Лейтенант Вершина разом з своїм помічником Леонідом Поухом опівночі залишили підземелля і пішли в штаб партизанського загону. Прослухувати Зоряну лишилися розвідники Рудий та Трофимов. Вони освоїлися в незвичній для них обстановці. Маєр переніс свій кабінет в ліве крило палацу, туди, де раніше знаходилася колгоспна контора, бібліотека, кабінет голови колгоспу. Зоряна майже цілий день мовчала. Маєр зранку і до шести годин вечора перебував у своєму кабінеті або перевіряв підготовку «чорних кентаврів». На випуск учнів школи «Вольф» мали прибути високопоставлені особи з Берліна та Києва. Про це довідалися розвідники з телефонної розмови між Маєром і бригадефюрером фон Лау, коли той серед ночі подзвонив у Зоряну кімнату. До школи «Вольф» прибували інспектори військ СС з Берліна, і Маєр запрошував їх в свою опочивальню на чашку кави. У Зоряній відбувалися довірливі розмови — і партизанські розвідники мали можливість проникнути в таємні плани фашистів.
До палацу з дня на день мав прибути високопоставлений чиновник з відомства Гіммлера — фон Дітріх. Цей фашист, колишній учитель Маєра, підтримував його, захищав від нападів суперників. Приїзд Дітріха затримувався. Але він мав обов'язково прибути і розповісти про надзвичайно цікаві події. На ту зустріч лейтенант Вершина покладав великі надії. Генерал Дітріх відповідає за таємне будівництво на Татарському острові, він особисто знає Консула, під його керівництвом перебували розвідувальні школи, в тому числі і шпигунська школа «Вольф».
Вершині не хотілося залишати підземелля без свого нагляду. Зараз йому доручено знищити ворожих диверсантів, не дати їм можливості потрапити в тил наших військ. У загін мала прибути група особливого призначення, доставити магнітні міни, вибухівку, автомати, боєприпаси, але вона потрапила в засаду і загинула. Тепер треба було сподіватися лише на свої сили. Лейтенант разом з Поухом до найдрібніших деталей продумали наступну операцію по знищенню «чорних кентаврів», погодили її в штабі партизанського загону. Вершина уявляв проведення цієї операції, хоча в ній не була ще остаточно вирішена одна важлива ланка. Партизанські розвідники дізналися, що «чорні кентаври» вирушають на аеродром о четвертій годині ночі, що їх супроводжуватиме інспектор військ СС Зіферт. Дата від'їзду диверсантів лишалася невідомою. Тепер відома й дата від'їзду випускників школи «Вольф» на аеродром — п'яте липня 1942 року. Маєр і Зіферт прийдуть по вишиванки четвертого липня. А під час телефонної розмови Маєра з фон Лау пощастило дізнатися, що «кентаври» мусять залишити школу «Вольф» не пізніше п'ятого липня. Така вказівка особистого представника Гіммлера групен-фюрера фон Блюмеля. Тепер все стає на свої місця. Необхідно закінчувати підготовку операції по знищенню «чорних кентаврів». Часу лишилося небагато, а ще необхідно оглянути Кам'яний Ріг і привезти з Києва магнітні міни.
Лейтенант вирушив до штабу, щоб погодити з командиром загону деталі майбутньої операції. Прискорив цей похід і несподіваний десант наших парашутистів під селом Руднею. Що це за десант? Чому командування наших військ не повідомило про нього партизанський загін? Адже група особливого призначення підтримує постійний зв'язок з Великою землею. І чому десант було скинуто під селом Рудня, в якому розміщено батальйон військ СС дивізії «Вікінг»? Цей батальйон прикриває підступи до Татарського острова. Хто ці парашутисти? Чому серед них опинилися мешканці села Жовтневе? Чи це випадковість, чи навпаки — продумана і запланована акція? Як трапилося, що й ця група парашутистів потрапила у ворожу засаду? Частину парашутистів знищено, частина потрапила в полон. Про цю подію необхідно терміново повідомити командиру партизанського загону Михайлу Сергійовичу Коваленку. Можливо, тут чергова провокація. Але навіщо гітлерівці перестріляли половину своїх агентів? Чи, може, тут знову показав свої щупальці Консул? Як йому щастить протягом тривалого часу діяти безкарно і завдавати партизанам та підпільникам болючих ударів? Одна група Максима чого варта? Найкращих розвідників послало командування наших військ на допомогу партизанам, а парашутисти потрапили в засаду…
Небезпечна ланка в операції по знищенню «чорних кентаврів» — Кам'яний Ріг. Тут партизанів може підстерігати смертельна небезпека. Маєр повідомляв фон Лау, що «пташок» буде охороняти рота автоматників і чотири танкетки. Для знищення диверсантів та їх охорони необхідно мати роту партизанів. І тут у пригоді може стати Кам'яний Ріг. Аби лиш про це не дізналася ворожа розвідка.
Лейтенантові не йде з думки проклятий Консул. Майже рік діє підступний ворог. І Люсю, дочку лейтенанта, і її подруг погубив він. Звідки йому стало відомо про наших підпільниць на ворожому аеродромі? Як міг Консул дізнатися про прибуття групи Максима, про місце приземлення десанту? Про цю таємницю знали тільки командир загону Коваленко, начальник штабу Макаров, радистка Катя і він, лейтенант Вершина. Текст радіограми про прибуття групи Максима став відомий Маєру. І передав його Консул. Про це дізналися розвідники, прослуховуючи Зоряну кімнату, але було вже пізно. Як Консул проникає в найважливіші партизанські таємниці, лишається нез'ясованим.
Дорога до партизанського табору Вершині і Поуху відома, але треба бути обачними. Перейшли грузьке болото і вийшли в сосновий бір. Над ними журливо шуміли сосни, шурхотіла глиця. Лейтенант прислухався до шерхоту глиці і пригадував своє дитинство, невеличку чепурну хатину, високі, стрімкі сосни. І прадід, і дід, і батько Вершини — лісники. Садили та вирощували ліс, заробляли в пана Хоткевича на шматок хліба. Якось наприкінці літа батько переслідував зграю вовків і не повернувся. Скільки не шукали — даремно. Лишилася мати з малими дітьми. Зранку йшла на роботу в економію, наказувала дітям не заходити далеко в ліс, щоб не потрапити в трясовиння. Пан призначив пенсію — три карбованці на місяць, як милість, бо докоряв матері; мовляв, невідомо, де твій чоловік, куди він подівся, може, втік до іншої молодиці, а я мушу платити гроші.
Стежка вивела на широку просіку. За нею знову бір. Тут можна бути спокійним. Звідси починається партизанський край. Окупанти та поліцаї не наважуються сюди заходити. А як і потрапляють в ці бори, то лише під час облав. Штурмують зелену фортецю з танками, з авіацією, але танки грузнуть у трясовині, авіації нічого не видно крізь розкішне верховіття.
