З того часу як Незнайко побував у Сонячному місті, минуло два з половиною роки. Для нас із вами це не так уже й багато, але для маленьких коротульок два з половиною роки — строк дуже великий. Наслухавшись розповідей Незнайка, Кнопочки та Бруднулі Пістрявенького, багато коротульок теж здійснили подорож у Сонячне місто, а коли повернулися — надумали й у себе дещо удосконалити. Квіткове місто змінилося відтоді так, що тепер його й не впізнаєш. У ньому з'явилося багато нових, великих і дуже гарних будинків. За проектом архітектора Вертиплященка на вулиці Дзвіночків споруджено навіть два будинки, що оберталися. Один п'ятиповерховий, баштового типу, із спіральним спуском і плавальним басейном довкола (спустившись по спіральному спуску, можна було пірнати прямо в воду), другий шестиповерховий, з балконами-гойдалками, парашутною вишкою і чортовим колесом на даху. На вулицях дуже багато автомобілів, спіралеходів, трубольотів, авіагідромотоколясок, гусеничних всюдиходів та інших різних машин.
І це ще не все, звичайно. Жителі Сонячного міста дізнались, що коротульки з Квіткового міста захопилися будівництвом, і прийшли їм на допомогу: помогли їм спорудити кілька так званих промислових підприємств. За проектом інженера Клепки була побудована велика фабрика одягу, яка випускала дуже багато найрізноманітнішого вбрання, починаючи з гумових ліфчиків і кінчаючи зимовими шубами з синтетичного волокна. Тепер уже нікому не доводилося корпіти з голкою, щоб пошити звичайнісінькі штани або піджак. На фабриці все робили за коротульок машини. Готову продукцію, як і в Сонячному місті, розвозили по магазинах, і там уже кожен брав те, що йому було потрібно. Всі турботи працівників фабрики зводились до того, щоб вигадувати нові фасони одягу й стежити, аби не вироблялося нічого такого, що не подобається публіці.
Усі були дуже задоволені. Єдиним, хто постраждав на цьому, був Пончик. Коли Пончик побачив, що тепер можна брати в магазині все, що може знадобитися, він не міг зрозуміти, навіщо йому оті костюми, що накопичилися в нього вдома. Всі костюми до того ж вийшли з моди, і їх все одно не можна було носити. Вибравши найтемнішу нічку, Пончик зв'язав їх у величезний клумак, виніс тишком з дому й утопив в Огірковій річці, а замість них наносив собі з магазинів нових костюмів. Скінчилося тим, що його кімната перетворилася на якийсь склад готового одягу. Костюми лежали у нього і в шафі, й на шафі, й на столі, й під столом, і на книжкових полицях, висіли на стінах, на бильцях стільців і навіть під стелею, на вірьовочках.
Від великої кількості шерстяних виробів у будинку розвелася міль, і щоб вона не поточила костюмів, Пончикові доводилося щоденно труїти її нафталіном, від якого в кімнаті стояв такий різкий запах, що незвиклого коротульку валило з ніг. Пончик і сам пропахнув наскрізь цим запаморочливим запахом, але так звик до нього, що навіть перестав помічати його. Для інших, одначе, цей запах був дуже помітний. Як тільки Пончик приходив до когось у гості, в господарів одразу ж паморочилася голова. Пончика вмить проганяли і якомога швидше відчиняли навстіж усі вікна й двері, щоб провітрити приміщення, інакше можна було знепритомніти або збожеволіти. З цієї ж причини Пончик не мав навіть змоги погратися з коротульками у дворі. Як тільки він виходив у двір, усі навколо починали плюватись і, затиснувши руками носи, кидалися тікати від нього в різні боки не оглядаючись. Ніхто не хотів з ним знатися. Нічого й казати, що Пончика це страшенно ображало, й довелося всі зайві костюми віднести на горище.
Проте головне було не це. Головне було те, що Знайко теж побував у Сонячному місті. Там він познайомився з ученими малюками Фуксією і Рибкою, які в той час готували свій другий політ на Місяць. Знайко теж пристав до них — разом будували космічну ракету, і, коли ракета була готова, він здійснив з Фуксією та Рибкою міжпланетну подорож. Прилетівши на Місяць, наші хоробрі мандрівники обстежили один невеличкий місячний кратер у районі місячного Моря Ясності, побували в печері, що знаходиться в центрі цього кратера, й провели спостереження над зміною сили тяжіння. На Місяці, як відомо, сила тяжіння значно менша, ніж на Землі, й тому спостереження над зміною сили тяжіння мають велике наукове значення. Пробувши на Місяці близько чотирьох годин, Знайко і його супутниці змушені були швиденько вирушити у зворотну путь, бо запаси повітря в них уже кінчались. Усі знають, що на Місяці повітря нема і, щоб не задихнутися, завжди треба брати з собою запас повітря. Згущеного, звісно.
Повернувшись у Квіткове місто, Знайко багато розповідав про свою мандрівку. Його розповіді дуже зацікавили всіх, і особливо астронома Скелка, який не раз спостерігав Місяць у телескоп. У свій телескоп Скелко зміг розгледіти, що поверхня Місяця не рівна, а гориста, причому багато гір на Місяці не такі, як у нас на Землі, а чомусь круглі, точніше сказати — кільцеподібні. Ці кільцеві гори вчені називають місячними кратерами, або цирками. Щоб зрозуміти, який вигляд має такий місячний цирк, або кратер, уявіть собі величезне кругле поле, в поперечнику кілометрів двадцять, тридцять, п'ятдесять чи навіть сто, й уявіть, що це величезне кругле поле оточене земляним валом або горою заввишки всього два або три кілометри, — оце й буде місячний цирк, або кратер. Таких кратерів на Місяці тисячі. Є маленькі — кілометри два, а є й гігантські — до ста сорока кілометрів у діаметрі.
Багатьох учених цікавить, як утворилися місячні кратери, як вони виникли. В Сонячному місті всі астрономи навіть посварилися, намагаючись розв'язати це складне питання, і розділилися на дві половини. Одна половина твердить, що місячні кратери походять від вулканів, друга половина вважає, що місячні кратери — це сліди від падіння великих метеоритів. Першу половину астрономів називають через це послідовниками вулканічної теорії, або просто вулканістами, а другу — послідовниками метеоритної теорії, або метеоритниками.
Знайко, однак, не погоджувався ні з вулканічною, ні з метеоритною теорією. Ще до мандрівки на Місяць він створив свою власну теорію походження місячних кратерів. Якось він разом із Скелком спостерігав Місяць у телескоп, і йому впало в очі, що місячна поверхня дуже схожа на поверхню добре пропеченого млинця з ніздрюватими дірками. Після цього Знайко часто ходив на кухню і дивився, як печуть млинці. Він помітив, що поки млинець рідкий, його поверхня зовсім гладенька, але в міру того, як він підігрівається на сковороді, на його поверхні починають з'являтися пухирці нагрітої пари. Виступивши на поверхню млинця, пухирці лопаються, і від того на млинці утворюються неглибокі дірки, що так і лишаються, коли тісто як слід пропечеться і втратить в'язкість.
Знайко навіть написав книжку, де висловлював думку, що поверхня Місяця не завжди була твердою і холодною, як тепер. Колись давно Місяць являв собою вогненно-рідку, тобто розжарену до розплавленого стану, кулю. Проте поступово поверхня Місяця охолоджувалась і ставала вже не рідкою, а в'язкою, неначе тісто. Всередині вона була все-таки дуже гарячою, тому розжарені гази виривалися на поверхню у вигляді велетенських пухирів. Вийшовши на поверхню Місяця, пухирі ці, звичайно, лопались. Але поки поверхня Місяця була ще досить рідкою, сліди від цих пухирів затягувались і зникали, не залишаючи сліду, як не лишають сліду пухирці на воді під час дощу. Але коли поверхня Місяця охолола так, що стала густою, як тісто або як розплавлене скло, сліди від пухирців, що лопнули, вже не пропадали, а лишалися у вигляді здиблених над поверхнею кілець. Охолоджуючись усе більше, ці кільця ставали зовсім твердими. Спочатку вони були рівні, ніби застиглі кола на воді, а далі поступово руйнувались і зрештою стали схожими на ті місячні кільцеві гори, що їх кожен може спостерігати в телескоп.
Усі астрономи — і вулканісти й метеоритики — сміялися над цією Знайковою теорією.
Вулканісти казали:
— Навіщо ця млинцева теорія, коли й так ясно, що місячні кратери — то просто вулкани?
Знайко відповідав, що вулкан — це дуже велика гора, на вершині якої є порівняно невеликий кратер, тобто отвір. Якби хоч один місячний кратер був кратером вулкана, то сам вулкан був би завбільшки мало не як цілий Місяць, а такого ніхто не спостерігав.
Метеоритники казали:
— Звичайно, місячні кратери — не вулкани, але вони і не млинці. Всім відомо, що це сліди від ударів метеоритів.
На те Знайко відповідав, що метеорити могли падати на Місяць не тільки прямовисно, але й похило, і в такому разі залишали б сліди не круглі, а видовжені або овальні. А тим часом на Місяці всі кратери переважно круглі, а не овальні.
Однак і вулканісти й метеоритники так звикли до своїх улюблених теорій, що навіть слухати не хотіли Знайка й презирливо називали його млинцистом. Вони казали, що взагалі смішно навіть порівнювати Місяць, який є великим космічним тілом, з якимсь нещасним млинцем з прокислого тіста.
А втім, Знайко й сам відмовився від своєї млинцевої теорії після того, як побував на Місяці й бачив зблизька один з місячних кратерів. Йому вдалося розгледіти, що кільцева гора була зовсім не гора, а залишки зруйнованої часом гігантської цегляної стіни. Хоча цеглини в цій стіні вивітрились і втратили свою первісну чотирикутну форму, все-таки можна було зрозуміти, що то саме цеглини, а не просто шматки звичайної гірської породи. Особливо добре це було видно в тих місцях, де стіна порівняно недавно обвалилася й окремі цеглини ще не розсипалися на порох.
Помізкувавши, Знайко зрозумів, що ці стіни могли бути змуровані лише якимись розумними істотами, і, повернувшись із своєї мандрівки, опублікував книжку, в якій писав, що колись давно на Місяці жили розумні істоти, так звані місячні коротульки. В ті часи на Місяці, як і тепер на Землі, було повітря. Отож місячні коротульки жили на поверхні Місяця, як і ми всі живемо на поверхні нашої планети — Землі. Однак з плином часу на Місяці ставало все менше повітря, яке поступово відлітало в навколишній світовий простір. Щоб не загинути без повітря, місячні коротульки оточували свої міста товстими цегляними стінами, над якими зводили величезні скляні куполи. З-під цих куполів повітря вже не могло щезнути, тому можна було дихати й нічого не боятися.
Але місячні коротульки знали, що вічно так тривати не може, що з часом повітря навколо Місяця зовсім зникне, через що сонячне проміння сильно нагріватиме поверхню Місяця, не захищену значним шаром повітря, і на Місяці навіть під скляним ковпаком неможливо буде жити. Ось тому місячні коротульки стали переселятися всередину Місяця і тепер живуть не з зовнішнього, а з внутрішнього його боку, бо ж насправді Місяць усередині порожній, наче гумовий м'яч, і на внутрішній його поверхні можна так само прекрасно жити, як і на зовнішній.
Ця Знайкова книжка наробила багато галасу. Всі коротульки захоплено читали її. Багато вчених хвалили цю книжку за те, що вона цікаво написана, проте висловлювали невдоволення тим, що вона науково не обгрунтована. А дійсний член академії астрономічних наук професор Зірочка, якому теж трапилось прочитати Знайкову книжку, просто кипів від обурення і казав, що ця книжка — зовсім і не книжка, а якась, як він висловився, чортова нісенітниця. Цей професор Зірочка був не те щоб якийсь дуже сердитий суб'єкт. Ні, він був досить добрий коротулька, але дуже, як би це сказати, вимогливий, непримиренний. У всякому ділі він найвище цінував точність, порядок і терпіти не міг ніяких фантазій, тобто вигадок.
Професор Зірочка запропонував академії астрономічних наук обговорити Знайкову книжку й розібрати її, як він висловився, по кісточках, щоб нікому більше не кортіло такі книжки писати. Академія дала згоду й послала запрошення Знайкові. Знайко приїхав, і обговорення відбулося. Воно почалось, як і належить у таких випадках, з доповіді, зробити яку захотів сам професор Зірочка.
Коли всі запрошені на обговорення коротульки зібрались у просторому залі і всілися на стільцях, на трибуну вийшов професор Зірочка, й перше, що від нього почули, були слова:
— Дорогі друзі, дозвольте засідання, присвячене обговоренню Знайкової книжки, вважати за відкрите.
Після цього професор Зірочка гучно одкашлявся, не поспішаючи витер хустинкою носа й почав робити доповідь. Розказавши коротко зміст Знайкової книжки й похваливши її за живий яскравий виклад, професор сказав, що, на його думку, Знайко допустився помилки, вважаючи за цеглу те, що насправді було не цеглою, а якоюсь шаруватою гірською породою. Ну, а коли цеглин насправді не було, сказав професор, то не було, виходить, і ніяких місячних коротульок. Та їх і не могло бути, бо коли б вони були, то не змогли б жити на внутрішній поверхні Місяця, оскільки давно всім добре відомо, що всі предмети на Місяці точнісінько так, як і в нас на Землі, притягуються до центра планети, і якщо б Місяць насправді і був усередині порожній, ніхто все одно не зміг би втриматись на його внутрішній поверхні: його одразу притягло б до центра Місяця, і він безпорадно борсався б там у порожнечі, аж поки загинув би з голоду.
Вислухавши все це, Знайко підвівся з свого місця і сказав глузливо:
— Ви міркуєте так, наче вам уже колись доводилося борсатися в центрі Місяця!
— А ви ніби борсалися? — огризнувся професор.
— Я не борсався, — заперечив Знайко, — зате я літав у ракеті й спостерігав за предметами в стані невагомості.
— До чого тут іще стан невагомості? — буркнув професор.
— А от до чого, — сказав Знайко. — Під час польоту, щоб ви знали, в ракеті у мене була пляшка з водою. Коли настав стан невагомості, пляшка вільно плавала в просторі, як і кожен предмет, не прикріплений до стін кабіни. Все було нормально, доки вода наповнювала пляшку вщерть. А коли я половину води випив, почалися дива: решта води не трималася на дні пляшки й не збиралася у центрі, а рівномірно розпікалася по стінках, так що всередині пляшки утворився повітряний пухир. Отже, воду притягало не до центру пляшки, а до її стінок. Це й зрозуміло, бо притягати до себе можуть лише маси речовини, а порожнеча нічого притягти до себе не може.
— Попав пальцем у небо! — сердито пробурчав Зірочка. — Порівняв пляшку з планетою! По-вашому, це науково?
— А чому ж не науково? — авторитетно відповів Знайко. — Коли пляшка вільно переміщається в міжпланетному просторі, вона перебуває в стані невагомості і в усьому уподібнюється планеті. Всередині пляшки все відбуватиметься так, як і всередині планети, тобто всередині Місяця, в тому разі, певна річ, коли Місяць усередині порожній.
— От! От! — підхопив Зірочка. — Тільки поясніть, будьте ласкаві, нам, чому ви втовкмачили собі в голову, що Місяць усередині порожній?
Слухачі, які прийшли послухати доповідь, засміялися, але Знайка це не збентежило і, він сказав:
— Ви самі легко втовкмачили б собі це в голову, коли б трошки подумали. Адже якщо Місяць спочатку був вогненно-рідким, то він почав охолоджуватись не зсередини, а з поверхні, бо саме поверхня Місяця стикається з холодним світовим простором. Отже, охолола й затверділа насамперед поверхня Місяця, внаслідок чого Місяць став ніби велетенською кулеподібною посудиною, всередині якої лишалася — що?..
— Ще не застигла розплавлена речовина! — закричав хтось із слухачів.
— Правильно! — підхопив Знайко. — Ще не застигла розплавлена речовина, тобто, просто кажучи, рідина.
— От бачите, самі кажете — рідина, — усміхнувся Зірочка. — Звідки ж на Місяці взялась порожнеча, коли там була рідина, капустяна ви голова?
— Ну, про це зовсім неважко догадатися, — спокійно відповів Знайко. — Адже розжарена рідина, оточена твердою оболонкою Місяця, і далі охолоджувалась, й охолоджуючись, вона зменшувалася в об'ємі. Ви, напевне, знаєте, що кожна речовина, охолоджуючись, зменшується в об'ємі?
— Напевне, знаю, — сердито буркнув професор.
— Тоді ви все повинні розуміти, — зрадів Знайко. — Коли рідка речовина зменшилася в об'ємі, то в середині Місяця само собою мав утворитися порожній простір, на зразок повітряного пухиря у пляшці. Цей порожній простір усе збільшувався, і розміщувався він у центральній частині Місяця, бо рідка маса, що залишилася, притягалась до твердої оболонки Місяця, так як притягалися залишки води до стінок пляшки, коли вона перебувала в стані невагомості. З часом рідина всередині Місяця й зовсім охолола й затверділа, ніби прилипнувши до твердих стінок планети, завдяки чому в Місяці утворилася внутрішня порожнина, яка поступово могла заповнитись повітрям чи якимось ішим газом.
— Правильно! — закричав хтось.
І зразу ж з усіх боків пролунали вигуки:
— Правильно! Молодець, Знайко! Ура!
Усі заплескали в долоні. А хтось крикнув:
— Геть Зірочку!
Одразу двоє коротульок схопили Зірочку — один за комір, другий за ноги — і стягли його з трибуни. Кілька коротульок підхопили Знайка на руки й понесли до трибуни.
— Нехай Знайко робить доповідь! — кричали звідусіль. — Геть Зірочку!
— Дорогі друзі! — почав Знайко, опинившись на трибуні. — Я не можу виступати з доповіддю. Я не підготувався.
— Розкажіть про політ на Місяць! — кричали коротульки.
— Про стан невагомості! — кричав хтось.
— Про Місяць?.. Про стан невагомості? — розгублено повторював Знайко. — Ну гаразд, хай буде про стан невагомості. Ви, мабуть, знаєте, що космічна ракета, щоб подолати притягання Землі, має набрати дуже велику швидкість — одинадцять кілометрів на секунду. Поки ракета набирає таку швидкість, ваше тіло зазнає великих перевантажень. Вага вашого тіла ніби збільшується в кілька разів, і вас з силою притискає до підлоги кабіни. Ви не можете підняти руку, не можете підняти ногу, вам здається, що все ваше тіло ніби налилося свинцем. Вам здається, наче якийсь страшний тягар упав на ваші груди й не дає вам дихати. Але як тільки розгін космічного корабля припиняється і він починає свій вільний політ у міжпланетному просторі, перевантаження кінчаються, і ви перестаєте зазнавати силу тяжіння, тобто, просто кажучи, втрачаєте вагу.
— Розкажіть, що ви відчували? Що ви переживали? — крикнув ще хтось.
— Перше моє відчуття при втраті ваги було таке, мовби з-під мене непомітно забрали сидіння і мені ні на чому стало сидіти. Відчуття було таке, ніби я загубив щось, але ніяк не міг зрозуміти, що саме. Я відчував легке запаморочення, мені почало здаватися, наче хтось нарочито перевернув мене головою донизу. Разом з тим я відчув, що всередині у мене все завмерло, захололо, як під час переляку, хоча самого переляку й не було. Підождавши трохи й упевнившись, що зі мною нічого поганого не сталося, що я і дихаю, як звичайно, й бачу все навкруги, і міркую нормально, я перестав звертати увагу на завмирання в грудях і в животі, й це неприємне відчуття минуло саме по собі. Коли я озирнувся довкола й побачив, що всі предмети в кабіні на місці, що сидіння, як і перше, знаходиться піді мною, мені перестало здаватися, що я перевернутий головою донизу, і запаморочення теж пройшло…
— Розповідайте! Розповідайте ще! — закричали коротульки хором, побачивши, що Знайко зупинився.
Дехто від нетерплячки аж загупав ногами об підлогу.
