Настали теплі, погожі дні. Швидко протряхли низинні городи. Люди світанками та вечорами копали їх, садили картоплю, поралися біля зубожілих хат. Кожного дня, крім неділі, треба було йти на роботу в громадське господарство. Землю копали заступами. За розпорядженням коменданта Штарка була встановлена норма — за день скопати п'ять сотих гектара. Не викопаєш — мусиш ніч відсидіти в холодному льоху або одержати десять нагайок. За працюючими вела нагляд поліція. Голодні, охлялі жінки, підлітки ледве виконували половину норми. І багатьох копальниць поліцаї прямо з поля заганяли в сирий льох, а дома лишалися малі діти. Хтось з жінок подав думку орати поле плугом, а замість коней запрягатися самим. Десять — дванадцять жінок накидали на себе міцні шлеї і, важко ступаючи, тягли плуга. Після кожної борозни зупинилися, перепочивали, витирали хустками піт, що заливав очі, і знову тягли. На свої городи не вистачало ні часу, ні сили. І все одно треба було копати їх, садити, бо в громадському господарстві взагалі перестали платити за роботу, не давали людям жодної зернини.
Юрко кожен день орав людям городи, допомагав родинам фронтовиків, вдовам, літнім людям. Замовників вистачало, тільки б встигав.
Якось увечері прийшла до Берегових Ганна Янко, колишня вишивальниця, і попросила Юрка виорати город. У Ганни дев'ятеро дітей, найстарша дочка Люба — Юркова піонервожата. Тітка Ганна, худа, суха як тріска, з почорнілим, вимученим обличчям, безсило розводила руками:
— Нема сили скопати город, а земля пересихає. І садити той город нічим — нема в хаті ні картоплини, ні зернини. Ще й Люба руку поранила — копала норму, а воно щось і вибухнуло, — кажуть, запал від гранати. Ногу лише пошкрябало, а руку здорово пошкодило.
— Ідіть, Ганно Матвіївно, працювати у вишивальну майстерню і Любу приводьте, — порадила мати. — Ви ж гарна робітниця. І не будете щодня на поле ходити. Якийсь пайок одержите.
Хлопець швидко зорав город, заволочив і поїхав додому, щоб не нарватися на патрулів, бо наставала комендантська година. Коли під'їхав до громадського господарства, навстріч йому, густо пихкаючи димом, викотилися три чудернацьких колісних трактори. За кермом на високому сидінні виднілися незнайомі трактористи. Над кожним бовванів великий лискучий бак, з якого виривався дим.
Недавно на сході комендант Штарк розпікав людей за недбальство, називав їх ледарями, дармоїдами, погрожував всілякими карами. Як не ганяла поліція людей на роботу, а скопати поле їм було не під силу. Наприкінці свого виступу Штарк гордовито пообіцяв, що незабаром з Німеччини прибудуть трактори фірми «Ганомаг», які швидко зорють навколишні поля.
Люди не вірили комендантові, але трактори справді прибули в район, а тепер з'явилися і в селі. Вони мали зорати площу під цукрові буряки.
Пального у німців не вистачало, то й почали випускати трактори, що працювали на дровах. Тракторист перш ніж завести машину, мусив розігріти її. У бак доводилося час від часу накидати дров. Коли вони перегорять, трактор починає рухатися. За дубовими кругляками в ліс поїхало двадцять підвід під охороною поліції та жандармів. Увечері на подвір'я громадського господарства привезли дуби, їх попиляли і трохи просушили на сонці.
Нарешті настав день, коли трактори рушили в поле. На першу оранку прибув комендант Штарк з перекладачкою Вірою Миронівною. Комендант набундючився, пройшов між тракторами, зневажливо поглянув на людей, яких зігнали на поле, піднявся на фаетон.
— Велика Німеччина, — почав Штарк свою промову, — має першокласну техніку. Ви бачите чудові трактори. Вони надзвичайно економні, бо працюють на місцевому паливі, їм не потрібне дефіцитне пальне. Це найкращі трактори в світі. Великій Німеччині потрібен цукор! Багато цукру! І його повинні дати ці землі, завойовані відважними солдатами фюрера. Тепер ви маєте трактори! І ви мусите по-справжньому оцінити цю турботу німецьких властей. Трактори зорють землю, а ви мусите її обробити і дати Німеччині хліб, цукор, картоплю! Ще раз нагадую, що ви маєте чудові трактори і вам буде легко працювати. І всі ви мусите забути свої природжені лінощі.
Комендант махнув білою рукавицею, і трактори, надривно чахкаючи моторами, викидаючи кудлаті пасма диму, зрушили з місця і відразу ж забуксували. Комендант зіскочив з фаетона, підбіг до тракторів, оглянув плуги і розгнівано почав кричати на водіїв. Перекладачка голосно, так, щоб всі чули, повчала трактористів:
— Пан комендант обурюється! Ви дуже глибоко загнали плуги в чорнозем. Ви не трактористи, а нетіпаки!
Люди оточили безсилі машини, тихо перемовлялися між собою:
— Не тягне німець!
— Пчихає!
— На таких тракторах можна лише грядки волочити. Розгублені трактористи похапцем засипали дубовими кругляками розжарені баки, поглядали на пристрої, чекали, коли «ганомаги» наберуться сили. Штарк став на підніжку фаетона, гукнув людям:
— Всім працювати! Тракторам продовжувати оранку! Потім сів у фаетон, наказав кучеру: «Поїхали!»