На галявині була партизанська застава, Вершина назвав пароль. Просіка повела до штабу. У передсвітанкових сутінках з'явилися Васильківські Дачі. Серед просторої галявини, оточеної сосновим бором, стояв двоповерховий будинок з червоної цегли. До революції то був скипидарний завод німця фон Фогеля. За нашого часу розмістився лісний технікум. Навколо непрохідні болота, озера, бори та діброви, і лише ґрунтова дорога вела до технікуму. Фашисти тричі влаштовували облави, захоплювали табір, руйнували партизанські землянки, а будівля технікуму лишалася непошкодженою. Нині в двоповерховому будинку було обладнано партизанський госпіталь, мешкали жителі спалених сіл. Партизани збудували поблизу десятки землянок. В одній з них розмістився штаб загону. Вершина з Поухом підійшли до штабної землянки. Вартовий пропустив їх до приміщення.
За столом сидів командир загону Коваленко, переглядав якісь папери. Побачивши розвідників, підвівся:
— Мабуть, є якісь важливі новини. Чи не думають ваші «пташки» передчасно випурхнути з гнізда?
— «Пташки» поки що на місці,— відповів Вершина, — але новини є, товаришу командир… Наші скинули десант під селом Рудня — тридцять чоловік. Фашисти убили п'ятнадцять парашутистів. Дванадцять взяли в полон. Доля решти десантників невідома. Полонені перебувають в поліції села Жовтневе.
— Дивно! Ми не мали ніяких повідомлень про десант в зоні діяльності загону! Правда, три дні, як вийшла з ладу рація — ми втратили зв'язок з Великою землею. Можливо, цей десант мав якесь надзвичайно термінове завдання… Що ж будемо робити?
— Насторожує мене цей десант… Серед убитих виявилися жителі села Жовтневе. Їх троє. І всі троє перебували в таборі, в Києві. Це точно. Дружина Павла Грома ходила в табір, розмовляла з пораненим чоловіком, а коли прийшла знову, щоб викупити його, ні Грома, ні інших односельців в таборі вже не було.
— Так ти вважаєш, що цей десант — провокація фашистів? — запитав командир загону.
— Так, — нетвердо відповів Вершина, — насторожує та обставина, що в десанті опинилися ті, які недавно були в полоні.
— Знав я Павла Грома, — сказав командир загону, — чесна і відверта людина, не міг він перейти на службу до фашистів. Навіщо гітлерівцям скидати над селом Жовтневе свій десант і постріляти частину своїх найманців? Не все тут в'яжеться.
— Насторожує ще одна обставина: командиром парашутистів виявився мій давній знайомий, рибалка з Києва — заповзятливий браконьєр! Мені не раз доводилося займатися його не зовсім красивими справами. Я вам колись доповідав про незаконні дії цього рибалки. Я випадково бачив його в Києві, зустрів біля гестапо.
— І говорили з ним?
— Ні, я вдав, що не знаю його. Із розмови Маєра з Зіфертом пощастило дізнатися про підготовку фашистами якоїсь операції «Юберашунг». Говорили, що для її проведення необхідні «ігреки». Маєр заявляв, що «ігреки» в потрібній кількості дасть Саченко. Тут сумнівів не може бути.
— Саченко? Це щось нове. Треба попередити підпільників, хай будуть обережні! Можливо, фашисти довідалися про бойову групу Саченка?
— Про підпілля гестапівці нічого не говорили, мова йшла лише про «ігреки». І тепер цей десант!
— Можливо, фашистська провокація, але з якою метою? Щоб ми виручили «парашутистів» і дали їм можливість діяти в нашому загоні? Навряд…
— Не знаю, товаришу командир, — сказав Вершина, — але історія з цим десантом підозріла! Жаль, що не діє рація. Надовго вона вийшла з ладу?
— Сіли батареї. Хлопці пішли в сусідній загін, там обіцяли позичити, в них є запас батарей. Кілька днів доведеться почекати.
— Як же нам бути з парашутистами? Чекати, вивчати обстановку?
— Так, будемо вивчати обстановку, — погодився командир, — все одно напасти на Жовтневе і виручити десантників ми не маємо можливості. У палаці батальйон есесівців і чимало диверсантів. Я вже не кажу про поліцію. У Старій Гуті теж рота есесівців. І про «пташок» пана Маєра маємо думати. Мусимо все зробити, щоб жодна не змогла вилетіти за лінію фронту. Що відомо про тих «кентаврів»?
— Повинні залишити палац о четвертій годині 5 липня.
— Зміни не передбачаються?
— Наче ні, хоча все можливе.
— План, Іване Петровичу, — мовив командир загону, — розроблений вашою групою, в основному схвалено, хоча мене й насторожують деякі моменти.
— Які? — запитав лейтенант.
— Тривожить мене Кам'яний Ріг, — сказав командир загону, — надто вже небезпечна ця справа! Як ви вважаєте, товаришу Поух?
Той швидко відповів:
— Кам'яний Ріг — чудова знахідка! Для фашистів це буде повна несподіванка! Хоча небезпека є.
— Можливо, краще все-таки розмістити засаду в старих каменоломнях? Там є запасні виходи! А Кам'яний Ріг може стати пасткою. І надії на порятунок не буде ніякої. Ми вам нічим не зуміємо допомогти.
Командир помовчав і впевнено додав:
— Досить заблокувати вихід — і кінець! Загинуть люди, і «пташки» полетять безперешкодно далі, опиняться за лінією фронту. А ми маємо наказ знищити їх будь-що!
— Ні, товаришу командир, — стояв на своєму Поух, — старі каменоломні далеко! Найкраще скористатися Кам'яним Рогом! Ніхто не подумає, що ми там станемо табором.
— Як там твій «німець»? — несподівано запитав Вершину командир загону.
— Працює! «Німцем», товаришу командир, я повністю задоволений, гарного маємо помічника, хоча досвіду в нього ще малувато. Ні, не помилилися ми з вами в цій кандидатурі: хлопець виявився на своєму місці — особливих підозрінь не викликає.
— Особливих? — перепитав командир, і його густі чорні брови на мить збіглися докупи і тут же розійшлися. — А якісь підозріння все-таки є?
— Не підозріння, а скоріше сумніви, — роздумливо відказав лейтенант, — хочуть і нашого «німця» перевірити.
— Як перевірити?
— Не знаю. Просто висловлювалися подібні думки. Конкретно про це мови не було.
— Обов'язково поговоріть з «німцем», — порадив командир. — Хай Кравець візьме його під свій нагляд.
— Не турбуйтеся, товаришу командир, — сказав Вершина. — Тут, я думаю, в нас осічки не буде, а з Кравцем я домовлюся.
— Не знаю, чи варто посилати його до Києва за вантажем.
— Нема кращої кандидатури, — твердо озвався лейтенант, — ми все продумали, все врахували. Такі, як він, рвуться в бій з ворогом, і краще все-таки, як ми, дорослі, будемо керувати ними, вчити, виводити з-під удару, ніж вони діятимуть самі.
У землянці розвиднілося. Вершина глянув на командира загону. Обличчя в нього схудло; ще недавно чорна як смола чуприна прибита сивиною. На широке чоло впали глибокі зморшки.
— Ні, товаришу командир, — сказав Вершина, — тут краще за «німця» ніхто не впорається. Документи справні! Блискуче знання мови. Витримка і спокій. В операції ми використаємо бойову групу Саченка.