— Ну так-от, — вів далі Знайко. — Упевнившись, що все гаразд, я хотів обпертися об підлогу ногами, але зробив це так різко, що підскочив угору і вдарився головою об стелю кабіни. Розумієте, я не врахував, що моє тіло втратило вагу й що тепер було досить лиш невеличкого зусилля, аби підскочити на страшну висоту. А тому, що моє тіло зовсім нічого не важило, я міг вільно висіти посеред кабіни в будь-якому положенні, не опускаючись униз і не піднімаючись угору, але для цього треба було поводитись обережно й не робити різких рухів. Навколо мене так само вільно плавали речі, які ми не закріпили перед польотом. Вода з пляшки не виливалася навіть тоді, коли пляшку перевертали догори дном, але коли вдавалося витрусити воду з пляшки, то вона збиралася в кульки, які теж вільно плавали в просторі доти, поки притягувалися до стін кабіни.
— А скажіть, будь ласка, — запитав один коротулька, — у вас у пляшці була вода чи, може, якийсь інший напій?
— У пляшці була звичайна вода, — коротко відповів Знайко.
— Який же міг бути інший напій?
— Ну, я не знаю, — розвів руками коротулька. — Я думав, ситро чи, може, керосин.
Усі засміялись. А другий коротулька спитав:
— А ви привезли що-небудь з Місяця?
— Я привіз шматочок самого Місяця.
Знайко дістав з кишені невеличкий камінець голубувато-сірого кольору й сказав:
— На поверхні Місяця валяється безліч різних каменів, і притому дуже гарних, але я не хотів їх брати, бо ж вони могли виявитись метеоритами, випадково занесеними на Місяць із світового простору. А цей камінь я відбив молотком бід скелі, коли ми спускались у місячну печеру. Тому ви можете бути цілком певні, що цей камінь — шматочок найсправжнісінького Місяця.
Шматочок Місяця пішов по руках. Кожному хотілося зблизька подивитися на нього. Поки коротульки розглядали камінь, передаючи його з рук у руки, Знайко розповідав, як вони з Фуксією і Рибкою мандрували по Місяцю і що там бачили. Всім дуже сподобалась Знайкова розповідь. Усі лишилися дуже задоволені. Тільки професор Зірочка був не дуже задоволений. Як тільки Знайко закінчив свою розповідь і зійшов з трибуни, професор Зірочка вискочив на трибуну й сказав:
— Дорогі друзі, нам усім було дуже цікаво послухати про Місяць і про все інше, і я від імені всіх присутніх висловлюю сердечну подяку знаменитому Знайкові за його цікавий і змістовний виступ. Однак… — сказав Зірочка і суворо підніс угору вказівний палець.
— Геть! — закричав хтось із коротульок.
— Однак… — повторив, підвищуючи голос професор Зірочка. — Однак ми зібралися тут зовсім не для того щоб про Місяць слухати, а для того, щоб обговорити Знайкову книжку, а оскільки книжки не обговорили то, значить, не виконали того, що було намічено, а коли не виконали того, що було намічено, то треба буде все-таки виконати, а коли треба буде все-таки виконати, то доведеться все-таки виконати й розглянути її з усіх боків…
Ніхто так і не второпав, що хотів розглянути з усіх боків Зірочка. Галас зчинився такий, що нічого вже не можна було зрозуміти. Звідусіль чути було тільки одне слово:
— Геть!
Двоє коротульок знову кинулися на трибуну, один схопив Зірочку за комір, другий за ноги, й поволокли його прямо на вулицю. Там його посадили в скверику на траву і сказали:
— От коли полетиш на Місяць, будеш виступати на трибуні, а зараз поки посидь тут на травичці.
Від такого безцеремонного поводження Зірочка оскаженів так, що не міг вимовити й слова. Потім він трошки заспокоївся і закричав:
— Це неподобство! Я скаржитимуся! Напишу в газету! Ви ще узнаєте професора Зірочку!
Він довго так кричав, розмахуючи кулаками, але, побачивши, що всі коротульки розійшлися по домівках, сказав:
— На цьому засідання оголошую закритим.
Після чого встав і теж пішов додому.
Другого дня газети вмістили звіт про обговорення Знайкової книжки. Всі жителі Сонячного міста читали цей звіт. Кожному цікаво було узнати, чи й справді Місяць усередині порожній і чи правда, що всередині Місяця живуть коротульки. У звіті було докладно описано все, що казали на обговоренні, і навіть те, чого й не казали. Окрім звіту, в газетах було надруковано безліч фейлетонів, тобто жартівливих статей, у яких розповідалося про різні чудернацькі пригоди місячних коротульок. Усі сторінки газет рясніли смішними картинками. На цих картинках був намальований Місяць, всередині якого догори ногами ходили коротульки, чіпляючись руками за різні предмети, щоб їх не притягло до центра планети. На одному з малюнків був зображений коротулька, з якого силою тяжіння стягло черевички й штанці, сам же коротулька, лишившись у сорочці й капелюсі, міцно тримався руками за дерево. Загальну увагу привернула карикатура, де був намальований Знайко, який безпомічно борсався в центрі Місяця. У Знайка був такий розгублений вираз обличчя, що на нього ніхто не міг дивитися без сміху.
Усе це друкувалося, звичайно, для втіхи публіки, але в одній газеті була опублікована цілком серйозна й науково обгрунтована стаття професора Зірочки, який признався, що в суперечці із Знайком він помилявся, і просив пробачення за допущені ним різкі вислови. У своїй статті професор Зірочка писав, що наявність порожнього простору всередині Місяця не суперечить законам фізики і цілком може мати місце, отже, Знайко не такий далекий від істини, як це могло здаватися напочатку. Разом з тим важко припустити, писав професор, що цей порожній простір розташований у центрі Місяця, оскільки центральна частина Місяця заповнена твердою речовиною, яка утворилися ще до того, як захолола й затверділа місячна поверхня, отже, до того, як усередині Місяця почав утворюватись порожній простір. Річ у тому, що як тепер, так і в давні часи внутрішні шари Місяця зазнавали велетенського тиску зовнішніх шарів, що важать багато тисяч і навіть мільйонів тонн. Внаслідок такого страхітливого тиску речовина всередині Місяця не могла, згідно з законами фізики, бути в рідинному стані, й знаходилася у твердому вигляді. А це значить, що коли Місяць був ще вогненно-рідким, у нього всередині вже було тверде центральне ядро, і коли почала утворюватись внутрішня порожнина Місяця, вона розташовувалася не в центрі, а навколо цього центрального ядра, точніше кажучи, між цим центральним ядром і порівняно недавно затверділою поверхнею Місяця. Отже, Місяць — це не порожниста куля, схожа на гумовий м'яч, як припускає Знайко, а така куля, всередині якої є друга куля, оточена прошарком з повітря чи якогось іншого газу.
Що ж до наявності на Місяці коротульок чи якихось інших живих істот, то це вже відноситься до галузі чистої фантастики, писав професор Зірочка. Ніяких наукових доказів існування на Місяці коротульок нема. Якщо те, що виявив на місячній поверхні Знайко, насправді було цегляною стіною, змурованою колись розумними істотами, то нема ніяких доказів, що ці розумні істоти уціліли до наших часів і обрали місцем свого проживання внутрішню порожнину Місяця. Наука потребує вірогідних фактів, писав професор Зірочка, й ніякі пусті вигадки не замінять нам їх.
Чим більше вчитувався Знайко в статтю професора Зірочки, тим більше його охоплювало якесь гостре почуття сорому, змішане з гіркотою. Те, що професор писав про наявність усередині Місяця твердого ядра, було незаперечним. Кожен, хто обізнаний з основами фізики, мусив би погодитись із цим, а Знайко основи фізики знав чудово.
— Як же я не врахував такої простої речі? — дивувався Знайко, готовий рвати на собі волосся від досади. — Ну, звичайно ж, усередині Місяця було тверде ядро, а це значить, що порожній простір міг утворитися тільки навкруги цього ядра, а не в центрі. Який же я осел! Який же я кінь! Який же я орангутанг! Треба ж було так осоромитись! Як було не збагнути такої дрібниці! Ганьба!
Прочитавши статтю до кінця, Знайко почав ходити з кутка в куток по кімнаті й щохвилини тряс головою, ніби хотів витрясти з неї неприємні думки.
«Пусті вигадки! — з досадою бурмотів він, згадуючи статтю професора Зірочки. — Спробуй доведи тепер, що тут ніяких вигадок нема, якщо не додумався навіть, що в центрі Місяця була тверда речовина! Яка ганьба!..»
Втомившись від бігання по кімнаті, Знайко кректав від прикрості, сідав з розгону на стілець і ошелешено дивився в одну точку, потім схоплювався, мов ужалений, і знову бігав по кімнаті.
— Ні, я доведу, що це не пусті вигадки! — кричав він. Коротульки є на Місяці. Не може бути, щоб їх не було. Наука — це не самі голі факти. Наука — це фантастика… тобто… тьху! Що це я кажу?.. Наука — це не фантастика, але наука не може існувати без фантастики. Фантазія допомагає нам мислити. Самі голі факти ще нічогісінько не важать. Всякі факти треба осмислювати! — Сказавши це, Знайко з силою і грюкнув кулаком по столу. — Я доведу! — закричав він.
Враз погляд його впав ка карикатуру в газеті, де був намальований він сам у центрі Місяця з таким ідіотським виразом на обличчі, що не можна було спокійно дивитися.
— Ну от! — пробурчав він. — Спробуй-но доведи, коли тут ось така пика!
Цього ж дня Знайко виїхав із Сонячного міста. Всю дорогу він твердив:
— Ніколи більше не займатимусь наукою. Навіть якщо мене почнусь на шматки різати. Ні, ні! Й думати нічого!
Але, повернувшись у Квіткове місто, Знайко поступово заспокоївся і почав знову мріяти про наукову діяльність і про нові подорожі:
«Добре було б побудувати великий міжпланетний корабель, узяти добрий запас харчів, повітря і здійснити тривалу експедицію на Місяць. Слід сподіватися, що в зовнішній оболонці Місяця є отвори у вигляді печер або кратерів згаслих вулканів. Крізь ці отвори можна буде проникнути всередину Місяця й побачити його центральне ядро. Якщо це ядро існує, а воно безперечно існує, то місячні коротульки живуть на його поверхні. Між зовнішньою оболонкою і центральним ядром Місяця, напевно, збереглася достатня кількість повітря, тому умови життя на поверхні ядра мають бути цілком сприятливими для коротульок».
Так Знайко мріяв, і він уже хотів було почати готуватися до нової подорожі на Місяць, але раптом пригадав усе, що трапилось, і сказав:
— Ні! Треба бути твердим! Якщо я вирішив не займатися наукою, значить, займатися нею не буду. Нехай хтось інший летить на Місяць, нехай хтось інший знайде на Місяці коротульок, і тоді всі скажуть:
«Знайко правду казав. Він дуже розумний коротулька й передбачив те, чого ніхто до нього не передбачав. А ми були несправедливі! Ми не вірили йому. Ми сміялися з нього. Писали про нього всілякі обурливі статейки, малювали карикатури». І тоді всім стане соромно. І професору Зірочці стане соромно. І тоді всі прийдуть до мене й скажуть: «Пробач нам, любий Знаєчку! Ми були несправедливі!» А я скажу: «Нічого, братики, я не серджусь. Я вам пробачаю. Хоча мені було дуже прикро, коли всі з мене сміялися, але я не злопам'ятний. Я хороший! Бо що для Знайка найважливіше? Для Знайка найважливіше — правда. А коли правда восторжествувала, то все, значить, гаразд, і ніхто ні на кого не повинен сердитись».
Так міркував Знайко. Обдумавши все як слід, він вирішив забути про Місяць і ніколи більше про нього не думати. А проте це рішення, виявилося, Знайкові не так легко було виконати. Річ у тому, що в нього лишився шматочок Місяця, тобто той місячний камінь, який він відбив молотком від скелі, коли спускався з Фуксією і Рибкою в місячну печеру. Цей місячний камінь лежав у нього в кімнаті на підвіконні й щохвилини потрапляв на очі. Глянувши на нього, Знайко в ту ж мить згадував про Місяць і про все, що сталося, і знову засмучувався.
Одного разу, прокинувшись уночі, Знайко глянув на камінь, і йому здалося, що камінь у темряві світиться якимось м'яким голубуватим світлом. Здивований цим незвичайним явищем, Знайко встав з постелі й підійшов до вікна, щоб роздивитися місячний камінь зблизька. Враз він помітив, що на небі був повний, яскравий місяць. Проміння від місяця падало прямо в вікно й освітлювало камінь так, що створювалося враження, ніби він світився сам. Помилувавшись цим красивим видовищем, Знайко заспокоївся і ліг у постіль.
Іншим разом (це трапилось увечері) Знайко довго сидів над книжкою, а коли зрештою вирішив лягти спати, була вже глибока ніч. Роздягнувшись і погасивши світло, Знайко забрався в постіль. Випадково його погляд упав на місячний камінь. І знову здалося Знайкові, що камінь світиться сам, і цього разу навіть якось особливо яскраво. Знаючи, що це лише ефект місячного освітлення, Знайко не звернув на камінь уваги й уже зібрався заснути, як раптом пригадав, що в цю ніч появляється молодик, тобто, просто кажучи, на небі не могло бути ніякого місяця. Піднявшись з постелі й виглянувши у вікно, Знайко впевнився, що ніч справді була темна, без місяця. На чорному, немов вугілля, небі сяяли лише зорі, але місяця не було. А проте місячний камінь, що лежав на підвіконні, світився так, що не тільки було видно його самого — він ще й освітлював частину підвіконня довкола себе.
Знайко взяв камінь у руку, й рука його освітилася слабким мерехтливим світлом, яке наче лилося з каменя. Чим довше дивився Знайко на камінь, тим яскравіше, здавалося, він світився. І вже здалося Знайкові, що в кімнаті стало не так темно, як було спочатку. І він міг уже розгледіти в темряві і стіл, і стільці, і книжкову полицю. Знайко взяв з полиці книжку, розгорнув її і поклав на неї місячний камінь. Камінь освітив сторінку так, що навколо нього було можна розрізнити окремі літери й прочитати слова.
Знайко зрозумів, що місячний камінь випромінював якусь енергію. Він одразу ж хотів побігти й розповісти про своє відкриття коротулькам, але згадав, що вони всі вже давно сплять, і не захотів їх будити.
Другого дня Знайко сказав коротулькам:
Сьогодні ввечері приходьте, братики, до мене. Я вам покажу дуже забавну штуку.
— Яку штуку? — поцікавилися всі.
— От приходьте, побачите.
Усім, звичайно, дуже цікаво було узнати, що за штуку покаже Знайко. Поспішайко від нетерпіння так хвилювався, що за обідом навіть їсти нічого не міг. Зрештою він не витерпів, пішов до Знайка і причепився до нього так, що Знайко змушений був відкрити свою таємницю. Таким чином, коротулькам усе стало відомо заздалегідь, але це тільки посилювало їхню цікавість. Кожному хотілось своїми очима побачити, як світиться у темряві камінь.
Щойно сонечко сховалося за обрієм, всі вже були у Знайка в кімнаті.
Ви рано прийшли, — сказав коротулькам Знайко. — Камінь зараз не може світитися, бо ще дуже видно. Він буде світитися, коли настане цілковита темрява.
— Нічого, ми почекаємо, — відповів Сиропчик. — Нам поспішати нікуди.
— Ну, чекайте, — погодився Знайко. — А я тим часом, щоб вам не нудьгувати, розкажу про це цікаве явище.
Він поклав на стіл, за яким повсідалися коротульки, місячний камінь і почав розповідати про те, що в природі є речовини, які набувають здатності світитися в темряві, після того як їх піддано дії променів світла. Таке світіння називається люмінесценцією. Деякі речовини набувають здатності випромінювати світло навіть під впливом невидимих ультрафіолетових, інфрачервоних або космічних променів.
— Можна припустити, що з такої речовини і складається місячний камінь, — сказав Знайко.
Щоб розважити коротульок іще чим-небудь, Знайко виклав їм свою теорію про те, що Місяць — це така велика куля, всередині якої є друга куля, і на цій внутрішній кулі живуть місячні коротульки.
Поки Знайко ділився з своїми друзями цими корисними знаннями, кімнату поступово огортав морок. Коротульки що є сили витріщали очі на місячний камінь, який лежав перед ними, але не помічали ніякого світіння. Поспішайко, який був найбільш неорганізованим, весь час крутився від нетерпіння й не міг всидіти на місці.
— Ну чого він не світиться? Ну коли ж він буде світитися? — раз у раз повторював він.
— Зажди трошки. Ще дуже видно, — заспокоював його Знайко.
Нарешті темрява стала такою, що не було видно ні каменя, ні навіть стола, на якому він лежав. А Знайко все повторював:
— Заждіть трошки, ще дуже видно.
— Справді, братики, так видно, що хоть картини малюй! — підтримав Знайка Тюбик.
Хтось тихенько засміявся. У темряві не можна було розібрати хто.
— Все це нісенітниця якась! — сказав Поспішайко. — По-моєму, камінь не світитиметься.
— А чого йому світитися, якщо й без того видно, — сказав Гвинтик.
Хтось знову засміявся. Цього разу голосніше. Здається, це був Незнайко. Він був найсміхотливіший.
— Ти, ІІоспішайку, все кудись поспішаєш. Тобі все найшвидше хочеться, — сказав Сиропчик.
— А тобі не хочеться? — сердито пробуркотів Поспішайко.
— А куди мені спішити? — відповів Сиропчик. — Хіба тут погано? Тепло, світло, й мухи не кусають.
Тоді вже всі коротульки не витримали і голосно розреготалися. Усім так сподобався вислів Сиропчика про мух, що його стали повторювати на всі лади. Нарешті Гусля сказав:
— Які там мухи! Всі мухи давно сплять!
— Правда! — підхопив лікар Пілюлька. — Мухи сплять, і нам пора спати! Вистава закінчилася!
— Ви не сердьтеся, братики, тут просто якась помилка вийшла, — виправдовувався Знайко. — Вчора камінь світився, от даю вам чесне слово!
— Ну, ти не сумуй, чого там! Завтра ми знову прийдемо, — сказав Шпунтик.
— Неодмінно прийдемо: тут і світло, й тепло, й мухи не кусають, — підхопив хтось.
Усі, сміючись, і штовхаючись, і наступаючи одне одному в темряві на п'яти, стали вибиратися з кімнати. Знайко навмисно не запалив електролампи, бо ж йому соромно було дивитися коротулькам в очі. Як тільки всі розійшлися, він з розмаху впав на ліжко, зарився обличчям у подушку і обхопив голову руками.
— Так мені, дурневі, й треба! — бурмотів він у відчаї. — Не міг тримати язик за зубами — тепер розплачуйся! Мало того, що в Сонячному місті осоромився, тепер і тут усі сміятимуться!..
Знайко ладен був відлупцювати сам себе з досади, але, згадавши, що час уже пізній, вирішив не порушувати режиму дня і, роздягнувшись, ліг спати. Вночі він, однак, прокинувся і, глянувши випадково на стіл, побачив, що камінь світиться. Загорнувшись у ковдру і всунувши ноги в капці, Знайко підійшов до столу, взяв камінь у руки й почав розглядати його. Камінь світився чистим голубим світлом. Він весь ніби складався з тисячі мерехтливих крапочок. Поступово його світіння ставало все яскравішим. Воно було вже не голубим, як спочатку, а якогось незрозумілого кольору: чи то рожеве, чи то зелене. Досягнувши найбільшої яскравості, світіння поволі згасло, й камінь перестав світитися.
Не сказавши ні слова, Знайко поклав камінь на підвіконня і в глибокій задумі ліг у постіль.
Відтоді він часто спостерігав світіння місячного каменя. Іноді воно починалось пізніше, іноді раніше. Часом камінь світився довго, всю ніч, а часом зовсім не світився. Хоч як старався Знайко, він не міг уловити в світінні каменя ніякої закономірності. Ніколи не можна було сказати заздалегідь, світитиметься вночі камінь чи ні… Тому Знайко вирішив мовчати й поки що нікому нічого не казати.
