Сховавши одержані чеки у вогнетривку шафу, пан Спрутс розпрощався з капіталістами і звелів секретарці послати Крабсу таку телеграму:
«Бредлам відбувся. Двом ослам один на двох. Телеграфуйте згоду. Спрутс».
Одержавши цю телеграму, Крабс зрозумів, що Спрутс надумав дати Мизі й Жуліо не два, а лише один мільйон. Це зовсім не здивувало Крабса, бо він добре знав, що пан Спрутс діє завжди обачливо й на вітер грошей кидати не буде. Крабса задовольняло те, що Спрутс не відмовився заплатити гроші, й тепер можна було сподіватися, що, погодившись розпрощатися з одним мільйоном, він, зрештою, розстанеться і з двома.
Всебічно обміркувавши таке становище, пан Крабс вирішив нічого не казати про одержану телеграму Мизі та Жуліо, бо ж, дізнавшись про її зміст, вони теж дійшли б думки, що справи складаються, загалом, успішно, й могли б ще більше підвищити ціну за те, що зникнуть. Зустрівшись з ними, пан Крабс сказав, що ніяких вістей від пана Спрутса нема, але надії на успішне завершення справи втрачати не слід.
Його заява все ж засмутила пана Жуліо, якому кортіло скоріше втекти з усіма грішми.
— Дуже шкода, що пан Спрутс не поспішає, — сказав Жуліо. — Наша торгівля акціями закінчується, і тепер саме час накивати п'ятами, тобто, просто кажучи, вшитися.
— Гаразд, — мовив Крабс. — Я пошлю телеграму Спрутсу і спробую прискорити діло.
Насправді ж Крабс нікому в той день не телеграфував. Натомість він пішов у ресторан і добряче пообідав. Повернувшись до себе в готель, поспав годинку, а тоді, покупавшись у плавальному басейні, знову зустрівся з Мигою та Жуліо. Зібравшись утрьох, друзі спочатку повечеряли, а потім пішли в нічний театр, де за невелику плату дозволялося жбурляти в акторів гнилими яблуками, і як слід повеселилися.
Прокинувшись другого дня, пан Крабс нікому не сказав ні слова і послав Спрутсу таку телеграму: «Два осли вимагають два. На один не згодні. Що робити? Крабс».
У відповідь він того ж дня одержав від Спрутса телеграму, в якій стояло лише одне слово:
— «Умовляйте».
Одержавши цю телеграму, Крабс виждав ще деньок, і нічого не сказавши ні Мизі, ні Жуліо, відповів Спрутсу:
— «Умовляв. Упираються».
Невідомо, до чого довів би цей обмін телеграмами, якби наступного ранку в готелі, де зупинився пан Крабс, не з'явився раптом Скуперфільд із своєю палицею в руках і в звичайному своєму вбранні — у чорному довгополому піджаку з двома розрізами на спині, чорних штанях і чорному високому капелюсі, відомому під назвою циліндра. Зіткнувшись з Крабсом, який саме в цей час виходив з готелю, Скуперфільд широко розставив руки й завищав своїм огидним голосом:
— А, здрастуйте, пане Крабсик! Дуже радий бачити вас!
— Здрастуйте, — сказав Крабс, намагаючись розтягнути свої губи в усмішці, хоча видно було, що зустріч з цим всесвітньовідомим скнарою не давала йому ніякої радості.
— Як поживаєте? Як ваше здоров'я? — явно стараючись зав'язати розмову, спитав Скуперфільд.
— Здоров'я моє добре, — сказав Крабс.
— Я теж себе паршиво почуваю, — підхопив Скуперфільд, не розчувши відповіді Крабса, і вів далі: — Яке щастя зустріти знайоме обличчя в цьому чортовому Давилоні. Наш Брехенвіль у тисячу разів кращий. Як ви вважаєте?
— Брехенвіль — місто прекрасне, але в Давилоні теж непогано, запевняю вас.
— Цілком з вами згоден, — закивав головою Скуперфільд, — такого поганого містечка я ще ніде не бачив, щоб воно провалилося на цьому місці! У мене до вас запитання. Ви, я бачу, живете в цьому готелі. Як він, по-вашому, хороший?
— Дуже хороший готель, — підтвердив Крабс.
— Але дорогий, мабуть. Га?
— Так, трохи дорогуватий.
— От бачте, щоб він провалився на цьому місці! У мене є пропозиція. Якщо хочете, я не братиму для себе номер, а поселюся в одному номері з вами. Отже, кожен з нас платитиме вдвоє менше. Га?
Панові Крабсу не дуже усміхалася перспектива мати такого сусіда, проте, поки точилася ця розмова, він устиг зметикувати, що Скуперфільд неспроста прибув у Давилон. Подумавши про це, він вирішив потіснитися і, користуючись тим, що Скуперфільд буде під боком, постаратися вивідати його плани.
Вернувшись з паном Скуперфільдом у свій номер, пан Крабс сказав:
— Улаштовуйтесь, будь ласка. Місця, як бачите, на двох вистачить.
Окинувши поглядом приміщення і видавивши на обличчі подобу усмішки, яку з таким же успіхом можна було сприйняти за гримасу огиди, пан Скуперфільд подякував Крабсові й подався прямо у ванну. Там він стягнув з голови циліндр, дістав з нього зубну щітку й зубний порошок, рушник, півдюжини носовичків, запасні шкарпетки, два старі гвіздки й шматок мідного дроту, підібрані ним десь на вулиці. Очевидно, циліндр у пана Скуперфільда був не тільки головним убором, а й правив за дорожню валізу, а також склад для утильсировини.
Сховавши всі ці речі в шафу, пан Скуперфільд дістав із свого циліндра ще брусок суничного мила, але в що мить побачив на поличці біля вмивальника другий, точнісінько такий же брусок мила, що належав Крабсу. Поклавши своє мило поряд, пан Скуперфільд якийсь час дивився на обидва ці бруски, після чого почав старанно намилювати руки й щоки; проте не своїм милом, а тим, що лежало поряд. При цьому він щиро радів, що йому вдалося таким чином зекономити.