— Начальник штабу, товариш Макаров, теж підтримує цю кандидатуру. На операцію піде рота Остапенка. Спасибі білорусам — позичили нам п'ятдесят автоматів, дали патронів, гранат. Якби не білоруси, то дуже нам сутужно було б пережити цю весну! Коли думаєте повертатися в своє господарство?
— Вранці будемо на місці. Там фашисти готуються до операції «Юберашунг», а що воно за «несподіванка» — невідомо.
— І назви вигадують погрозливі: «Скорпіон», «Полоз», «Морок», «Чорна смерть», «Мертва голова». Закінчуйте, товариші, з «чорними кентаврами» і беріться за Консула!
— Може, пощастило на його слід натрапити? — спитав лейтенант.
— Ні, поки що Консул не нагадував про своє існування, але ж він є, чекає слушного моменту. Що іще, товариші,— командир глянув на годинник, — кажіть, бо о сьомій годині до нас повинні прибути білоруські партизани, маємо спланувати спільну операцію.
— Є ще кілька справ, — сказав Вершина, — хоча основне ми вирішили. У стариці біля Круглика на глибині близько трьох метрів лежить катер і дві баржі з боєприпасами. Частину боєприпасів можна підняти на поверхню. Один з моїх помічників натрапив поблизу Льольчиного озера на закопаний танк Т-34. Є можливість зняти з нього кулемет.
— Це цікаво! — пожвавішав командир загону. — Кулемет нам потрібен. А як там москвичі?
— Працюють, слухають Зоряну. А Горюнов та Капустін ведуть спостереження за Татарським островом. Минулої середи через село Жовтневе пройшло на той острів тридцять п'ять машин марки «Дизель». На машинах під брезентом — дерев'яні ящики з якимось обладнанням.
— Зараз основне завдання — школа «Вольф», — сказав командир загону. — Рота автоматників до проведення операції готова. Закінчуйте й ви, ще раз продумайте справу з Кам'яним Рогом. Татарський острів теж не можна лишати без нагляду. Наші розвідники захопили в полон есесівця; він розповів, що в кам'яних підземеллях буде зберігатися нова зброя. Яка — охороні невідомо. Нічого про неї не пощастило дізнатися і нашій розвідці. Велика земля цікавиться Татарським островом. Нам лише відомо, що роботи на острові закодовані під назвою «Прозорий морок». Не було розмови в Зоряній про цей «морок»?
— Ні, бо цей острів, мабуть, не належить до Маєрової парафії. Про «Прозорий морок» фашисти жодного разу не говорили. Про Червону Красуню згадують дуже часто.
— Не пощастило натрапити на решту плану підземелля?
— Поки що ні.
— І про таємниці вашої Красуні теж нічого не вдалося дізнатися?
— Ні, Михаиле Сергійовичу, — відповів Вершина, — надто давно все це діялося.
— Невже нам так і не пощастить проникнути через це підземелля в ліве крило палацу? Адже Сиволап писав у своєму щоденнику, що він проходив з кімнати Червоної Красуні в ліве крило палацу, туди, де була колгоспна комора! Якби ним проникнути в школу «Вольф» через це підземелля, ми змогли б захопити важливу секретну документацію, списки шпигунів, їх фотографії. Йдіть відпочивайте, набирайтеся сили.
— Що нового за останні чотири дні на фронті? — спитав Вершина.
— Тяжко! — спохмурнів командир. — Наступають фашисти… Наші війська ведуть тяжкі оборонні бої, стримують наступ противника. Нам теж треба напружити всі сили, більше допомагати фронту. Підривники нашого загону позавчора на залізничному переїзді Сухиничі підірвали ешелон з танками. Так допомагаємо.
* * *
Фашисти кинули полонених парашутистів у глибокий кам'яний льох. Біля важких дубових дверей ходив вартовий з автоматом, поліцай стояв з гвинтівкою на ґанку. Неподалік бовванів дот з трьома вузькими бійницями. У ньому вдень і вночі чергували біля кулеметів поліцаї. У селі говорили про парашутистів, про страхітливі допити, катування і страту десантників, яку фашисти призначили на найближчі дні. Командира парашутистів, колишнього рибалку, забрали на допит у палац, не дають ні їсти, ні пити, вимагають, щоб розповів про завдання, яке повинні були виконати десантники. До Жовтневого приходили жінки з сусідніх сіл, хуторів розпитати про полонених та загиблих парашутистів.
До Берегових зайшла знайома жінка з села Васківці і, плачучи, розповідала:
— Сусід був у Жовтневому, бачив убитих. І мій Данило серед них. Сам, каже, бачив його — лежав з простреленими грудьми. Так я взяла горілки, прийшла в поліцію просити, щоб віддали поховати на нашому кладовищі. І слухати не хочуть. Кажуть, пізно! Горілку забрали, а мене випхали!
Жінка просила допомогти, розпитувала, чи нема кого знайомого в поліції чи старостаті, щоб дізнатися, чи справді був її чоловік серед загиблих.
— Три місяці пожили ми з Данилом, — розповідала жінка, — перед війною побралися, він саме з армії прийшов, старшиною демобілізувався. Ми з ним ще й до армії зустрічалися… Пішов Данило на фронт разом з вашим чоловіком, їх на пароплаві до Києва повезли. А як німець узяв Київ, прийшла до мене подруга з сусіднього села і каже: «Твій Данило в полоні, у Дарницькому таборі, переказав через наших людей». Добралася я до Дарниці, знайшла Данила. Лежить він в брудному бараці, на гнилій соломі, поранений в ноги — худий, змарнілий, одна шкіра та кості. Я й туди, я й сюди! Підвода потрібна, щоб забрати чоловіка, а де ти її в Києві візьмеш? Тепер отака звістка! Може, хто знає, де поховали… Син у мене росте, мусить же він знати, як жив, як помер і де похований батько!
Юрко пішов у старостат розпитати Щупака про загиблих парашутистів, довідатися, де вони поховані.
Прийшов разом з поліцаєм Скрипалем, який гукнув з порога:
— Пане старосто, накажи Саченку виділити п'ять підвід і десяток візників! Треба привезти дерева на шибениці! Післязавтра німець буде парашутистів до неба піднімати, треба майструвати «самольоти» на дванадцять пасажирів! У вівторок о третій годині дня всіх людей на майдан!
Юрко вирішив при такій звістці не підходити до старости, пішов до Кравця.
— Щось трапилося? — спитав той.
— Парашутистів німці хочуть вішати!
— Знаю…
— Треба ж щось робити, — хвилювався Юрко, — невже ніхто їх не врятує?
Кравець засвітив лампадку, сів за стіл, болісно посміхнувся:
— Темна справа з цим десантом!
— Чому?
— Троє жителів вашого села після полону опинилися в десанті…
— Втекли з полону і пішли до наших!
— Може й таке бути, хоча все це викликає підозру. Загинули вони не в бою, їх просто розстріляли в спину і привезли в село. В одного знайшли шматок німецької газети, тримав для курива. Де б він міг на Великій землі роздобути цю газету? Я переконаний, що цей десант — провокація! Партизани, мовляв, підуть на виручку, а їм треба влаштувати пастку чи дати можливість виручити приречених, аби ті потрапили агентами в загін. Тільки даремно фашисти старалися.