Щоб якнайкраще вивчити властивості місячного каменя, Знайко вирішив зробити хімічний аналіз його. Проте й тут виникли непередбачені труднощі. Місячний камінь не вступав у сполуку ні з якою іншою хімічною речовиною: не розчинявся ні в воді, ні в спирті, ні в сірчаній чи азотній кислоті. Навіть суміш міцної азотної і соляної кислот, у якій розчиняється навіть золото, ніяк не діяла на місячний камінь. Що ж міг сказати хімік про речовину, яка не вступає у сполуку ні з якою іншою речовиною? Хіба тільки те, що ця речовина — якийсь благородний метал, подібний до золота чи платини. Однак місячний камінь металом не був, отже, він не міг бути ні золотом, ні платиною.
Втративши надію розчинити місячний камінь, Знайко пробував розкласти його на складові частини, нагріваючи камінь в тиглі, але місячний камінь не розкладався від нагрівання. Знайко палив його на вогні, і теж марно. Місячний камінь, як то кажуть, в огні не горів і в воді не тонув. А втім… У воді місячний камінь тонув, тільки вся біда була в тому, що тонув він далеко не завжди. Бувало, місячний камінь тонув, як звичайно тоне у воді грудочка цукру або солі, а бувало, що він плавав на поверхні води, наче корок або суха деревина. Це означало, що вага місячного каменя з якихось невідомих причин мінялась, і з речовини, важчої від води, він перетворювався на речовину, легшу за воду. Це була якась зовсім нова, досі невідома властивість твердої речовини. Жоден мінерал на землі не мав таких дивовижних властивостей.
Під час своїх спостережень Знайко помітив, що звичайна температура місячного каменя була на два-три градуси вища від температури навколишніх предметів. Це означало, що поряд з променевою енергією місячний камінь виділяв і теплову енергію. Однак таке підвищення температури Знайко спостерігав знову-таки не завжди. Це означало, що виділення теплової енергії відбувалося не постійно, а з якимись перервами. Іноді температура місячного каменя була на кілька градусів нижчою від навколишньої температури. Що це означало, було просто неможливо збагнути.
Усі ці дивні речі спантеличували Знайка і зрештою набридли йому. Не вміючи пояснити всі ці дива, Знайко перестав вивчати властивості каменя і, як кажуть, махнув на нього рукою. Місячний камінь лежав у його кімнаті па підвіконні, наче якась нікому не потрібна річ, і помаленьку вкривався пилюкою.
А згодом відбулися події, які змусили Знайка й зовсім забути на якийсь час про місячний камінь. Те, що сталося, було таким дивовижним і незвичайним, що його важко й описати. Знайкові, просто кажучи, було не до того, щоб думати про якийсь там камінь, із якого він не мав ніякої користі.
День, коли це все трапилось, почався, як завжди, коли не зважати, що Знайко, прокинувшись, устав не зразу, а, всупереч своїм правилам, дозволив собі трошечки повалятись у постелі. Спочатку йому просто було ліньки вставати, а потім стало здаватися, ніби в нього чи то болить, чи то паморочиться голова. Якийсь час він не розумів, чи у нього болить голова від того, що він лежить у постелі, чи, може, він лежить у постелі тому, що у нього болить голова. Проте у Знайка був свій власний спосіб боротися з головним болем, а саме — не звертати на біль ніякої уваги й робити все так, наче ніякого болю не було. Надумавши вдатись до цього способу, Знайко бадьоро схопився з постелі й почав робити ранкову зарядку. Зробивши ряд гімнастичних вправ і вмившись холодною водою, Знайко відчув, що ні болю, ні запаморочення у нього вже не було.
Настрій у нього поліпшився, до сніданку ще лишалось досить часу, і Знайко вирішив прибрати в кімнаті: підмів підлогу, протер вологою ганчіркою стінні шафи, в яких у нього зберігалися різні хімічні речовини в баночках і колекції комах, а головне — розклав по поличках книжки, що їх чимало зібралось у нього на столі, на тумбочці біля ліжка й навіть на підвіконні. Це давно треба було б зробити, та Знайкові все якось часу бракувало.
Прибираючи з підвіконня книжки, Знайко вирішив заразом прибрати й місячний камінь, що валявся там. Відчинивши шафу, в якій у нього зберігалась колекція мінералів, Знайко поклав місячний камінь на нижню поличку, бо на верхніх поличках не було жодної вільної місцинки. Для цього Знайкові довелося нагнутись, а нагнувшись, він знову відчув легке запаморочення.
— Ну от! — сказав сам собі Знайко. — Знову голова обертом іде! Може, я й справді хворий? Треба буде сказати Пілюльці, щоб якихось порошків дав.
До запаморочення у Знайка приєдналося ще якесь дивне відчуття зависання головою донизу, тобто йому на якусь мить здалося, ніби він перевернувся догори ногами. Озирнувшись на всі боки й упевнившись, що він стоїть, Знайко зачинив двері шафи й уже хотів випростатись, але саме в цей час його знизу мовби штовхнуло щось і підкинуло під стелю. Вдарившись об стелю головою, Знайко впав на підлогу й, відчуваючи, що його ніби підхопило вітром і кудись несе, вхопився рукою за стіл. А проте це не допомогло йому втриматись на місці. В наступну мить він уже знову був у повітрі, й притому разом із стільцем у руках. Одлетівши в куток кімнати, Знайко вдарився спиною об стіну, відскочив од неї, неначе м'ячик, і полетів до протилежної стіни. Зачепивши по дорозі стільцем за люстру й розбивши лампу, Знайко вдарився головою об книжкову полицю, від чого книжки розлетілися в різні боки. Побачивши, що від стільця ніякої користі нема, Знайко шпурнув його від себе. Стілець полетів униз і, вдарившись об підлогу, підскочив угору, ніби гумовий, сам же Знайко підлетів до стелі й, відскочивши від неї, полетів униз. По дорозі він зіткнувся з стільцем, що летів назустріч, і стілець ударив його бильцем прямо в перенісся. Удар був такий сильний, що Знайко ошалів від болю і на якийсь час перестав метлятися в повітрі.
Поволі оговтавшись, Знайко впевнився, що висить у якійсь чудернацькій позі посеред кімнати, між підлогою і стелею. Недалечко від нього завис догори ніжками стілець, люстра висіла в якомусь неприродному стані: не прямовисно, як буває завжди, а навкіс, наче якась незбагненна сила притягала її до стіни; довкола по всій кімнаті плавали книжки. Знайкові було дивно, що й стілець, і книжки не падають на підлогу, а начебто висять у повітрі. Все це було схоже на стан невагомості, який Знайко спостерігав у кабіні космічного корабля під час подорожі на Місяць.
— Дивно! — пробурчав Знайко. — Дуже дивно!
Стараючись не робити різких рухів, він спробував підняти руку. Його здивувало, що для цього йому не треба було ніяких зусиль. Рука неначе сама піднялася. Вона була легка, мов пушинка. Знайко підняв другу руку. Й ця рука, здавалося, нічого не важила, її навіть мовби підштовхувало щось знизу. Тепер, коли хвилювання його трохи вляглося, Знайко відчував у всьому тілі якусь незвичайну легкість. Йому здавалося, що досить тільки махнути руками, й він почне пурхати по кімнаті, наче метелик чи якась інша крилата комаха.
«Що ж це зі мною сталося? — збентежено думав Знайко. — Одне з двох: або я перебуваю у стані невагомості, або я сплю і все це мені сниться».
Він почав з усіх сил витріщати очі, намагаючись прокинутись, але, впевнившись, що й так не спить, зовсім засумував і закричав жалібним голосом:
— Братики, рятуйте!
Але на допомогу ніхто не йшов, і Знайко вирішив скоріше вибратися з кімнати й подивитись, що роблять інші друзі коротульки.
Він почав обережно рухати руками й ногами, ніби плив, повільно переміщався в повітрі й поступово доплив до дверей. Там Знайко вчепився руками за одвірок і заходився з усієї сили штовхати двері ногами. Здавалося б, відчинити двері — діло нехитре, проте в стані невагомості це не так просто, як здається. Знайкові довелося докласти чимало зусиль, перш ніж двері відчинилися.
Вибравшись нарешті з кімнати й опинившись на сходах (точніше — під сходами), Знайко став думати, як би йому спуститися вниз. Кожен може легко догадатися, що спускатися звичайним способом, тобто по сходинках, Знайко тепер не міг, бо сила тяжіння вже не тягла його вниз, і хоч скільки б він перебирав ногами, це ні до чого не привело б.
Нарешті Знайко все-таки придумав хороший спосіб. Дотягнувшись до поручнів, він став спускатися, чіпляючись за поручні руками. Мабуть, збоку це мало дуже кумедний вигляд, тому що Знайкові ноги метлялися в повітрі, мов у комара, і в міру того, як він спускався все нижче, ноги його задиралися все вище, й він усе більше перевертався головою донизу.
Спустившись таким оригінальним способом зі сходів, Знайко опинився в коридорі перед дверима до їдальні. За дверима чути було якісь приглушені крики. Знайко прислухався і зрозумів, що коротульки, які були в їдальні, чимось стривожені. Після кількох невдалих спроб Знайко відчинив двері й опинився в їдальні. Те, що він побачив, здивувало його. Коротульки, які зібралися в їдальні, не сиділи, як завжди, за столом, а плавали в різних позах у повітрі. Навколо них плавали стільці, лавочки, миски, тарілки, ложки. Тут же плавала велика алюмінієва каструля, повнісінька манної каші.
Побачивши Знайка, коротульки зчинили неймовірний галас.
— Знаєчку, ріднесенький, поможи! — залементував Розтеряйко. — Я не збагну, що зі мною робиться!
— Слухай, Знайку, ми всі чомусь літаємо! — закричав лікар Пілюлька.
— А в мене ноги відібрало! Я ходити не можу! — верещав Сиропчик.
— І в мене ноги відібрало! У всіх ноги відібрало! І стіни хитаються! — кричав Бурчун.
— Тихше, братики! — закричав у відповідь Знайко. — Я сам нічого не можу збагнути. По-моєму, всі ми в стані невагомості. Ми втратили вагу. Я відчував такий же стан, коли летів на Місяць у ракеті.
— Але ж ми нікуди не летимо, — сказав Тюбик.
— Це, мабуть, хтось навмисне придумав такі пустощі! — закричав Поспішайко.
— Хтось пожартував над нами! — підхопив Розтеряйко.
— Ну що за жарти такі! — заверещав Пончик. — Зараз же перестаньте! У мене голова обертом іде! Чому стіни хитаються? Чому все перевернулось догори дном?
— Усе на місці, — відповів Пончикові Знайко. — Ти сам перевернувся головою донизу, тому тобі й здається, що все навколо догори дном.
— Ну то хай мене зараз же перевернуть назад, а то я за себе не відповідаю! — кричав Пончик.
— Спокійно! — сказав Знайко. — Спочатку нам треба з'ясувати, чого ми втратили вагу.
А Незнайко сказав:
— Якщо ми втратили вагу, то її треба відновити, от і все. Що тут іще з'ясовувати?
— А ти, дурнику, мовчи, коли нічого розумного придумати не можеш, — сказав роздратовано Шпунтик.
— А ти мене дурником не обзивай, а то як дам кулаком!
По цих словах Незнайко розмахнувся кулаком і так стусонув Шпунтика, що той завертівся дзигою і полетів через усю кімнату.
Незнайко теж не втримався на місці і, полетівши в протилежний бік, стукнувся головою об каструлю з кашею. Від поштовху рідка манна каша вихлюпнулась просто в обличчя Пончикові, який був поблизу.
— Братики, що це?.. За що?.. Це неподобство! — кричав Пончик, розмазуючи манну кашу по обличчю й плюючись на всі боки.
Намагаючись уникнути зіткнення з Пончиком, який безперестанку плювався, і грудками манної каші, що плавали в повітрі, коротульки стали робити різні рухи руками та ногами, і тому почали літати по кімнаті в усіх напрямах, налітаючи одне на одного і завдаючи одне одному різних пошкоджень.
— Тихше, братики! Спокійно! — надривався Знайко, якого штовхали з усіх боків. — Старайтесь не рухатися, братики, а то я не знаю, що буде. В стані невагомості не можна робити надто різких рухів. Чуєте, що я вам кажу! Спо-кій-но!!!
Розсердившись, Знайко грюкнув кулаком по столу, біля якого саме був. Від такого різкого руху Знайка самого перевернуло в повітрі, і він досить сильно вдарився потилицею об ріг столу.
— Ну от, я ж казав! — закричав він, чухаючи потилицю.
Коротульки нарешті зрозуміли, що від них вимагалося, перестали робити зайві рухи й тепер нерухомо висіли в повітрі: хто вгорі, під стелею, хто внизу, недалеко від підлоги, хто вгору головою, хто вниз головою, хто горизонтально, хто нахилившись.
Побачивши, що всі нарешті заспокоїлись, Знайко сказав:
— Слухайте мене уважно. Зараз я вам прочитаю лекцію про невагомість… Усі ви знаєте, що кожен предмет притягається до землі, і це притягання ми відчуваємо як силу тяжіння, або як вагу. Завдяки силі тяжіння, або вазі, ми можемо вільно пересуватися по землі, бо наші ноги під вагою нашого тіла притискаються до землі, виникає зчеплення з нею. Якщо ж вага зникне, ось як зараз, то ніякого зчеплення вже не буде й ми не зможемо пересуватися звичайним способом, тобто не зможемо ходити по землі або по підлозі. Що в такому разі робити?
— Так, так, що робити? — одізвались з усіх боків коротульки.
— Треба пристосовуватись до нових умов, — відповів Знайко. — А для цього всім вам треба засвоїти третій закон механіки, який особливо наочно проявляється в умовах невагомості. Про що сказано в цьому законі? В ньому сказано, що кожна дія викликає рівну й протилежно спрямовану протидію. Наприклад: якщо я, перебуваючи в стані невагомості, підніму руки вгору, то все моє тіло зразу ж опуститься вниз. От дивіться…
Знайко рішуче підняв обидві руки вгору, й усе його тіло почало плавно опускатися вниз.
— Коли ж я опущу руки вниз, — сказав він, — то все моє тіло почне підніматися вгору.
Не долетівши до підлоги, Знайко швидко опустив руки вниз і плавно полетів угору.
— А тепер дивіться! — закричав Знайко, зупинившись під стелею. — Якщо я відведу руку вбік — наприклад, праворуч, — то все моє тіло почне обертатися у протилежному напрямку, тобто ліворуч.
Енергійно відкинувши праву руку вбік, Знайко став обертатися і перевернувся головою донизу.
— Бачите? — крикнув він, — Зараз я головою донизу, і вся кімната для мене ніби перевернута. Що мені зробити, щоб повернутись у попереднє положення? Для цього досить махнути рукою вбік.
Знайко махнув убік лівою рукою і, зробивши кілька обертових рухів, перевернувся знову догори головою.
— Ви бачите, що, виконуючи нескладні рухи руками, можна надавати своєму тілу будь-якого положеня у просторі. Тепер послухайте, що нам треба зробити в першу чергу. В першу чергу тим із вас, що висять головою донизу, треба перевернутися головою вгору.
— А тим, що вгору головою, треба перевернутися вниз головою? — запитав Незнайко.
— А ось цього саме й не треба, — відповів Знайко. — Всі повинні бути головою вгору, тому що таке положення звичне для кожного нормального коротульки. По-друге, всім треба опуститися вниз і намагатися триматися поблизу підлоги, бо для кожного нормального коротульки природно бути на підлозі, а не маячити під стелею. Сподіваюся, це зрозуміло?
Всі почали робити плавні рухи руками, намагаючись перейти у вертикальне положення й опуститися вниз. Це не зразу вдалося всім, бо, опинившись у вертикальному положенні й опустившись униз, коротульки відштовхувалися ногами від підлоги й злітали знову під стелю.
— Тримайтеся ближче до стін, братики, — радив коротулькам Знайко, — а опустившись униз, хапайтесь руками за щось нерухоме: за підвіконня, за дверну ручку, за трубу парового опалення.
Ця порада була дуже корисна. Минуло небагато часу, й усі коротульки зібралися внизу, окрім Пончика, який усе ще незграбно перевертався в повітрі. Всі наперебій радили йому, як опуститися вниз, але це не не давало користі.
— Ну, нічого, — сказав Знайко. — Нехай він потренується. З часом у нього буде все добре виходити. А ми з вами трошки відпочинемо й постараємось звикнути до стану невагомості.
— Як же! Звикнеш до нього! — насупившись, пробурчав Бурчун.
— До всього можна звикнути, — спокійно відповів Знайко. — Головне — не звертати на невагомість уваги. Якщо кому здаватиметься, що він падає вниз або перевертається догори ногами, а такі відчуття бувають у стані невагомості, то треба швиденько оглянутися на всі боки. Ви побачите, що перебуваєте в кімнаті, нікуди не падаєте, і перестанете хвилюватися. У кого є, запитання?
— Мене дуже непокоїть одне питання, — сказав Незнайко. — Ми будемо сьогодні снідати чи в зв'язку з невагомістю всілякі там сніданки та обіди зовсім відміняються?
— Сніданки та обіди не відміняються, — відповів Знайко. — Зараз чергові по кухні готуватимуть сніданок, а ми тим часом займемося ділом. Насамперед треба закріпити всі рухомі предмети, щоб вони не літали в повітрі. Столи, стільці, шафи та інші меблі треба прибити до підлоги гвіздками; по всіх кімнатах і коридорах слід протягти вірьовки, як для сушіння білизни. Ми триматимемось за вірьовки руками, й нам буде легше пересуватися.
Всі, крім Пончика, одразу ж взялися до роботи: хто прибивав меблі до підлоги, хто протягував вірьовки по кімнатах. Це було нелегке діло. Спробуй-но забити гвіздок у стіну, коли при кожному ударі молотком сила протидії відкидає тебе в протилежний бік, і тобі темніє в очах, і ти летиш, не знаючи, об що стукнешся головою. Тепер усе доводилось робити по-новому. Щоб забити один гвіздок, треба було не менше трьох коротульок. Один тримав гвіздок, другий бив по ньому молотком, а третій тримав того, що бив по гвіздку, щоб сила протидії не відкидала його назад.
Особливо важко довелося черговим по кухні. Добре, що черговими в той день були Гвинтик і Шпунтик. Це були дуже винахідливі коротульки. Опинивсь на кухні, вони одразу ж почали мізкувати й вигадувати різні вдосконалення.
— Щоб нормально працювати, треба твердо стояти ногах, — сказав Гвинтик. — Спробуй, наприклад, місити тісто, шаткувати капусту, різати хліб або крутити м’ясорубку, коли твоє тіло без усякої опори теліпається в повітрі.
— Ми не можемо твердо стояти, бо наші ноги не мають зчеплення з підлогою, — сказав Шпунтик.
— Коли зчеплення нема, треба зробити, щоб воно було, — відповів Гвинтик. — Якщо ми приб'ємо свої черевики до підлоги, то зчеплення буде цілком достатнє.
— Дуже дотепна думка! — схвалив Шпунтик. Друзі одразу зняли черевики й прибили їх до підлоги гвіздками.
— Бачиш, — сказав Гвинтик, всунувши ноги в черевики, — тепер ми твердо стоїмо на ногах, і наше тіло нікуди не летить при найменшому поштовху. Руки в нас вільні, й ми можемо робити все, що захочеться.
— Добре було б прибити поряд з черевиками стільці, щоб можна було працювати сидячи, — запропонував Шпунтик.
— Блискуча думка! — зрадів Гвинтик.
Друзі швидко прибили до підлоги два стільці. Тепер, коли їхні ноги дістали зчеплення з підлогою, забивати гвіздки стало легко.
— Поглянь, як чудово вийшло, — сказав Шпунтик, сідаючи на стілець. — Хіба я зміг би сидіти на стільці, якби черевики не були прибиті? Я зміг би сидіти лише в тому разі, коли б тримався за стілець руками, але тоді я не зміг би нічого робити. Тепер же руки в мене вільні, і я можу робити все, що завгодно. Можу й писати, й читати, сидячи за столом, а коли сидіти набридне, можу встати й працювати стоячи.
Кажучи це, Шпунтик сідав на стілець і вставав з нього, демонструючи всі переваги нового методу.
Гвинтик витягнув одну ногу з черевика й сказав:
— Для надійного зчеплення з підлогою досить однієї ноги. Витягнувши з черевика другу ногу, я можу ступити крок уперед, крок назад або крок убік. Ступивши крок убік, я вільно можу дотягтися до печі; ступивши крок назад, я можу знову працювати за столом. Отож моя маневреність підвищується.
