У неділю приїхав староста, забіг у хату, сполохано запитав матір:
— Юрко дома?
— Дома.
— Потелефонував комендант, наказав наловити на вечір риби, бо приїхало в район велике начальство. Я оце кручуся, Маріє, перед німцем, як дзига, а життя мене не веселить! І хутір не світить, і люди на мене вовками дивляться, і німець косо позирає, бо й те не так, і інше не виходить! І подумати страшно, що нас чекає! Життя настало, хоч з мосту та в воду!
— Що це ви, Юхиме Мартиновичу, на всіх нас жах наганяєте? Ви староста села, вас німці шанують, довіряють.
Староста сів на лаву, скривився як середа на п'ятницю:
— Пропало, мабуть, моє старостування! Пропало — і собака не гавкнув! Новий староста має бути в селі.
— Таке й скажете!
— Отаке й скажу! На моє місце Панаса Терпила німець готує. І село наше має стати зоною особливого спокою для вермахту. А що це означає? Всіх непевних, підозрілих — під ніготь! Понятно? На Татарському острові повно солдат. І чого німець ушпинився в наші болота? Наче нема йому більше місця! Дуже мені підпортив Степан, син мій! Повіявся в партизани. А в німця і там є свої люди, своє око! І ті люди доповідають, що син старости Степан Щупак дає духу визволителям. Кулеметником син став у тих партизанів! Он до чого дійшло! Пішов син проти рідного батька! Правду в святому писанії сказано, що стане син проти батька і брат проти брата! Німцю такий староста, як я, муляє очі. А тут, як на зло, Терпило об'явився!
Мати поставила в куток рогач, недовірливо глянула на старосту:
— А ви не жартуєте, Юхиме Мартиновичу? Звідки візьметься той Терпило?
Староста дістав з кишені червоних плисових штанів картату хустку, витер нею спітніле тім'я, шию, одутлуваті м'ясисті щоки і сказав жалісно:
— Хотів би я, Маріє, жартувати, а воно не жартується! Сам його бачив. І Маєр мені натякав: сватають Терпила на моє місце! А в мене з ним давні рахунки. Дай йому волю — і спустить він з мене шкіру.
Юрко, почувши голос Щупака, вийшов з кімнати, привітався.
— Здоров, Юрію, — озвався той, — треба на обід наловити риби. Сам Штарк подзвонив у старостат! І ти вже мене не підведи!
— Так риба вже є,— відказав Юрко, — я сьогодні на світанку потрусив ятери, можете й зараз узяти.
— Оце добре! — пожвавішав староста. — Другий раз не доведеться їхати. Тут і так роботи по саму зав'язку, а ще й рибу коменданту мушу доставляти.
— Так ви б поліцая за рибою присилали, — порадила мати, — навіщо вам на себе все брати?
— Таке й скажеш! Пошлеш поліцая, а він переполовинить, собі рибку забере! Так краще хай мені трохи судачків залишиться! Під лежачий камінь вода не тече, хочеш щось мати — крутися! Є ще одна новина, від якої моя дурна голова макітриться. Нічого не можу збагнути. У четвер викликав начальник жандармерії пан Гофман Саченка і наказав при громадському господарстві створити групу самооборони від партизанів. І наказав видати Саченку п'ятдесят гвинтівок і два ящики патронів. Дурний німець! Знайшов кому давати зброю. Саченку! Він же весь червоний, як варений рак! Ні, на тобі, пане Саченку, п'ятдесят гвинтівок! І патрони! Тільки невідомо ще, в чиє пузо ті кулі повпиваються — он воно що! Переконував я Маєра, радив не довіряти Саченку ніякої зброї — не допомогло! Вірить німець Саченку — і квит!
Мати запросила старосту до столу, налила чарку горілки, той випив і заговорив:
— Я, Маріє, не тільки по рибу прибіг спозаранку… І над тобою хмари збираються! І може випасти з цієї хмари великий град!
— Які хмари? Про що ви кажете, Юхиме Мартиновичу?