— Значить, повісять?
— Напевне, ні.
— А дерево на шибениці?
— Організують втечу. — Подумавши якусь хвилину, Кравець спитав:
— А мати чому не прийшла? Я ж вас чекаю, домовилися ж сьогодні зустрітися.
— Зранку всіх на майдан вигнали.
— Час не жде! Я певен, що парашутисти і списки комсомольців — ланки одного ланцюга. Отже, піди по матір. Ти теж мусиш бути присутнім при розмові.
Через годину Юрко з матір'ю був у Кравця.
— Чув я, Маріє Федорівно, що ви дали підписку в жандармерії, ніби у вишивальній майстерні не працює жоден комсомолець? — почав той.
— Дала я таку підписку, але в майстерні справді нема жодного комсомольця.
Кравець пильно глянув на Марію Федорівну.
— Ваш син може підтвердити, що мені можна довіряти. Правду я кажу, Юрку?
— Правду, — обізвався хлопець, — ти, мамо, все можеш розповісти Павлу Павловичу.
— Нарешті,— усміхнувся той, — вперше за наше знайомство ти назвав мене по імені та по батькові. Але не будемо витрачати час. Мене, Маріє Федорівно, цікавить, чи була у вашій артілі профспілка?
— Звичайно, була.
— От ви й повинні казати фашистам, що у артілі взагалі не було комсомольської організації; працювали такі, що вийшли з комсомольського віку, а діяла тільки профспілка. Ти, Юрку, теж тримайся цієї версії, як доведеться говорити про комсомольців. — Потім Кравець запитав матір: — Скільки комсомольців зараз працює у вашій майстерні?
— Двадцять два.
— Ви можете принести мені їхні профквитки?
— Можу. Збереглися й книжки членів артілі. Тільки ті документи німцям показувати не можна.
— Чому?
— Там є графа про членство в комсомолі.
— Саме ця графа мені й потрібна. Сьогодні принесіть мені профквитки ваших комсомольців. Я змию непотрібні записи.
Помітивши недовірливу посмішку на обличчі матері, Кравець пояснив:
— Я до революцій був політкаторжанином, тричі тікав з каторги. І один підпільник навчив мене змивати небажані записи в паспортах, робити нові.
Біля хати Берегових зупинився горбатий «опель» Маєра. Леся першою побачила машину, кинулася на горище. На подвір'я зайшов водій:
— Юрген, ти мусиш зараз же бути в палаці.
Перед ворітьми палацу «опель» зупинився, просигналив, і вартовий в чорному мундирі не кваплячись пропустив машину на подвір'я. Водій поставив її під старими липами поряд з зеленими приплюснутими танкетками і привів Юрка на другий поверх, де раніше був кабінет голови колгоспу, сказав лисому офіцеру:
— Гер штурмфюрер, Юрген Берг прибув, прошу доповісти геру штандартенфюреру…
Той підвівся із-за столу:
— Заходь, гер Маєр чекає!
У кабінеті за великим столом сидів Маєр, збоку у кріслі читав газету Зіферт. Голова у Зіферта забинтована, під очима набряклі сині, аж темні, кола. Зіферт на привітання Юрка кивнув і зневажливо глянув на юнака. Юрко відвів погляд від Зіферта і зупинився серед кабінету. Маєр із співчуттям глянув на хлопця.
— Юрген, — сказав він, — нам потрібна твоя допомога. У полон потрапив командир десантників. Зрозуміло, що більшовики не будуть даремно закидати в наш тил своїх парашутистів. У них є завдання. Парашутисти мали рацію і радиста. Ти знаєш, Юрген, що таке рація?
— Ні, пане…
— Рація — це радіопередавач, розумієш?
— Так, пане полковнику.
— Радист загинув, а рацію і шифр командир парашутистів сховав у лісі. Знаєш, Юрген, що означає шифр?
— Ні, пане полковнику!
— Шифр — це умовні знаки, що використовуються при секретному листуванні. Нам потрібні рація і таємниця шифру. Ми допитували парашутистів та їх командира, але вони мовчать. Це — фанатики! Парашутисту не дають води. Його мучить спрага. Ми обіцяємо напоїти, обіцяємо зберегти життя, але при умові, що він повідомить про рацію і шифр, назве адреси явок, паролі… Ти, Юрген, повинен чергувати біля цього парашутиста. Наш перекладач захворів. Ти знаєш російську мову, і якщо він згодиться відповісти на наші запитання — твій обов'язок повідомити штурмфюрера пана Шульца, що сидітиме в моїй приймальні. Ти не повинен поїти парашутиста ні за яких обставин!
Маєр натиснув на дзвінок, і до кабінету зайшов лисуватий штурмфюрер.
— Гер Шульц, — наказав Маєр, — проведіть нашого юного друга в камеру № 1.
Спустилися в підвал, який було поділено на камери. Біля дверей, оббитих залізом, стояв міцний есесівець з маленьким трикутним обличчям, густо всіяним ластовинням. Він завів Юрка в камеру, де на дощатих нарах лежав зв'язаний білявий парашутист.
У кутку горіла запилена електрична лампочка. Посеред камери на масивній табуретці стояли відро з водою та алюмінієва кварта.
Есесівець підійшов до відра, набрав води, смачно напився:
— Смачна і холодна вода! Ця вода смачніша за вино! Особливо коли тебе мучить спрага! — Есесівець зневажливо глянув на парашутиста і сказав Юрку — Передай йому, що він тоді нап'ється холодної і смачної води, коли візьметься за розум і розповість, де рація, шифр…
Парашутист лежав на спині з заплющеними очима. На його давно не голеному обличчі пробігала судома.
— Гаразд, — говорив есесівець, — вони взагалі не бажають розмовляти. Яка стійкість! Захоплююче видовище! Жаль, що ніхто не побачить цієї стійкості! Я зворушений! Більшовик, звичайно, хоче пити, він просто вмирає від спраги. Але я не маю права дати йому ні краплі води, проте зробимо йому послугу… — Есесівець набрав у кварту води і вилив на груди. — Чудовий, освіжаючий душ, — а потім до Юрка — Води полоненому не давати! Хай швидше робить вибір між життям і смертю. Спрага буде для нього гарним порадником. Якщо забажає говорити про свої таємниці — повідомиш мене або штурмфюрера Шульца. У мене, крім нього, є ще й інші…
Фашист вийшов, зачинив за собою важкі двері.
Юрко оглянув камеру. У кутку помітив ще одну табуретку, сів, поклав руки на коліна. Парашутист, як і раніше, лежав з заплющеними очима. На протилежній від дверей стіні заґратоване вікно. За вікном ростуть кущі жовтої акації. Нарешті парашутист розплющив очі, і його погляд зупинився на Юркові. Сонце зазирнуло в камеру, і по кам'яній підлозі забігали золотаві зайчики. Сонячний промінь впав на обличчя в'язня, на брудний, закривавлений бинт, яким була перев'язана голова.
— Пити! Води!.. — застогнав парашутист.