— Чудова думка! — вигукнув, схоплюючись із стільця, Шпунтик. — Дивись: якщо я ступлю крок праворуч, то можу дістати рукою до шафи, а якщо ступлю крок ліворуч, то дотягнуся до водопровідного крана. Отже, не втрачаючи стійкості, ми з тобою можемо переміщатися майже по всій кухні. От що значить технічна кмітливість!
В цей час на кухню зайшов Знайко.
— Ну як тут у вас, сніданок скоро буде готовий?
— Сніданок ще не готовий, зате готовий карколомний винахід.
Гвинтик і Шпунтик почали навперебій розповідати Знайкові про свої вдосконалення.
— Добре, — сказав Знайко. — Ми використаємо ваш винахід, але сніданок усе-таки треба готувати. Усі хочуть їсти.
— Зараз буде все готове, — сказали Гвинтик і Шпунтик.
Знайко пішов або, точніше сказати, відплив з кухні, а Гвинтик і Шпунтик заходилися готувати сніданок. Це було не так легко, як вони спочатку думали. По-перше, ні крупа, ні борошно, ні цукор, ні вермішель не хотіли висипатися з пакетів, а коли висипалися, то не попадали туди, куди треба, а розліталися в повітрі й плавали навкруги, набиваючись і в рот, і в ніс, і в очі, що завдавало Гвинтикові й Шпунтикові багато клопотів. По-друге, і вода з водопроводу не хотіла набиратися в каструлю. Витікаючи під напором з крана, вона вдарялась об дно каструлі й розхлюпувалась. Потім вона збиралась у великі й малі кульки, які плавали в повітрі й теж лізли Гвинтику й ІПпунтику в рот, і в ніс, і в очі, і навіть за комір, що теж було не так уже й приємно.
На довершення всіх бід вогонь у печі не хотів горіти. Адже для того, щоб вогонь горів, потрібен безперервний приплив свіжого кисню. Полум'я нагріває навколишнє повітря. Нагріте повітря легше, ніж холодне, тому й піднімається вгору, а на його місце до полум'я з різних боків надходить свіже повітря, багате на кисень. Але в умовах невагомості як холодне, так і нагріте повітря зовсім нічого не важить. Тому нагріте повітря не стає легшим від холодного й не піднімається вгору. Як тільки весь кисень навколо полум'я витратиться на горіння, полум'я погасне, й тоді вже нічого не вдієш!
Зметикувавши, в чому заковика, наші друзі вирішили готувати сніданок на електричній плитці.
— А ще краще буде, якщо ми нічого не будемо готувати, а просто закип'ятимо чай, — запропонував Шпунтик. — У чайник все-таки легше води набрати.
— Геніальна думка! — схвалив Гвинтик.
Орудуючи якомога обережніше, друзі наповнили водою чайник, поставили його на електроплитку й міцно прив'язали вірьовкою до столу, щоб він нікуди не поплив. Спочатку все було добре, та через кілька хвилин Гвинтик і Шпунтик побачили, як з носика чайника почала пухирем вилізати вода, неначе її хто виштовхував зсередини. Шпунтик швиденько заткнув чосик чайника пальцем, але вода одразу почала вилізати пухирем з-під кришки. Цей пухир все збільшувався, нарешті відірвався від кришки і, тіпаючись, наче він був зроблений з рідкого холодцю, поплив у повітрі.
Гвинтик швиденько зняв кришку й зазирнув у чайник. Чайник був порожній.
— Оце так історія! — пробурмотів Шпунтик. Друзі знову наповнили чайник і поставили на гарячу плиту. Через хвилину вода знову почала лізти з чайника.
Тут з'явився Знайко.
— Ну, скоро ви там? Коротульки їсти хочуть!
— Тут у нас чудо якесь! — розгублено сказав Шпунтик. — Пухир лізе з чайника.
— Пухир лізе — це ще не чудо, — відповів Знайко. Він підійшов до плити й пильно подивився на пухир, що видувався з чайника. Потім сказав «гм» і пробував заткнути носик пальцем. Побачивши, що пухир почав вилізати з-під кришки, Знайко знову казав «гм» і спробував щільніше притиснути кришку до чайника. Упевнившись, що це нічого не дає, Знайко втретє сказав «гм» і на мить задумався, після чого мовив:
— Ніякого чуда тут нема, а є цілком поясниме наукове явище. Всі ви знаєте, що вода нагрівається завдяки переміщуванню. Нижні шари води в чайнику, нагріваючись на вогні або на електроплитці, стають легшими й піднімаються вгору, а на їхнє місце опускається холодна вода з верхніх шарів. У чайнику утворюється, як би це сказати, круговорот води. Але такий круговорот відбувається тоді, коли вода має вагу. Якщо ваги не буде — от як зараз, — то нижні шари води, нагрівшись, не стануть легшими й не піднімуться вгору, а залишаться внизу й нагріватимуться доти, аж поки перетворяться на пару. Ця пара, розширюючись від нагрівання, почне піднімати холодну воду, що міститься над нею, і вода пухирем вилізе з чайника. А що з цього випливає?
— Ну що випливає? — розвів Шпунтик руками. — Напевно, з цього випливає, що пухир одірветься від чайника й плаватиме в повітрі, поки розмажеться в кого-небудь на спині.
— З цього випливає, — строго сказав Знайко, — що кип'ятити воду в умовах невагомості треба в герметичній посудині, тобто в такій посудині, кришка якої закривається щільно й не пропускає ні води, ні пари.
— У нас у майстерні є казан з герметичною кришкою. Я зараз принесу, — сказав Гвинтик.
— Принось, та скоріше, будь ласка. Не можна порушувати режим харчування, — сказав, виходячи, Знайко.
Гвинтик звільнився від прибитих до підлоги черевиків, відштовхнувся ногою від столу і швидко, мов джміль, полетів з кухні. Щоб попасти в майстерню, йому треба було вийти на подвір'я. Вилетівши з кухні, він заходився пробиратись по коридору, відштовхуючись руками й ногами від стін і від усього іншого, що могло трапитися по дорозі. Нарешті він добрався до вихідних дверей і спробував їх відчинити. Двері, однак, були зачинені щільно, й спроби Гвинтика довго не давали успіху: коли Гвинтик штовхав двері вперед, реактивна сила незмінно відкидала його назад, і йому доводилось витрачати багато зусиль, щоб знову дістатися до дверей.
Упевнившись, що так він нічого не доб'ється, Гвинтик вирішив застосувати інший метод. Зігнувшись у три погибелі, він уперся руками в дверну ручку, а ногами в підлогу на деякій відстані від дверей. Відчувши, що його ноги вже досить міцно зчеплені з підлогою, Гвинтик спробував випростатись, як пружина, й з усієї сили натиснув на двері. Несподівано двері розчинилися навстіж. Гвинтик вилетів з них, мов торпеда, випущена з торпедного апарата, й полинув у повітрі. Піднімаючись вище й вище, він пролетів над альтанкою, що стояла в кінці двору, й зник за парканом.
Ніхто цього не бачив.
Лишившись на кухні один, Шпунтик сказав собі:
— Поки Гвинтик розшукує казан, я встигну трошечки перепочити.
Він зручно вмостився на стільці, поклав ногу на ногу й став відпочивати. А втім, це тільки так мовиться, тому що відпочивало лише тіло Шпунтика, в той час як його діяльний розум ні на хвилину не припиняв роботи. Жваві, меткі оченята Шпунтика весь час бігали в різні боки. Кожен предмет, який потрапляв Шпунтикові на очі, породжував у голові якусь дотепну думку. Кинувши погляд на прибиті до підлоги черевики Гвинтика, Шпунтик подумав:
«Жаль, що з кухні доводиться виходити босоніж. Не відривати ж кожного разу від підлоги черевики. Але якщо прибити до підлоги калоші, то черевики можуть лишатися на ногах. Прийшов на кухню, всунув ноги в калоші і працюй — зчеплення буде достатнє. Геніальна думка!»
Деякий час Шпунтик тішився своєю геніальною думкою. Потім сказав:
— Але калоші можна використати раціональніше. У нас в домі шістнадцять коротульок, у кожного пара калош: всього, значить, тридцять дві калоші. Якщо прибити вздовж кімнат і коридорів усі ці калоші, кожну на відстані кроку, то можна буде дуже зручно ходити по кімнатах: всунув ногу в одну калошу — ступив крок, всунув у другу — ще крок… Винятково геніальна думка!
Шпунтик хотів побігти розказати Знайкові про свій новий винахід, але одразу ж забув про це, бо в голову йому вже лізли нові думки.
— Тепер, коли в нас стан невагомості, все буде не таким, як колись, — міркував він. — Візьмімо, наприклад, звичайнісінький стілець. На такому стільці можна сидіти, лише прибивши до підлоги черевики. Це не доцільно! В майбутньому з'являться нові стільці — із стременами. На них можна буде сидіти верхи. Сів на стілець, всунув ноги у стремена і працюй спокійно — нікуди не полетиш. Страшенно геніальна думка! Крім того, стільці повинні ще обертатися…
Думки так і кипіли в Шпунтика в голові. Очі його збуджено палали, на обличчі блукала щаслива усмішка.
У цей час на кухні знову з'явився Знайко.
— Що ж це таке робиться? — закричав роздратовано він. — Де сніданок?
— Який сніданок? — спитав Шпунтик, отямившись від своїх мрій.
— Гляньте на нього! — обурено закричав Знайко. — Забув навіть, що сніданок треба готувати! Де Гвинтик?
— Гвинтик?.. Він пішов по той… по герметичний казан.
— Так він ще годину тому пішов по казан! Невже так важко казан принести?
— Зараз піду розшукаю його, — сказав Шпунтик і став пробиратися до виходу.
Знайкові, однак, здалося підозрілим, що Гвинтик так забарився. Побачивши, що Шпунтик уже майже дістався до вихідних дверей, він злякано закричав:
— Стривай! Не смій виходити на подвір'я!
— Чому? — спитав Шпунтик.
— Побережись, кажу тобі! — сердито закричав Знайко. — Зараз треба діяти дуже обережно. Ми ж перебуваємо у стані невагомості. Невідомо, куди тебе понесе, як тільки-но ти опинишся просто неба. Найменший поштовх — і полетиш прямо у світовий простір.
Знайко дістався до дверей, вчепився руками за дверну ручку і, висунувшись у двір, став кликати:
— Гвинтику! Гвинтику!
Гвинтик не озивався.
— Невже Гвинтика понесло в світовий простір? — злякано запитав Шпунтик.
Незнайко, який у цей час виглянув у коридор, почув слова Шпунтика.
— От тобі й маєш! Гвинтика понесло в світовий простір! — пробурмотів Незнайко і закричав на все горло: — Братики, біда! Гвинтика понесло у світовий простір!
Усі переполошились і кинулись до виходу.
— Назад! — гримнув Знайко. — Не підходьте до дверей! Це небезпечно!
— Де Гвинтик? Що з Гвинтиком? — питали коротульки, хвилюючись.
— Ще нічого не відомо, — відповів Знайко. — Відомо, що він пішов у майстерню і не повернувся звідти.
— Треба комусь піти в майстерню, може, він ще там, — сказав Тюбик.
— Аякже, підеш, коли стан невагомості, — сказав Бурчун.
— Ну-бо тягніть сюди вірьовку, тільки довгу, — звелів Знайко.
Наказ негайно виконали. Знайко обв'язався одним кінцем вірьовки довкола пояса, а другий кінець прив'язав до дверної ручки і суворо сказав:
— Дивіться, щоб ніхто не смів виходити з дому. Досить з нас і того, що Гвинтик пропав!
Надавши своєму тілу похилого положення, Знайко сильно відштовхнувся ногами від порога й полетів до майстерні, яка стояла недалеко від будинку. Він трошки не розрахував поштовху й піднявся вище, ніж було потрібно. Пролітаючи над майстернею, він ухопився рукою за флюгер, який показував напрямок вітру. Це спинило політ. Спустившись по ринві, Знайко відчинив двері і пробрався в майстерню. Коротульки напружено стежили за його діями. Через хвилину Знайко виглянув з майстерні.
— Його тут нема! — закричав він. — Схоже, що й не було. Зараз подивлюся в альтанці.
Одним стрибком Знайко досяг альтанки й зазирнув усередину. Гвинтика й там не було.
— Мабуть, найкраще вилізти на дах будинку й подивитися навкруги. Згори завжди видніше. Ану, тягніть мене на вірьовці до будинку! — гукнув Знайко.
Коротульки почали тягти вірьовку й притягли Знайка до будинку. Знайко миттю видерся по ринві на дах і вже хотів оглянутись довкола, але несподівано дмухнув вітер, здув його з даху й поніс убік. Це не злякало Знайка, бо ж він знав, що коротульки в будь-яку мить можуть притягти його на вірьовці назад.
— Нехай так, — сказав сам собі Знайко. — Літаючи над землею, мов на вертольоті, я краще розгляну все навкруги.
А проте йому не вдалося нічого розгледіти, бо наступної миті трапилося те, чого ніхто не чекав. Не долетівши до огорожі, Знайко раптом почав стрімко падати, неначе якась сила несподівано потягла його вниз. Гепнувшись з розмаху на землю, він простягнувся на весь зріст і не встиг навіть второпати, що трапилось. Відчуваючи в усьому тілі страшенну важкість, він насилу звівся на ноги й озирнувся довкола.
Його здивувало, що він знову твердо стоїть на ногах.
— Оце так штука! Здається, я знову маю вагу! — пробурмотів Знайко.
Він спробував підняти руку, потім другу, спробував ступити крок, другий… Руки й ноги насилу підкорялися, наче були налиті свинцем.
«Може, відчуття важкості — це наслідок швидкого переходу від стану невагомості до ваги?» — подумав Знайко.
Побачивши, що коротульки злякано дивляться на нього з дверей будинку, він закричав:
— Братики, дивіться! Тут нема стану невагомості!
— А що там є? — спитав хтось.
— Тут є стан вагомості. На мене знову діє сила тяжіння. Дивіться, я стою… Я ходжу… Я стрибаю!..
Знайко ступив кілька кроків і спробував підстрибнути. Правда, стрибок у нього не вийшов: Знайко не міг одірвати від землі ніг.
Саме в цей час за огорожею почувся чийсь жалібний стогін. Знайко прислухався, і йому здалося, що хтось кличе на допомогу. Не довго думаючи, Знайко підбіг до огорожі й хотів вилізти на неї, але не зміг. Тяжіння так само діяло на нього із величезною силою. Почувши виразно, що за огорожею хтось кличе на допомогу, Знайко виламав дошку й зазирнув у пролом. Неподалік він побачив Гвинтика, який лежав на землі. Гвинтик теж побачив його.
— Знаєчку, любесенький, допоможи, я, здається, ногу зламав! — закричав Гвинтик.
— Як ти сюди потрапив? — спитав Знайко, підбігаючи до нього.
— Я, розумієш, хотів відчинити двері, а двері відчинились, і я як полечу, розумієш…
— Чому ж ти не озивався? Я тебе тут кличу, кличу!
— А я нічого не чув. Мабуть, свідомість втратив.
Знайко схопив Гвинтика під пахви, поклав собі на спину й поніс крізь пролом до будинку. Ступивши кілька кроків, Знайко відчув, що вага його ніби зменшилась, а ступивши ще крок, він несподівано відірвався від землі і злетів разом з Гвинтиком у повітря.
«Що за чудо! Знову попав у стан невагомості!» — подумав Знайко.
Спершу він розгубився, але потім згадав, що прив'язаний до вірьовки, і загорлав:
— Братики, тягніть нас мерщій до себе!
Побачивши, що Знайко з Гвинтиком піднімаються вище й вище, коротульки вчепилися за кінець вірьовки й потягли Знайка до будинку. Знайко міцно тримав Гвинтика за комір, щоб він не вислизнув у нього з рук. Не минуло й хвилини, як вони опинилися всередині приміщення. Всім хотілося швидше глянути на Гвинтика, але лікар Пілюлька мовив:
— Ану, розходьтеся, тобто розлітайтеся звідси всі! А хворого покладіть зараз же в ліжко, мені треба оглянути його.
Коротульки потягли Гвинтика по коридору.
— Ох, братики, тихше! — благав Гвинтик. — У мене ніжки болять!
Нарешті його притягли в кімнату, поклали в постіль і прив'язали до ліжка вірьовкою. Пілюлька почав оглядати його. Він довго стукав пальцями по ногах, по руках, по грудях і навіть по голові хворого, прислухаючись, який виходить звук. Потім сказав:
— Доведеться тобі полежати, любий друже, е-е… м-м-м… в ліжечку. Але ти не лякайся, нічого страшного нема. Ти просто, до певної міри, ніжки забив.
— Як це, до певної міри, ніжки забив? — запитав Гвинтик.
— Ну так, м-м-м… ногами сильно вдарився, значить, тому й сталося… м-м-м… деяке розтяжіннячко жил і… м-м-м… деякий струсик у суглобчиках…. М-м-м — та-а-к! Через якийсь час біль у суглобчиках у тебе втихне, й ти знову зможеш, до певної міри, ходити… якщо, звісно, треба буде.
— Чому, якщо треба буде? — злякано насторожився Гвинтик.
— Ну, тому що коли буде стан невагомості, то ходити нам зовсім не треба буде. Будемо, до певної міри літати.
— Ну гаразд, — відповів Гвинтик. — А чи не можна мені чого-небудь, до певної міри, поїсти? Я від ранку нічого не їв.
— Слухай, як там у тебе з сніданком? — поцікавився Пілюлька у Шпунтика.
— У зв'язку із станом невагомості сніданок ще не готовий, — відрапортував Шпунтик. — Але, оскільки Знайко знайшов місце, де стану невагомості немає, ми проберемося туди й швиденько зваримо на вогнищі сніданок.
— Ти, голубчику, ось що, — сказав лікар Пілюлька. — Сніданку варити не треба, вже пора обідати. Краще готуй одразу обід, а хворому я поки що дам хліба з варенням.
Пілюлька пішов по хліб з варенням, а Шпунтик, обв'язавшись вірьовкою, пробрався в кінець двору. Відчувши, що знову набув ваги, він прив'язав кінець вірьовки до огорожі й закричав коротулькам:
— Ну-бо несіть сюди дрова, й сірники, й каструлі, і чайник, і сковороду, й продукти несіть!
Коротульки, тримаючись за напнену поперек двору вірьовку, заходилися носити Шпунтшкові все, що могло знадобитися для приготування обіду. Всі працювали дуже активно, бо кожному дуже хотілося їсти. Не працював тільки хворий Гвинтик та ще Пончик, який і досі висів під стелею в їдальні. Знайко сказав, що Пончик, мабуть, втратив орієнтацію в просторі й не зміг пристосуватися до стану невагомості. Однак насправді Пончик чудово пристосувався до невагомості, але оскільки він був надзвичайно хитрий, то вирішив це приховати. В той час, як усі коротульки працювали, він літав собі тихенько по кімнаті й уминав манну кашу, яка випала з каструлі і плавала довкола грудками. За невеличкий проміжок часу він сам один з'їв цілу каструлю каші, так що й сліду не лишилося.
— От я й ситий, і нічого мені більше не треба! — самовдоволено казав Пончик. — А інші нехай працюють, якщо їм це подобається.
Поки коротульки варили обід, Знайко прив'язався до вірьовки й провадив у дворі спостереження над силою тяжіння. Виявилося, що стан невагомості був навколо будинку лише на відстані двадцяти — тридцяти кроків. Це була, як її назвав Знайко, зона невагомості. За нею починалася, як її назвав Знайко, зона тяжіння, або зона вагомості. Пробравшись через зону невагомості за допомогою вірьовки, можна було проникнути в зону вагомості й, вийшовши з хвіртки, вже без ніяких побоювань рушати в будь-якому напрямку по вулиці.