Умившись як слід, пан Скуперфільд вирішив також почистити зуби, причому совав зубну щітку не в ту коробочку, де був його порошок, а в ту, що належала Крабсові. Почистивши зуби, пан Скуперфільд ще довго відкривав то одну коробочку, то другу, намагаючись визначити, який порошок краще пахне: його чи Крабсів. Кінчилися ці експерименти тим, що він чхнув якраз у ту мить, коли совав свій ніс у коробочку, й весь порошок злетів угору, наче хмара.
Побачивши, як багато зубного порошку втрачено з його власної необережності, пан Скуперфільд засумував. Але помітивши, що в руках він тримав не свою коробку, а Крабсову, Скуперфільд одразу заспокоївся. А коли до того ж упевнився, що в коробочці лишилося ще трохи зубного порошку, він пересипав частину його в свою власну коробочку і вже в зовсім доброму настрої вернувся в кімнату.
— Як добре, що я зустрівся з вами, — сказав він Крабсу, який чекав на нього. — Я, правда, хотів поговорити спершу з цими двома недоумкуватими Мигою та Жуліо, але думаю, що великої різниці не буде, коли поговорю з вами. Я навіть думаю, що так буде краще. Об'єднавшись разом, ми можемо облагодити вигідне дільце. Ви мене розумієте?
— В чому ж полягає ваше дільце? — зацікавився Крабс.
— Як вам, напевне, відомо, великий бредлам погодився виплатити цим двом аферистам три мільйони фертингів… — почав пан Скуперфільд.
Панові Крабсу якраз нічого про ці три мільйони фертингів не було відомо, оскільки він знав, що вимога Миги й Жуліо обмежувалася двома мільйонами. А проте він зразу ж зметикував, що пан Спрутс вирішив нажитися на цьому ділі й збільшити суму, щоб мільйон фертингів покласти у свою кишеню. Не подавши виду, що він узнав від Скуперфільда важливу таємницю, пан Крабс сказав:
— Так, так, мені це, звісно, відомо.
— Ну так-от, — вів далі Скуперфільд. — Можу вас запевнити, що великий бредлам погодиться дати не три, а чотири й навіть п'ять мільйонів. Ми з вами можемо порадити Мизі й Жуліо, що вимагати треба п'ять мільйонів, і поставимо умову, щоб, одержавши гроші, вони віддали мільйон нам. Адже нам з вами непогано буде одержати по півмільйончика, га? Гроші немаленькі! Га?
Слухаючи Скуперфільда, Крабс перебирав у думці всі вигідні й невигідні сторони пропонованого Скуперфільдом дільця. Він, звичайно, одразу зрозумів, що для нього самого це діло невигідне, бо ж, виступивши проти великого бредламу, він ризикував накликати на себе гнів всесильних капіталістів, які не простили б йому, коли б він обдурив їх. Разом з тим Крабс бачив, що Скуперфільд затіяв небезпечну гру. Спантеличені Мига й Жуліо могли б не зупинитися на п'ятьох мільйонах, і тоді невідомо, чим би все це кінчилося. Вивідавши в розмові, що Скуперфільд відмовився внести свою частку грошей і втік із засідання великого бредламу, Крабс вирішив не розкривати йому своїх планів і сказав:
— Охоче допоможу вам, пане Скуперфільд. Якщо бажаєте, ми хоч зараз вирушимо до Миги та Жуліо. Вони живуть на дачі за містом. Ми вмить домчимо на моїй машині. Заодно можна буде й пообідати у них.
— Пообідати, що ж, це можна, — зрадів Скуперфільд. — Добре б і пообідати, а то тут у ресторанах такі ціни деруть з відвідувачів, щоб їм провалитися на місці, просто ніяких капіталів не вистачить. Можна й пообідати.
— От і добре, — сказав Крабс. — 3 вашого дозволу я тільки на хвилинку вийду, і ми поїдемо.
Вийшовши з номера, пан Крабс підкликав посильного і звелів йому віднести на пошту таку телеграму Спрутсу:
— «З ослами пора кінчати. В місті з'явився брехенвільський скупій Скуперфільд. За наслідки не відповідаю. Крабс».
— От і все, — сказав він, повернувшись в номер. — Тепер можна й вирушати.
Пан Скуперфільд надів свій циліндр, і через п'ять хвилин вони вже мчали містом у шикарній восьмициліндровій автомашині Крабса. Настрій у Скуперфільда був чудовий. Він щиро радів, що безплатно прокатається в шикарній машині та ще й до того пообідає на дурняка, не кажучи вже, що створювалась можливість облагодити, як він висловлювався, вигідне дільце.
Зробивши кілька поворотів і промчавши по вулицях, машина виїхала з міста й помчала по рівному і прямому, як стріла, асфальтованому шосе. Праворуч і ліворуч від дороги тяглися поля то з квітучим місячним соняшником, то з гречкою, від якої в повітрі ширилися приємні, солодкуваті медові пахощі, то з місячною пшеницею, що колосилась і хвилювалася, наче море. Машина мчала повз села із садами й городами. Скуперфільд жваво крутив на всі боки головою. Види природи захоплювали його. Побачивши на лузі отару овець чи козу на прив'язі, він штовхав Крабса під лікоть і, хвилюючись, кричав:
— Дивіться, дивіться, овечки! Чесне слово, овечки, щоб мені провалитися на місці! Які симпатичненькі! А оно коза! Дивіться, коза! Та що ж ви не дивитесь?
Крабс, який сидів за кермом, тільки посміхався тихенько. Несподівано дорога описала велику дугу, і за поворотом відкрився зелений луг з величезним ставом, посередині якого плавали білі гуси. Вигляд спокійної води з квітучими лілеями й лататтям, з білосніжними птахами, що легко й граціозно трималися на дзеркальній гладіні ставка, так вплинули на пана Скуперфільда, що він завмер від захоплення й не міг вимовити й слова. Вчепившись у рукав пана Крабса, він деякий час мовчки тряс його руку, а потім закричав прямо в вухо:
— Гуси! Гуси!
— Та що ви, гусей ніколи в житті не бачили? — здивувався Крабс.