— Ти дала в жандармерії підписку, що в тебе нема в майстерні жодного комсомольця?
— Дала.
— Так Трофим Підошва, колишній артільний сторож, подав донос в жандармерію. І запевняє, ніби ти вводиш в оману німецькі власті. Написав, що у вишивальній майстерні повно комсомольців. І всі вони незаслужено одержують пайок. Підошва і список приклав до своєї заяви. Розумієш, чим це пахне? У інструкції сказано так: керівник установи, підприємства, громадського господарства повинен власноручно скласти список, і підписати його, і здати в старостат. Ці списки затверджує староста. І надсилає їх в місцеву жандармерію. Якщо виявиться, що керівник організації чи підприємства приховає хоча б одного комсомольця, то він і вся його родина підлягає розстрілу. Так що тобі, Маріє, пора йти до попа і посповідатися в усіх своїх гріхах!
— Таж нема в майстерні комсомольців, — озвалася пополотніла мати, — а підлий Підошва вигадує казна-що!
Староста покрутив головою, розгублено посміхнувся:
— Про Підошву не будемо зараз говорити! Який є — таким і буде! Складай, Маріє, поки ще є час, список комсомольців і подавай в старостат!
— Не буду я нічого писати, Юхиме Мартиновичу, — твердо сказала мати, — не стану людей на небезпеку наражати! І нема в майстерні комсомольців!
— Гляди, Маріє,— пригрозив староста, — думай, поки що є час, щоб не довелося себе за лікті кусати. Буде каяття, та не буде вороття. — І вже до Юрка: — Ти, хлопче, залиш нас самих, бо тут мізкувати треба, думати, а ти будеш втручатися, заважати.
Юрко вийшов з хати, зупинився біля відчиненого вікна, прислухався. У хаті говорив староста:
— Я, Маріє, довго терпів, а зараз в мене урвався терпець. Пора витурити з села ваших біженців. Мені й твоя біженка як та кістка поперек горла! Я їй пашпорт видав, а вона мене запроданцем назвала.
— Наговорив хтось на неї! — заступилася мати за Галину Іванівну.
— Ти, Маріє, всіх захищаєш! Хочеш святою бути! Даремно стараєшся! Лила на мене ваша біженка всяку бридоту, посіпакою назвала, виродком, жаднюгою! От! Мені Одарка Глушакова й передала цю розмову.
— Вигадала Одарка! — запевнила старосту мати. — Вона ж на все село відома пліткарка. Гнівається вона на біженку і хоче вас проти неї настроїти. Ви біженці та її дітям життя врятували… Не вірте тій Одарці!
— Мо' й так, — погодився Щупак, — Одарка вміє теревені розводити. Тільки навіщо тобі ці біженці? Хоч убий мене — не розумію. Ніякої пользи від них немає. Даремно харчі витрачаєш. Ти ж подумай своєю мудрою головою — вранці дай, в обід нагодуй, увечері, теж… А ви самі хлібом глевким давитеся. І біженка твоя дурна та нерозумна. Комісарша нікчемна. Ти думаєш, я не бачу, як вона на мене зиркає? Як та рись очима світить. А до всього любить язиком плескати. Якби вона так до роботи бралася, як ляси точити! Не знаєш ти, Маріє, людей! Набралася ти книжної мудрості і живеш нею. А в життя свій розум, свій глузд! Яка тобі вигода від тих біженців? Жени їх в три шиї з хати — і квит.
— Чого це ви, Юхиме Мартиновичу, на наших жильців такий гнів поклали?
— Багато балакає вона!
— Юрка мені жаль, — сказала мати.
— Чому?
— З Лесею, він подружив!
— Подружив! — перекривив матір староста. — Чи не сподіваєшся ти, що ця біженочка тобі невісточкою буде?