Юрко згадав попередження Кравця, застереження Маєра, зневажливий погляд Зіферта і відчув, що його підстерігає небезпека.
— Води… — знову прохрипів поранений.
А в Юрковій голові тривожаться думи: як же бути? Дати пораненому води… Але ж наказ… Звідки дізнаються фашисти? Двері зачинені, у вікно ніхто не зазирає… А що, як десантник ворожий агент? Невже фашисти скинули над Руднею своїх, перебили половину, захопили решту в полон, — і це лише для того, щоб перевірити, хто такий Юрген Берг? Ні, тут і дурневі зрозуміло, що такої перевірки ніхто влаштовувати не буде! Але ж недаремно Маєр суворо наказав не давати й краплі води цьому полоненому. Все це не так просто! Може, десь у стіні камери є непомітна шпарка, і крізь неї стежать?
Ще раз оглянув стіни. Не видно жодної шпарки.
Поранений не просив більше води, лише скреготів зубами, щось шепотів.
До камери ввійшов есесівець з трикутним обличчям, запитав:
— Мовчить комісар?
— Просив води.
— Не давай! Хай здихає, все одно їх скоро повісять. Есесівець підійшов до пораненого, зірвав з голови бинт, кинув на підлогу:
— Бандит! Через таких фанатиків триває війна! Якби не комісари — війні б давно був капут і наше військо сягнуло б Уралу. Комісари воюють самі і примушують інших.
Юрко глянув на парашутиста. Із розсіченого лоба потік струмочок крові. Полонений не застогнав, навіть не скривився.
— Навіщо ви так? Він же поранений!
Фашист байдуже махнув рукою і вийшов.
Десантник лежав із закритими очима і, здавалося, не подавав ніяких ознак життя. Юрко вибіг в коридор і гукнув есесівцю:
— Поранений помер!
— Для нього, — озвався фашист, — це не такий вже й поганий вихід! Краще померти від спраги, ніж теліпатися в зашморгу!
Юрко вийшов на другий поверх, увійшов до приймальні Маєра.
— Що трапилося? Чому ти залишив своє чергування? Невже комісар погодився розповісти про свої таємниці? — спокійно спитав Маєр.
— Поранений перестав дихати, він вмирає!
— Просив води?
— Так, пане Маєр!
— Сподіваюся, Юрген, що ти не виконав його прохання, хоча тобі й жаль було пораненого.
— Так, пане Маєр!
— Скажи, Юрген, ти хотів би його напоїти?
— Звичайно! Не можу дивитися на муки.
— Що ж, я дозволяю тобі це зробити. Іди і дай йому води.
Юрко повернувся до камери, прислухався. Ні, він живий, дихає.
— Зараз я напою вас, — проказав хлопець.
Десантник не ворухнувся. Хлопець набрав води, підніс до спраглих вуст і влив трохи в напіврозтулений рот.
Поранений жадібно ковтав. Випив кухоль води, розплющив очі, прошепотів:
— Спасибі тобі, товаришу!
Полегшено зітхнув, випростався на нарах. Дихання стало вільнішим, порожевіли губи. Запитав кволо:
— Хто ти, хлопчику? Як ти сюди потрапив? Чого сидиш біля мене?
— Я знаю німецьку мову. І мені наказано чергувати біля вас, а якщо ви захочете поговорити з паном офіцером, то я йому повідомлю.
— А ти поліцай?
— Ні, я знаю німецьку мову.
— Звідки ти знаєш німецьку мову? Чи, може, ти німець?
— Так, я тутешній німець. Фольксдойч! — твердо відповів Юрко.
— Зрозуміло, — промовив поранений, — значить, ти німець! Але ти маєш добре серце. Спасибі, що напоїв мене! Дай мені ще трохи води — палить у грудях і губи шерхнуть. Як били — боліло, а спрага пече… Як тебе звати?
— Юрко.
— У мене теж є син, у сьомий клас перед війною перейшов. До війни ми жили в Києві… В цьому селі я був не раз, приїздив ловити рибу. Гарні тут місця. І риби в Прип'яті багато. А де твій батько?
— На фронті.
— І я майже рік був на фронті, всього надивився. Поранило мене під Вінницею, у полон потрапив. Пекло!.. Люди мерли, як мухи. Утік, оклигав трохи, підлікувався — вийшов до своїх. Чую — набирають людей в десантники, мають закидати їх в тил під Київ. А я ці місця знаю… І потрапили в засаду, оточили нас фашисти, захопили в полон… Контузило мене гранатою, осколком шкіру на голові розпороло. А ти, виходить, Юрку, фашистам служиш?
— Ловлю рибу для коменданта, бо якось треба жити… Всі люди працюють…
— Розумію. Окупована територія! Народ під фашистами опинився і мусить коритися «новому порядку», бо що вдієш проти озброєних ворогів? Не захочеш — розстріляють! А жили люди, як у раю… Послухай, хлопче, моєї ради, ти ще не знаєш життя, а війна й тебе затягла на глибоке, закрутила, відносить од берега. Може так занести, що й не вернешся.
— Від якого берега? — запитав Юрко.
— Жаль мені тебе, бо маєш добре серце, а можеш пропасти. Що ти скажеш, як прийдуть наші, про свою службу у фашистів? Тримайся від них подалі. Не стань на шлях зради, щоб не було на твоїх руках і краплі чиєїсь крові, бо вона не відмивається. І зрада ніколи не прощається. Я кажу правду. Нащо тобі було записуватися в ті фольксдойчі, нащо признався фашистам, що ти німець?
— Я ж справді німець, і чому я мушу відмовлятися. Хіба злочин бути німцем?
— Дивися, як знаєш… — холодно зронив поранений, — тільки щоб не довелося жалкувати! Прийдуть наші — і не буде ні честі, ні довіри, бо ти служиш окупантам.
Юрко мовчки слухав, не заперечував, не захищався. Правду він каже. Зраднику ніколи не буде прощення!
— Нелегко вижити на окупованій території,— вів далі парашутист, — тут рабство. І ці люди не винні. Хто міг думати, що німець до Москви підійде? Ворог другий рік нашу землю топче. Часто я думаю: як же так сталося, що фашисти на нашу землю вдерлися? І нічого не можу збагнути. Одне знаю: треба боротися з окупантами, нищити їх і вигнати з нашої країни. І тут треба бути нещадним і до гітлерівців, і до тих, хто їм прислужує, хто став зрадником. — Парашутист підняв голову, попросив: — Дай ще, хлопчику, води. Ніяк не можу напитися. Ти вже пробач, що набридаю!
Юрко напоїв білявого, той, полегшено зітхнувши, прошепотів:
— Спасибі!
І тут же запитав:
— Що на фронті діється? Нічого не чути?