— Не бачив, щоб мені провалитися на місці, чесне слово! Тобто, точніше сказати, не пам'ятаю вже, коли бачив. Адже я, чесно сказати, ніколи не буваю за містом.
— Це ви серйозно? — недовірливо спитав Крабс.
— Чесне слово, пане Крабсе. Коли ж мені? Я все життя добував гроші й ні разу навіть у зоопарку не був. Та й чого я туди піду? Адже за вхід треба гроші платити. Так і зовсім розоритися можна! Скажіть, отаке вигадали! Я ж не з'їм цих звірів, якщо подивлюся на них. За що ж тут гроші платити?
— Але ж звірів теж чимось треба годувати, от гроші й потрібні на корм, — сказав Крабс.
— От іще! — пробурчав Скуперфільд. — Ну й нехай дурні звірам на корм гроші дають, а мені це не по кишені. Думаю, звірі як-небудь і без мене проживуть.
— Але ви, я бачу, все-таки дуже любите тварин, — сказав пан Крабс.
— Люблю, щоб мені провалитися, це ви точно підмітили. Буває, побачиш якесь звірятко, так і хочеться його приласкати або погладити, слово якесь гарне сказати, навіть поцілувати… От, не вірите? Чесне слово! Одного разу зустрів я на вулиці собача. Такий гарненький був цуцик, що я одразу вирішив зайти в магазин і купити йому ліверної ковбаси, та, на щастя, не було при собі дрібних грошей, а розмінювати десять фертингів не захотілося. Гроші, знаєте, така річ: поки десятка ціленька — це десятка, а витрать з неї хоч п'ять сантиків — це вже не десятка. Гм!
— Ось приїдемо до Миги та Жуліо, у них ви побачите різних тварин, — сказав пан Крабс. — У них на дачі ставок, а на тому ставку й гуси, й качки, й селезні, навіть лебеді є.
— Невже й лебеді?
— Так, а в саду просто на волі живуть кролі, цесарки, фазани. Крім того, у них маленьке ручне ведмежа є. Таке симпатичне!
— Та що ви? І не кусається?
— Навіщо ж? Лагідне, мов ягнятко.
— І його можна погладити?
— Звичайно. Ось приїдемо, і можете гладити скільки завгодно.
Пан Скуперфільд навіть засовався на місці від нетерплячки. Йому хотілося скоріше побачити ведмежа й прилащити його.
Пан Крабс тим часом уже давно звернув з шосе й вивів машину на лісову дорогу, обабіч якої височіли місячні кедри, дуби, каштани, а також зарості місячного бамбука. Всі ці дерева були не такі великі, як наші земні, а карликові, як і всі інші рослини на Місяці. Вибравши місце, де дерева росли не дуже густо, пан Крабс зменшив швидкість, повернув кермо, й машина поїхала лісом, уже зовсім без дороги.
Відчувши тряску й огледівшись, пан Скуперфільд виявив, що вони їдуть по лісовій цілині, і спитав:
— Чого це ми звернули з дороги?
— А це ми навпростець, — сказав Крабс. — Так буде скоріше.
Заглибившись далеченько в ліс, Крабс несподівано зупинив машину. Вийшовши з автомобіля, він відкрив капот і заходився копирсатись у двигуні. Вимкнувши непомітно систему запалювання, він заліз знову в машину й почав натискувати ногою на педаль стартера. Стартер скреготів, наче бив по залізу канчуком, але двигун не хотів заводитись.
— Заїло? — співчутливо спитав Скуперфільд.
— Заїло! — стурбовано підтвердив Крабс.
Він знову виліз із машини, покопирсався в двигуні, пробуючи завести його. Нарешті сказав:
— Мабуть, двигун перегрівся. Доведеться, нам з вами пройтися пішечки. А втім, тут недалеко.
Довелося й Скуперфільдові залишити автомашину.
Пан Крабс відкрив багажник, вийняв з нього звиту джгутом вірьовку й непомітно засунув її в кишеню, після чого зачинив дверцята кабіни й пішов прямо в лісову гущавину. Пан Скуперфільд плентався за ним, спотикаючись об купини й чортихаючись про себе на кожному кроці.
Незабаром пан Крабс побачив, що місце, куди вони зайшли, було досить глухе, і, зупинившись, сказав:
— Здається, ми не туди заблукали. Що ви на це скажете?
— Що ж я можу сказати, голубе? Адже не я вас веду, а ви мене, — резонно зауважив Скуперфільд.
— Це справді так! — пробурмотів Крабс. — Ну нічого, зараз я вилізу на дерево й подивлюся зверху, куди нам іти. Поможіть-но мені видертись ось хоча б на цей кедр.
Вони разом підійшли до кедра, трохи вищого за інші дерева. Глянувши вгору й побачивши, що гілки, за які можна було б ухопитися руками, досить високо, пан Крабс притулив Скуперфільда спиною до стовбура і сказав:
— Стійте тут, зараз я вилізу вам на плечі й тоді зможу дотягнутися руками до гілок. Підождіть тільки трішечки, я спочатку скину черевики.
Крабс нахилився, але не знімав черевиків, а непомітно витяг з кишені вірьовку і вмить прив'язав Скуперфільда до стовбура поперек живота.
— Гей! Гей! — закричав Скуперфільд. — Навіщо ви це робите?
— Ну, мені ж треба прив'язати вас до дерева, а то ви ще впадете, коли я почну вилазити вам на плечі, — пояснив Крабс.
Сказавши так, Крабс почав бігати навколо кедра, не випускаючи вірьовки, і незабаром руки й ноги пана Скуперфільда були міцно прив'язані до дерева, та йсам він був обмотаний вірьовкою, наче булонська ковбаса.
— Гей, перестаньте жартувати! — кричав Скуперфільд, відчуваючи, що не може поворухнути ні рукою, ні ногою. — Звільніть мене зараз же, а то я покличу на допомогу.
— Навіщо ж кликати на допомогу? — заперечив Крабс. — Я і сам допоможу, коли вам щось треба.
Кажучи це, Крабс підняв циліндр, що впав з голови Скуперфільда, й надів знову йому на голову, а впущену палицю поставив поряд, притуливши до дерева.
