З хвилюванням підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим сильніше билося моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…
І раптом — ого–го–го–го–го!… Я побачив Кукурузо. Живий і неушкоджений стояв він на березі, висунувши з кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений, і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо! Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутися і обійняти його на радощах, але я стримався. Я лише штовхнув його в плече і спитав:
— Ну як? Як ти тут?
— Нічого, — ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшись рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було–о-о…
— Що?! — Запитав я як ні в чому не бувало, ніби й не підозрював нічого.
— Та все одно, ти не повіриш, подумаєш, що я брешу…
— Ну?
— Пірати на мене напали вночі. Ось тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті! Думав, що загину. Ось бачиш… — Він тицьнув пальцем у подряпину на щоці, потім задер сорочку і показав синець на боці.
— Ну? Ну? — З нетерпінням запитав я. — Як же це було?
— Почекай. Я все по порядку… — І Кукурузо почав розповідати мені те, що ви вже знаєте.
Коли ж він дійшов нарешті до опису бійки з незнайомцем — як той брикнув Кукурузо, як потім впав на нього і почав дряпатися, — у мене в животі раптом щось засміялося, прощекотало в горлі і вирвалося з рота коротким хихикаючи. Кукурузо ображено хмикнув:
— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смешочкі. Спробував би ти.
— А ну повтори ще, як все було — про цю бійку, — попросив я. Кукурузо повторив. Я похитав головою, зітхнув і сказав:
— Це я був.
Кукурузо вирячився на мене як баран на нові ворота, потім мовчки склав дулю і підніс до мого носа:
— На!
Я відвів його дулю і повторив:
— Це точно був я… Дивись. — Я відвернув штанину і показав на нозі під коліном здоровенну садно. — Твоя робота.
І я розповів йому все, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки очима кліпав.
— Так виходить, що це… що це… ми з тобою билися?… А мені здалося, що був хтось здоровенний такий…
— А мені, думаєш, немає. Прямо велетень! Ми глянули один на одного і засміялися.
— Ось здорово!…
— Ось це так!
- І як я міг не впізнати тебе?
— А я?
— Хоч би слово сказав.
— А ти чого ж як води в рот набрав?
— З переляку.
— «З переляку»!
— А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?
— Не вилазив.
— А куди ж він подівся потім?
— Зник кудись. Поїхав. Я на дерево з переляку махнув — всю ніч, як мавпа, на гілці просидів, до світанку. І очей не стулив. Тільки як розвиднілося, вниз спустився та подрімав небагато.
— А чого він приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Вже не в гості до мене, у всякому разі.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
— Чув, звичайно. У мене в животі навіть тенькнуло.
— Може, це вбивця небудь жертву свою втопив. Або злодій скарб ховав… А?
— Хто його знає. Пішли глянемо, що там робиться.
— А ти хіба не дивився ще?
— Не встиг. Тільки зібрався — як ти приїхав. Та й з берега погано — там очерет густі дуже. На човні треба.
Ми сіли в човен і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі був незнайомець. І хоч був ранок і світило сонце, серця наші бились тривожно — ми не знали, що нас чекає там, за очеретами. А що, якщо справді щось жахливе… Я гріб, а Кукурузо сидів на носі, вдивляючись вперед. Човен повільно обгинала прибережні очерети. Мені через очеретів ще нічого не було видно, коли Кукурузо раптом вигукнув:
— О!… Все ясно!
Я натиснув на весло і через секунду побачив сам: на темній воді гігантським пунктиром біліли поплавці великий рибальської мережі.
— Так ось воно що! Ось що шубовснули у воду! Ти прав, Кукурузо. Це був пірат. Справжнісінький пірат. Браконьєр.
О, ми знали, ми добре знали, що це таке — браконьєр! Браконьєр — це не мисливець, це не рибалка, це лиходій, вбивця. Я пам'ятаю, як одного разу взимку дід Варава привіз додому на санях смертельно пораненого лосеняти. Якийсь браконьєр підстрелив його, але зауважив мисливців і втік. Лосенок лежав нерухомо, і лише губи в нього тремтіли, ніби він хотів щось сказати, і очі дивилися зі смертельною тугою, здавалося, ось–ось заплачуть. Я і зараз бачу ці очі. Як не намагався дід Варава — врятувати лосеняти було вже неможливо…
Ми ненавиділи браконьєрів. Ловити рибу великою мережею було браконьєрством. Це не була спортивна ловля. Це було хижацьке, розбійницьке винищення риби. Ми добре знали це.