За три дні «ганомаги» пошкрябали площу, відведену під цукрові буряки, і за наказом коменданта переїхали в інше село. Нарешті посіяли буряки. Минув тиждень — площа лежала чорна, а після дощу почала вкриватися бур'янами: насіння не зійшло. Приїхав комендант Штарк, як навіжений бігав по плантації, кричав на Саченка:
— Це саботаж! Диверсія! Шкідництво! Ви всі комуністи і більшовики! І ви все робите наперекір моїм наказам. За цей злочин винні будуть розстріляні!
— Пане комендант, — виправдовувався Сачеико, — що я міг зробити? Насіння цукрових буряків привезли з району. Ви наказали сіяти. І я посіяв. А насіння непридатне. І я тут не винен, бо і в інших громадських господарствах цукрові буряки не зійшли. Приходили люди — скаржились.
Комендант притих, бо Саченко казав правду. Тепер треба було пересівати площу. Повідомляли із гебітскомендатури, що насіння мало прибути з дня на день.
Штарк сів у фаетон і сердито почав щось говорити перекладачці. Віра Миронівна, вислухавши його, сказала Саченку:
— Пан комендант каже: якщо вчасно не одержите насіння, доведеться сіяти просо.
Саченко глянув услід фаетону і розвів руками:
— Отак, добрі люди, виходить! Хотіли пригостити німців цукром — не вийшло! Не зійшло капосне насіння! Тепер давайте хоч просо посіємо…
Нарешті прибуло насіння цукрових буряків. Плантацію пересіяли, і на ній зазеленіли рівні рядки. Після рясних дощів посіви почали глушити бур'яни. І поліцаї щодня виганяли людей на поління.
На Берегових, як на родину фольксдойчів, накази коменданта Штарка не розповсюджувалися. Мати, Галя, Галина Іванівна одержали аусвайси і працювали у вишивальній майстерні. А Вовчина мати щодня повинна була ходити на поле. Особливо докучали буряки. А тут ще повернувся в село син колишнього куркуля Панас Дереза, засуджений років три тому за крадіжку. І Вовчин батько виступив свідком на суді, бо він в ту ніч вартував на току і на гарячому спіймав крадіїв. Дереза влаштувався працювати в поліцію і тепер наглядав за полільницями. Вовка теж ходив на поле, допомагав матері — одній їй норму виконати не під силу. Якось Дереза прийшов на ділянку, де працювала Вовчина мати, знайшов кілька невиполотих бур'янин, грізно запитав:
— Чиї це рядки? Хто так поле, що весь бур'ян лишається на місці?
Дереза тут же на полі при всіх вперіщив Вовку нагайкою. Хлопець звився, ледве не плакав від образи та безсилля. Мати кинулася до сина, але Дереза так ударив її чоботом, що вона впала на землю.
Коли поліцаї відпустили Вовку, він витер рукавом обличчя і, не тямлячи себе від гніву та сорому, крикнув Дерезі, який засовував дротяну нагайку за широку халяву німецького чобота:
— Злодій! І твій батько — злодій! І весь твій рід — злодії!
Поліцай потемнів від гніву, промовив до своїх:
— Ви чули, хлопці, що сказав цей вилупок? Він назвав мене, німецького службовця, злодієм! І образив мого батька. За образу цьому зухвальцю треба ще дати!
Поліцаї знову схопили Вовку, кинули на землю, і Дереза люто почав шмагати хлопця дротяним нагаєм.
— За злодія! — видихнув він. — За батька! За образу мого роду! На! Одержуй! Ти з моїх рук живим не випорснеш!
Поліцай відшмагав Вовку, ткнув його важким німецьким чоботом під бік, прохрипів:
— Ставай на коліна! Чуєш! Проси при всіх пробачення, бо кожен день битиму, поки не засічу до смерті! Я тобі покажу, на що наш рід здатний!
Вовка лежав нерухомо, на штанях густо виступила запечена кров. Поліцай плюнув на Вовку, хрипло сказав:
— Завтра щоб був на роботі!
Наступного ранку побитий Вовка ледве плентався на поле. Посічене тіло боліло, а треба було нагинатися, полоти буряки. Юрко теж пішов з товаришем, вирішив допомогти йому виконати норму. Узяв сапу, вузлик з харчами, баклагу з водою. По дорозі на поле спитав Вовку:
— Навіщо було чіпати того поліцая?
— Не витримав, — глухо відповів Вовка, — він мене при всіх нагайкою… І матір ударив. Я йому ніколи цього не подарую!
Вовка оглянувся навколо, чи нема нікого поряд, і затято проказав:
— Уб'ю я цього Дерезу! У мене в каменоломнях прихована зброя. Пристрелю і піду в партизани. А до грудей записку приколю: «Це тобі помста за знущання. Володимир Карпенко».
— А мати? — запитав Юрко. — Ти подумав про матір? Уб'ють її фашисти і хату вашу спалять. Тут треба інакше діяти.
Вовка безпорадно дивився на Юрка:
— Так що ж мені робити? Засіче мене поліцай до смерті. А на коліна я перед ним ніколи не стану!