— Про що зараз можна говорити… Живеш і кожен день смерті чекаєш! Але все одно сподіваємся на краще! І якби мені така невістка, як Леся, — так я б була щаслива! Гарна дівчина! Правдива, спокійна, розумна! Проситиму вас, Юхиме Мартиновичу, змінити гнів на милість. Залиште їх в селі, бо як підуть — то загинуть, як не від кулі, так від голоду. А може й таке бути, що потраплять в жандармерію, а там язики розв'язувати вміють. І наша біженка назве своє справжнє прізвище.
— І таке може бути, — скривився Щупак, — втягла ти мене, Маріє, в цю катавасію. Через каблучку можна й голову потеряти.
— Не чіпайте, Юхиме Мартиновичу, наших біженців, а я вам годинник подарую.
— Який годинник? — пожвавішав староста.
— Гарний, — відповіла мати, — перед війною Василь у Москві на сільськогосподарській виставці купив собі.
Мати відчинила скриню, дістала годинник, вручила старості:
— Носіть, Юхиме Мартиновичу, на здоров'я!
— Спасибі, Маріє,— зрадів Щупак, — мені годинник потрібен, бо я, як-не-як, а все-таки начальство. Німець точність любить, а я час по сонцю міряю. А біженці скажи, хай тримає язик за зубами, бо буде лихо.
Опівдні біля воріт зупинилася вантажна машина. Леся, побачивши її, прожогом кинулася на горище, принишкла у кутку.
Юрко вибіг на вулицю. У машині, крім водія, нікого не було. Молодий солдат у чорному мундирі з двома блискавками на петлиці — есесівськими знаками — привітно кивнув, вийшов з машини:
— Пан Маєр наказав привезти вам борошно і шовк.
Солдат заїхав у двір, відкрив борт машини, поставив на спориш мішок з борошном і великий брезентовий клунок. Юрко заніс у хату мішок та клунок, гукнув Лесі:
— Можеш злізати, німець поїхав!
— Що це? — побачивши привезене, здивувалась Леся.
— Борошно і шовк.
— Який шовк?
— Маєр передав на вишиванки.
Галина Іванівна в цей день лишилася вдома, сиділа за столом, мережила скатерть. Почувши розмову про шовк, вона підійшла до клунка, витягла сувій матерії і жахнулася:
— Парашути! І на них червоні плями. Кров…
— Це парашути наших десантників, — похмуро озвався Юрко, — група потрапила в засідку і вся загинула. Ніхто у полон не здався. А парашути забрали фашисти.
— Звідки ти знаєш? Хто тобі про це розказував?
— Маєр. Серед десантників була молоденька дівчина, радистка, і вона загинула.
Галина Іванівна придивилася до шовку:
— Тут щось написано. Лесю, у тебе зір кращий, іди прочитаєш!
— «Група Максима потрапила в засаду. Ми вмираємо… Помстіться за нас. Надія Маленька, 2 травня 1942 року», — прочитала дівчина. — Тут ще по-німецьки щось написано, читай, Юрку.
Слова парашутистки були перекреслені навхрест хімічним олівцем, і на матерії крупними літерами було виведено німецькою мовою: «Русіше капут!»
Юрко ще раз прочитав слова Надії Маленької, згорнув парашут і поклав окремо. Потім оглянув решту. На них не було ніяких написів, лише у багатьох місцях шовк був прострелений кулями…
— Скільки? — запитала Леся.
— Дванадцять…
— І всі загинули?
— Всі…
— А хто така Надія Маленька?
— Десантниця. Я ж казав — радистка!
Галина Іванівна підійшла до мішка з борошном, на якому чорнів розпластаний чорний орел зі свастикою в розчепірених кігтях, бридливо запитала:
— А що це?
— Борошно. Маєр прислав.
— Що ж ви думаєте з ним робити?
— Як що? — перепитав Юрко — Хліб пекти. Людям дамо… У селі голод! Хіба ж ви не знаєте, як люди бідують?
— Як ти можеш? — сердито спитала Галина Іванівна. — На цьому борошні кров наших людей. — І вже — до доньки: — Нам треба переходити на іншу квартиру. Тут лишатися не можна! Ти сама подумай, гестапівці привозять до наших господарів парашути постріляних десантників. Наділяють їх борошном! Це страшно!