— Ну що? Що ти скажеш? — Запитав Кукурузо. — Хто це міг бути?
— Не знаю. Невже хтось з нашого села?
— В усякому разі, браконьєр. Це факт. Що ж будемо робити?
— Не знаю. Їхати в село повідомити? Не встигнемо. Він ось–ось приїде вибирати. Раз вночі ставив і на світанку ще не вибрав, значить, з хвилини на хвилину приїде. Це точно. Може, він уже пливе десь тут, за очеретами.
- І ми будемо стояти і дивитися?
— А що ж ти йому зробиш? Не дозволиш? Та він нас тут втопить, як кошенят. Ніхто й знати не буде. І не почує і не побачить…
— Заєць ти полохливий!
Ти дуже хоробрий! Всю ніч на гілці просидів, як курка на сідалі.
— Звичайно, якщо ти будеш тари–бари розводити, так він приїде, і ми нічого не встигнемо.
— А що ти хочеш встигнути?
— «Що, що»!… Давай хоч рибу виберемо і випустимо, щоб йому не дісталася…
— А якщо він нагряне?
— Ну ти як Карафолька! «Якщо, якщо»! Якщо тільки мовою базікати, так, звичайно, нагряне і… А ну тебе! — Кукурузо перехилився через борт, схопив кінець мережі і потягнув в човен. І відразу забився, заблискав на сонці великий, круглий, як тарілка, карась. — Ну ж, допомагай!
Я кинувся допомагати… Зроду не бачив я стільки риби, і такої великої. Ми вибирали її і відкидали в воду подалі від човна, щоб вона знову не потрапила в мережі. Ми поспішали, весь час озиралися, боячись, що ось–ось з'явиться господар мереж. Ми до крові іскололі собі руки об гострі плавники йоржів, порізали пальці об зябра щук. Але ніколи було звертати на це увагу. А одна щука… Ох же щучіще! Ми ледве перетягнули її через борт. Ну як теля прямо! Більше метра завдовжки. Цілу хвилину ми не могли відірвати від неї захоплених очей. Все‑таки ми були рибалки. Зроду нам не доводилося тримати в руках такої щуки. І, може, й не доведеться ніколи. Ми разом зітхнули і, крекчучи від натуги, шубовснув її в воду. На прощання вона так вдарила хвостом, що ледь не перекинувся човен.
Виплутуватися рибу з мереж ставало все важче — ми втомилися. А вибрали тільки половину.
— Знаєш що, — сказав я, рішуче шморгнувши носом, — ріж мережа ножем! Щоб вона пропала, ця браконьєрська мережа! Чого її жаліти?
— Правильно, — сказав Кукурузо, витяг з кишені мій колишній гострий, як бритва, ніж, і справа пішла веселіше…
Нарешті остання рибина була випущена на волю. Ми кинули мережі назад у воду, і Кукурузо сказав:
— Ну все, тепер гайда!…
Нам дуже пощастило, просто здорово. Тільки ми витягнули на берег човен, тільки замаскували її в кущах, як за очеретами, там де ми щойно були, пролунали голоси. Спершу ми не чули, про що говорять. Розрізняли тільки, що один голос чоловічий, інший жіночий. Потім ми обережно підібралися до самого очерету, навіть у воду залізли, — прислухалися.
— Що за чорт… немає нічого, — бубонів чоловічий голос.
— Тому що ти, напевно, ставив так! Тюхтій! — Роздратовано скрипів жіночий.
— Та так само, як завжди, ставив! І в тому ж місці. Завжди стільки риби було, а тут…
— О, дивись, і мережа порвана!
— Ох ти! У самому справі! І тут… і тут… Що ж це таке?
— А то таке, що ти порвав її, негідник! Скільки разів я тобі казала, щоб ти обережненько! Такі гроші віддали за цю мережу! А тепер! Плакали мої грошики. Ой, горе ж моє, горе з таким чоловіком! Ну дивися, ну дивися, що стало з мережею! О господи!
— Та не винуватий я, їй–богу, не винний. Не рвав я мережі. Цілісінький вчора були. Щоб я бога не бачив!
Ми принишкли, завмерли за очеретами.
— Книші! — Ледве чутно шепоче Кукурузо.
Я мовчки киваю головою. Я давно вже дізнався голосу, а це: «Щоб я бога не бачив!» — Розвіяло останні сумніви.