— Не засіче!
— Думаєш, тебе злякається? Чекай! Поліцаям все дозволено. Уб'є — і нема кому скаржитися!
— Тут треба похитрувати.
— Як?
— Кинеш кашкета на березі Прип'яті, отам, де вир, а сам — у партизани. А поліцая не треба чіпати, бо ти ж сам розумієш, що на тебе підозра впаде.
— Це ти добре придумав, — блиснув очима Вовка, — після цього ніхто до матері не причепиться. І в партизани прийду зі зброєю. Є в мене німецький автомат, гранати. Тільки, Юрку, — очі Вовки погасли, — є ще одна заковика. Не можна мені зараз в партизани податися.
— Чому?
— Та як тобі сказати, — зам'явся Вовка, — не маю права про це розповідати. Лейтенант заборонив. Не можна мені без його дозволу піти з села…
Сонце піднялося над Самусевим лісом, зачепилося за кошлате верхів'я дуба. Уже час би й на поле прийти, а Вовка ніяк не може швидше — болить посічена спина.
Юрко допомагав Вовці та його матері, яка вдосвіта вийшла в поле — намагалася виробити норму, щоб врятувати сина від шомполів.
У обідню перерву до Вовки прибігла Галинка, співчутливо глянула на хлопця, порадила:
— Ти ж гляди не заводься з Дерезою! — І тихіше додала: — Параска Грищенкова чула, як він нахвалявся, що, поки не станеш перед ним на коліна при людях, катуватиме.
— Не стану я перед ним на коліна, — відповів Вовка, — хай краще засіче до смерті.
Галинка жалісливо поглядає на хлопця, їй хотілося порятувати його, але нічого не могла порадити. Дівчина розв'язала вузлик, підсунула до Вовки житні коржики:
— Покуштуй, сама сьогодні напекла. І ти, Юрку, пригощайся. Спасибі, що прийшов Вовці допомогти, не злякався поліцаїв.
Перед заходом сонця Дереза з Моцаком прийшли приймати роботу. Дереза, минаючи інші ділянки, поспішив до Вовчиної.
Оглянув виполоті рядки, сердито запитав Юрка:
— А ти чого тут?!
— Прийшов товаришу допомогти,
— Значить, помічник знайшовся! Зрозуміло! А ти свою норму зробив? Де твоя норма?! Ти чого на роботу не ходиш? За це зразу належить десять шомполів. І тобі, І твоєму дружку, що замість того, щоб працювати, помічників шукає.
Дереза гукнув Моцака, що загаявся біля жінок:
— Пане Моцак, ходіть сюди! Тут знову є робота! Поліцай висмикнув з-за халяви німецького чобота нагай, махнув ним кілька разів у повітрі, насмішкувато зиркнув на Юрка.
— За невихід на роботу, — злорадно озвався Дереза, — належить… І я певен, що після цього ти, хлопче, трохи порозумнієш і не будеш сунути носа в чужі справи. Завтра бери ділянку і виконуй норму.
До Дерези підійшов Моцак:
— Що, знову норму не виконав?
— Помічник знайшовся, — поліцай показав на Юрка. — Допомагає! А сам на роботу не ходить! Бери його, Оверку, та клади на землю.
— Не маєте права, пане Дереза, — відрубав Юрко, — ні примушувати мене ходити на роботу, ні карати.
— Овва! — вигукнув поліцай. — А ти хто?
— Я фольксдойч! — відповів Юрко. — Представник німецького народу! І до мене ніхто й пальцем не має права доторкнутися, бо я є представник вищої раси. І ви, пане Дереза, про це мусите знати.
— Хто-хто?! — перепитав Дереза.
— Фольксдойч, — у мене є право не працювати.
— Фольксдойч! — здивовано вигукнув Дереза. — Який же ти німець, коли я знаю твоїх батька і матір?
— Мій прадід, — гордовито промовив Юрко, — був чистокровний німець. І я маю відповідні документи. Пан Маєр на підставі цих документів та за заслуги перед рейхом і видав мені посвідчення про належність до німецької нації. Гляньте на посвідчення, підписане штандартенфюрером паном Маєром.
Юрко дістав з кишені цупкий папір, подав поліцаю:
— Прошу вас, пане Дереза, прочитати і пересвідчитися, що я кажу правду. Мої слова може підтвердити старший поліцай пан Скрипаль.
Дереза прочитав і мовчки, навіть не глянувши на Вовку, пішов з поля, за ним поплентався Моцак. Юрко почув, як Дереза казав своєму напарнику:
— Сам Маєр документ підписав! Хто б міг подумати, що Берегові — німці.
Юрко три дні ходив на поле, допомагав Вовці та його матері. Через день, як закінчили поління, до Вовки прийшов поліцай і наказав іти засипати глибокі колії, вибиті чорними фургонами. Юрко теж вирішив попрацювати, сподіваючись, що пощастить розгадати таємницю фургонів. Тільки даремні були ті сподівання. Машини просувалися вулицею, їх кузови були глухо закриті брезентом, з-за того брезенту не долинало жодного звуку.
Нарешті настав четвер, Юрко знайшов у коморі старі чоботи, кинув їх у торбу і пішов до шевця Семена Яхна. Той жив на горі, далеко від Прип'яті, під заповідним Самусевим лісом.