— От бачите, як добре, — сказав він.
— Розв'яжіть мене, а то я плюватимусь! — заверещав Скуперфільд.
— Навіщо ж плюватися? Це нечемно, — відповів Крабс.
Скуперфільд усе-таки плюнув, але не влучив у Крабса.
— От бачите, як негарно, — спокійно сказав Крабс. — Тепер я змушений буду заткнути вам рот.
Він витягнув з кишені брудну ганчірку, якою витирав автомашину, згорнув її і всунув у рот Скуперфільду, а щоб той не міг виплюнути цей кляп, зав'язав йому ще рот носовичком. Тепер Скуперфільд міг тільки тихенько мугикати і трясти головою.
— Ну що ж, — сказав Крабс, уважно оглянувши Скуперфільда з усіх боків. — Здається, все зроблено правильно. Дихайте тут повітрям, милуйтеся природою. Думаю, що до кінця дня я встигну вернутись і звільнити вас. А зараз поки раджу вам не тратити даремно сили й не намагатися вирватись. Однако це нічого не дасть.
Помахавши Скуперфільду на прощання ручкою, пан Крабс повернувся до своєї машини, сів у неї і поїхав назад у місто.
Перше, що побачив пан Крабс, повернувшись у готель, була телеграма від Спрутса:
«З ослами кінчайте. Два мільйони одержите в банку. Про виконання телеграфуйте. Спрутс».
Прочитавши телеграму, Крабс одразу подзвонив по телефону Мизі та Жуліо й викликав їх до себе.
— Ось що, хлоп'ята, — сказав він, як тільки Мига й Жуліо приїхали. — Тепер треба діяти не гаючись. Купіть велику валізу, вкладіть у неї всі гроші від продажу акцій і приїздіть сюди з цими вашими Козликом та Незнайком, тут на вас чекатиме друга валіза з двома мільйонами, які я одержу для вас у банку. Звідси ми з вами вирушимо в Грабунберг, а з Грабунберга ви можете мандрувати далі, куди вам захочеться. Ви куди вирішили їхати?
— В Сан-Комарик. Є таке місто на березі моря. Поживемо в Сан-Комарику, доки набридне, а тоді поїдемо подорожувати, — відповів Мига.
— От і чудово! — сказав Крабс. — У Сан-Комарику можна прекрасно повеселитися. А втім, з грішми скрізь добре.
— Гадаю, що всім одразу не слід виїздити, — сказав Жуліо. — Це може викликати підозру. Ми з Мигою виїдемо сьогодні, а Незнайко з Козликом можуть виїхати завтра. Ми їм купимо квитки на поїзд.
— Можна й так, — згодився Крабс. — Готуйтесь, а я поїду в банк по гроші. — Розставшись з Мигою та Жуліо, Крабс не поїхав одразу в банк, а заїхав спочатку в редакцію газети «Давилонські гуморески». Хазяїном цієї газети був не хто інший, як пан Спрутс, інакше кажучи, вона видавалась на Спрутсові кошти. Будинок редакції, а також усі друкарські машини і все обладнання друкарні належали Спрутсу. Всім працівникам, починаючи з редактора й кінчаючи незначним складачем, платили гроші, які давав Спрутс. Правда, й прибутки від продажу газет повністю належали Спрутсу.
Проте, треба сказати, що прибутки ці були не дуже великі й частенько не перевищували витрат. Але пан Спрутс і не ганявся за великими баришами. Газета потрібна була йому не для прибутку, а для того, щоб без перешкод рекламувати свої товари. Рекламували з великими хитрощами. А саме: в газеті часто друкувалися так звані художні оповідання, причому, якщо герої оповідання сідали пити чай, то автор неодмінно згадував, що чай пили з цукром, який вироблявся на цукрових заводах Спрутса. Господиня, розливаючи чай, обов'язково зазначала, що цукор вона завжди купує спрутсівський, тому що він дуже солодкий і дуже поживний. Якщо автор оповідання описував зовнішність героя, то завжди, ніби ненароком, згадував, що піджак його був куплений років десять — п'ятнадцять тому, але мав вигляд новенького, бо пошитий був із тканини, випущеної мануфактурою Спрутса. Усі позитивні герої, тобто всі хороші, багаті або так звані респектабельні коротульки в цих оповіданнях обов'язково купували тканини, випущені спрутсівською фабрикою, і пили чай із спрутсівським цукром. У цьому й полягала таємниця їхнього процвітання. Тканини носилися довго, а цукру, тому що він був дуже солодкий, потрібно було мало, що сприяло заощадженню грошей і накопиченню багатств. А всі погані коротульки в цих оповіданнях купували тканини якихось інших фабрик і пили чай з іншим цукром, а тому весь час зазнавали невдач, вони постійно хворіли і ніяк не могли вибитись із злиднів.
Крім таких «художніх» оповідань, у газеті друкувалися звичайні рекламні оголошення, що прославляли спрутсівський цукор і вироби Спрутсівської мануфактури. Цілком зрозуміло, що ні рекламні оголошення, ні художні оповідання не могли привернути особливої уваги публіки, а тому в газеті щоденно вміщувалися повідомлення про цікаві події і пригоди, а також різноманітні гуморески, тобто коротесенькі веселі оповіданнячка або анекдотики, спеціально для того, щоб насмішити простодушних читачів. Читач, який купив газету, маючи намір прочитати гуморески, заодно ковтав і «художні» оповідання, що, власне кажучи, від нього й вимагалося.
Увійшовши в кабінет редактора, якого, до речі, звали Гризлем, пан Крабс побачив за столом, заваленим різними рукописами, коротульку, схожого на товстого старого пацюка, вирядженого в сірий піджак. Перше, що в ньому впадало в очі, було видовжене, ніби витягнуте вперед обличчя з гнучким, рухливим носиком, вузеньким ротом і коротенькою верхньою губою, з-під якої визирали два гостренькі, сліпучо-білі зуби.
Побачивши Крабса, з яким він давно був знайомий, пан Гризль усміхнувся, від чого два зуби ще більше вилізли з-під верхньої губи й уперлися в коротеньке підборіддя.