Встановивши ці наукові факти, Знайко сказав Пілюльці:
— Тепер нам треба довідатися, чи стан невагомості тільки у нас, чи він є і в інших районах міста. Зроби-но зараз обхід по місту і розвідай, чи не відчував хтось із жителів ознак невагомості, чи не паморочилось комусь у голові, чи не переживав хто відчуття зависання вниз головою. Всі ці відомості допоможуть нам вияснити причини цього загадкового явища. Я думаю, поки що не слід нікому говорити, що у нас невагомість. Як тільки в місті дізнаються про це, всі кинуться до нас, і тоді важко сказати, що може статися. Ще добре, що з Гвинтиком усе обійшлося благополучно, та і я, треба сказати, лише чудом не переламав собі ніг. Ми повинні бути дуже обережні з цим ще недостатньо вивченим явищем природи.
Поки Пілюлька ходив по місту, коротульки приготували обід і сіли обідати тут же, просто неба. Це було особливо приємно, бо ж на повітрі апетит завжди поліпшується. Звичайно, в першу чергу вони нагодували хворого Гвинтика. Це було нелегко зробити, адже годувати його довелося в стані невагомості. Для хворого Шпунтик придумав зварити спеціальний лікарняний суп-пюре. Але найдотепніше було те, що суп цей Шпунтик придумав налити в чайник, у якому досі заварювали чай. Чайник був щільно закритий зверху кришечкою, тому суп з нього не вихлюпувався, коли потрапляв у стан невагомості. Хворому лишалось тільки всунути носик чайника в рот і помаленьку смоктати суп. Отже, годування проходило більш-менш швидко і до того ж без втрат.
Кашу Шпунтик придумав зварити для Гвинтика не дуже рідку, але й не дуже густу. Вона добре прилипала до тарілки, і тому її вільно можна було переносити з місця на місце, а також брати ложкою, не боячись, що каша сповзе з тарілки й почне плавати в просторі. На третє був клюквовий кисіль, і його теж подали Гвинтику в чайнику.
Нагодувавши Гвинтика, коротульки точнісінько так же нагодували й Пончика, який, як уже згадувалося, втратив не тільки вагу, але разом з нею і залишки совісті, не втративши, однак, при цьому свого апетиту.
Незабаром повернувся з обходу Пілюлька й доповів Знайкові, що в місті стану невагомості ніде немає. Життя коротульок, сказав він, іде звичайним порядком. Ніхто ніяких загадкових явищ не помічав і ніяких хворобливих відчуттів не зазнавав.
Повідомлення Пілюльки змусило замислитися Знайка. Йому здалося дивним, що зона невагомості обмежувалася їхнім двором.
«Напевно, в цьому є якась причина. Але в чому вона?» — сушив голову Знайко.
Звелівши коротулькам поводитись обережно, Знайко пішов до себе в кімнату, щоб відпочити після обіду й поміркувати в тиші. За звичкою, він хотів прилягти на кушетку, але згадав, що в стані невагомості це можна зробити, лише прив'язавши себе до кушетки вірьовкою, що дуже клопітно та й непотрібно. Простягнувшись на весь зріст над кушеткою і надавши своєму тілу строго горизонтального положення для того, щоб уся кімната бачилася йому в звичайному вигляді й ніщо не заважало думати, Знайко почав міркувати.
— Дивно, що зона невагомості являє собою ніби круг, в центрі якого стоїть наш будинок, — сказав сам собі Знайко. — Ми, таким чином, знаходимось наче в центрі невагомості. Можливо, що саме тут, де я зараз перебуваю, або десь зовсім поряд і є цей центр? Може, він і є причиною невагомості?
Знайкові на мить здалося, що він наблизився до рішення задачі, але несподівано його думка стрибнула вбік.
— Як же виник етап невагомості? З чого все почалося? Давайте пригадаємо, — сказав Знайко, ніби розмовляв з невидимими співбесідниками. — Почалося це вранці. Спершу все було, як звичайно… Я прибирав кімнату, потім поклав у шафу місячний камінь, потім… потім… Що ж було потім? Потім якраз і прийшов стан невагомості!..
Знайкова думка почала гарячково працювати.
«А може, таємниця невагомості пов'язана з місячним каменем?» — ніби саме собою спалахнуло в його голові питання.
«Що ж, таке припущення цілком зрозуміле, — подумки відповідав Знайко. — Адже що являє собою місячний камінь? Ніхто не знає, що він собою являє. Відомо, що це речовина з якимись дивними властивостями… Може, серед його властивостей є і властивість знищувати вагу… Але ж місячний камінь у мене давно. Чому ж досі ця властивість не проявлялася?… Може, вона не проявлялася тому, що місячний камінь лежав не там, де тепер. А може, здатність місячного каменя знищувати вагу залежить від того, де він міститься?»
У Знайка аж перехопило дух. Йому прийшла дуже важлива думка, і він напружив усі свої розумові здібності, щоб втримати її в голові.
Якщо так… — міркував він, намагаючись відігнати всі інші думки, які обсідали його. — Якщо невагомість залежить від того, де міститься камінь, то вона має зникнути, як тільки ми заберемо камінь із шафи.
Почуваючи себе на порозі великого відкриття, Знайко навіть затремтів від збудження.
— Що ж, — пробурмотів він, — зробимо дослід!
Відштовхнувшись злегка від стінки й роблячи руками та ногами плавальні рухи, він почав пробиратися до шафи, в якій зберігалася колекція мінералів.
— Ану, зробимо дослід, зробимо дослід… — повторював він, наче боявся забути, що саме збирався зробити.
Але від хвилювання його рухи були не дуже точними, тому, перш ніж потрапити, куди треба було, він здійснив цілу кругосвітню подорож по кімнаті. Діставшись нарешті до шафи, він ухопився за її дверцята руками й повис перед нею горизонтально, дригаючи в повітрі ногами.
— Що ж, зробимо дослід! — рішуче мовив він.
І одразу ж у його голові майнула інша думка:
— «А що, як з цього досліду нічого не вийде? Що, як невагомість не зникне?»
Ця думка вплинула на Знайка, мов крижаний душ. Якийсь холодок пробіг по його спині, серце закалатало в грудях, і, вже не тямлячи, що він робить, Знайко відчинив шафу й узяв з нижньої полички місячний камінь.
Те, що сталося після цього, з усією наочністю показало, що всі наукові припущення Знайки були правильні. Як тільки місячний камінь опинився у нього в руках, Знайко відчув мовби сильний поштовх у спину. Впавши на підлогу, він дуже забив коліна й розтягнувся на животі, ніби чимось притиснутий зверху. В ту ж мить пролунав гуркіт. Це всюди посипались на підлогу речі, що плавали до того в стані невагомості. Будинок задвигтів, як під час землетрусу. Знайко з переляку зажмурився. Йому здавалося, що на нього ось-ось обвалиться стеля. Розплющивши нарешті очі, вік побачив, що кімната мала звичайний вигляд, якщо не брати до уваги безладно розкидані довкола книжки.
Ставши на ноги і відчувши, що до нього повернулося звичне відчуття ваги, Знайко поглянув на місячний камінь, що був у нього в руках.
— Так-от де причина! — радісно вигукнув він. — Але чому невагомість з'являється лише тоді, коли місячний камінь лежить у шафі? Можливо, стан невагомості виникає від того, що енергія, яку виділяє місячний камінь, взаємодіє з якоюсь речовиною, що є в колекції мінералів. Але як узнати, що це за речовина?
Знайко поморщив лоба і знову сильно замислився. Спочатку в його голові клубочились якісь зовсім безформні думки. Кожна думка мовби хмарина або велика розпливчата пляма на стіні — дивишся на неї і ніяк не второпаєш, на що вона схожа. І раптом його мозок осяяла зовсім ясна, чітка думка:
— «Треба діставати із шафи по черзі всі мінерали, що там зберігаються. Тільки-но буде вийнята речовина, з якою взаємодіє місячний камінь, невагомість зникне, й ми дізнаємося, що це за речовина».
Поклавши місячний камінь у шафу й відчувши, що невагомість з'явилася знову, Знайко почав виймати з шафи мінерали й стежити, чи не з'явиться сила тяжіння. Спочатку він дістав мінерали, що лежали на нижній полиці. Тут були гірський кришталь, польовий шпат, слюда, бурий залізняк, мідний колчедан, сірка. Далі йшли пірит, халькопірит, цинкова обманка, свинцевий блиск та інші. Вийнявши камені з нижнього відділення, Знайко взявся до тих, що лежали у верхньому. Нарешті всі камені, були вийняті, але стан невагомості не зник. Знайко був страшенно розчарований і занепав, як кажуть, духом. Він уже хотів зачинити дверцята шафи, але в цей час побачив на нижній полиці, в самісінькому кутку, ще один камінчик, якого досі не помітив. То був шматочок магнітного залізняка. Вже втративши надію на успіх свого досліду, Знайко простягнув руку й дістав магнітний залізняк із шафи. В ту ж мить він відчув, як сила тяжіння потягла його вниз, і він знову вивернувся на підлозі.
— Отже, невагомість виникає від взаємодії магнітної енергії й енергії місячного каменю, — сказав Знайко.
Підвівшись з підлоги, він дістав з шухляди столу розсувну обчислювальну лінійку. До одного кінця лінійки він прикріпив місячний камінь, а до другого — магнітний залізняк і почав обережно зсовувати обидва кінці. Коли місячний камінь наблизився до магнітного залізняка на таку ж відстань, на якій він був у шафі, знову з'явився стан невагомості.
— Як бачило… — сказав Знайко, немов читав лекцію невидимим слухачам. — Як бачимо, стан невагомості виникає, коли місячний камінь і магнітний залізняк знаходяться на певній відстані. Цю відстань можна назвати критичною. Як тільки відстань між обома мінералами стане більшою за критичну, стан невагомості зникне, і на нас знову діятиме сила тяжіння.
Ніби на доказ своїх слів, Знайко розсунув кінці лінійки в сторони і в ту ж мить відчув, як сила тяжіння смикнула його вниз. Коліна у нього підігнулись, і він з розмаху сів на підлогу. Знайка, однак, це не збентежило. Навпаки, він урочисто усміхнувся і сказав:
— Ось він, прилад невагомості! Тепер невагомість у наших руках, і ми керуватимемо нею!
Деякий час Знайко сидів на підлозі, поринувши у глибокі роздуми про те, яке величезне значення для науки матиме відкриття невагомості. Думки так і роїлися в нього в голові, підштовхуючи одна одну, так що виходив якийсь хаос і нічого не можна було розібрати до ладу. Нарешті Знайком заволоділа одна-єдина думка, яка витиснула всі інші.
«Треба піти розповісти коротулькам про моє нове відкриття і показати їм прилад невагомості», — подумав він.
Підвівшись, він одчинив двері і в ту ж мить почув якісь крики, що долинали знизу. Забувши про своє відкриття, Знайко кинувся вниз по сходах. Перше, що він побачив, були коротульки, які оточили Пончика. Сам Пончик сидів у кріслі й тримався руками за ніс, а лікар Пілюлька підступав до нього з бинтами й пляшечкою йоду в руках.
— Не підходь! — верещав Пончик і намагався хвицнути Пілюльку ногами. — Не підходь! От і все!
— Але ж я повинен перев'язати тобі ніс, — відповідав лікар Пілюлька.
— Що з ним? — спитав коротульок Знайко.
— Припечатався до столу носом, — сказав Поспішайко.
— Як це припечатався до столу носом?
— Ну він, розумієш, увесь час метлявся в повітрі, а коли невагомість зникла, він гепнув і лясь носом об стіл. Ще добре, що не об підлогу, — пояснив Поспішайко.
— Може, хоч ти вплинеш на нього, Знайку? — сказав лікар Пілюлька. — Півгодини з ним справитись не можу!
Побачивши, що Пончик усе верещить і хвицається, Знайко суворо сказав:
— Ану замовкни!
Завваживши, що втрутився Знайко, Пончик одразу ж замовк. Пілюлька швидко спинив кровотечу, наклав Пончикові дуже акуратну кулеподібну пов'язку на ніс і мовив:
— От бачиш, як добре вийшло.
— Ну гаразд, гаразд! — сердито пробурчав Пончик.
Він зліз з крісла й почав мацати руками пов'язку. Пілюлька вдарив його по руках і сказав:
— Пов'язку тобі наклали для того, щоб ніс зберіг свою форму, а коли ти почнеш хапати пов'язку руками, то замість носа у тебе, вийде казна-що!
— Ну, дізнаюся я, хто це мені підстроїв! — погрожував Пончик. — Я йому покажу!
Почувши ці погрози. Знайко зрозумів, що, перш ніж робити свій дослід, він мав попередити коротульок, щоб не сталося якихось каліцтв. Почуваючи себе винним перед Пончиком, Знайко вирішив поки що нікому не казати про своє відкриття, а розповісти згодом, коли цей випадок трохи забудеться.
Упевнившись, що невагомість зникла й більше не з'являється, Незнайко пішов гуляти по місту й усім, кого зустрічав, розповідав про те, що в них трапилося. Однак його словам ніхто не вірив, бо ж усі знали, що Незнайко майстер прибрехати. Незнайко страшенно сердився, що коротульки йому не вірять. Потім він розповів про стан невагомості своєму другові Гуньці. А Гунька прорік:
— Це, мабуть, у тебе був стан глупоти, а не стан невагомості.
За такі слова Незнайко відважив Гуньці добрячого стусана. А Гунька, щоб не лишитися в боргу, відповів Незнайкові тим же. Спалахнула чергова бійка, з якої переможцем вийшов Гунька.
— От і кажи після цього правду! — бурчав Незнайко, повертаючись додому. — Чому це завжди так буває: варто видумати яку-небудь нісенітницю — і тобі всі повірять, а спробуй скажи найчистішу правду — так тобі надають по шиї, і ділу кінець!
Однак Незнайкові розповіді породили серед жителів Квіткового міста різні суперечки й пересуди. Одні казали, що невагомості не могло бути, бо не могло бути того, чого ніколи не було; другі казали, що невагомість могла бути, бо завжди так буває, що спочатку чогось не буває, а потім воно з'являється; треті казали, що невагомість могла бути, але її могло й не бути, якщо ж її насправді не було, то насправді було щось інше, бо не могло так бути, щоб зовсім нічого не було: адже завжди так буває, що диму без вогню не буває.
Найцікавіші жителі вирушили до будиночка Знайка і, побачивши на подвір'ї Пончика з перев'язаним носом, запитали:
— Послухай, Пончику, це правда, що у вас була невагомість?
— Ось вона, невагомість ваша, у мене на носі! — сердито відповів Пончик.
Коротульки посміялись і розійшлися по домівках. Після такої відповіді вже ніхто не вірив розмовам про невагомість. Увечері, зібравшись за чаєм, Знайко і його товариші згадували про те, що сталося за день. Кожен розповідав про свої відчуття і про те, що він думав, коли з'явився стан невагомості. І ось що цікаво: всі шкодували, що невагомість так швидко минула. Все-таки це була дуже цікава пригода. Знайкові дуже кортіло розповісти, що він розгадав таємницю невагомості, але варто було йому глянути на перев'язаний ніс Пончика, як бажання розповідати у нього пропадало само собою.
Тієї ночі Знайко довго не міг заснути: все думав, яку користь може дати стан невагомості.
«Невагомість — це величезна сила, якщо знати, як підступитися до неї, — міркував він. — 3 допомогою невагомості можна піднімати й пересувати величезну вагу. Можна буквально гори зрушити й догори ногами перевернути. Можна побудувати велику ракету й полетіти на ній у космічну подорож. Адже тепер, щоб розігнати ракету до потрібної швидкості, доводиться брати дуже великий запас пального; якщо ж ракета не буде нічого важити, то пального потрібно буде зовсім мало, й замість запасів пального можна взяти більше пасажирів і більше харчів для них. От коли можна буде здійснити тривалу експедицію на Місяць, проникнути в його надра й, можливо, навіть познайомитися з місячними коротульками».
Розмріявшись, Знайко й не помітив, як заснув. Наснилася йому космічна ракета, і Місяць, і місячні коротульки, й ще багато цікавого.
А на ранок Знайко зник. На сніданок він не з'явився, а коли коротульки прийшли до нього в кімнату, то побачили на столі записку, в якій було всього три слова: «В Сонячне місто», і підпис: «Знайко». Прочитавши записку, коротульки зрозуміли, що Знайко поїхав у Сонячне місто.
Як усі добре знали, Знайко був незвичайний коротулька. Якщо у думках він вирішував якесь питання, то ніколи не відкладав його виконання в довгу шухляду. Так і цього разу. Прокинувшись, коли ще й на світ не зазоріло, коли ще всі спали, й вирішивши поїхати в Сонячне місто, він не захотів нікого будити, а написав записку й тихесенько вийшов з дому. Інший на його місці залишив би докладнішу записку чи написав би хоч: «Я поїхав у Сонячне місто», а не просто «В Сонячне місто», але Знайко знав, що чим більше слів, тим більше плутанини, а до того ж був певен, що слова «В Сонячне місто» не могли означати нічого, окрім того, що він поїхав у Сонячне місто.
Місяців через два від Знайка надійшла телеграма: «Гвинтик, Шпунтик Сонячне місто». Гвинтик і Шпунтик чудово зрозуміли, що від них вимагалося, і, миттю зібравшись, теж поїхали.
Якийсь час від них не було ніяких звісток, тому жителі Квіткового міста подумали, що вони разом із Знайком зовсім перебрались у Сонячне місто й уже не повернуться назад.
Незабаром коротульки помітили, що по сусідству з Сонячним містом, неподалік від Огіркової гірки, почалося будівництво. Сюди раз у раз під'їжджали вантажні машини з будівельними блоками із легкої пінопластмаси. Кілька коротульок у голубих комбінезонах складали з цих блоків невеликі, затишні одноповерхові будиночки.
Поспішайко перший побіг розвідати, що це за будівництво. За ним побігли й інші жителі. На свій подив, вони побачили серед коротульок-будівельників і Гвинтика із Шпунтиком.
— Гей, що ви робите? Що тут буде? — запитав Поспішайко.
— Космічне містечко, — відповів Гвинтик.
— Навіщо це Космічне містечко?
— Ось приїде Знайко, він усе толком розповість.
А Незнайко сказав ображено:
— Хіба ми самі не могли побудувати це містечко?
У Незнайка був такий вигляд, наче він усе життя тільки те й робив, що будував космічні містечка.
— А ти не сумуй, роботи всім вистачить, — мовив йому Гвинтик. — По-перше, навколо будинків треба посадити квіти, щоб було гарно; по-друге, від електростанції до Космічного містечка треба провести електролінію, щоб була електрика; по-третє, треба зробити дорогу, заасфальтувати вулиці, прокласти водопровід, обладнати приміщення… Та хіба мало що!
Жителі Квіткового міста одразу почали працювати. Хто прокладав дорогу, хто встановлював стовпи для електролінії, хто садив квіти, хто опоряджав будники всередині. Тюбик узяв на себе керівництво всіма малярними роботами: готував фарби, казав, у які кольори фарбувати стіни й дахи будинків.
Невдовзі у центрі Космічного містечка з'явився круглий бетонований майданчик, на якому почали встановлювати космічну ракету. Частини для цієї ракети були виготовлені в Сонячному місті й доставлені в Космічне містечко на спеціальних гусеничних вантажовозах. Вантажовози мали плавний хід, і тому при перевезенні деталі ракети не могли пошкодитися й деформуватися. Для складання ракети привезли спеціальний крокуючий баштовий кран. За допомогою цього крана частини ракети знімали з вантажовозів і ставили на свої місця. Однак ракета була така велика, що верхні її частини встановлювалися вже не з допомогою баштового крана, а з допомогою вертольота, який піднімав деталі на потрібну висоту. Складали ракету під наглядом Фуксії і Рибки, які спеціально приїхали в Космічне містечко й оселилися в ньому.
За кілька днів ракету склали. Вона стояла посеред Космічного містечка, здіймаючись над будинками, як величезна сигара або поставлений сторч дирижабль. Для захисту від шкідливого впливу повітря, водяної пари та інших газів зовнішня оболонка ракети була зроблена з надміцної нержавіючої сталі. Під цією сталевою оболонкою була друга оболонка, зроблена із спеціальної, так званої космопластмаси, яка мала захищати внутрішню частину корабля від шкідливої дії космічних променів і радіоактивного випромінювання. Нарешті, всередині корабля була третя, теплоізоляційна оболонка з термопластмаси, — вона допомагала утримувати всередині корабля необхідну температуру.