Колись пан Хоткевич часто полював у цьому лісі. І неподалік майстри вимурували з червоної цегли будиночок. Після революції його віддали багатодітному наймиту Семену Яхну. Він виростив із своєю дружиною тіткою Мотрею десять синів і дві дочки. Сини Семена Яхна мали нахил до техніки — стали першими сільськими трактористами і розорали на полях предковічні межі. Дочки пішли у науку, закінчили медичний інститут, працювали в районній лікарні. Тепер і сини, і дочки старого шевця на фронті.
Юрко зайшов у будинок. Під вікном на низенькому стільчику сидів швець, тримав на колінах чобіт і прибивав штифтями підошву. Юрко привітався. Швець кивнув головою на хатину, показав молотком на двері:
— Заходь, хлопче, там тебе чоловік чекає.
Юрко прочинив двері і опинився у просторій світлиці. Троє вікон були завішані фіранками, і в кімнаті стояли сутінки.
— Проходь, Юрку, — почувся голос Вершини. — Потрапив я був у засаду, як миша в пастку. Три дні чекали поліцаї і дочекалися! Доручили німці Скрипалю ловити мене, і він постарався! Добре, Юрко, що ти нагодився… Стріляєш влучно. А господар явки загинув, убили його поліцаї. І мій напарник поліг. Хотів відбити мене в поліції, ішов за ними назирці, двох поклав на березі Прип'яті, і його Риженко поранив. Так він, щоб не потрапити до гестапівців, кинувся в річку і потонув.
Юрко стояв посеред хатини, широко розкритими очима дивився на Вершину. Він ще ніколи не бачив його таким схвильованим, знервованим і навіть трохи розгубленим.
— Як же фашисти довідалися про явку? Хто її видав? Знайшли зрадника? — нарешті спитав хлопець.
— Консул постарався! — відповів лейтенант. — його робота! Просто не знаю, що й думати! Про цю явку знали лише довірені люди!
— Як же він міг дізнатися про ваш прихід на явку? Ви самі Іване Петровичу, сказали, що про прихід знали лише довірені люди. Може, вам лише здається, що це робота Консула? Звідки він міг довідатися? Чи, може… — Юрко спіткнувся на півслові і ніяково поглянув на Вершину.
— Ти хочеш сказати, — продовжив думку хлопця лейтенант, — що цей Консул теж затесався між довірених осіб? Чи не так?
— Так..
— На війні всяке буває,— погодився Вершина, — і я все передумав. Ні, нема серед довірених осіб Консула!
— Чому ви так вважаєте?
— Сам подумай! Чому ж тоді він не повідомить Маєра про таємницю Зоряної кімнати, чому він не видасть розвідників, які прибули з Великої землі, чому він не повідомить Маєра про діяльність фольксдойча Юргена Берга? На це може бути лише одна відповідь: Консулу нічого про це не відомо.
— А може, його взагалі не існує,— подав думку Юрко, — не може ж він діяти і не залишати ніяких слідів.
— Ні, Консул існує. Маєр дзвонив з Зоряної у гестапо, доповідав якомусь фон Лау, що саме цей агент попередив Скорпіона про мою появу на явці. На підпільній квартирі поліцаї влаштували засідку, але невідомі злочинці відбили арештованого і разом з ним безслідно зникли.
— Та хто ж такий Консул? — дивувався Юрко. — Не має ж він шапки-невидимки?
— Загадали нам загадку гестапівці. Думаємо, думаємо, а розгадати ніяк не можемо. І справді, цей Консул як у шапці-невидимці ходить. Це ти влучно сказав. Можливо, й справді гестапівці запустили до нас свого агента-невидимку. А я, кажучи правду, й про таке не раз міркував. У мене, Юрку, з цим Консулом свої особисті рахунки. Ніхто мені не завдав стільки лиха, як цей шпигун. Ти знаєш, що Маєр улаштував у Зоряній свою спальню, а кабінет його тепер знаходиться в лівому крилі палацу. Прослуховувати це приміщення в нас нема можливості. Зараз Зоряна більше мовчить, ніж говорить, бо Маєр в ній лише відпочиває. Але й тепер, бува, рибка ловиться… Маєр часом говорить із Зоряної по телефону або розмовляє зі своїми керівниками, які прибувають до шпигунської школи.
Якось він розмовляв із приїжджим гестапівцем про Консула. Всіляко вихвалював шпигуна, пригадував, як він ще в 1918 році вірою і правдою служив німецьким окупаційним військам. І за особливі заслуги був навіть нагороджений залізним хрестом. З цієї розмови мені й стало відомо, що Консул видав групу наших підпільниць, які діяли на ворожому аеродромі, і видав мою сімнадцятилітню дочку Люсю. Маєр вихваляв Консула, його кмітливість, пригадав, як він мешкав довгі роки на Васильківських Дачах і зумів не накликати на себе ніякої підозри. Консул діє й сьогодні. Тепер він викрив явку, а перед цим повідомив гестапівців про прибуття наших десантників. І вся група Максима загинула, полягли й наші партизани.
— Так Консул може видати й таємницю Зоряної кімнати, навести фашистів на підземелля, викрити й цю явку.