— Невже ти не розумієш, як ризикують наші господарі? — озвалася Леся.
— Це ти нічого не розумієш, бо молода. Подумай, що про нас люди скажуть? Село голодує, а тут отакі дарунки! Ти, доню, як хочеш, так і думай, але треба шукати іншу квартиру. Нас і дід Захарко запрошує, і Солодовники…
— Нікуди, мамо, я переходити не буду! Нечесно це, — відрубала дівчина.
— Ти думаєш, що кажеш?
— Я пам'ятаю, як нас прийняла Марія Федорівна, ставиться, як до рідних, а ми…
— Маєр до них, як до родичів, їздить. І Зіферт, гестапівець з Берліна, гостював.
— Так ти ж знаєш!..
— Люди в селі теж знають і все бачать!
Галина Іванівна не зважала на присутність Юрка, вдавала, ніби не помічає його. Хлопець розгублено стояв біля дверей, не знав, як йому бути.
Галина Іванівна міцно зав'язала вузол, виважила його в руці і сказала Юркові:
— Ми переходимо на іншу квартиру! А тобі я, хлопче, дам пораду: поки ще є час, забудь, що ти фольксдойч! Прийдуть наші… Далеко ти зайшов, хлопче! Кінчай своє приятелювання з фашистами! Люди на фронті гинуть, а ти з німцями дружбу завів. І з Лесею тобі краще не дружити!
— Мамо! — вигукнула дівчина, — як тобі не соромно? Чи ти забула, як Юрко тебе хвору від смерті врятував?
— Я кажу правду!
Юрко не став сперечатися з Галиною Іванівною, швидко склав у брезентовий мішок парашути, засунув його в куток. Парашут з листом, десантниці поклав у кошик і пішов до Кравця, щоб показати йому останній лист радистки.
Кравець сидів у світлиці, перед ним лежала розгорнута книга, у кутку блимала лампадка. Він щось писав, вірніш, переписував з невеличкого клаптика паперу на аркуш із учнівського зошита.
— Проходь, Юрку, — запросив Кравець, ховаючи папірець і недописаний аркуш, — що там у тебе?
Юрко дістав парашут, показав Кравцеві. Той одягнув окуляри, довго дивився на нерівні букви.
— Полягла група Максима, — зронив сумно. — Стала жертвою підступної зради. Тепер мусимо виконувати завдання без їхньої допомоги. Зараз я перепишу цей лист, а парашут хай побуде у вас. Не кинеться за ним Маєр, то виріжеш цей шматок шовку і принесеш мені. Треба переслати рідним Надії Маленької.
Переписав на папір слова радистки, почекав, поки просохло чорнило, і сховав його в шухляду стола. Потім запитав Юрка:
— Більше ніяких новин?
— Староста приходив. Казав, що на комсомольців списки складають. Вимагав, щоб і мати подала.
— А вона що?
— Відмовилася! Відповіла Щупаку, ніби в майстерні нема жодного комсомольця.
— Все зрозуміло. Завтра зранку приходь з матір'ю до мене. Тут зволікати не можна. Зараз, Юрко, побіжи до Івана Гончара і скажи, щоб він негайно був тут.
— Іван же на роботі!
— Ні, він дома, — Саченко дозволив йому три дні побути дома.
Іван справді порався на подвір'ї. Побачивши Юрка, аж засяяв.
— Просив Кравець, — почав Юрко, — щоб ти зараз прийшов до нього.
— Ходімо!
Через село посунули важкі, незграбні фургони, черкаючи бортами за тини та огорожі, заповнюючи вулиці ядучим газом. Хлопці дали дорогу машинам, в кабіні яких сиділи непорушні, ніби дерев'яні, есесівці.
— На Митрик посунули, — озвався Іван, — там фашисти полігон влаштували.
— Що ж вони там роблять? — запитав Юрко.
— Своїх солдатів навчають, я якось з лісу, з верхів'я дуба, дивився на цих фашистів, як вони верби над шляхом підривали. Підповзе до верби, підкладе під неї вибухівку — і хода. А верба — у повітря.