Для руху ракети й керування нею було встановлено три реактивних двигуни. Головний, найбільший двигун, що надавав ракеті поступального руху, містився у хвостовій частині. Сопло цього двигуна було спрямоване вертикально донизу. Під час роботи двигуна нагріті гази вилітали з сопла вниз, завдяки чому сила протидії, або, як її ще називають, реактивна сила, штовхала ракету вгору.
У верхній частині ракети, у головці, що обертається, містився двигун повороту. Сопло цього двигуна було встановлене горизонтально й могло повертатися в будь-який бік. Якщо, наприклад, треба було повернути ракету на захід, сопло двигуна поверталося на схід. Тоді нагріті гази виривалися на схід, а сама ракета відхилялася на захід.
У цій же, головній частині ракети, був змонтований третій, так званий гальмовий двигун, сопло якого було спрямовано вертикально вгору. Коли запускали гальмовий двигун, гарячі гази вилітали із сопла вперед, завдяки чому реактивна сила могла уповільнити поступальний рух ракети й навіть зовсім зупинити її.
Всередині ракета була розділена на дванадцять кают. У кожній каюті поміщалося по чотири мандрівники. Тому всього могло вирушити в космічну подорож сорок вісім коротульок. В центральній частині ракети був салон. У цьому салоні космічні мандрівники могли зібратися, щоб відпочити, обміркувати певні питання, а також поїсти.
Решту простору всередині ракети було використано для розміщення в ній так званих відсіків. Тут був харчовий відсік, призначений для зберігання запасів харчів. Був хімічний відсік, де містилась апаратура для очистки повітря від вуглекислоти і збагачення його киснем. Був акумуляторний відсік, у якому встановили акумулятори, що живили електроенергією електродвигуни, вентилятори, холодильники, а також нагрівальні та освітлювальні прилади.
У верхній, найбільш захищеній частині ракети була кабіна керування, в якій містилися винайдений Знайком прилад невагомості й електронна машина керування. Ця машина працювала за накресленою заздалегідь програмою і самостійно спрямовувала корабель по заданій трасі, змінюючи в міру потреби його швидкість і напрям і здійснюючи посадку в заданій місцевості Місяця.
Поряд з кабіною керування містилася так звана кнопкова кабіна, на дверях якої був напис: «Вхід заборонено». В цій кабіні стояв лише один невеликий столик, з однією-єдиною кнопкою посередині. Натискаючи на цю кнопку, командир космічного корабля вмикав електронну керуючу машину, а далі вже машина сама вмикала прилад невагомості та всі інші прилади й робила все, що треба було для правильного польоту космічного корабля.
У верхній частині ракети знаходилась також астрономічна кабіна з телескопом, радіолокатором та іншими приладами для визначення місцезнаходження космічного корабля в міжпланетному просторі, фото-кінокабіна з фотографічними та кіноапаратами для зйомок Місяця, аналітична кабіна, в якій можна було робити хімічні аналізи мінералів, знайдених на Місяці. У хвостовій частині ракети був великий склад, у якому зберігався значний запас насіння різних корисних рослин: огірків, помідорів, моркви, капусти, ріпи, кавунів, динь, вишні, сливи, полуниць, малини, пшениці, жита, гречки — всього, що годилося коротулькам для їжі. Це насіння Знайко вирішив подарувати місячним коротулькам, у тому разі, звичайно, якщо вони є на Місяці і якщо у них самих не буде таких рослин.
Окрім кают, кабін, відсіків, складу, салону, в ракеті було багато інших допоміжних приміщень. Ракета являла собою немов багатоповерховий будинок, обладнаний усім, що потрібно було для нормального життя, і навіть ліфтом, на якому можна було піднятися на будь-який поверх.
Коли ракету повністю зібрали, кожен бажаючий міг ознайомитися з її внутрішньою будовою. Як тільки набиралося сорок вісім бажаючих, їх впускали всередину корабля. Там вони могли посидіти в салоні, полежати на ліжках в каютах, заглянути в усі куточки. Після огляду кожен відвідувач повинен був одягти на себе космічний скафандр. Без цього він не міг би вийти з ракети. Вихід із ракети був обладнаний спеціальним фотоелементом — він не давав відчинити двері, якщо коротулька був без скафандра.
У ракеті увесь час були Фуксія і Рибка. Вони знайомили відвідувачів з внутрішньою будовою ракети, відповідали на всі питання і стежили за роботою приладів, які очищали повітря, вентилювали приміщення, підтримували потрібну температуру… Незнайко, якому також удалося пробратися в ракету, про все дуже докладно розпитував Фуксію і Рибку, а вийшовши з ракети і дочекавшись, коли впускатимуть наступних сорок вісім бажаючих, знову пішов з ними. За день він кілька разів побував у ракеті. Фуксія і Рибка вже пізнавали Незнайка і всміхалися йому. Але вони не проганяли його. Рибка сказала, що нікого проганяти не треба: якщо хтось хоче як слід вивчити будову ракети, то це буде тільки на користь.
Незабаром по сусідству з Космічним містечком виросла велика біла будівля, схожа на величезну, перекинуту догори дном круглу фарфорову чашу. Над її входом було написано великими красивими літерами: «Павільйон невагомості». Тепер усі могли впевнитися на власному досвіді, що розмови про невагомість — не пуста вигадка, а справжнісінька правда. Кожен, хто входив у павільйон, умить втрачав вагу і починав безпомічно борсатися в повітрі.
У центрі павільйону була невелика кабіна, зроблена з прозорої пластмаси. В цій кабіні містився прилад невагомості. Знайко, який на той час уже повернувся у Квіткове місто, суворо-пресуворо заборонив будь-кому входити в кабіну й чіпати прилад. Тепер цей прилад був не просто лінійкою, він лежав у темно-синьому довгастому футлярі, зробленому з міцної вогнетривкої і водонепроникної пластмаси. Зближення магніту й місячного каменя здійснювалося в приладі автоматично, тобто натисненням кнопки. Кожного ранку Знайко сам приходив у павільйон і вмикав прилад, а ввечері приходив знову, ретельно перевіряв, чи не лишився хто в павільйоні, чи не борсається якийсь коротулька під стелею в стані невагомості, а потім уже вимикав нрилад.
Деякі читачі, можливо, й не повірять, що енергія, яку виділяли місячний камінь і невеличкий магніт, могла бути такою великою, що долала силу земного тяжіння. Проте, подумавши як слід, читачі, які сумніваються, самі зрозуміють, що нічого дивовижного тут немає. Адже запаси енергії всередині речовини дуже великі й просто-таки невичерпні. Тепер кожен обізнаний з фізикою знає, що запасом енергії, яка міститься в шматочку речовини завбільшки з копійку, можна замінити енергію, яку дістають від спалювання десятків тисяч тонн кам'яного вугілля чи якоїсь горючої речовини. Цьому теж ніхто не повірив би в ті часи, коли внутріатомна енергія ще не була відкрита, але в наші дні це вже нікого не дивує.
Треба до того ж сказати, що енергія місячного каменя знищувала вагу не взагалі, а тільки в обмеженому просторі, причому вона навіть не знищувала вагу, а лише зміщувала так зване поле тяжіння в сторони. Якщо в зоні невагомості сила тяжіння не відчувалася зовсім, то навколо цієї зони утворювався так званий пояс посиленого тяжіння. Це відчував кожен, хто підходив близько до павільйону невагомості. Отже, у Знайковому відкритті нічого дивовижного не було. Все в ньому було науково обгрунтоване, що, звичайно, зовсім не применшувало значення цього відкриття.
Нічого й казати, який величезний інтерес викликав павільйон невагомості серед жителів Квіткового міста. Минуло кілька днів, і в усьому місті не можна було знайти коротульку, який не побував би в павільйоні хоча б раз. Багато хто побував навіть кілька разів, а що стосується Незнайка, то він не виходив з павільйону цілими днями й почував себе в ньому, як риба у воді.
Одного разу Незнайко встав дуже рано й заліз у павільйон так, щоб ніхто не бачив. Там він узяв прилад невагомості й подався з ним на річку. Йому чогось хотілося подивитись, що робитиме риба в річці, коли опиниться в стані невагомості. Невідомо, чого йому в голову влізла така думка. Можливо, він почав думати про рибу тому, що сам, неначе рибина, цілими днями плавав по павільйону в стані невагомості.
Опинившись на березі річки, Незнайко ввімкнув прилад невагомості й почав дивитись у воду. В першу ж мить він помітив, що невагомість дуже дивно вплинула на поведінку риб. Одні з них опустилися хвостиком униз і крутилися, мов балерини; другі опустилися вниз голівкою і теж крутилися; треті плавали догори животом. Однак через якийсь час багато рибок освоїлись із станом невагомості й почали, як звичайно, гратись у воді. Та ось одна рибка, намагаючись піймати муху, що літала над водою, вистрибнула з річки й безпомічно почала перекидатися в повітрі. Тепер уже сила тяжіння не притягала її донизу, й рибка при всьому бажанні не могла повернутися в річку. Слідом за першою з води виплеснулась друга рибка. Не минуло й п'яти хвилин, як над поверхнею річки затанцювали, поблискуючи на сонечку, рибки, жаби, тритони, жуки-плавунці та інша водяна живність.
Поки Незнайко проводив па річці свої «досліди», Знайко прийшов у павільйон, щоб увімкнути прилад невагомості. Побачивши, що прилад з кабіни зник, Знайко страшенно перелякався.
— Де прилад? — закричав він, хвилюючись. — Хто взяв прилад? Покладіть негайно на місце!
Але ніхто з коротульок не міг сказати йому, де прилад. Тільки Гвинтик і Шпунтик, що працювали неподалік, сказали, що бачили рано-вранці Незнайка, який чогось заходив у павільйон, а потім пішов до річки. Почувши це, Знайко щодуху побіг до річки. За ним кинулись інші коротульки. Вибігши на Огіркову гірку, Знайко побачив унизу Незнайка, який ширяв над річкою у стані невагомості.
— Он він, Незнайко! Он він! — загаласували коротульки, що бігли слідом за Знайком.
Незнайко почув крики. Обернувшись, він побачив розлюченого Знайка та інших коротульок, які бігли прямо до нього. Злякавшись, він хотів утекти, але тільки безпорадно борсався в повітрі. Зрозумівши, що бігти в стані невагомості неможливо, він натиснув кнопку приладу й вимкнув невагомість. Набравши ваги, він умить полетів униз і з розмаху шубовснув у воду. Вода так і бризнула на всі боки.
— Рятуйте його! Рятуйте! У нього прилад невагомості! — несамовито заволав Знайко і, підбігши до річки, кинувся у воду.
Коротульки, не роздягаючись, стрибали в воду і пливли на середину річки, де безпорадно борсався Незнайко. Він уже почав пускати бульки, коли до нього приспів Знайко. Схопивши Незнайка за комір, Знайко потяг його до берега. Тим часом підпливли інші коротульки й стали помагати Знайкові. До річки вже біг лікар Пілюлька із своєю похідною аптечкою. Побачивши, що коротульки витягли Незнайка на берег, він загорлав:
— Зніміть з нього сорочку! Зараз я робитиму йому штучне дихання!
Побачивши лікаря Пілюльку з його похідною аптечкою, Незнайко схопився і хотів дати тягу, але Знайко вчепився йому в чуприну й закричав:
— Де прилад невагомості? Ти куди дів прилад? Ти втопив прилад, капустяна твоя голова!
— Пусти! — завищав Незнайко й почав хвицатися ногами.
— А, то ти ще й б'єшся! — захрипів Знайко. — Утопив прилад і ще й б'єшся! Ось я тобі покажу, як прилади топити!
І він смикнув Незнайка за чуб з такою силою, що в того на очах з'явилися сльози. У відповідь Незнайко вдарив Знайка кулаком у груди. Знайкові перехопило подих, і він випустив Незнайків чуб. Відчувши волю, Незнайко, мов півень, налетів на кривдника, й вони почали битися. Коротульки кинулись розбороняти їх. Одні тримали за руки Знайка, а інші — Незнайка. Знайко з усіх сил виривався з рук, намагаючись ударити Незнайка, і кричав:
— Як ми тепер на Місяць полетимо без приладу? Тепер усе пропало! Пустіть мене, я йому покажу, як прилади топити в річці!
Незнайко теж виривався з рук і репетував:
— Ану пустіть мене! Я йому дам прилад!
Йому нарешті вдалося звільнитися від коротульок, але Поспішайко встиг схопити його за комір. Незнайко рвонувся з такою страшенною силою, що вислизнув із сорочки, й тоді всі побачили, як на землю впав прилад невагомості, який доти лежав у Незнайка за пазухою.
— Ось він, прилад невагомості! — закричав лікар Пілюлька.
— Чого ж ти мовчав, що прилад у тебе? — спитав Поспішайко.
— А як я міг сказати, коли ви налетіли яа мене, як шуліки? Я тільки-но побачив, що падаю у воду, зараз же сховав прилад за пазуху, мало не втопився через нього, а вони, замість спасибі сказати, б'ються!
Знайко підняв прилад з землі і, сердито блиснувши на Незнайка очима, мовив:
— За це не полетиш на Місяць!
— Ну й летіть самі! — відповів Незнайко. — Дуже мені потрібен ваш Місяць!
— З тобою розмовляти — тільки власну гідність втрачати! — сказав Знайко і, не промовивши більше жодного слова, пішов.
— Подумаєш, яка цяця! — кричав йому навздогін Незнайко. — Ну й цілуйтесь із своїм Місяцем! Я й без Місяця проживу!
Брехав Незнайко! Насправді йому дуже хотілося полетіти на Місяць. Його не полишала надія, що Знайко якось забуде про те, що трапилось, і не здійснюватиме своєї погрози. Проте він даремно сподівався. Знайко нічого не забув. Через якийсь час призначили день відльоту і Знайко склав список коротульок, які мали летіти на Місяць. Як і слід було сподіватися, в цьому списку Незнайка не було. В ньому не було й Пончика та деяких інших коротульок, які погано переносили стан невагомості.
Незнайко, як кажуть, був убитий горем. Він ні з ким не хотів розмовляти. Усмішка зникла з його обличчя. У нього пропав апетит. Вночі він ні на хвилину не міг заснути, а наступного дня ходив такий сумний, що на нього шкода було дивитися.
— А чи не можна все-таки вибачити Незнайкові? — сказала Знайкові Рибка. — По-моєму, він більше не пустуватиме. Притому він так добре переносить стан невагомості. Для нього це буде занадто суворе покарання.
— Це не покарання, а запобіжний захід, — відповів Знайко. — Подорож на Місяць — не розважальна прогулянка. В цю подорож повинні вирушити тільки найрозумніші й найдисциплінованіші коротульки. Незнайко дуже добре переносить стан невагомості, однак стан його розумових здібностей залишає поки що бажати кращого. Від своєї недисциплінованості Незнайко й сам постраждає, і інших підведе. А космос не така річ, з якою можна жартувати. Нехай краще Незнайко почекає до наступного разу, а за цей час постарається порозумнішати. Це моє останнє слово!
Почувши таку категоричну відповідь, Рибка більше не поверталася до цієї розмови.
З часом Незнайко помаленьку заспокоївся і вже не побивався, як перше. Апетит повернувся до нього. Сон теж поліпшився. Разом з іншими коротульками Незнайко приходив у Космічне містечко, дивився, як випробовують ракету, як тренуються мандрівники перед відправленням у космос, слухав лекції Фуксії і Рибки про Місяць, про міжпланетні польоти. Здавалося, він остаточно змирився із своєю долею і вже не мріє про подорож на Місяць. Навіть характер у Незнайка ніби змінився. Найспостережливіші коротульки помічали, що Незнайко часто про щось замислюється. Коли у нього бували напади задуми, на обличчі з'являлася якась мрійлива усмішка, мовби Незнайко чомусь радів. Ніхто, проте, не міг догадатися, що настроювало його на такий радісний лад.
Якось Незнайко зустрів Пончика і сказав:
— Слухай, Пончику, тепер ми з тобою товариші по нещастю.
— По якому нещастю? — не зрозумів Пончик.
— Ну, тебе ж не беруть на Місяць, і мене теж.
— Мені не можна на Місяць. Я надто важкенький. Ракета не підніме мене, — мовив Пончик.
— Дурниці! — відповів Незнайко. — Всі, хто полетить у ракеті, перебуватимуть у стані невагомості, отже, для ракети однаково, важкенький ти чи не важкенький. Ніхто нічого не важитиме. Зрозумів?
— Чому ж тоді мене не беруть? Це несправедливо! — вигукнув Пончик.
— Ще й як несправедливо! — підхопив Незнайко. — Так несправедливо, що й сказати важко. Ми з тобою повинні виправити цю несправедливість.
— Як же її виправити?
— Вночі, напередодні відльоту, ми заліземо в ракету й сховаємось. А вранці, коли ракета полетить у космічний простір, ми виліземо. Не будуть же через нас повертати ракету назад.
— А хіба можна робити такі штуки? — спитав Пончик.
— А чому ж не можна? От дивак! Найголовніше, розумієш, — це щоб нас не встигли висадити, поки ми будемо на Землі. А в космосі вже не висадять, можеш не турбуватися.
— А де ми сховаємося?
— У харчовому відсіку. Там дуже зручно й різних продуктів сила.
— Сила продуктів — це добре! — сказав Пончик. — Але ж ракета розрахована на сорок вісім мандрівників.
— Дурниці! — сказав Незнайко. — Де це бачено, щоб було сорок вісім мандрівників. Що це за цифра така, подумай сам. Для рівного рахунку треба, щоб було п'ятдесят. А де вміститься сорок вісім, там влізе й п'ятдесят. До того ж нам з тобою не треба місця в каюті: ми сидітимемо в харчовому відсіку. Як кажуть, тісно, зате тепло.
— А ти точно знаєш, що в харчовому відсіку продукти є? — спитав Пончик.
— На власні очі бачив, от не зійти мені з цього місця! — поклявся Незнайко. — Я, брат, ракету всю вздовж і впоперек вивчив. Все, що хочеш, із заплющеними очима знайду.
— Ну що ж, тоді гаразд, — погодився Пончик.
Увечері, напередодні призначеного для відльоту дня, Незнайко й Пончик не лягли спати. Дочекавшись, коли всі коротульки поснуть, вони вибралися тихенько з дому й пішли в Космічне містечко. Ніч була темна, і в Пончика мороз бігав по шкірі від страху. При самій думці, що він скоро полетить у космічний простір, душа у нього, як кажуть, ховалася в п'яти. Він уже жалкував, що встряв у таке небезпечне діло, однак соромився признатися Незнайкові, що перелякався.
Було вже зовсім пізно, коли Незнайко й Пончик дісталися до Космічного містечка. Зійшов Місяць, і навкруги стало ясніше. Прокравшись повз будинки, наші друзі опинилися край круглої площі, в центрі якої височіла космічна ракета. Вона поблискувала своїми сталевими боками в голубуватому світлі Місяця, а Незнайкові й Пончикові здавалося, що ракета світиться сама собою, немов зроблена з якогось світлого металу. В її обрисах було щось сміливе й стрімке, що нестримно рвалося вгору. Здавалося, що ракета ось-ось зірветься із свого місця й полетить у височінь.
Намагаючись проскочити непоміченими, Незнайко й Пончик пригнулися до землі і так, згорбившись, перетнули площу. Опинившись біля ракети, Незнайко натиснув пальцем кнопку, що була в хвостовій частині. Нечутно відчинились дверцята — й до ніг мандрівників опустилась невелика металева драбинка. Побачивши, що Пончик вагається, Незнайко взяв його за руку. Вони разом піднялися по щаблях і ввійшли в так звану шлюзову камеру. Це була ніби невеличка кімнатка з двома дверима, що зачинялися герметично. Одні двері, через які ввійшли Незнайко й Пончик, вели назовні, другі вели всередину космічного корабля.
Як тільки друзі ввійшли в шлюзову камеру, зовнішні двері автоматично зачинилися. Пончик побачив, що дорога до відступу відрізана, і з переляку у нього все похололо всередині. Він хотів щось сказати, але язик наче задерев'янів у роті, а голова стала, мов порожнє відро. Він уже сам не розумів, про що думав, і не знав, чи думав він про щось взагалі. В голові у нього чомусь весь час вертілися слова пісеньки, яку він колись чув: «Прощай, моя люба береза! Прощай, незабутня сосна!» Від цих слів йому стало якось боляче й сумно до сліз.