— У нашій роботі всяке може бути, — нахмурився лейтенант. — Хоча про такі провали й подумати страшно. Дуже вже у великій пригоді стала нам Зоряна. Ти навіть уявити не можеш, скільки вона приносить нам користі, а все завдяки скрині твого прадіда і твоїй, Юрку, кмітливості та спостережливості.
— А що буде, як Консул дізнається про підземелля?
— Не дізнається, — заспокоїв хлопця Вершина, — про таємницю Зоряної знають лише окремі люди, і всі вони надійні, перевірені. Так що за підземелля я спокійний. А от як вийти на Консула — не придумаю, хоча він давно мені в печінках сидить. Нема як до нього підступитися! — Вершина озирнувся довкола, запитав: — А як тобі ця світлиця подобається?
— Світлиця як світлиця. Вікна завузькі, мало крізь них пробивається світла.
— Малувато, — погодився лейтенант, — але ти уважніше придивися до стін.
Хлопець уважно оглянув стіни і помітив на них мідні зірочки, такі ж, як у Зоряній кімнаті, густо замащені крейдою; лише стеля була чистою, на ній не було жодної блискітки.
— І тут зірочки! — вражено вигукнув Юрко. — От дивина! Ніколи б не подумав, що в цьому будиночку теж в Зоряна кімната. А чи є тут підземелля?
— Є й підземелля; правда, не таке велике, як під палацом, але теж досить пристойне. Звідси хід до Самусевого лісу. Метрів п'ятсот тягнеться коридор. З цієї світлиці можна зникнути безслідно, і ніякі гестапівці не впіймають.
— Що ще є в підземеллі?
— Опочивальні, невеличкі зали. Років дев'ятсот тому почали тут добувати камінь і по Прип'яті сплавляти в Київ. Камінь вибирали, а виробки лишалися. Пізніше в цих підземеллях ховалися від набігів кочівників, потім пани перетворили їх на свої скарбниці. Тепер і нам підземелля в пригоді стало.
— До палацу цей підземний хід не сягає?
— Ні, Юрку, звідси до палацу далеко.
— Іване Петровичу, можна мені на підземелля глянути, подивитися на ваші знахідки?
— Покажу тобі своє господарство, подивишся і на опочивальні, і на все інше. Тільки давай поговоримо про важливіші справи, заради яких я й викликав тебе. Ти пам'ятаєш, у щоденнику Сиволапа згадувалося про водозлив.
— Пам'ятаю, Іване Петровичу.
— Через той водозлив він пробирався в Рожеву кімнату, у приміщення, де є портрет Червоної Красуні, навіть в ліве крило палацу, туди, де нині розмістилася шпигунська школа. Так?
— Так, але ви й самі все це знаєте, то навіщо мене розпитуєте?
— Знаю, та не все. Ти якось розповідав, що через цю трубу ви проникали з яру в парк. От це мене й цікавить. Чи можна зараз пробратися в парк через цю трубу?
— Треба подивитися. Там німці доти будували.
— Я попрошу тебе цієї ночі провести мене до водоспуску. Зможеш?
— Звичайно.
— Домовилися. О першій годині ночі зустрічаємося біля Мавриного дуба. Я буду не сам, так ти не лякайся, як побачиш на умовленому місці ще одну людину. На всякий випадок візьми пістолет. Обов'язково одягни шапку, чоботи, піджак. Є ще одна справа. Її теж треба вирішувати. І, може, гуртом щось придумаємо. — Вершина підійшов до етажерки, взяв на ній темний сувій, розгорнув його на столі.— Пам'ятаєш, як я передав тобі документи, що ніби твій прадід Пауль Берг був виходець з Східної Пруссії, працював по найму в пана Хоткевича? Так Пауль Берг сйравді перебудовував палац, доводив до ладу підземні переходи, обладнав фальшивомонетню. А твій прадід був майстром по виготовленню хитромудрих замків, зірочок, блискіток, ромбиків. І Берг, і твій прадід приятелювали, довіряли один одному. І, може, у вашій родині є ключ до однієї таємниці.— Лейтенант розгладив потемнілий пергамент, поклав на нього німецько-український словник в цупкій коленкоровій обкладинці, поставив мідну чорнильницю і поволі вів далі: — Поглянь, — Вершина показав пальцем на темне кружальце, — це Зоряна кімната. Внизу під нею — квадратне приміщення. Це там, де ви з батьком натрапили па кулемет, гвинтівки, гранати. І далі коридор. Поряд закапелок, де пани прикували до стіни повстанця Тимофія Кушніра. Коридор йде до старої каменоломні. Ліворуч знаходиться кімната Червоної Красуні.— Лейтенант поволі веде пальцем по темному пергаменту і, дійшовши до кімнати Червоної Красуні, зупиняється. — Сюди ми проникли, — мовив Вершина, — а далі поки що дорога нам закрита. Хоча на пергаменті позначено ще багато приміщень і переходів. Ось тут, — він провів пальцем по пергаменту, — кам'яний коридор, який веде аж на Шляхетське болото. З кімнати Червоної Красуні можна потрапити в ліве крило палацу, де раніше знаходилися колгоспна контора, бібліотека, а тепер розмістилася шпигунська школа. У архіві Сиволапа згадується приміщення під назвою Будуар. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— Якщо нам пощастить проникнути в це приміщення, — лейтенант ткнув пальцем в чорний квадрат, — ми звідти легко потрапимо в казарму «чорних кентаврів», так Маєр називає своїх вихованців. З кімнати Червоної Красуні проліг ще один хід — до зали Оргія. Далі знаходяться ще кілька закапелків — Джерельна, Каплиця, Скарбниця. Все це колишні виробки, пізніше обладнані під різні приміщення. Мене найбільше цікавлять Оргія, Будуар, а також підземний хід до гроту Привидів. Звідси можна потрапити в казарму диверсантів та в кабінет Маєра. У Оргії Хоткевич лишив координати Консула. На жаль, маємо лише половину плану, на якому зображено підземний лабіринт.