— Нічого ми не знаємо, ні газет, ні радіо в селі немає. Тільки й того, що хтось розповість. Недавно гер Маєр казав, що німці скоро візьмуть Сталінград, захоплять Урал — і війні кінець. Зараз фронт нібито під Сталінградом та на Дону…
Поранений скрутив дулю, поворушив на нарах зв'язаною рукою:
— Оце фашисти будуть мати, а не Сталінград! І Уралу німцю не бачити, як своїх вух. Отак можеш і передати Маєру. Він же доручив тобі розповісти йому все, що я тобі казатиму. Не візьме німець Сталінград і Волгу не перейде! Москву взяли? Ленінград захопили? І думають про Урал. А чи знає той Маєр, що й за Уралом наша земля? І від Уралу до Владивостока — ой як далеко! Ти, Юрку, не слухай гітлерівців. Не вір їм. Ніколи вони не осилять нашу країну. Я бачив, як німці драпали з-під Москви, тонули і замерзали в снігах. Скоро знову тікатимуть. Жаль, що ти нічого не знаєш про становище на фронті.
— Трохи знаю, — озвався Юрко, — читав я недавно газету «Нове українське слово», її в Києві видають, але та газета ще в квітні надрукована. Так у зведенні головної квартири фюрера повідомлялося про успішний наступ німецьких військ. І доктор Геббельс виступив з статтею про рішучий наступ німецької армії. Пілоти «Люфтваффе» здобули перевагу в повітряних боях під Воронежем. Успішно триває наступ німецьких частин на Волховському фронті.
Парашутист скривився, похитав головою:
— І тобі, Юрку, не соромно, що ти, як та папуга, повторюєш теревені фашистських пропагандистів? Ти ж славний хлопець. Фашисти заборонили тобі поїти мене, а ти не злякався — напоїв поранену та знесилену людину. Ти переміг страх і зробив те, що мусить зробити кожна чесна людина. Треба бути фашистом, щоб не дати пораненому води. Ти ж не такий! Ти ж наш, радянський, а починаєш скрекотати з чужого голосу. Не годиться так, хлопче. Ти ж, мабуть, комсомолець?
— Ні…— заперечливо похитав головою хлопець.
— Чому?
— Не встиг вступити, почалась війна.
— От бачиш, — пожвавішав парашутист, — не встиг вступити. А якби встиг? Як би ти тоді поводився? Кажеш, що твій батько на фронті. Може, він поліг смертю героя, до кінця захищав рідну землю, а його син став фашистським прислужником. Чи не так? Твій батько захищає тебе, а ти спокійно вимовляєш «головна квартира фюрера». Знайшов ти собі фюрера. І слухати соромно. Як ти так можеш, хлопче?
Слова про батька схвилювали Юрка. Він відчув, як його очі наповнилися слізьми, а в горлі підступно залоскотало. І поранений, його закривавлене обличчя, проникливі очі ніби розпливлися в сірому тумані.
Хлопець схопився з табуретки, підійшов до заґратованого вікна, задивився на кущі акації, намагаючись заспокоїтися. «Ні,— думав Юрко, — не годжуся я у розвідники, не з моїм характером братися за цю справу. Послухав десантника і розкис. Але він каже правду, нічого не випитує, не провокує, говорить так, як думає. Помилився, мабуть, Кравець. Це наш десант. Наші люди. І командир парашутистів наш. Тільки нічим я йому не можу допомогти… Бридко грати роль фашистського запроданця, хоча мушу її сьогодні зіграти до кінця…»
Сонце зайшло за хмару, в камері зразу посутеніло. Юрко витер очі. Він мусить триматися, поводитися як справжній фольксдойч.
На нарах зашаруділо. Юрко не повернувся, дивився в шибку. І раптом у ній, як у дзеркалі, побачив парашутиста; той, наче вуж, підняв голову, хитро посміхався. Здавалося, він зарегоче, радітиме, що довів свого довірливого співрозмовника до сліз. Кравець казав правду — не так розумом, як серцем, збагнув хлопець: цей білявий — запроданець, провокатор! Як був браконьєром, злодієм, злочинцем, так ним і лишився. Тільки тепер за паскудніше ремесло взявся.
Хоча білявий опустив голову на нари, але Юрко запам'ятав його лукаву посмішку. Отак зневажливо дивиться на свою жертву хижак, загнавши її в пастку. Тільки даремно радіє провокатор. Він гадає, що Юрко поїть його з власної волі, всупереч наказу фашистів. Нехай…
— Не хвилюйся, товаришу, — почувся заспокійливий голос білявого, — не треба соромитися сліз. Твої сльози святі, бо ти плачеш за своїм батьком, воїном, захисником рідної землі! Десь і за мною отак плачуть діти, чекають батька — і ніколи не дочекаються. Тільки за нами не треба плакати! Ми — солдати!
— Я не плачу, — відійшовши від вікна, відказав Юрко, — просто боляче стає, коли бачиш, як гинуть люди.
— Як прізвище твого батька? — запитав білявий.
— Береговий.
— Василь Іванович! Так я ж його добре знав. Не раз по чарці випивали. Я часто бував у вашому селі, ловив рибу, ходив на полювання. Він комірником працював у колгоспі. Порядна людина. Василь Іванович колись навіть ночував у мене в Києві, пригощав моїх діток медом. А тепер ти мене, спасибі, водою напоїв. Не журися, хлопче! Може, повернеться твій тато! Треба надіятися на краще. Я потрапив у Дарницький табір для військовополонених разом з своїм товаришем. Мене поклали на світанку в приміщення, де лежали померлі від ран та голоду, і вивезли на кладовище. Так я домовився з лікарями. Чудові люди, наші радянські лікарі, не думали про себе, а, як могли, рятували приречених на смерть.
Мій товариш побачив мене серед померлих, попрощався зі мною. У той же день прийшла в табір моя дружина, принесла передачу, — він і розповів їй, що я помер, що відвезли мене на кладовище.
Прийшла дружина додому, плаче, заходить у кімнату, а я дома! Вона знепритомніла від несподіванки…
Юрко мовчки слухав білявого, відводив очі, намагався не зустрічатися поглядом. «Клятий провокатор, — думав хлопець, — нема в тебе ні честі, ні совісті. Намагається отак підступно залізти в душу, випитати, підвести під загибель. Бач, розпитує, чи ти комсомолець? І навчає подалі тікати від фашистів. Застерігає, щоб не став зрадником, бо прийдуть наші — запитають».
До чого ж підлі та підступні люди! Що примусило цього білявого піти на службу до фашистів? Гроші, підлість, ненависть? Хоче ввійти в довіру, вивідати Юркові думки. Мабуть, Маєр вирішив перевірити свого «компаньйона», дізнатися, чим він дихає. Хай перевіряє! А що було б, якби він, Юрко, повірив цьому білявому? І хоча б єдиним словом дав зрозуміти, що зневажає і ненавидить фашистів? І подумати страшно про наслідки подібної розмови. Нікого б Маєр не пожалів, всіх би наказав розстріляти. І все це могло б трапитися через одне необережне слово. Спасибі Кравцеві, попередив та переконав! Даремно старається білявий, нічого йому Юрко не розповість зайвого і виду не подасть, що розгадав його наміри.
В'язень відчув зміну в Юрковому настрої, неспокійно засовався на нарах, допитливо зиркнув на хлопця, сказав довірливо:
— Ти наче образився на мене, чи, може, набридло сидіти в цій камері? Коли я щось не так сказав — не гнівайся. Я не хотів тебе образити. Але раджу тобі, як рідному синові, тримайся подалі від фашистів. Твоя дружба з окупантами добром не кінчиться.