— Щось, видно, спішне й, наскільки я можу догадатися, важливе? — спитав Гризль, поздоровкавшись з Крабсом.
— Ви догадливі, як завжди! — засміявся Крабс.
— Догадатися, зрештою, не важко, бо дрібні розпорядження пан Спрутс завжди віддає письмово або диктує по телефону, — відповів Гризль.
— Цього разу діло таке, що ні телефону, ні пошті довірити не можна, — сказав Крабс.
Оглянувшись на двері й упевнившись, що вони щільно зачинені, пан Крабс присунувся до Гризля ближче і, притишивши голос, сказав:
— Це стосується гігантських рослин.
— А що, Товариство гігантських рослин може лопнути? — насторожився Гризль і поворушив своїм носом, ніби до чогось принюхуючись.
— Повинно лопнути, — відповів Крабс, роблячи наголос на слові «повинно».
— Повинно?.. Ах, повинно! — посміхнувся Гризль, і його верхні зуби знову вп'ялися в підборіддя. — Ну, воно й лопне, якщо повинно, смію запевнити вас!
— Ха-ха!.. — зареготав він, задираючи вгору свою пацючу голову.
— Треба вмістити в газеті невеличку статтю, яка кинула б тінь на це товариство, — почав пояснювати Крабс. — Власники гігантських акцій повинні відчути, що вони мають справу з пройдисвітами і що всі їхні акції по суті не становлять ніякої цінності. Але категорично нічого стверджувати не слід. Треба тільки посіяти деякий сумнів.
— Розумію, — відповів Гризль. — Досить невеличкого сумніву, щоб усі кинулися продавати акції. Не мине й двох днів, як їх замість фертинга продаватимуть по п'ятачку. Мабуть, пан Спрутс хоче скупити ці акції по дешевинці, щоб продати, коли вони знову підскочать на ціні?
— Пан Спрутс нічого не казав мені про свої плани, — холодно відповів Крабс. — Наше діло, щоб у завтрашній газеті з'явилася ця стаття, все інше нас не обходить.
— Розумію, — закивав головою пан Гризль.
— І ще одне, — сказав Крабс. — Ніхто про цю статтю не повинен заздалегідь знати.
— Розумію. Я сам особисто займуся цією справою, — відповів Гризль.
Як тільки Крабс опинився за дверима, пан Гризль узяв свою авторучку, поклав перед собою чистий аркуш паперу і, нахиливши голову, почав швидко писати. Літери в нього виходили якісь товстенькі й водночас гостроносенькі, з довгими, опущеними вниз хвостами. Коли дивитися збоку — здавалося, він не писав, а акуратно розсаджував на поличках жирних хвостатих пацюків.
Обсадивши цими пацюками всю сторінку, пан Гризль натиснув кнопку електричного дзвоника.
— Віддайте це негайно в набір, — сказав він секретарці, яка з'явилася у дверях, і подав їй списаний аркуш. — Та дивіться — нікому ні гу-гу, — додав він, прикладаючи палець до губів, або, точніше сказати, до зубів.
Секретарка миттю зникла з аркушем у руках, а пан Гризль почав думати, де роздобути грошей, щоб якомога більше накупити гігантських акцій, тільки вони подешевшають.
Поки Крабс розмовляв з редактором Гризлем, а потім їздив у банк по гроші, Мига й Жуліо займалися своїми справами. Спочатку вони з'їздили на вокзал і купили два залізничні квитки до Сан-Комарика на завтрашній день. Повертаючись назад, вони заїхали в універмаг, де купили досить велику валізу, виготовлену з куленепробивного фіброліту, а коли їхали повз кінотеатр, купили два квитки на кінокартину, яка звалася «Таємничий незнайомець, або Розповідь про сімох задушених і одного утопленого в мазуті». Упоравшись з усіма цими справами, вони повернулися в контору, й Жуліо сказав Незнайкові та Козлику:
— Ви, братики, сьогодні попрацювали доволі. Ось вам квитки, можете піти в кіно. Після кіно йдіть обідати, а на роботу приходьте завтра вранці. Сьогодні сюди більше не з'являйтеся. Ми з Мигою за вас попрацюємо. Ось вам на обід гроші.
Незнайко та Козлик узяли квитки й гроші і з радістю побігли в кіно. Мига одразу ж сів за стіл і почав продавати відвідувачам акції, а Жуліо забрався в кімнату, де стояла вогнетривка шафа, і заходився вигрібати з неї у валізу гроші. Коли каса була очищена до останнього фертинга, він вирвав із записної книжки аркушик, нашкрябав на ньому олівцем записку й поклав її у вогнетривку шафу на поличку поряд із залізничними квитками.
Повернувшись у контору, Жуліо кивнув Мизі й крадькома показав пальцем на валізу, набиту грішми. Мига зрозумів, що все готово. Вставши з-за столу, він випровадив з контори відвідувачів, сказавши, щоб вони приходили завтра. Як тільки відвідувачі вийшли, друзі узяли валізу, зачинили контору й одразу ж поїхали.
Хвилин за десять вони вже сиділи в готелі й рахували гроші, привезені Крабсом. Щоб порахувати два мільйони, потрібно було б, звичайно, чимало часу, але ж гроші були складені пачками по десять тисяч, тому діло йшло швидко. Друзі лише перевірили кілька пачок. Упевнившись, що у валізі, привезеній Крабсом, було рівно два мільйони, Жуліо відрахував із цих грошей сто тисяч, віддав їх Крабсу і сказав:
— Можете одержати свої гроші. Ви їх чесно заробили. Бажаємо, щоб вони пішли вам на користь.
— Спасибі вам, друзі, — сказав Крабс. — А тепер ми з вами повинні швиденько зникнути з міста, тим більше, що по дорозі нам доведеться облагодити ще одне дуже вигідне діло.
— Яке діло? — зацікавились Мига й Жуліо.
— Звільнення знаменитого мільйонера Скуперфільда.
— А що з ним?
— Його викрала зграя розбійників, які вимагають за звільнення великий викуп, — пояснив Крабс. — Мені випадково стало відомо, де розбійники ховають пана Скуперфільда. Отже, ми можемо звільнити його. За пристойну винагороду, зрозуміло. Думаю, що можна буде здерти з нього крупний чек і одержати по цьому чеку гроші в банку.
