знову терпляче слухав. Коли Юрко замовк, Вершина спитав:
— Так водій Маєра говорив про фон Лау без особливої поваги? І обмовився, що той зразу відправить його на Східний фронт, досить загинути Маєру? Чи правильно я зрозумів тебе, Юрку?
— Правильно, Іване Петровичу; Лау, як я відчув, ненавидить Маєра. А хто такий Лау?
— Дуже важлива птиця! У віданні Лау знаходяться всі шпигунсько-розвідувальні школи на території тимчасово окупованої України. Це нам на руку, що Маєр і Лау побили горшки! Треба ще так зробити, щоб вони і лоби собі порозбивали! Фон Лау особисто керує засилкою в наш загін своїх агентів.
— І Консула він заслав?
— Ні, Консул — це людина Маєра!
— Не впіймали ще Консула?
— Ще ні! Це він погубив бойову групу Саченка, видав фашистам групу Максима!
— Як це Консул міг видати бойову групу Саченка? Хіба Іван Лукич не по своїй волі підняв людей, щоб визволити парашутистів?
— Ні, Юрку, — відповів Вершина, — не по своїй волі діяв Саченко. Він став жертвою провокації. Фашисти давно підозрювали, що Саченко підпільник, очолює організацію, і вирішили знищити підпілля в селі Жовтневе. Якось під час прослуховування Зоряної ми почули, що для проведення операції «Юберашунг» фашистам потрібні «ігреки». Наші розвідники не могли збагнути, що таке «ігреки». З розмови Маєра і Зіферта в Зоряній стало відомо, що «ігреків», мусить дати в потрібній кількості Саченко.
Тепер став зрозумілим задум гестапівців. Тільки нічого вже не вдієш! Фашисти готували перший випуск шпигунів школи «Вольф». І ці виродки, яких фашисти називають «чорні кентаври», повинні були розстріляти радянських людей. Гітлерівці вирішили зафіксувати цей розстріл на кінострічці, щоб «чорні кентаври» не мали шляху для відступу. Патріотів, приречених на розстріл, фашисти умовно і назвали «ігреками». Гестапівці спровокували Саченка на врятування парашутистів — своїх агентів — і завдяки цьому знищили підпільників і їх родини.
— І ніхто не попередив Саченка про цю провокацію?
— Попередили.
— І він не послухав?
— До Саченка прийшов гестапівський провокатор під виглядом партизанського зв'язкового, назвав пароль і передав наказ. І Саченко вчинив чесно!
— Як же гестапівці роздобули пароль?
— У Консула!
— Так хто ж такий Консул? Звідки йому стають відомі такі важливі таємниці? Це й до мене може прийти нібито ваш зв'язковий, а насправді агент гестапо!
— Все може бути… Спасибі тобі за повідомлення про тайник пана Хоткевича. Нам зараз дуже потрібне золото!
— Знайшли?
— Ні! Я ж тобі пообіцяв разом його відкрити. Але стіну простукав. Є тайник! У стіну вмонтовані металеві дверцята, вони зафарбовані, замасковані портретом козака Мамая. Повернешся з Києва, і ми з тобою побачимо, що там заховано! Є ще одна новина. Приходила до Кравця правнучка чередника діда Матвія, тітка Надія, розповіла, що в них на горищі лежить клунок із заграничними грішми. Це, мабуть, фальшиві фунти стерлінгів! Їх колись привіз сховати племінник діда Матвія, лакей пана Хоткевича Федір Пампушка. Молодиця й на свого прапрадіда Кравцеві скаржилася, казала, що Федір йому й золота чимало залишив, а старий прикопав його і береже про чорний день! Треба піти до діда, поговорити, розпитати.
— Розпитаю діда Матвія. Чудний цей дід! Таке розповідає про підземелля, що смішно! Каже, ніби підземний хід тягнеться від палацу і до Гаркушиного лісу! А під Білою вежею повно золота!
— Про золото не знаю, а підземелля є, але потрапити туди ми не можемо! Постарайся поговорити з дідом! За гроші пообіцяй сіль! Молодиця скаржилася, що в хаті нема й крихти солі, а дід береже золоті монети! Фальшиві гроші віддай Маєру! І не заїкнися, що в діда Матвія є золото! Фашист з старого й душу витрясе!
— А фальшиві всі Маєру віддати?
— До останнього папірця! Нам вони не потрібні! Хай ними Маєр торгує! Як будеш на подвір'ї палацу, придивися, де стоять чорні фургони і танкетки, так щоб ти міг накреслити план розміщення тієї техніки.
Юрко попрощався з лейтенантом, вийшов з кімнати і побачив у своєму кошику відремонтовані Лесині черевички. Там лежали й нові червоні чобітки.
— Це вашій дівчині, Лесі,— сказав швець. — Петрович попросив, щоб цей подарунок їй приготувати. Хай носить на здоров'я!
— Де ти ходиш? У селі тільки й розмов про Дібровне, ремствують люди на тебе, — з докором глянула мати.
— Побалакають і перестануть. Це Скрипаль набивав мені і собі ціну.
Юрко урочисто витяг з кошика черевички, подав Лесіі
— Швець тобі обнову передав!
— От спасибі! Як нові…— втішилась дівчина. — Пам'ятаєш, як ми вперше зустрілися з тобою біля переправи, я була в цих черевиках.
Галина Іванівна покивала головою:
— От бачите, Маріє Федорівно, побачила черевички і пригадала зустріч з Юрком, а про тата, який купив їх, і словом не обмовилась.
Леся трохи збентежилась, почала приміряти і здивувалась:
— Малі!
— Виросла ти, Лесю, — лагідно промовила мати.
Юрко подав Лесі червоні чобітки:
— А це тобі подарунок від діда Семена!
Дівчина схопила чобітки, кинулася в хатину, дістала з скрині широку спідницю, вишиту сорочку, корсетку, стрічки, разки намиста, одяглася, зайшла в хату.
— Мамо, як на мені ці чобітки?
— Виросла моя Леся! — збентежено проказала Галина Іванівна. — Дорослою стала! От щоб побачив тебе тато, мабуть би, і не впізнав!
— То як мені чобітки, мамо? — допитувалася Леся.
— Гарні! Балують тебе, дочко, всі балують, — і Марія Федорівна, і дід Захарко, тепер ще й швець тобі чобітки подарував, але ходи краще в старому…