— А де ж інша половина?
— Інша зникла безслідно. Вона не потрапила до нащадків Пауля Берга. На ній мусять бути позначки, що пояснюють, як діють таємничі механізми. І тут мені потрібна твоя допомога.
— Де ж я мушу шукати цей план?
— Ти, Юрку, просто читаєш мої думки. Саме про це я й хочу тебе просити. Ти повинен допомогти мені розшукати втрачену частину плану. Але перш за все я розповім тобі історію цього пергаменту.
Юрко з цікавістю слухав Вершину, намагався запам'ятати кожне його слово. Хлопцеві не терпілося почати розшуки.
— Твій прапрадід обладнував у підземеллі хитромудрі замки. Що це так, свідчить поцяцькована мідними бляшками скриня, яка і зараз є у вашій родині і завдяки якій ти зумів розгадати таємницю Зоряної кімнати. Твій прадід, Юрку, — виходець зі Львова. Він був цеховим майстром, талановитим механіком, другом Пауля Берга. Мені розповідали, нібито Берг мав передати решту плану через панського художника Остапа Заворицького твоєму прапрадіду. Можливо, частка плану зберігається в Зоряній скрині. Ти розпитай про це матір, хоча й мало надії, що нам пощастить натрапити на втрачений пергамент. Але, як кажуть, впіймав не впіймав, а погнатися можна.
— Мати багато знає про палац та минуле села, — сказав Юрко, — але вона ніколи не згадувала про план. Нема в нас ніякого пергаменту!
— Ти все-таки розпитай. Може, натрапимо на якусь ниточку, а вона доведе нас до клубочка.
— От якби знайти пергамент, — захоплено вигукнув Юрко, — так ми б зразу могли проникнути в Скарбницю і знайти панське золото! І в фальшивомонетні теж може зберігатися золото!
— Давай краще будемо думати про вихованців пана Маєра. Вони вже розправляють крила, думають вилітати з гнізда! А в нас завдання: жодна пташка не повинна опинитися за лінією фронту, в тилу наших військ. Можна було б проникнути в Зоряну кімнату, викрасти Маєра… Але… Нічого з цієї затії не вийде… На ляді стоїть масивний сейф. І вона не відчиниться. Зникнення Маєра викличе переполох серед гестапівців. І вони чого доброго переведуть «чорних кентаврів» в інше місце. Ні, тут Зоряна не допоможе! Нам треба шукати інші шляхи! Спробуємо знайти другу частину пергаменту. Вона повинна зберегтися. Пауль Берг передав її художнику, а той твоєму прапрадідові.
— Коли все це було? Більше ста років тому! Де ж має бути той план?
— Розпитай матір, можливо, й вона щось порадить. На Татарському острові фашисти ведуть якесь засекречене будівництво. Острів охороняє батальйон дивізії «Вікінг». На Татарський нікого з місцевих жителів не допускають. Фашисти хапають у навколишніх селах молодих дівчат, везуть їх на острів — і жодна не повернулась додому… Наше командування цікавиться будівництвом на острові, просить посилити спостереження за цим об'єктом. А проникнути туди неможливо. Недавно партизанській розвідці стало відомо, що на острові був Щупак, староста вашого села. Навіщо фашисти возили цього запроданця на засекречене будівництво? Для чого? Що бачив він на Татарському? Можливо, що він обмовиться про ті відвідини, і ти намагайся запам'ятати кожне його слово. Не подумай сам розпитувати. Одне необережне слово — і ти будеш викритий. Через ваше село до Татарського острова проїздять чорні фургони з вантажем. Їх завжди супроводжує посилена охорона. Спостерігай за цими перевозками.
— Чорні фургони майже щодня виїздять з палацу і рушають на Митрикове поле.
— І ці фургони прибули з Татарського, — уточнив лейтенант, — але після того, як доставили свій вантаж. Через ваше село пройшли три колони машин на острів. Треба до них придивитися! А тепер, Юрку, розповідай про всі новини, про розмови з Маєром, про ваші походеньки на Льольчине озеро. До речі, де ти роздобув пістолет?
— У схованці біля Льольчиного озера. Там повно зброї, продовольства, є танк, закопаний у землю. Його наші залишили, як відходили минулого літа, і замінували. А Іван познімав міни, проклав дорогу до танка. На ньому справний кулемет. І на патрони там Іван натрапив.
Юрку не терпілося натиснути на мідні блискітки, оглянути підземелля під шевцевим будинком і вийти таємничим переходом в Самусів ліс, але він почав розповідати про останні новини. Переказав розмову з Маєром, розповів, як перелякався, коли дід Нечипір вибіг з поліції і закричав: «Я знаю, хто постріляв поліцаїв».