— Скільки ж можна взяти в цього скнари за його звільнення? — спитав Жуліо.
— Мільйон, гадаю, можна.
— Мільйон?! — вигукнув Жуліо.
— А що, по-вашому, це багато? — занепокоївся Крабс.
— По-моєму, мало, — відповів Жуліо. — Менше ніж за два мільйони і братись до такого діла не слід.
— Ну що ж, візьмемо з нього три мільйони, і край, — запропонував Мига. — Якраз по мільйону на кожного з нас.
— Це резонна пропозиція! — схвалив Жуліо. — їдьмо.
А пан Скуперфільд тим часом втратив будь-яку надію на звільнення. У ту мить, коли Крабс прив'язав його до дерева, він так отетерів, що не міг пояснити те, що сталося. Все, що трапилося з ним, здалось йому нечуваним зухвальством. Досі ніхто ніколи не прив'язував його до дерев, до того ж так безцеремонно. Ганчірка, якою підступний Крабс заткнув йому рота, нестерпно смерділа бензином. Від того сморіду у Скуперфільда паморочилось у голові. Бідолаха відчував, що ось-ось гепнеться непритомний і, мабуть, таки гепнувся б, якби не був надійно прикріплений до дерева. Зрештою, він усе-таки втратив свідомість, а коли опритомнів, почав смикатись усім тілом, намагаючись розірвати пута. Всі ці зусилля призвели тільки до того, що вірьовки, якими він був зв'язаний, ще глибше врізались у його тіло, і це завдавало йому нестерпного болю.
Витративши марно сили й упевнившись, що спроби звільнитися ні до чого не ведуть, Скуперфільд завмер. Від нерухомості руки й ноги і навіть тулуб у нього затерпли, стали немовби чужі — Скуперфільд не відчував, що вони в нього є. Все тіло у нього ніби зникло, а разом з ним зникло й відчуття болю.
Теплий, ласкавий вітерець налітав поривами й ворушив на деревах листочки. Скуперфільдові здавалося, ніби дерева привітно махають йому сотнями своїх крихітних зелених рученят і щось тихесенько нашіптують своєю лісовою мовою. У траві красувалися рожеві й ніжно-голубі квіточки. Скуперфільд не знав, як вони називаються, але дивитись на них йому було надзвичайно приємно. Вгорі в гіллі дерев пурхали маленькі червоногруді пташки, сповнюючи повітря веселим цвіріньканням. Деякі з них сідали в траву, щось дзьобали там, а потім знову злітали вгору. Скуперфільд ніколи не бачив лісових пташок зблизька і дивився на них з величезною насолодою.
Побачивши, що Скуперфільд не ворушиться, декотрі птахи перестали боятись і пролітали в нього біля самого носа. А одна пташинка навіть сіла йому на плече. Мабуть, вона сприйняла Скуперфільда за якийсь неживий предмет, як ото обгорілий пень. Сидячи на плечі, вона позирала навкруги, нахиляючи голівку то в один бік, то в другий, а потім пурхнула й полетіла, зачепивши краєчком крила Скуперфільда за щоку. Це зовсім розчулило Скуперфільда. Відчувши ніжний дотик милої істоти, Скуперфільд так розчулився, що аж заплакав.
«Який прекрасний світ і яке хороше життя! — подумав він. — Чому я досі не помічав цього? Чому ніколи не ходив у ліс і не бачив усієї цієї краси? Клянусь, якщо лишуся живим, якщо вирвуся звідси, обов'язково щодня ходитиму в ліс, дивитимусь на дерева, на квіточки, слухатиму ніжний шепіт листочків, і радісне щебетання птахів, і веселе цвіркотання коників. І на метеликів дивитимусь, і на бабок, і на милих працелюбних мурашок, і на гусей, і на качок, і на індиків, і на все, на все, що тільки є на світі! Ніколи мені це не набридне!»
Поплакавши, Скуперфільд трохи заспокоївся. Настрій його поліпшився, і він сказав сам собі:
— Не будемо, однак, втрачати надії. Хтось, зрештою, прийде і звільнить мене.
І він почав мріяти, як винагородить свого рятівника.
«Я нічого не пошкодую, — казав подумки. — Я йому дам п'ять фертингів, от… Так… Хай я провалюся на цьому самому місці, якщо не дам п'ять фертингів… Хоча, якщо сказати по правді, п'ять фертингів забагато. Дам я йому краще три фертинги або один. Мабуть, одного вистачить».
Раптом він невдало ворухнувся, і вірьовка з такою силою вп'ялася йому в бік, що він мало не завив од болю.
— Ні, ні, краще дам п'ять фертингів, — сказав він. — Для такого діла шкодувати не треба. Доведеться на чомусь іншому заощадити.
Час минав, але ніхто не з'являвся, щоб виручити з біди Скуперфільда. Тому він сказав:
— Дідько з ним, дам десять фертингів. Аби тільки хтось прийшов. Бо так тут і гигнути можна.
Минуло півгодини, й він підвищив ціну за свій порятунок до двадцяти фертингів, потім до тридцяти, до сорока, до п'ятдесяти. За годину він нагнав ціну до ста фертингів і на цьому зупинився.
— Дурні! — лаяв він своїх майбутніх рятівників. — Ходять десь, пороззявлявши роти, і жоден телепень не може прийти сюди, щоб одержати сто фертингів. Неначе сто фертингів на дорозі валяються! Та скажи мені, що десь можна одержати задарма сто фертингів, я, здається, побіжу на край світу. І навіть далі! Чесне слово, щоб я провалився на місці!
Деякий час він прислухався, затамувавши подих, але жоден сторонній звук не долетів до нього, жодна гілка не тріснула під ногою рятівника.
— Дурні, осли, ідіоти! — втрачав витримку Скуперфільд. — Отаке недбальство! Хотів дати сто фертингів, а тепер дулю вони від мене дістануть! Можуть і не з'являтися! Отак завжди буває! Самі пальцем не хочуть ворухнути, щоб заробити гроші, а потім кажуть, що в усьому багачі винуваті! Щоб вони всі провалилися на місці!