— Слухай, Іване, — притишивши голос, почав Юрко, — у нас староста був, попередив, що фашисти списки на комсомольців складають. І ти в тих списках, і Надя Цимбал. Так вам треба зійти поскоріше з села. Фашисти щось лихе затівають.
— Звісно, лихе, добра від них не жди! Мабуть, у Німеччину хочуть вивезти?
— Не знаю, Щупак нічого певного не казав, але радив всім комсомольцям зійти з села і хутчіше!
— Куди ж ти зійдеш? У лісі без харчів довго не висидиш! Нема нам чого лякатися тих списків. У нас півсела комсомольці. Не будуть же всіх підряд розстрілювати. Дурний той Щупак, як глек, він від горілки з глузду з'їхав. Таке часом верзе…
— Що ж він верзе?
— Приходив на тому тижні до моєї прабаби Вівді і розпитував про всяку чудасію.
— Про яку?
— Смішно казати… Розпитує бабу Вівдю, чи нічого вона не чула про дівчину, яку звали Червона Красуня, і чи не було в нашому селі колись такої.
— Що ж відповіла баба Вівдя?
— Таке навигадувала, що й купи не тримається. Нібито й справді жила в селі така дівчина, Катериною її звали, і її знала бабина баба, бо на одній вулиці жили, разом на вечорниці ходили, в один день думали й весілля відгуляти, але пан забрав Катерину в горниці. Її наречений пішов у повстанці, заходився панів колошкати.
— Тимофій Кушнір? — запитав Юрко.
— Не знаю! Не лежить у мене душа до того, що колись було! Нам зараз треба жити!
— Що ще бабуся розповідала?
— Нащо воно тобі? — роздратовано запитав Іван.
— Цікаво!
— Нареченого цієї Катрі вбили, його зрадники видали, а Катря в Прип'яті втопилася. Так пан намалював у своїй скарбниці портрет цієї дівчини, щоб згадка про неї лишилася. Верзла баба старості різні дурниці, а він вуха розвісив — слухає! Добалакалася баба Вівдя до того, що почала розповідати Щупаку, нібито з палацу є підземний хід на Шляхетське болото. І наче баба була в тому казематі, бачила під стінами залізні панцири, що тримають свічки.
— Як же баба Вівдя потрапила в той каземат?
— Так вона каже, що на кухні кухаркою довго працювала і пани брали її в Гаркушин ліс варити кашу. А чоловік баби Вівді був ловчим у пана Хоткевича. Стара вже, от їй і верзуться всілякі чудасії.
— Чи не розповіла вона старості, де саме знаходиться вхід до каземату?
— Не знаю! Ти думаєш, що й справді є той каземат? Не мають люди роботи — то вигадують… Ти теж, Юрку, як той Щупак, вуха розвісив. Хіба ти в дитинстві не чув казочки про палац та старі каменоломні? Зараз про інше треба думати!
— І то правда, — подумавши, відповів Юрко, — тільки повір мені, що староста ще не втратив десятої клепки і до його поради варто прислухатися. Як почнуть брати комсомольців — тікай до нас, переживеш на горищі.
— А Надя?
— Для неї теж притулок знайдемо. Я зранку піду до діда Захарка: може, він згодиться дівчат переховати. А потім про все домовимося. Тільки я спершу діда запитаю.
— Спасибі, Юрку! — Іван подав хлопцю руку. — Я піду до Кравця, послухаю, що він скаже. До зустрічі!
Зранку в селі почалися неждані події. Не встигли Берегові поснідати, як в хату зайшов поліцай, наказав всім бути на майдані рівно о дванадцятій годині. Був наказ на роботу не виходити — всім на майдан.
Невдовзі в село в'їхала колона зелених бронетранспортерів; за ними, перевалюючись на глибоких коліях, повзли два чорних фургони. На майдан збиралися люди. Стиха, щоб не почули поліцаї, перемовлялися між собою:
— Наші десант біля Рудні скинули.