Незнайко тим часом натиснув кнопку біля других дверей. Двері так само нечутно відчинилися. Незнайко рішуче ступив у них. Пончик машинально рушив за ним.
— Прощай, моя люба береза! — похмуро пробурмотів він. — Ось тобі й усе!
Щось клацнуло. Другі двері зачинилися так же щільно, як і перші. Ці двері мовби непрохідною стіною відгородили наших мандрівників від зовнішнього світу, від усього, з чим вони були досі зв'язані.
— Ось тобі й усе, — ще раз повторив Пончик і почухав рукою за вухом.
Незнайко в цей час уже відчинив двері ліфта й, смикнувши Пончика за рукав, сказав:
— Ну йди! Почухатися ще встигнеш!
Пончик мовчки заліз у кабіну ліфта. Він був блідий, як привид. Тихо здригаючись, кабіна почала підніматися вгору. Коли вона піднялася на потрібну висоту, Незнайко вийшов з неї і мовив:
— Ну, вилазь! Що ти там, наче неживий якийсь?
Пончик виліз із ліфта й побачив, що опинився у вузенькому, кривому коридорчику, який ніби кільцем обгинав шахту ліфта. Пройшовши по коридорчику, Незнайко зупинився біля круглих металевих дверцят, схожих на дверцята пароплавної топки.
— Ось він. Тут харчовий відсік, — сказав Незнайко.
Він натиснув кнопку. Двері відчинилися, наче роззявили пащу. Незнайко поліз у цю пащу, намацуючи в темряві ногами сходинки. Опинившись на дні відсіку, він знайшов на стіні вимикач і ввімкнув світло.
— Ну, давай спускайся сюди! — крикнув він Пончикові.
Пончик поліз униз. Від страху в нього затряслися жижки, тому він спіткнувся і скотився по сходинках просто у відсік. Він, правда, не дуже забився, бо у відсіку все — і стіни, й дно, і навіть сходинки були обклеєні м'якою еластопластмасою. Всередині ракети всі приміщення були обклеєні такою пластмасою. Це було зроблено для того, щоб хто часом не вдарився, перебуваючи в стані невагомості.
Побачивши, що падіння не завдало Пончикові ніякої шкоди, Незнайко зачинив двері й сказав, весело всміхаючись:
— Ось ми і вдома! Спробуй-но знайти нас тут!
— А як ми назад виліземо? — злякано запитав Пончик.
— Як влізли, так і виліземо. Бачиш, біля дверей кнопка? Натиснеш її, двері й відчиняться. Тут усе на кнопках.
Незнайко почав натискувати різні кнопки й відчиняти дверцята стінних шаф, термостатів і холодильників, на полицях яких зберігалися найрізноманітніші харчові продукти. Пончик, однак, був так сильно стривожений, що навіть продукти його не тішили.
— Що з тобою? Ти мовби не радий? — здивувався Незнайко.
— Та ні, чому ж? Я дуже радий, — відповів Пончик, маючи вигляд злочинця, приреченого до страти.
— Ну, якщо радий, то лягаймо спати. Вже зовсім пізно.
Сказавши це, Незнайко простягнувся на дні відсіку, підклавши під голову замість подушки свій власний кулак. Пончик зробив так само. Якнайзручніше вмостившись на м'якій пластмасі, він почав обдумувати своє становище, і в голові його поступово визріла думка, що йому найкраще відмовитися від цієї подорожі. Він вирішив зараз же признатися Незнайкові, що вже перехотів летіти, але подумав, що Незнайко почне сміятися з нього й дорікати за боягузтво. Нарешті він усе-таки набрався хоробрості настільки, що наважився признатись у власному боягузтві, але в цей час почув рівномірне хропіння Незнайка. Впевнившись, що Незнайко міцно заснув, Пончик підвівся і, намагаючись не наступити йому на руки, прокрався до дверей.
«Вилізу з ракети і втечу додому, от тобі й усе, — подумав він. — А Незнайко нехай летить собі на Місяць, якщо йому так хочеться».
Затамувавши подих, Пончик піднявся по сходах і натиснув кнопку біля дверей. Двері відчинилися. Пончик виліз з харчового відсіку й пішов по кривому коридорчику, намагаючись відшукати дверцята ліфта. Він не був так добре обізнаний з будовою ракети, як Незнайко, тому кілька разів обійшов коридорчик навкруг, кожного разу попадаючи до харчового відсіку. Боячись, що Незнайко прокинеться і помітить його відсутність, Пончик знову почав нервувати, втрачаючи тяму. Нарешті йому все-таки вдалося знайти дверцята ліфта. Не довго думаючи, він заліз у кабіну й натиснув якусь кнопку. Кабіна, замість того щоб опуститися вниз, піднялася вгору. Але Пончик не звернув на це уваги й, вийшовши з кабіни, заходився шукати двері шлюзової камери, через які можна було вийти назовні. В шлюзову камеру він, звичайно, потрапити не міг, бо її тут не було, а потрапив замість цього в кнопкову кабіну й почав обмацувати в темряві стіни, намагаючись знайти вимикач. Вимикача йому виявити не вдалося, але посеред кабіни він наткнувся на невеличкий столик, на якому намацав кнопку. Подумавши, що цією кнопкою вмикається світло, Пончик натиснув її і одразу підскочив угору, опинившись у стані невагомості. Одночасно він почув рівномірний шум запущеного реактивного двигуна.
Деякі, найдогадливіші читачі, напевне, одразу збагнули, що Пончик натиснув саме ту кнопку, яка вмикала електронну керуючу машину. А електронна керуюча машина, як це й було передбачено конструкторами, сама ввела в дію прилад невагомості, реактивний двигун і все інше устаткування, завдяки чому ракета вирушила в космічний політ у ту мить, коли цього ніхто не чекав.
Якби хто з жителів Космічного містечка в цю хвилину прокинувся й виглянув у вікно, то був би вкрай здивований, побачивши, як ракета повільно відділилась від землі і плавно піднялась у повітря. Це сталося майже безшумно. З нижнього сопла двигуна з легким шипінням виривався тонкий струмінь нагрітих газів. Реактивної сили від цього струменя було досить, щоб надати ракеті поступального руху, бо з приладом невагомості сама ракета не мала ніякісінької ваги.
Тільки-но ракета піднялася на достатню висоту, електронна керуюча машина ввімкнула механізм повороту, і головна частина ракети почала описувати колові рухи, з кожним колом нахиляючись більше й більше. Та ось ракета набрала такого кута нахилу, що в поле зору оптичного приладу, обладнаного фотоелементом, попав Місяць. Світло від Місяця було перетворено фотоелементом на електричний сигнал. Одержавши цей сигнал, електронна керуюча машина привела в дію самонавідний пристрій і ракета, зробивши кілька затухаючих коливальних рухів, стабілізувалась і полетіла прямо до Місяця. Завдяки самонавідному пристрою ракета, як заведено говорити, була націлена на Місяць. Тільки-но ракета з якихось причин відхилялася від заданого курсу, самонавідний пристрій повертав її на цей курс.
Спочатку Пончик навіть не зрозумів, що він накоїв. Відчувши стан невагомості, він почав робити спроби вибратися з кнопкової кабіни, гадаючи, що десь у іншому місці стану невагомості немає. Після ряду зусиль це йому вдалося, і він повернувся до ліфта. Цього разу він як слід розібрався в кнопках, що були в кабіні ліфта, й натиснув саме ту, яка забезпечувала спуск кабіни на найнижчий поверх, тобто в хвостову частину ракети. Вийшовши з ліфта, він опинився перед дверима в шлюзокамеру, через яку, як уже було сказано, можна вийти назовні. Поряд з дверима Пончик побачив на стіні кнопку. Та хоч скільки він натискував цю кнопку, скільки бив у двері ногами, двері не відчинялися. Пончик не знав, що двері шлюзокамери могли відчинитися лише тоді, коли б він надів на себе космічний скафандр. І, треба сказати, добре, що Пончик цього не знав. Якби він натиснув кнопку, спочатку натягнувши на себе скафандр, двері відчинилися б, і Пончик, покинувши ракету, вивалився б просто в космічний простір. Звичайно, в такому разі він уже ніколи не зміг би повернутися додому, бо лишився б на віки вічні літати в космосі, мов планета.
Пооббивавши об двері кулаки й п'яти, Пончик вирішив повернутися до Незнайка й категорично зажадати, щоб той випустив його з ракети. Це рішення він, однак, не міг здійснити, бо забув, на якому поверсі лишив Незнайка. Довелося йому їздити по всіх поверхах, лазити по всіх кабінах, каютах, відсіках. Час був пізній. Пончик дуже втомився і до того ж страшенно захотів спати. Можна було б сказати, що Пончик падав від утоми з ніг, коли б він взагалі міг стояти на ногах. Через стан невагомості Пончик просто не мав змоги стояти на ногах, а плавав, як той карась у банці, раз у раз стукаючись головою об стіни й перевертаючись у повітрі. Зрештою він перестав будь-що розуміти. В голові в нього запаморочилось, очі самі почали заплющуватись, вибившись з останніх сил, він заснув саме в ту мить, коли піднімався в кабіні ліфта.
Незнайко тим часом спокійнісінько спав у харчовому відсіку й навіть не відчував, що космічний політ почався. Серед ночі, однак, прокинувся і ніяк не міг зрозуміти, чому він тут, а не вдома в ліжку. Потім він таки згадав, що навмисне заліз у ракету. Відчувши невагомість і звернувши увагу на рівномірний шум реактивного двигуна, Незнайко зрозумів, що космічний корабель перебував в польоті.
«Отже, поки я спав, Знайко й інші коротульки повантажились на корабель і вирушили на Місяць. Все вийшло точно, як я розрахував!» — подумав Незнайко.
Обличчя його розпливлося в щасливій усмішці, а всередині щось ніби затріпотіло від радості. Він уже хотів вилізти із своєї схованки, розшукати Знайка й признатися йому, що без дозволу заліз у ракету. Подумавши трохи, він вирішив усе-таки почекати, поки ракета відлетить далі від Землі.
«Сказати Знайкові завжди встигну. З цим ділом можна й не поспішати», — подумав Незнайко.
В цей час він згадав про Пончика і, оглянувшись довкола, сказав:
— Дозвольте, дорогі друзі, а де ж Пончик? Ми ж разом з ним залізли у відсік!
Раптом Незнайко помітив, що двері відсіку розчинені навстіж.
«Ага! Виходить, Пончик уже прокинувся й виліз, — догадався Незнайко. — Ну що ж, якщо так, то й мені нема рації тут самому сидіти».
Незнайко виліз з відсіку й, відчинивши двері ліфта, побачив у кабіні Пончика.
— А, ось ти куди забрався! — вигукнув Незнайко. — Відчуваєш? Уже летимо!
— Що? — спитав, прокидаючись, Пончик і позіхнув на весь рот.
— Летимо! — радісно закричав Незнайко.
— Куди летимо? — спитав Пончик і почав протирати кулаками очі.
— На Місяць! Куди ж іще?
— На який Місяць?
— Ну, на який… Не знаєш, який Місяць буває!
Тільки тоді Пончик почав розуміти, що сталося. Деякий час він очманіло дивився на Незнайка, а потім як закричить страшним голосом:
— На Місяць?
— На Місяць! — весело підтвердив Незнайко.
— Летимо?
— Летимо, в тім-то й річ! — закричав Незнайко і, не в силі стримати свою радість, кинувся обнімати Пончика.
Від страху в Пончика перехопило дух, нижня щелепа у нього одвисла, очі округлились, і він дивився на Незнайка переляканим нерухомим поглядом.
— А де ж усі інші? Ти не бачив їх? — спитав Незнайко, не помічаючи дивного стану Пончика.
— Я-я-к-і ін-ш-ші? — спитав, заїкаючись від хвилювання, Пончик.
— Ну, де всі коротульки? Де Знайко?
— А вони хі-хі-ба тут?
— А як же? Чому ж ми летимо, по-твоєму? Поки ми з тобою спали в відсіку, всі прийшли й вирушили в політ. Зрозумів? Зараз ми з тобою піднімемося вгору й знайдемо всіх у каютах.
Незнайко натиснув кнопку, й ліфт підняв їх поверхом вище.
— От здивуються, коли побачать нас! — сказав Незнайко, зупиняючись біля дверей однієї з кают. — Зараз ми ввійдемо й скажемо: «Здоровенькі були! От і ми!» Ха-ха-ха!
Тремтячи від сміху, Незнайко відчинив двері в каюту і, побачивши, що там нікого немає, сказав:
— Тут чомусь нікого нема!
Він зараз же заглянув у другу каюту:
— І тут чомусь нікого нема!
Ці слова він повторював кожного разу, коли заглядав у порожню каюту. Нарешті сказав:
— Знаю! Вони в салоні. Мабуть, там зараз відбувається якась важлива нарада, от усі й пішли туди.
Спустившись у салон, друзі пересвідчилися, що й там було порожньо.
— Та тут взагалі нікого нема! — вигукнув Незнайко. — Схоже, що ми в ракеті самі.
— Як — самі? — злякався Пончик.
— Так, самі, — розвів руками Незнайко.
— Хто ж тоді запустив ракету?
— Не знаю.
— Не могла ж ракета запуститися сама!
— Не могла, — погодився Незнайко.
— Отже, її хтось запустив, — сказав Пончик.
— Хто ж її міг запустити?
— Ну, не знаю.
Незнайко підозріло зиркнув на Пончика і спитав:
— Можливо, це ти її запустив?
— Я? — здивувався Пончик.
— Авжеж, ти!
— Як же я міг її запустити? — знизав Пончик плечима. — Я й не знаю, як її запускати.
— А чого ж ти виліз із відсіку? — спитав Незнайко. — Чому ж, коли я прокинувся, тебе в відсіку не було? Ти куди ходив, признавайся?
— Та я, розумієш, уночі передумав летіти й хотів піти додому, та, розумієш, заблукав у ракеті, а потім не міг відчинити дверей, от і передумав іти й зостався, — белькотів розгублено Пончик.
— А ти не натискував ніде кнопки? Адже щоб запустити ракету, досить натиснути всього одну кнопку. Зрозумів?
— Чесне слово, я ніде нічого не натискував. Я тільки попав ненароком у якусь маленьку кабіночку й натиснув там одну зовсім-зовсім маленьку кнопочку на столі…
— А-а-а! — страшним голосом закричав Незнайко і, схопивши Пончика за комір, потягнув у кнопкову кабіну. — Ану, признавайся, ти в цій кабінці був?
— 3-з-да-єть-ся, в цій, — роззявляючи рота, наче витягнута з води рибина, промимрив Пончик.
— Оцю кнопочку натискував?
— 3-з-да-а-єть-ся, цю, — признався Пончик.
— Ну так і є! — вигукнув Незнайко. — Отже, це ти запустив ракету! Що тепер робити?
— А чи не можна я-я-як-небудь зу-у-пинити ра-а-а-аке-ту?
— Як же її зупиниш?
— Ну, натиснути ще яку-небудь к-к-но-п-о-чку.
— Я тобі як дам кнопочку! Ти натиснеш кнопочку, ракета зупиниться, і ми з тобою застрянемо серед світового простору! Ні, вже краще полетимо на Місяць.
— Але ж на Місяці, кажуть, нічого їсти, — мовив Пончик.
— Нічого, тобі це корисно, схуднеш трошки, — сердито відповів Незнайко. — Іншим разом знатимеш, як без дозволу кпопочки чіпати!
Варто було Пончикові згадати про їжу, як його думки різко змінилися. Йому раптом страшенно захотілося їсти. Тепер він уже ні про що не міг думати, окрім їжі! Тому він сказав:
— Послухай, Незнайку, а чи не можна нам чогось поїсти? Адже я з учорашнього дня нічого не їв.
— Поїсти, що ж… Поїсти, мабуть, можна, хоча ти цього й не заслужив, — буркотливо відповів Незнайко.
Повернувшись у харчовий відсік, друзі відкрили термостат, у якому зберігалися гарячі космічні котлети, космічний кисіль, космічне картопляне пюре та інші космічні страви. Всі ці страви називалися космічними тому, що зберігались у довгих целофанових трубочках, на зразок ліверної ковбаси. Приставивши кінець такої трубочки до рота і здавлюючи її руками, можна було домогтися, щоб їжа попадала з трубочки прямо в рот, а це було дуже зручно в умовах невагомості. Знищивши по кілька таких трубочок, друзі закусили космічним морозивом, яке було напрочуд смачне. Це космічне морозиво мало тільки один недолік: від нього страшенно мерзли руки, бо ж весь час доводилося стискати холодну целофанову трубочку руками — інакше морозиво не могло попасти в рот.
Як тільки Пончик наситився, настрій у нього одразу поліпшився.
— Що ж, виявляється, і в ракеті можна добре попоїсти! — сказав він.
І йому вже здавалося, що нічого страшного не сталось і що ракета зовсім не летить, а стоїть собі на землі.
— Слухай, Незнайку, чому ти думаєш, що ми кудись летимо? По-моєму, нікуди ми не летимо, — мовив Пончик.
— А звідки ж, по-твоєму, стан невагомості? — відповів Незнайко.
— А пам'ятаєш, коли ми були вдома, я вдарився носом об стіл. Тоді ми теж нікуди не летіли, а невагомість була.
— Зараз ми піднімемося в астрономічну кабіну й подивимось в ілюмінатор, — сказав Незнайко. — В ілюмінатор буде видно, де ми перебуваємо.
Друзі швидко піднялися в астрономічну кабіну. Подивившись у бічні ілюмінатори, вони побачили навкруги бездонне чорне небо, всіяне великими зірками, серед яких сяяло сліпучо-яскраве сонце. Здавалося, був день, але в той же час була й ніч. Так на Землі ніколи не буває. Коли на Землі видно сонце, то не видно зірок, і навпаки, коли є зірки — нема сонця. В одному з верхніх ілюмінаторів яскраво світив Місяць. Він, здавалося, був трохи більший, ніж звичайно здається нам з Землі.
— Цілком ясна річ, — сказав Незнайко. — Ми вже далеко від Землі. Ми в космосі!
— От тобі й усе! — розчаровано пробурмотів Пончик.
Тепер, коли Пончик остаточно впевнився, що про повернення на Землю не може бути й мови, він поволі заспокоївся і сказав:
— Ну що ж, оскільки ми летимо на Місяць і назад всі дороги відрізані, то тепер у нас тільки одне завдання: пробратися знов у харчовий відсік і як слід поснідати.
— Ми ж щойно снідали, — сказав Незнайко.
— Так хіба це був справжній сніданок? — заперечив Пончик. — Цей сніданок був пробний, так би мовити, чорновий, тренувальний.
— Як це — тренувальний? — не зрозумів Незнайко.
Ну, ми ж снідали в космосі перший раз. Виходить, наче й не снідали, а тільки мовби освоювали процес харчування в космосі, тобто тренувалися. Аж тепер, коли тренування закінчилося, ми можемо поснідати по-справжньому.
— Що ж, це, мабуть, можна, — погодився Незнайко.
Друзі спустились у харчовий відсік. Незнайкові зовсім ще не хотілося їсти, й він тільки заради компанії з'їв одну космічну котлетку. Зате Пончик не розгубився й поставився до діла з усією серйозністю. Він заявив, що має провести в харчовому відсіку ревізію й перевірити якість усіх космічних страв, а для цього йому треба з'їсти хоча б по одній порції кожної страви.
Це завдання виявилось, одначе, йому не під силу, бо вже на десятій чи на одинадцятій порції його зморив сон, і Пончик заснув з недоїденою космічною сосискою в роті. В цьому нічого дивного не було, адже вночі Пончик спав мало, до того ж кожен, хто перебуває в стані невагомості, може заснути в будь-якій позі, не лягаючи для цього спеціально в постіль.