Рішення не платити грошей повернуло Скуперфільду гарний настрій, проте ненадовго, бо в ту ж хвилину він відчув, що хоче їсти. Знічев'я Скуперфільд почав обдумувати, що б з'їв на обід, якби раптом опинився в їдальні. Уява малювала йому найсмачніші страви, і за п'ять хвилин він так розпалився, що готовий був заплатити за своє звільнення тисячу фертингів.
«Даю тисячу фертингів! — подумки заволав він. — Дві тисячі даю! Три! Мало?.. Десять тисяч даю, щоб вам провалитися на місці!»
Однак поступово почуття голоду притупилося. Скуперфільд уже шкодував, що так високо підняв ціну, але ось його почала мучити спрага.
— Сто тисяч даю, — сказав Скуперфільд і навіть здивувався власним щедротам.
Якийсь час він роздумував, чи не підняти ціну до мільйона, потім сказав:
— Ні, краще здохнути, ніж такі гроші платити!
Саме в цю мить з дерева впав на нього дикий клоп і сильно вкусив його за шию.
— А-а! — заверещав Скуперфільд. — Даю мільйон! Даю!
Та клоп не звернув на ці обіцянки уваги й куснув Скуперфільда вдруге.
— Два мільйони даю! — закричав Скуперфільд.
Клоп укусив його третій раз.
«Ах ти, звіря чортове! — подумки вилаявся Скуперфільд. — Мало тобі двох мільйонів? Три даю, щоб тобі провалитися на місці!» І раптом він відчув, що клоп і справді провалився йому за комір, почав кусати за спину. Почуваючи себе безсилим розправитись із нікчемною комахою, Скуперфільд просто оскаженів.
— Ну стривай, дай мені тільки звільнитися! — пригрозив він. — П'ять мільйонів даю за звільнення! Все багатство віддаю! Не потрібні мені ніякі гроші, щоб вони провалились тут же на місці!
І одразу ж, наче у відповідь на його благання, в лісі почулися чиїсь кроки. Скуперфільд підвів голову й побачив трьох коротульок. Один з них видався йому схожим на Крабса. Однак Скуперфільд не встиг як слід роздивитися, тому що коротулька зараз же зник за деревом. Двоє інших тим часом підійшли до Скуперфільда. Читач, безумовно, вже догадався, що ці двоє були Мига й Жуліо.
Зупинившись за два кроки від Скуперфільда, Мига й Жуліо уважно оглянули його, тоді Мига спитав:
— Пан Скуперфільд, якщо не помиляюся?
— М-м! М-м! — радісно промимрив Скуперфільд і закивав головою.
У місті стало відомо, що ви попали до рук розбійників, які вимагають за ваше звільнення великий викуп. Ми прийшли, щоб урятувати вас, — сказав Мига.
— М-м! М-м! — знову промимрив Скуперфільд.
— Гадаю, що спочатку слід було б розв'язати йому рота, — сказав Жуліо. — Інакше ми від нього нічого не доб'ємося.
— Резонне зауваження, — погодився Мига.
Підійшовши до Скуперфільда впритул, він розв'язав хустку, що стягувала йому рота. Скуперфільд виштовхнув з рота язиком ганчірку й, відплювавшись, сказав:
— Фа-фі-фо! Ця фанфіфка, фанфіфка фрофлята! Кха!.. Тьфу! Фанфіфка фрофлята! Фанфіфка фрофлята!
— Нехай мене уб'ють, коли я хоч що-небудь розумію! — вигукнув Мига.
— Мабуть, він каже: «Ганчірка проклята», — догадався Жуліо. — Думаю, що мова йде про ганчірку, яка була у нього в роті…
— Фак! Фак! — зраділо закивав головою Скуперфільд. — Фанфіфка, фанфіфка фрофлята! Фанфіфка фрофлята! Фак! Тьфу!
— Ну добре, добре, — почав заспокоювати його Мига. — Це нічого. Це природно у вашому становищі. Спробуйте, однак, узяти себе в руки. Потренуйтеся трохи. Я гадаю, коли язик у вас розімнеться, ви зможете говорити правильно.
Скуперфільд почав вимовляти різні слова для практики. Скоро язик у нього й справді розім'явся, тільки літера, «р» ніяк не виходила. Замість неї він вимовляв літеру «ф».
— Ну, це не така вже й велика біда, — сказав Мига. — Думаю, ми можемо продовжити переговори. Ви як діловий коротулька, повинні розуміти, що нам нема ніякої рації виручати вас з біди безплатно. Правда?
— Пфавда, пфавда! — підхопив Скуперфільд. — Скільки ж ви хочете взяти з мене?
— Три мільйони, — відповів Мига.
— Що? — вигукнув Скуперфільд. — Три мільйони чого?
— Ну, не три мільйони старих калош, звичайно, а три мільйони фертингів.
— Знову тфи мільйони фефтингів? Це грабіж, щоб я пфовалився на цьому місці! — закричав Скуперфільд.
— Соромтеся, пане Скуперфільд! Який же це грабіж? Ми ж не пристаємо до вас з ножем до горла. У нас з вами звичайна ділова розмова. Як кажуть: ми вам, ви нам. Ми чесні підприємці, а не якісь розбійники.
— Так, не фозбійники! — пробурчав Скуперфільд. — Може, ви і є найспфавжнісінькі фозбійники! Звідки я знаю!
— Соромно, соромно, пане Скуперфільд. За що ж ви нас ображаєте? Ми теж могли б сказати, що ви розбійник. Чесних коротульок у лісі не прив'язують.
— Ну гаразд, — пробурчав Скуперфільд. — Все одно тфи мільйони дуже кфупна сума.
— Скільки ж ви хочете заплатити нам? — спитав Жуліо.
— Скільки? Ну я міг би дати вам п'ять… ні, я можу дати тфи фефтинги.
— Що? — заволав Жуліо. — Три фертинги? За кого ви нас маєте? Ми не старці, і ваших подачок не потребуємо. Ви, мабуть, не хочете, щоб вас порятували. Ну що ж, насильно нікого звільняти не збираємось.