— Карателі десантників оточили!
— Я чула, — казала сусідка старшого поліцая Скрипаля, — що німці постріляли багатьох парашутистів і в полон чимало захопили. Сьогодні приїхав Скрипаль з облави, казав, що сам бачив, як німець оточив парашутистів. І серед тих парашутистів є люди з нашого села…
Жінки почали розпитувати:
— Хто з наших?
— Нема там мого Миколи?
— А про Павла Скрипаль не згадував?
— Ні про кого не згадував, тільки сказав — є серед постріляних наші.
— Господи, — озвалася старенька бабуся Ганна Маращиха, — хоч би ніхто з моїх внуків у цю веремію не потрапив! А їх же в мене десять, і всі на фронті!
Навколо майдану вишикувалися есесівці. Рівно о дванадцятій на бронетранспортер вибрався високий вузькоплечий есесівець з продовгуватим, чисто поголеним лицем в чорних рогових окулярах. Він оглянув людей. Заговорив сердито, ніби загавкав:
— Більшовики скинули десант під селом Рудня! Німецькі солдати знищили ворожий десант. Частину парашутистів захоплено в полон. Нам стало відомо, що серед них є й ваші односельці. Ми зараз покажемо вам забитих. Хто упізнає своїх рідних, може взяти їх і поховати на сільському кладовищі. Ми, німці, справедливі і гуманні. Ніхто не буде переслідувати родини парашутистів! Караємо тільки тих, хто зі зброєю в руках виступає проти нового порядку!
Фашисти підігнали на середину майдану чорний фургон і наказали поліцаям поскидати на землю тіла забитих. Поліцаї поклали їх посеред майдану в один ряд, так, щоб можна було підійти і оглянути кожного.
— Підходьте, — наказав есесівець, — і впізнавайте! Люди стояли нерухомо, ніхто не відважувався першим підійти до загиблих.
— Підходьте! — роздратовано крикнув есесівець.
Люди поволі наближалися до вбитих, злякано дивилися на них і відходили вбік, звільняли місце для інших. Підійшов старий пасічник Савелій Грім, глянув на них і тут же закрив обличчя руками, відвів руки, знову поглянув і заридав:
— Сину мій, сину, чи думав я, що випаде нам отака зустріч? Я ж тебе чекав живого та здорового! Ой люди, людоньки! Що ж це робиться, що ж це діється? Сина мого, Павла, вбили! Під своїм селом застрелили!
Дружина Павла Грома з малою дитиною на руках побачила мертвого чоловіка, заголосила на весь майдан:
— Павлику ж ти мій! Не сподівалася я таким тебе побачити! До нас поспішав, летів на крилах до своїх діток, до своєї дружини, до свого батечка, до рідної неньки! За що тебе вбили, за яку провину скарали?
Солдати підштовхували автоматами людей до загиблих.
Серед убитих виявилося ще двоє чоловіків із Жовтневого. Молодий тракторист Яків Чернець та рахівник колгоспу Федір Мовчан.
Парашутисти були одягнені в приношені гімнастерки, теплі ватяні штани, бушлати, взуті в забрьохані болотом кирзові чоботи. У Павла Грома баговиння на штанях, на гімнастерці, навіть на обличчі. Мабуть, довго довелося парашутистам відходити болотом, відбиватися від есесівців.
Дружина Павла Грома затихла, неголосно промовляла цо сина:
— Це твій тато, Павлушко! Він до нас поспішав. А його вбили! Запам'ятай, синку, свого тата, запам'ятай!
Кремезний есесівець знову вибрався на бронетранспортер:
— Більшовики посилали своїх бандитів чинити диверсії. І за цей злочин нападники покарані. Але ми караємо лише винних! Хто хоче, може взяти загиблих і поховати. Нам не пощастило знищити всіх парашутистів, кілька розбійників це вештається в навколишніх лісах. Якщо хтось з них з'явиться додому, ви мусите негайно повідомити поліцію. За переховування парашутистів винні і їх родини будуть розстріляні! Зараз ви мусите оглянути полонених. Їх теж повинні впізнати. Можливо, що серед них є мешканці вашого села або сусідніх сіл. Про це необхідно повідомити німецькі власті!