Лейтенант відкинувся на спинку дивана, простягнув ноги, слухав; Юрко замовк, вичікувально поглянув на співбесідника.
— Усе розповів? — спитав той.
— Ніби все.
— А Маєр із Зіфертом до вас приходили?
— Приходили.
— Чого ж ти нічого не кажеш про них?
— Прийшли, замовили вишиванки, наказали виготовити їх на третє липня, рівно на десять годин ранку. Німецька точність! Зіферт має виїхати в цей день з села і хоче взяти вишиванки.
— Кажеш, вишиванки мають бути готові на четверте липня? Так це ж надзвичайно важливе повідомлення!
Зіферт має супроводжувати «чорних кентаврів» до Києва! І нам треба поспішати! Сьогодні в нас перше червня? Значить, третього липня. Потроху все стає на свої місця. От за це повідомлення, Юрко, велике спасибі! Доведеться тобі поїхати в Київ і привезти потрібний нам вантаж. З документами в тебе все гаразд. Ніхто до тебе не причепиться.
— Коли треба вирушати? — спитав Юрко.
— Скоро. Поїдеш у Київ з лісником Трохимом Свічкою, ніби за товаром для крамниці. Візьмеш перепустку в Маєра, скажеш, що хочеш купити одяг та взуття для себе та своєї родини. Коли треба буде піти за перепусткою, повідомлю. Лісник привезе вам борошно, мед, масло. Ми трохи потрусили ворожі склади. Але обережно наділяйте продуктами сусідів, бо це може викликати підозру. Ніби все. Тепер хочу розповісти тобі про деякі свої спостереження та побоювання. Є підозра, що фашисти замишляють якусь серйозну провокацію. З розмов Маєра та Зіферта в Зоряній стало відомо, що гестапівці планують провести операцію «Юберашунг».
— Несподіванка, — переклав Юрко.
— Так, несподіванка, — погодився Вершина, — але яка? Що таїть в собі ця несподіванка? Фашисти покладають на неї надії. Я зрозумів, що гестапівці мають намір завдати партизанам смертельного удару. Отут і треба мізкувати. Щось замислили підле і підступне! Але що? Про це нам, на жаль, нічого невідомо. Отже, мусимо готуватися до будь-яких несподіванок. А ще скажу тобі, що наш штаб одержав анонімний лист від одного «прихильника партизан», в якому повідомлялося, що шпигун Консул — це начальник партизанської розвідки лейтенант Вершина.
— Що? — підхопився з стільця Юрко. — Хто такий Консул?
— «Партизанський доброзичливець» повідомляє, що Консул — це Вершина! І завербований він німецькою розвідкою ще в 1918 році.
— Це ж несусвітня вигадка! І ніхто не зможе повірити цій брехні!
— В аноніміці повідомляється, що моя дочка Люся видала наших підпільниць на ворожому аеродромі і зараз навчається в німецькій розвідувальній школі в місті Гамбурзі, що я видав явку, пристрелив її господаря і був за наказом гестапівців відпущений поліцаями, щоб міг продовжувати свою підступну діяльність.
— Так все це вигадки!
— Звісно, вигадки, але в мене від цих вигадок на душі кішки шкребуть! Що ж, боротьба — це боротьба! І питання стоїть так: хто кого!
Лейтенант підійшов до стіни, знайшов замащені крейдою зірочки, сказав:
— Зараз я покажу своє підземне господарство, бо бачу, що тобі не терпиться поглянути на мою знахідку.
Вершина натис на зірочки — і в підлозі, викладеній почорнілим дубовим паркетом, відчинилася чотирикутна масивна ляда. Іван Петрович освітлив ліхтариком чавунні східці:
— Іди, Юрку, за мною слідом, тримайся за поручень. Підземелля глибоке, а східці дуже круті.
Вузенькі чавунні східці, такі ж, як і під Зоряною кімнатою, привели в просторе приміщення. Посередині кімнати стояв круглий стіл, на ньому — блискучий підсвічник з товстими свічками, за столом — широке дерев'яне ліжко з червоного дерева, поряд — висока шафа. На стінах висіли оленячі та лосині роги, рушниці, шаблі.
Лейтенант підняв ліхтарик, освітив стіну, під якою стояло ліжко. На ній були намальовані портрети панів в барвистому одязі. Серед них виділявся чоловік з видовженим вилицюватим обличчям, проникливими очима та масивним підборіддям. Під рівним, ніби виточеним, носом темніли довгі вуса, припорошені сивиною.
— Наш старий знайомий, — пояснив лейтенант, — Ігнатій Хоткевич, той, що перебудував палац, обладнав колишні виробки, наказав поставити в підземеллі хитромудрі замки. Це він погубив Червону Красуню та її нареченого Тимофія Кушніра.
Вершина повернув ліхтарик і освітив зажурене личко Червоної Красуні. її погляд був звернений кудись у безвість; здавалося, що дівчина дивиться і нічого не бачить.
— Під кожним портретом, — пояснив лейтенант, — є підпис, хто саме зображений у цьому підземеллі, і дата намалювання. Червона Красуня — дівчина-кріпачка з вашого села Катерина Загорулько, і намалював її художник в 1817 році. У час дикого розгулу кріпосників. Так що ми тепер знаємо ім'я, прізвище цієї дівчини. А таємниця, яку оберігає Червона Красуня, так і лишається невідомою.