Білявий підвівся, витягнув голову, поворушив нею, розправив м'язи, спитав:
— Котра зараз година?
— Не знаю. Вечоріє.
— Чи правда, що нас німці вішати надумали? Мені цей миршавий есесівець з пацючою пикою показував на мигах, мовляв, чекає на тебе зашморг, скоро на вірьовці теліпатимешся.
— Не знаю.
— Страшно все-таки вмирати. І не в бою, коли поряд з тобою друзі, товариші, а серед чужих, на шибениці! Та що вдієш? Потрапив наш десант прямо на засаду!.. Жаль, що ми не виконали завдання командування! Слухай, Юрку, — раптом пошепки заговорив білявий, — я знаю — мені нема звідси виходу! Ніхто мене не порятує, не захистить від фашистів. Прошу тебе іменем твого батька, фронтовика, такого ж бійця, як я, іменем загиблих парашутистів — виконай моє останнє доручення! Ми загинемо, а наше завдання необхідно виконати! Від цього залежить життя тисяч наших людей! Палац, в якому ми зараз знаходимося, необхідно знищити! Це завдання нашого командування! Фашисти звили тут страшне кубло!
Парашутист замовк, він важко дихав і широко відкритими очима дивився на Юрка. Трохи перепочивши, запитав:
— Ти знаєш Саченка Івана Лукича?
— Знаю.
— Якщо фашисти тебе відпустять, ти мусиш піти до нього і повідомити, що вантаж, він знає, про що йтиме мова, закопано в лісі поблизу села Рудні, під розчахнутою березою біля містка. Там лише одна береза. Поряд з нею осокір, а на осокорі — гніздо лелеки. Як не зумієш знайти Саченка, підеш до лікарки Оксани Василівни Потужної, розповіси їй про вантаж. Вона знає, що робити далі. Пароль: «Привіт вам від Степана Сокольця». І відповідь на пароль: «Передайте привіт і Степану Калістратовичу!» Запам'ятав?
Юрко, слухаючи, байдуже дивився в темне заґратоване вікно і відчував, як крижаний холод війнув по спині, закрався в серце, стуманив свідомість.
— Чого ти мовчиш, — запитав парашутист, — злякався? Нема чого боятися. Ти ж нічим не ризикуєш. Не хочеш, не йди ні до Саченка, ні до Потужної. Я тобі нічого не розповідав, а ти нічого не чув! Чи зумієш ти виконати моє прохання? Чи зможу я вмерти з спокійною совістю?
— Треба подумати, як мені бути, — відповів тремтячим голосом Юрко, — все це не так просто, як ви думаєте!
— Я й не думаю, що це так просто, — погодився парашутист, — тут теж потрібна мужність! Дізнаються про моє доручення фашисти — повісять! Але вантаж необхідно взяти…
В ту хвилину до камери зайшов есесівець з трикутним лицем, поглянув на відро з водою, запитав:
— Ти давав комісару пити?
— Так.
— Відважився порушити наказ?
— Пан Маєр наказав напоїти цього парашутиста.
— Гаразд, ти вільний! Зайди в канцелярію по перепустку на право виходу з палацу.
Юрко вийшов у коридор. У грудях несамовито стукотіло серце Зараз все вирішиться! І життя його родини, і життя Лесі, Женька, Галини Іванівни! І доля Саченка та Потужної…
Вийшов на другий поверх, зайшов до приймальні Маєра, спитав лисуватого фашиста:
— Пане штурмфюрер, чи можу я одержати перепустку на вихід з палацу?
— Звичайно, — люб'язно посміхнувшись, відповів той і простягнув перепустку:
— Тримай! І вручиш її вартовому при виході з палацу. Бажаю тобі успіху.
— Гер штурмфюрер!
— Що ти хочеш?
— Мені потрібно поговорити з гером Маєром.
— Будь ласка. Зараз я доповім.
Маєр сидів за столом. За іншим, трохи меншим, Зіферт переглядав якісь папери. Маєр, глянувши на Юрка, байдуже запитав:
— Як повівся парашутист? Він нічого не розповів тобі про рацію та шифр?
— Ні, пане Маєр, — відповів Юрко, — навіть не згадував.
Обличчя Маєра витяглося, посуворішало, очі стали злими, колючими, настороженими, він довгим важким поглядом недовірливо дивився на Юрка.
— Парашутист весь час мовчав? — допитувався Маєр. — Нічого тобі не розповів, навіть не згадував про рацію? Так?
— Так, пане Маєр.
Зіферт перестав переглядати папери і зацікавлено зиркнув на хлопця; на його обличчі з'явилася лукава посмішка, як у білявого, що побачив Юрко в шибці заґратованого вікна.
— Пане Маєр, — почав Юрко і відчув, як язик його дерев'яніє, важчає, а горлянку стискує несподіваний спазм, — полонений говорив про якийсь вантаж.
— Про який вантаж? — поспішно запитав Маєр.
— Не знаю, пане Маєр, — відповів Юрко, — я не став його розпитувати. Він лише сказав, де сховано вантаж і кому я маю про це доповісти.
— Кому ж ти повинен доповісти? Партизанам? Так?
— Ні, пане Маєр, — поволі, ледве володіючи язиком, озвався Юрко, — про партизан взагалі не було ніякої мови. Парашутист сказав, що про вантаж я мушу повідомити голову громадського господарства Івана Лукича Саченка або лікарку Оксану Василівну Потужну. Маєр взяв олівець, розгорнув блокнот:
— Зараз я запишу твоє повідомлення. Виходить, що Саченко бандит, а лікарка Потужна з ним заодно. Нікому не можна вірити. Довкола підступні вороги! Що ще говорив цей розбійник?
— Він сказав, що коли я прийду до Саченка або до Потужної, то мушу назвати пароль.
Маєр схвально кивнув головою:
— Чудово, Юрген! Тобі просто пощастило. Парашутист розповів надзвичайно важливу таємницю. Який же пароль ти мусив назвати Саченку або Потужній?
— Одну хвилинку, пане Маєр, зараз я пригадаю. Пароль звучить так: «Привіт вам від Степана Сокольця». І відповідь: «Передайте привіт Степану Калістратовичу».
— Що ж говорив парашутист про вантаж? — допитувався Маєр. — Де сховано цей вантаж? Що тобі розповів про це комісар?
— Його закопано поблизу містка, на дорозі в Рудню, під березою. Там лише одна береза. І поряд осокір з лелечим гніздом.
— Це все? — озвався Маєр.
— Все, пане полковнику! Ще він казав, що німці ніколи не візьмуть Сталінград! І ніколи їм не захопити Урал.
— Що ж, Юрген, — схвально промовив Маєр, — ти виконав завдання, повівся як справжній солдат великого фюрера.
Гестапівець згорнув блокнот, поклав на стіл ручку:
— Як ти вважаєш, Юрген, чому цей комісар довірився тобі, не побоявся, що ти про все розповіси нам?
— Цей парашутист, пане Маєр, часто бував у нашому селі, він рибалка, знав мого тата — от і вирішив, мабуть, попросити мене, щоб я пішов до Потужної та Саченка. Він дуже довірливо поставився до мене, переконував подалі триматися від німців. Він вважав, що я свій, радянський!