З чорного фургона есесівці виштовхнули на майдан дванадцять парашутистів із зв'язаними за спиною руками. Ті ледве трималися на ногах. У багатьох були наспіх перебинтовані рани, на почорнілих, вкритих баговинням гімнастерках виднілася запечена кров.
Люди поволі підходили до полонених, з острахом дивишся на їхні неголені обличчя і швидко відходили, поступалися місцем іншим. Чорнява молодиця приглянулася до високого білявого парашутиста і скрикнула:
— Ой господи, рибалка з Києва! Він часто в нашому селі бував! Микола Гнатович Пістряк! Я ж його добре знаю! І дружина його в наше село не раз приїздила!
Юрко глянув на парашутистів і зразу впізнав знайомого рибалку. Голова його була перев'язана, на босих ногах позасихало баговиння, руки полоненого були скручені колючим дротом. Він байдуже дивився на насторожених есесівців, на свої босі ноги; на схудлому, знеможеному обличчі не було ні страху, ні відчаю. Лише зневагу і презирство висвічували його очі, коли перед ним зупинялись фашисти.
Так, це був рибалка з Києва, його Юрко запам'ятав, хоча парашутист, мабуть, не пригадує Юрка. Та й як би він міг його пам'ятати, коли зустріч була ще позаминулого літа! І тепер вона така несподівана! Відважно, мабуть, воював цей десантник, бо тільки йому скрутили руки колючим дротом.
Знайомий рибалка спокійно заговорив до людей:
— Не треба плакати! Це ж війна, а на війні всяке буває! Не плачте! Хай фашисти не бачать ваших сліз!
Кремезний есесівець підняв руку, гукнув:
— Ми будемо судити цих бандитів! І всі вони будуть скарані на цьому майдані. Про день страти вас повідомить поліція. А зараз — працювати!
Приголомшені люди мовчки розходилися з майдану.
Юрко пригадував: позаминулого літа цей рибалка приплив до Жовтневого на невеличкому катері. З ним прибуло чоловік десять. Почали ставити сіті, хоча в той час вилов риби було заборонено — нерест. У селі говорили, що прибули вчені з якогось науково-дослідного інституту і ловлять рибу для проведення дослідів. Здавна жив у глибокій калабані поблизу пристані величезний сом. Сільські рибалки не раз намагалися впіймати його, закидали в калабаню гострий гак, причепивши на нього засмажену курку або качку. Сом з'їдав принаду і не ловився. Рибалки вирішили поставити на сома міцні сіті, але дядько Денис, начальник пристані, вилаяв їх, наказав забрати снасті. Ловити рибу сітями рибалкам-любителям суворо заборонено. Отак і жив сом у калабані поблизу пристані під захистом дядька Дениса.
Юрко на світанку взяв вудки, сів у човен і поїхав ловити рибу до пристані, де впала у воду стара верба. Прив'язав човен до вербової гілляки, закинув вудку, чекав кльову. Раптом неподалік хлюпнула вода і випірнула здоровенна чорна голова з довгуватими тоненькими обвислими вусами. Потім з'явився гладкий тулуб. Сом блаженно вигрівався в теплій мілинній заводі.
Юрко сидів непорушно, ніби закам'янів, уважно стежив за несподіваним сусідством. Такого дива хлопець не бачив ніколи.
Над річкою прозорим маревом снувався туман, білим клоччям повисав на вербах, плавав між прибережними очеретами і поволі танув у променях вранішнього сонця.
Юрко ворухнув отерплою ногою, човен гойднувся, хлюпнуло весло — і сом зник на глибині.