Іван Петрович повернув ліхтарик і освітив протилежну стіну. Промінь вихопив з темряви величну постать козака Мамая в червоному одязі, з бандурою в дужих засмаглих руках. Постать Мамая теж була всіяна мідними блискітками.
— Звідси, — показав Вершина ліхтариком на козака, — підземний хід веде в Самусів ліс. Проліг він до печери, що знаходиться на березі озера. Оце і все моє господарство.
— І більше ви нічого не знайшли?
— Знайшов. У шафі натрапив на літопис села Відрадне. Написав його кріпак пана Хоткевича Данило Путята. У літописі триста сторінок. Триста телячих шкур пішло на виготовлення цієї книги. Так написано в передмові. Є там розділ і про будівництво палацу, докладна розповідь про його історію. Є опис старих каменоломень, згадка про Шляхетське болото, але нічого не говориться про підземний лабіринт під палацом. — Лейтенант глянув на годинник, сказав заклопотано: — Забалакалися ми з тобою, Юрку…
О першій годині ночі Юрко підійшов до Мавршюго дуба. Лейтенант і ще якийсь чоловік чекали на нього. Лугом пішли до яру. Ніч видалася темна, на небі не було жодної зірки. Земля дихала теплом, вільгістю, почав сіятися дрібний дощ. Поволі спустилися в яр. Неподалік, за кам'яним муром, темнів старий парк. Між стовбурами дерев вимальовувались освітлені вікна палацу. Десь тут був водоспуск — широка цементна труба. Тільки знайти його в темряві не просто. Після тривалих пошуків пощастило намацати в кущах дерези засипаний прілим листям холодний цемент.
— Тут, — прошепотів Юрко. Лейтенант розсунув колюче галуззя, боком просунувся в отвір. За ним рушив Юрко. Незнайомий трохи постояв біля входу до водозливу, прислухався і теж пішов слідом.
У водоспуску стояло затхле, вологе повітря.
Вершина зупинився, присвітив ліхтариком. Незнайомий партизан наблизився до Вершини, і Юрко впізнав молодшого лейтенанта міліції Леоніда Поуха. Вперше Юрко зустрівся з ним після того, як червоноармійці намагалися захопити на горищі палацу пана Хоткевича та сільського аптекаря Сиволапа.
Цементна труба виходила в прямокутний кам'яний колодязь. До стінки колодязя була прикріплена металева драбина. Лейтенант поторсав її, погасив ліхтарик і почав поволі підніматися по слизьких щаблях. Несподівано голова Вершини вперлася в чавунну решітку. Лейтенант спробував підважити її плечем, зрушити хоч трохи з місця. Решітка лежала міцно. Вершина дістав ліхтарик, ввімкнув його — в колодязі знову спалахнуло синє світло.
Тепер можна було оглянути чавунну решітку. Так, як і казав Юрко, на ній було вибито кілька перетинок. На решітці лежало пріле листя, сухе паліччя, сміття. Лейтенант спробував просунути голову в пролом — і зразу ж відмовився від своєї затії. Дорослому через цю решітку не проникнути. Цікаво, як же з цієї труби вибирався у палац Сиволап? Можливо, і тут є замаскований підземний хід. Вершина ще раз обмацав рукою пролом у решітці. Юрко зможе, хоча теж треба перевірити.
Лейтенант поволі спустився на дно колодязя і сказав Юркові:
— Решітка міцно прикріплена до стінок колодязя. Зрушити її не можна. Спробуй, чи пролізе твоя голова.
— Пролізе, Іване Петровичу, — пошепки відповів Юрко, — я ж знаю! Ще минулого року навесні ми пробиралися цією трубою в парк.
Юрко взяв ліхтарик, спрямував світло на металеву драбину і поволі піднявся до решітки. Вчепив ліхтарик за ремінну петлю на ґудзик і, ставши обома ногами на слизький щабель, легенько протиснув голову в пролом. Над головою злегка зашаруділо перепріле, спресоване листя.
— Пролізеш? — спитав лейтенант.
— Пролізу, Іване Петровичу.
— Тоді все в порядку. Давай швидше виходити з цієї затхлої пастки.
Назад іти було значно легше. Труба похило спускалася на дно яру. Лейтенант зупинився біля виходу з водоспуску, зачекав, поки вийшли Юрко та Поух, розправив галуззя дерези. Сіявся теплий рясний дощ. Стежкою підійшли до хати лісника Трохима Свічки, і Вершина тричі стукнув у шибку. Через хвилину відчинилися двері і пропустили нічних гостей. У хатині лейтенант сів на ослін:
— Ніби копу жита змолотив, поки пройшов по тій трубі. Дуже важке та сперте в ній повітря.
Юрко, ввійшовши, зупинився біля порога:
— Піду додому! Скоро почне світати.
— З товаришем Поухом ви знайомі? — затримав його лейтенант. — Можливо, вам разом доведеться виконувати важливе завдання. Через цю трубу треба буде проникнути в парк. Пам'ятай про операцію «Юберашунг». Ця несподіванка може розпочатися з дня на день. І нам треба бути готовим.