Знаючи, що Пончик цілу ніч борсався, шукаючи виходу з ракети, Незнайко вирішив дати йому перепочити, а сам пішов в астрономічну кабіну, щоб глянути, наскільки наблизився космічний корабель до Місяця. В ілюмінаторах, як і перше, чорніло небо з зірками, з сліпучо-яскравим диском сонця і сріблястим, сяючим Місяцем вгорі. Сонце було таке завбільшки, яким його звичайно видно з Землі, але Місяць став удвічі більшим. Незнайкові здавалося, що він бачить на поверхні Місяця такі деталі, яких не помічав раніше, але раніше він ніколи не дивився на Місяць уважно, отож не міг сказати певно, чи то він бачить ці деталі тому, що підлетів до Місяця ближче, а чи він бачить їх тому, що тепер став дивитися на Місяць уважніше.
Хоча ракета мчала з страшенною швидкістю, пролітаючи дванадцять кілометрів за одну секунду, Незнайкові здавалося, що вона завмерла на місці й ні на півпальця не наближається до Місяця. Це пояснюється тим, що відстань од Землі до Місяця дуже велика — майже чотириста тисяч кілометрів. При такій величезній відстані швидкість дванадцять кілометрів на секунду не така вже й велика, щоб її можна було помітити оком, та ще перебуваючи в ракеті.
Минуло дві чи три години, а Незнайко все дивився на Місяць і ніяк не міг від нього одірвати погляду. Місяць наче притягав до себе його очі. Нарешті він відчув якесь болісне посмоктування в животі й лише тоді зміркував, що настала пора обідати. Він швиденько спустився в харчовий відсік і побачив, що Пончик прокинувся й уже щось апетитно жує.
— Е, та ти, я бачу, вже взявся до обіду! — закричав Незнайко. — Чому ж мене не почекав?
— Так це в мене ще не обід, а те саме… тренування, — відповів Пончик.
— Ну, тоді кінчай тренування, і будемо обідати, — сказав Незнайко. — Що там у нас є смачненького?
— На перше можу порекомендувати дуже добрий космічний суп-розсольник, на друге — космічні голубці, на третє — космічний кисіль з яблук.
З цими словами Пончик дістав із термостата кілька трубочок з супом, голубцями та киселем, і друзі заходилися обідати. Покінчивши з цим заняттям, Пончик сказав, що для правильного травлення після обіду треба трохи поспати. Він одразу ж заснув, повиснувши серед харчового відсіку і розкинувши в сторони руки й ноги. Незнайко вирішив зробити так само, але йому не подобалося, що під час сну в стані невагомості руки й ноги роз'їжджаються в сторони, тому він заклав ногу за ногу, неначе сидів на стільці, а руки склав на грудях кренделем.
Прибравши таку позу, Незнайко всіляко намагався заснути. Якийсь час він прислухався до плавного шуму реактивного двигуна. Йому здавалося, що двигун потихеньку шепче йому на вухо: «Чаф-чаф-чаф-чаф!» Ці звуки поступово заколисали Незнайка, й він заснув.
Минуло кілька годин, і Незнайко відчув, що його хтось торсає за плече. Розплющивши очі, він побачив Пончика.
— Прокинься скоріше, Незнайку! Біда! — бурмотів Пончик злякано.
— Яка біда? — спитав, уже зовсім прокинувшись, Незнайко.
— Біда, братику, ми, здається, проспали вечерю!
— Тьху на тебе з твоєю вечерею! — розсердився Незнайко. — Я думав, хтозна-що трапилось!
— Дивуюся твоїй безтурботності! — сказав Пончик. — Режим харчування порушувати не можна. Все треба робити вчасно: і обідати, і снідати, і вечеряти. Все це не жарти!
— Ну, гаразд, гаразд, — нетерпляче мовив Незнайко. — Ходімо спочатку на Місяць подивимось, а потім можеш хоч обідати, хоч вечеряти й навіть снідати заодно.
Друзі піднялися в астрономічну кабіну й зазирнули у верхній ілюмінатор. Те, що вони побачили, приголомшило їх. Величезна світна куля висіла над ракетою, затуляючи небо з зірками. Пончик так злякався, що у нього затряслись і губи, й щоки, і навіть вуха, а з очей потекли сльози.
— Це що?.. Це куди?.. Зараз об це вдаримося, га? — забелькотів він, чіпляючись за рукав Незнайка.
— Тихше ти! — прикрикнув на нього Незнайко. — По-моєму, це просто Місяць.
— Як, просто Місяць? — здивувався Пончик. — Місяць же маленький!
— Авжеж, Місяць. Просто ми підлетіли до нього близько.
Незнайко піднявся під стелю кабіни і, припавши до верхнього ілюмінатора, розглядав поверхню Місяця. Тепер Місяць було видно так, як буває видно в телескоп з Землі, і навіть краще. На його поверхні досить добре можна було розгледіти й пасма гір, і місячні цирки, й глибокі тріщини або розломи.
— Піднімайся, Пончику, сюди, — сказав Незнайко. — Подивишся, як добре видно Місяць.
Пончик знехотя піднявся вгору й почав спідлоба позирати в ілюмінатор. Те, що він побачив, не принесло йому полегкості. Він помітив, що Місяць тепер не стояв на місці, а наближався з помітною швидкістю. Спочатку його було видно як величезний, зазбільшки з півнеба, сяючий круг… Цей круг поволі розростався і зрештою заповнив собою все небо. Тепер, хоч куди глянь, на всі боки простяглася поверхня Місяця з перекинутими догори дном гірськими пасмами, місячними кратерами й долинами. Все це погрозливо висіло над головою й було вже так близько, що, здавалося, досить тільки простягти руку — і можна помацати верхівку якоїсь місячної гори.
Пончик боязко зіщулився і, відштовхнувшись рукою від ілюмінатора, спустився на дно кабіни.
— Ну його! — пробурчав він. — Не хочу я дивитися на цей Місяць!
— Чому? — спитав Незнайко.
— А чого він висить прямо над головою? Ще впаде на нас!
— Чудило! Це не Місяць на нас упаде, а ми на нього.
— Як же ми можемо на нього впасти, якщо ми внизу, а Місяць угорі?
— Ну, розумієш, — пояснив Незнайко, — Місяць просто притягне нас.
— Виходить, ми ніби як причепимося до Місяця знизу? — збагнув Пончик.
Незнайко й сам не знав, як вони сядуть на Місяць, але йому хотілося показати Пончикові, ніби він добре все знає. Тому він сказав:
— Так, так. Ніби як причепимося.
— Нічого собі справа! — вигукнув Пончик. — Отже, коли ми виліземо з ракети, то будемо ходити по Місяцю догори ногами?
— А навіщо це? — здивувався Незнайко.
— А як ще інакше? — відповів Пончик. — Якщо ми знизу, а Місяць зверху, то хоч-не-хоч, доведеться перевертатися догори ногами.
— Гм! — відповів у роздумі Незнайко. — Здається, й справді виходить щось не зовсім те, що треба!
Він на хвилину замислився і саме в цю мить помітив, що не чує звичного шуму двигуна.
— Стривай-но, — сказав він Пончикові. — Ти що-небудь чуєш?
— А що, по-твоєму, я маю чути? — злякано насторожився Пончик.
— Шум реактивного двигуна.
Пончик прислухався.
— По-моєму, нема ніякого шуму, — відповів він.
— От тобі й маєш! — розгубився Незнайко. — Невже двигун зіпсувався? Долетіли майже до самого Місяця, і раптом така досада!
Пончик було зрадів, подумавши, що з зіпсованим двигуном ракета не зможе летіти далі і змушена буде повернутися на Землю. А проте радість його була марна. Реактивний двигун зовсім не зіпсувався, а лише вимкнувся тимчасово. Як тільки ракета досягла максимальної швидкості, електронна керуюча машина автоматично припинила роботу двигуна, і далі ракета летіла за інерцією. Це трапилося якраз у ту мить, коли Незнайко й Пончик заснули. Саме тому вони не помітили, що двигун припинив роботу.
Пончик знову піднявся вгору, й вони разом з Незнайком почали дивитися в ілюмінатор, намагаючись встановити, зупинилася ракета чи летить далі. Проте визначити це їм не вдалося. Несподівано знову почулося: «Чаф-чаф-чаф-чаф!» — це вже працював двигун повороту. Незнайко й Пончик побачили в ілюмінаторі, як поверхня Місяця, що нависла над ними, наче безмежне море, похитнулася, ніби її штовхнув хтось, похилилася кудись назад і всім своїм громаддям почала перевертатись у просторі.
Подумавши, що ракета зіткнулася з Місяцем, Незнайко й Пончик скрикнули. Їм і на думку не спадало, що насправді не Місяць перевертався, а ракета. В ту ж мить відцентрова сила, що виникла від обертання ракети, відкинула мандрівників убік. Притискаючись до стіни кабіни, Незнайко й Пончик побачили, як у бічних ілюмінаторах промайнула світна поверхня Місяця і, похитнувшись ще раз ніби на хвилях, шурхнула кудись униз разом з усіма гірськими пасмами, місячними морями, кратерами й ущелинами.
Видовисько цього космічного катаклізму так приголомшило Пончика, що він затряс головою і мимоволі затулив руками очі, а коли відкрив їх, побачив, що на небі ніякого Місяця вже нема. З усіх боків в ілюмінаторах блищали тільки яскраві зірочки. Пончик подумав, що ракета, врізавшись у Місяць, розбила його на шматочки, які розлетілися на всі боки й перетворилися на зірки.
Все це сталося миттєво. Значно швидше, ніж про це можна розповісти. Коли ракета повернулася хвостовою частиною до Місяця, двигун повороту вимкнувся. На якусь мить стало тихо. Але скоро знову почулося: «Чаф-чаф-чаф-чаф!» Цього разу гучніше, ніж звичайно. Це ввімкнувся основний двигун. Але тепер ракета була обернена хвостовою частиною до Місяця, тому нагріті гази вилітали із сопла в напрямку, протилежному рухові, і ракета почала уповільнювати хід. Це було необхідно, щоб ракета наблизилась до Місяця з невеликою швидкістю і не розбилася під час посадки.
Як тільки ракета уповільнила хід, почалися перевантаження, виникла сила тяжіння, що притисла Незнайка й Пончика до підлоги кабіни. А проте Незнайкові дуже кортіло дізнатися, що трапилось з Місяцем… Діставшись навкарачки до стінки кабіни і ледве зіп'явшись на ноги, він заглянув у бічний ілюмінатор.
— Поглянь, Пончику, виявляється, він тут! — закричав раптом Незнайко.
— Хто тут? — запитав Пончик.
— Місяць. Він унизу, розумієш!
Переборюючи дедалі зростаючу силу тяжіння, Пончик теж дістався до ілюмінатора й подивився вниз. Те, що він побачив, вразило його. Внизу, в усі боки на багато кілометрів, до самого горизонту, слалася місячна поверхня з усіма кратерами й горами, які наші мандрівники вже бачили на Місяці. Різниця була тільки в тому, що тепер усе це було не перевернуте, а стояло нормально, як і має бути.
— Як же Місяць опинився внизу? — з подивом запитав Пончик.
— Розумієш, — відповів Незнайко, — це, мабуть, не Місяць перевернувся, а ми самі перевернулися. Точніше, ракета перевернулась. Спершу вона була повернута до Місяця головою, а тепер повернулася хвостом. Тому нам спочатку здавалося, що Місяць зверху, над нами, а тепер здається, що він знизу.
— А! — зрадівши, вигукнув Пончик. — Тепер зрозумів. Ракета повернулася до Місяця хвостом. Отже, вона роздумала летіти на Місяць! Ура! Ракета хоче летіти назад. Молодець, ракеточка!
— Багато ти розумієш! — відповів Незнайко. — Ракета краще тебе знає, що треба робити. Вона знає, що їй треба летіти на Місяць.
— А ти за ракету не розписуйся! — горлав далі Пончик. — Ракета сама за себе відповідає.
— А ти краще подивися вниз, — сказав Незнайко.
Пончик подивився в ілюмінатор і побачив, що місячна поверхня зовсім не віддаляється, а наближається. Тепер уже не здавалося, що вона попелясто-сіра чи сріблясто-біла, як здається нам з Землі, а вкрита яскравими різноколірними плямами. Всього цього багатства барв ми не помічаємо на місячній поверхні, коли дивимось на неї з Землі, бо через велику відстань окремі кольори зливаються, створюючи рівний, нейтральний, наче нічим не забарвлений тон сріблясто-білого чи попелясто-сірого кольору. Таку мішанину барв давно знають художники, які малюють свої картини, накладаючи на полотно маленькі різнобарвні крапочки або мазочки, що на відстані зливаються і створюють ніби один суцільний колір.
Звичайно, тому, хто все життя дивиться на Місяць з Землі, Місяць здається просто біленькою плямою з якимись невиразними сірими крапинками. В цьому нічого немає дивного. Нам завжди здається, що Земля наша плоска, в той час як Земля — куля, точнісінько так, як декому здається, що Сонце обертається навколо Землі, хоч насправді буває навпаки. Мало що може здатися тому, хто все життя просидів на Землі, нікуди не висовуючи свого носа, а до того ще й не любить напружувати свої розумові здібності.
Незнайко й Пончик мимоволі замилувалися картиною, що відкрилася перед ними. Місяць тепер уже не здавався їм таким мертвим і пустельним, як колись. Багатство форм і кольорів тішило око й навіювало бадьорі думки. Пончик відзначив, що серед усієї цієї краси неодмінно повинні жити коротульки. Інакше й бути не може.
— А якщо вже на Місяці є коротульки, — сказав він, — то вони неодмінно повинні щось їсти, а коли вони повинні щось їсти, то в них є що їсти, і ми не пропадемо з голоду.
Поки Пончик висловлював свої здогади, ракета зовсім близько підлетіла до Місяця. Нагріті гази, що з силою виривалися з сопла двигуна, підняли з поверхні Місяця хмари пилюки, які, здіймаючись вище й вище, огорнули ракету з усіх боків.
— Що це? — дивувався Незнайко. — Чи то дим, чи курява! І звідки тут дим? Може, який вулкан унизу?
— Ну от, я так і знав, що ми зрештою вскочимо в якийсь вулкан! — пробурчав Пончик.
— Звідки ти це знав? — здивувався Незнайко.
Але Пончик на це запитання не встиг відповісти. Якраз у цю мить ракета опустилась на поверхню Місяця. Штовхнуло. Не втримавшись на ногах, Незнайко й Пончик попадали на підлогу кабіни. Деякий час вони сиділи на підлозі й мовчки дивилися один на одного. Нарешті Незнайко сказав:
— Прилетіли!
— Ось тобі… це саме… і все! — пробурмотів Пончик.
Зіп'явшись на ноги, друзі почали дивитися в ілюмінатори, але навколо все було затягнуто якоюсь сірою масою, що клекотала, ніби кипіла.
— Довкола якась суцільна каша вирує! — невдоволено пробурчав Пончик. — Мабуть, у самісіньке жерло попали!
— В яке жерло? — не зрозумів Незнайко.
— Ну, в жерло вулкана.
Пилюка тим часом потроху розвіювалась, і крізь неї вже просвічувались обриси місячної поверхні.
— Виявляється, це всього-на-всього пилюка чи туман, — сказав Незнайко.
— Отже, ми не сидимо у вулкані? — спитав Пончик.
— Ні, ні! Ніякого вулкана нема, — заспокоїв його Незнайко.
— Ну, тоді ще можна жити! — полегшено зітхнув Пончик.
— Авжеж можна! — радісно підхопив Незнайко й, подавши Пончикові руку, сказав поважно: — Поздоровляю вас, дорогий друже, з благополучним прибуттям на Місяць!
— Спасибі! Поздоровляю вас також! — відповів Пончик і потис руку Незнайкові.
— Бажаю вам подальших успіхів у вашій чудовій науковій діяльності, — сказав Незнайко.
— Дякую! І вам бажаю того ж, — відповів Пончик шаркнувши ногою, шанобливо вклонився Незнайкові.
Незнайко теж вклонився Пончикові й шаркнув ногою.
Відчувши глибоке задоволення від своєї чемності, друзі засміялися і кинулись обіймати один одного.
— Ну, з чого ми почнемо свою діяльність на Місяці? — спитав Незнайко, перестаючи обійматись. — Я пропоную зробити вилазку з ракети і як слід роздивитися довкола.
— А я пропоную спочатку попоїсти, а тоді вже роздивитися, — з приємного усмішкою відповів Пончик.
— Ваша пропозиція, дорогий друже, приймається, — чемно погодився Незнайко. — Дозвольте побажати вам приємного апетиту!
— Дякую! Вам теж бажаю приємно попоїсти, — широко всміхаючись, відповів Пончик.
Обмінявшись люб'язностями, друзі спустились у харчовий відсік. Там вони не поспішаючи попоїли, тоді піднялись у відсік, де були космічні скафандри. Вибравши підходящі для їхнього зросту скафандри, друзі почали надягати їх.
Кожен з цих скафандрів складався ніби з трьох частин: космічного комбінезона, герметичного шолома й космічних чобіт. Космічний комбінезон зроблено з металевих пластинок і кілець, з'єднаних гнучкою повітронепроникною космопластмасою сріблястого кольору. На спині комбінезона ранець, де містяться повітроочисні та вентиляційні пристрої, а також електробатарея, що живить струмом електричний ліхтар, прикріплений на грудях. Над ранцем автоматичний складний капюшон-парашут, що розкривається в разі потреби, неначе крила.
Герметичний шолом надівався на голову й був зроблений із жорсткої космопластмаси, окованої нержавіючою сталлю. В передній частині гермошолома кругле віконце, або ілюмінатор, із надміцного скла, всередині — невеличка радіостанція з телефонним пристроєм, за допомогою якого можна розмовляти в безповітряному просторі. Що стосується космічних чобіт, то вони майже нічим не відрізнялися від звичайних чобіт, якщо не зважати, що підошви їх були зроблені із спеціальної теплоізолюючої речовини.
Не зайвим буде згадати, що на спині космічного комбінезона розміщений похідний рюкзак, а до пояса, окрім складаного альпенштока й геодезичного молотка, підвішена космічна парасолька для захисту від палючих променів сонця. Парасолька зроблена з тугоплавкого алюмінію і складена займала не більше місця, ніж звичайна дощова парасолька.
Надівши на себе комбінезон, Незнайко відчув, що він досить щільно облягає тіло, а гермошолом був такий просторий, що Незнайкова голова вільно вмістилася в ньому разом з капелюхом.
Одягнувшись у космічні скафандри й перевіривши роботу радіотелефонного зв'язку, наші мандрівники спустились у хвостову частину ракети й опинилися біля дверей шлюзу. Незнайко взяв Пончика за руку й натиснув кнопку. Двері відчинилися безшумно. Друзі ступили вперед і потрапили в шлюзову камеру. Двері безшумно зачинилися. Тепер від місячного світу наших мандрівників відділяли тільки одні двері.
Незнайко мимоволі затримався біля цих дверей.
Яким постане цей таємничий, незнаний світ Місяця? Як він зустріне незваних прибульців? Чи будуть скафандри надійним захистом у безповітряному просторі? Адже однієї невеличкої тріщинки, одного невеличкого отвору в скафандрі досить, щоб повітря з-під нього вийшло, і тоді мандрівникам загрожувала неминуча загибель.
Ці думки блискавкою промайнули в голові Незнайка. Але він не піддався страхові. Наче бажаючи підбадьорити Пончика, він обійняв його однією рукою за плече, а другою натиснув кнопку біля дверей. Але двері не відчинилися, як сподівався Незнайко. Відкрився лише малесенький отвір, що був у дверях. Простір всередині шлюзу з'єднався з зовнішнім безповітряним простором, і повітря, свистячи, почало вириватися з шлюзової камери. Незнайко й Пончик відчули, що комбінезони, які доти щільно прилягали до тіла, раптом почали ставати просторішими, ніби роздувалися. Це пояснювалось тим, що тиск зовнішнього повітря зник і на стінки скафандрів тиснуло тільки повітря зсередини. Не зрозумівши, що сталося, Пончик подумав, що скафандр на ньому лопнув, і це так налякало його, що він похитнувся і почав падати набік. Незнайко дбайливо підтримав його під руку й сказав:
— Стій рівно! Нічого страшного ще нема!
В цей час повітря зовсім вийшло з шлюзової камери, і зовнішні двері автоматично відчинилися.
Побачивши, як блиснуло попереду світло, Незнайко скомандував:
— А тепер сміливо вперед!