Наїжджі рибалки поставили сіті навколо калабані. До них підійшов дядько Денис, наказав, щоб вони забрали снасті і не займалися браконьєрством. Тоді високий білявий рибалка, оцей парашутист, дістав з кишені папери, показав їх дядькові Денису і лагідно сказав:
— Спасибі, що захищаєте рибні багатства, стоїте на варті державного добра. Але ми не браконьєри. Риба нам потрібна для дослідів. Учені мусять знати, в якому стані риба і як йде на нерест, скільки ікринок може вона викинути. Все це, товаришу, дуже важливо.
Дядько Денис повернув папери білявому і пішов до пристані.
Білявий зачекав, поки дядько Денис відійде подалі, і сказав своїм:
— Денис Павлович Горицвіт! Мій давній знайомий! Недремний захисник природи. До речі, колишній червоний партизан і депутат районної Ради, але й ми не ликом шиті. У нас є дозвіл на вилов риби для проведення важливих наукових дослідів. І все це придумав я, Пістряк! Зараз ми наловимо риби, зваримо юшку, привеземо трохи судачків додому. Не мине наших сіточок і сом! І тут Овдій Трохимович приготує нам смачний балик. І проведемо великий сабантуй, так би мовити, на науковій основі. Усе, шановні, треба робити так, щоб не порушувати закон. Закон необхідно мудро і розумно обминати і ні при яких умовах не вступати з ним в суперечку.
Юрко слухав базікання білявого рибалки і кипів від обурення.
Настрій у Юрка зіпсувався. Не рибалки, а розбійники. І сома жаль! Дочекавшись обіду, Юрко змотав вудку, вийшов на берег. Коли проходив повз рибалок, які доїдали юшку, невисокий щуплий чоловік підкликав його до себе:
— Хлопчику, візьми порожні пляшки, здай їх у крамницю і купи собі морозива або цукерок!
Юрко зупинився, глянув зневажливо на білявого і кинув:
— Самі здайте ті пляшки і на виручені гроші влаштуєте собі сабантуй!
Вдома Юрко розповів про рибалок татові.
— Ходімо поговоримо з цими рибалками! — одягнувшись, сказав тато.
Мати заступила йому дорогу:
— Не йди, не треба!
— Чому?
— Нічого ти не доведеш, лише зайва колотнеча буде! Ти ще й винен будеш! Скажуть, що заважаєш провадити наукові досліди! І в них знайдеться немало захисників. Скрипалева сестра якось розповідала мені, що цей рибалка має дозвіл ловити рибу під час нересту. Він і Скрипалю сіті дістає. А той ловить рибу і постачає її Шарпинському!
Тато зняв піджак, ніяково сказав Юркові:
— Мабуть, нічого ми тут не вдіємо! Правду мама каже. Цих рибалок голими руками не візьмеш…
Юрко довго не міг заснути. Сам же рибалка казав своїм, що документи на вилов риби фальшиві. І нема кому закликати браконьєра до порядку. Навіть тато, боєць, який рубався з біляками, спасував… Не пішов перевірити папери в тих рибалок. Але ж дядько Денис перевірив і пішов мовчки до пристані. А сома браконьєри впіймають!
Юрко тихо встав, одягнувся, взяв у шухляді стола гострий ніж і подався на пристань.
Рибалки спали на березі, неподалік сонно погойдувався катер.
Юрко поклав у кущ шелюги штани та сорочку і тихо поплив до калабані. Намацав у воді сіть і почав її різати ножем. І раптом відчув, як вона напружилася і затремтіла в його руках. Сом таки потрапив у пастку. Юрко підплив до сома, обережно обрізав сіті і звільнив полонену рибину.
Уранці на березі зчинився справжній переполох. Білявий викликав міліціонера, обурювався, залякував:
— Я буду скаржитися! Хтось украв сіті! Це неподобство!
Міліціонер підійшов до триноги, навколо якої лежали порожні пляшки з-під горілки, порадив білявому:
— Менше треба пити, то й не будуть у вас сіті пропадати! І взагалі не подобаються мені ваші візити! Надто вже часто ви ловите рибу для наукових дослідів! Перевіримо, що це за досліди і кому вони потрібні.
Рибалка більше не з'являвся в Жовтневому, а тепер його чекає страта.