— Мабуть, що так, — погодився Маєр, — і прорахувався. Можеш бути вільним, Юрген, і спокійно відпочивати. Дякую за успішне виконання мого доручення.
— Один момент! — Зіферт відсунув газету. — Я теж хочу поговорити з нашим юним другом. Слухай, Юрген, як же це так? Мені важко збагнути твою поведінку, я просто її не розумію. Ти вчився в радянській школі, носив червону краватку піонера, мріяв, мабуть, бути червоним командиром, героєм, а тепер виходить, що ти вірою й правдою служиш ворогам своєї Батьківщини. Виходить так: чиє зверху, тому я й слугую! Адже ти зрадив своїх! А буде тяжко — зрадиш і нас!
— Пане Зіферт, — почав поволі Юрко. — Мені дуже важко відповісти на ваші запитання.
— Чому? Можливо, тобі неприємно на них відповідати, але я солдат і звик називати речі своїми іменами. Зрада є зрада! Ти зрадив свою Вітчизну. А де гарантія, що ти не зрадиш нас?
— Тут інша справа, пане Зіферт!
— Не розумію!
— І я нічого не розумію, пане Зіферт! Є речі, які неможливо збагнути. Я вже говорив колись про це пану Маєру. Це було в той день, коли я вперше побачив на майдані німецьких танкістів. Я побачив їх, почув їх розмову, і моє серце полонила тепла хвиля. Я дивився на них і думав: «У цих людей тече в жилах така ж кров, як і в мене! Це мій народ! Я і вони — одне ціле!» Чи можна збагнути такі речі, пане Зіферт?
Юрко опустив голову, замовк. Кілька днів тому він прочитав в окупаційній газеті статтю Геббельса «Голос крові» і тепер переказував її зміст.
— Це, Юрген, голос крові,— урочисто промовив Маєр. — Я розумію твоє почуття! Ти справжній німець. Я оголошую тобі подяку за сумлінне виконання своїх обов'язків. Ти вільний.
Юрко вийшов з палацу і побрів додому. На вулиці зустрів гурт жінок, які поверталися з поля, побачив їх осудливі погляди. А одна з них сказала:
— Отаке молоде, а вже набралося по зав'язку! Що воно буде далі? Батько був чесною людиною і мати, а воно…
Щоб не потрапляти людям на очі, Юрко звернув на стежку, пішов городами. Хто ж виграв цей поєдинок? Він чи Маєр? Невже він прорахувався і виказав гестапівцям підпільників Потужну та Саченка? А що, як помилився? Що тоді скаже лейтенант? Уявив стривожене обличчя Вершини, почув його розгніваний голос: «Та як же ти міг розповісти про Оксану Василівну? Скільки разів вона тебе лікувала, а ти віддав її до рук гестапівців? А Саченко? У нього ж троє дітей! Ти подумав про них?»
Коли Юрко ввійшов у хату, Леся стояла біля столика, чистила картоплю на вечерю. Вона радісно спитала:
— Прийшов?
Але, глянувши на нього, затривожилась:
— Що з тобою? Ти, мабуть, хворий! Обличчя бліде… Я ще тебе таким ніколи не бачила! Що трапилося?
— Стомився!
— А де ж ти був?
— У Маєра!
— Ну й що?
— Страшно, Лесю, й говорити! Дай я сяду, бо нема сили, голова йде обертом!
— А що таке?
— Довго розповідати і страшно!
— А ти розкажи, і тобі легше стане.
Юрко розповів про чергування біля парашутиста. І чим далі Леся слухала його розповідь, тим більше блідло її рум'яне личко. Нарешті вона не витримала і запитала тихо, ледве чутно:
— І ти сказав Маєру про Оксану Василівну? І про Саченка? Тепер же вони схоплять їх і повісять! Треба зараз же бігти до лікарки і попередити, хай вона скоріше тікає до партизанів. Я піду! Тобі краще тепер на вулиці не з'являтись.
Юрко безнадійно махнув рукою:
— Пізно, за лікаркою та Саченком фашисти вже встановили пильний нагляд. Підеш і загинеш! І їх не врятуєш….
— Краще вмерти, ніж знати…
— Що знати?
Леся помовчала, потім сказала:
— Краще вмерти, ніж знати, що через тебе загинули наші люди! І ти міг їм допомогти і не допоміг!
— Почекай!
— Чого чекати? Ти хочеш подивитись, як будуть вішати Оксану Василівну та Саченка? Як же ми після цього будемо жити на світі? Ні, Юрку, — схвильовано говорила дівчина, — треба щось робити! Я піду до лікарки! її обов'язково треба попередити! А вона хай попередить Саченка! Ти ж розумієш, що ми з тобою стаємо зрадниками!
— Не турбуйся! Ти тут ні при чому! За все відповідаю я! Якщо помилився, то я застрелюсь!
— Таке й скажеш — застрелюсь! А як я буду жити?
— А до чого тут ти? Я винен, то й буду відповідати!
— Що ти все я, я, я? А я? Хіба ми не домовилися, що ми на все життя будемо друзями? А про матір ти подумав?
— Про все подумав! Ніби все зважив, а серце мало не розірветься… Невже я помилився? Невже цей парашутист наш?
— А що, як він провокатор?
— Тоді я діяв правильно! І ніякої шкоди ні Оксані Василівні, ні Саченку не завдав! Так, я переконаний, що той парашутист — провокатор! Але ти сама подумай: чи могли фашисти скинути над Чорним лісом десант, перестріляти стільки людей, підіслати провокатора під виглядом парашутиста, щоб перевірити мене? Нічого не можу зрозуміти!
— Який же ти боєць, коли думаєш кінчати поєдинок з ворогом самогубством? — спитала Леся. — Ти ж сам недавно переконував мене, що треба бути мужнім, мати силу волі, витримку. Заспокойся! Треба все продумати, а потім робити висновки. Я певна, що парашутист — провокатор!
— Ти так вважаєш?
— А ти хіба ні? Тебе прислав Маєр, ти фольксдойч! А він довіряє тобі отаку таємницю!
— У нього не було виходу! Їх мають всіх стратити! І він це розуміє! Він і тата мого знає, казав, що Береговий — чесна і справедлива людина! І довірив мені таємницю! І так можна думати…
— І все одно він провокатор! — стояла на своєму Леся.
— Чому ти так вважаєш?
— Якби він був наш, він би не назвав прізвища двох підпільників — Саченка і Потужної. Навіщо обох ставити під удар? Він мусив був би назвати лише одне прізвище! Просто фашисти вирішили перевірити тебе і організували цю комедію! Правда?
— Не знаю! Як не міркую, а все одно нічого не можу збагнути!
— Треба переконатися, хто виграв цей поєдинок. Не переживай, Юрку, заспокойся!
Коли стемніло, до хати зібралася вся родина. Завісили вікна ковдрами, засвітили каганець.
— На майдані поставили шибениці,— почала журливо мати, — фашисти хочуть повісити полонених парашутистів. Страту призначили на післязавтра. Уже й оголошення є біля старостату. Всім жителям села наказано бути на майдані.