— Як так не хочу? — заперечив Скуперфільд. — Мені, повіфте, нема ніякої фадості тут стифчати.
— То чого ж ви пропонуєте три фертинги? Це ж курям на сміх.
— Ну гафазд, хай буде п'ять фефтингів. П'ять фефтингів теж добфі гфоші, запевняю вас.
— Ходімо звідси! — сказав Мига зі злістю. — Він, очевидно, не хоче, щоб його врятували.
Мига й Жуліо рішуче рушили геть.
— Гей! — закричав Скуперфільд. — Що ж ви так ідете? Хочете десять фефтингів? Гей! Стійте! Двадцять даю!.. Не хочете, ну й дідько з вами, щоб ви провалились на місці! Мене хтось інший дешевше вфятує!
Побачивши, що Мига и Жуліо зникли з очей, Скуперфільд засумував і пошкодував, що не погодився на вимоги здирників, але враз знову почулися кроки. Побачивши, що його «рятівники» йдуть назад, Скуперфільд зрадів.
— «Ну, тепер все гаразд! — подумав він. — Коли вони повертаються — значить, вирішили взяти двадцять фертингів. Дідька лисого я тепер дам двадцять. Досить їм і п'ятнадцять».
Важко сказати, чому більше радів Скуперфільд. Чи тому, що, зрештою, матиме волю, чи тому, що заощадить п'ять фертингів.
Його здивувало, однак, що Мига й Жуліо не поспішали звільняти його. Підійшовши до дерева, вони почали заклопотано нишпорити навколо й щось шукати в траві.
— Що ви там шукаєте? — занепокоївся Скуперфільд.
— Ганчірку, — відповів Мига. — Адже ми повинні лишити вас тут у такому стані, як і знайшли. Хтось, розумієте, трудився, затикав вам рота ганчіркою, а ми прийшли, ганчірку викинули. Це, по-вашому, чесно? Чужу працю поважати треба, голубе! Чи ви, може, хотіли б, щоб ми вчинили безчесно?
— Жуліо знайшов ганчірку й почав засовувати її знову до рота Скуперфільду.
— А-а! — зарепетував Скуперфільд. — Не тфеба ган- чіфки! Тьфу! Ганчіфки, ганчіфки, ганчіфки не тфеба! Аф! Аф!
— Дасте три мільйони? — погрозливо спитав Жуліо.
Скуперфільд закивав головою. Жуліо витягнув у нього з рота ганчірку. Скуперфільд почав старанно відпльовуватись. Відплювавшись, мовив:
— На жаль, у мене нема з собою гфошей.
— Нічого. Дасте чек.
— У мене нема з собою чекової книжки.
— Брехня! — відповів Мига. — Жоден капіталіст не виходить з дому без чекової книжки.
— Ну гафазд, фозв'яжіть мене.
Мига й Жуліо вмить розв'язали вірьовку. Скуперфільд деякий час стояв біля дерева, наче приріс до нього, а тоді впав, мов підкошений, на землю.
— Що з вами? — кинувся до нього Мига.
— Не знаю, — промимрив Скуперфільд. — Ноги не діють. І фуки теж.
— Мабуть, заніміли від нерухомості, — висловив припущення Мига.
Не довго думаючи, Жуліо почав згинати й розгинати Скуперфільдові руки, як це звичайно роблять при штучному диханні, а Мига в цей час піднімав і опускав його ноги. Через кілька хвилин Скуперфільд відчував, що вже може керувати своїми кінцівками і сказав:
— Пустіть, я сам.
Він підвівся, крекчучи, кілька разів нахилився, присів, потім надів на голову циліндр, що валявся на землі, взяв палицю з кістяним набалдашником, що лежала поряд з циліндром, і сильно вдарив нею по голові Жуліо. Не чекаючи нападу, Жуліо впав. Побачивши, що Скуперфільд дременув геть, Мига кинувся доганяти його, але раптом гепнувся, спіткнувшись об коріння, що стирчало з-під землі. Підвівшись, він побачив, що Скуперфільд зник за деревами.
— Ах ти гадина! — пробурмотів Мига люто.
Побачивши, що Жуліо лежить нерухомо, Мига підкликав Крабса, який ховався за деревом, і вони разом кинулись до автомашини, що стояла віддалік.
Уночі Незнайко й Козлик спали погано. Їм обом снилися страшні сни: Незнайкові снилося, ніби його весь час переслідують якісь шахраї і він ховався від них то десь на вкритому пилом горищі, то в темному підвалі. Нарешті він сховався в порожню бочку, та саме в цю мить хтось почав наповнювати бочку мазутом. Незнайко хотів вилізти з бочки, але раптом чиясь рука чіпко вхопила його за чуба й не давала навіть висунути голови. Відчуваючи, що ось-ось захлинеться у цій чорній, смердючій рідині, Незнайко зробив одчайдушне зусилля і… прокинувся. Упевнившись, що він зовсім не в бочці, а вдома в постелі, Незнайко знову хотів був заснути, проте зненацька побачив, що вікно тихо відчинилось і в нього лізуть якісь підозрілі типи в картатих кепках і з пістолетами в руках. Скочивши з постелі, Незнайко кинувся тікати. Рятуючись від переслідувачів, він забіг на якусь залізничну станцію, де стояли цистерни з мазутом. Одна цистерна була порожня. Незнайко заліз у неї, але цистерна чомусь почала наповнюватись мазутом. Спочатку мазут дістав Незнайкові до пояса, потім до грудей, нарешті дійшов до горла. Незнайко почав плавати в мазуті, але рівень рідини піднімався чимраз вище. Незнайка, зрештою, притиснуло до стелі. Чорна тягуча рідина почала лізти йому в рот і в ніс, заліпила очі. Відчуваючи, що задихається, Незнайко закричав з усієї сили і знову прокинувся.
Побачивши, що він, як і раніше, лежить у постелі, Незнайко поволі заспокоївся і знову хотів заснути, коли це почувся стогін Козлика.
— Пустіть мене! Пустіть! — благав, розкинувшись на своїй постелі, Козлик.
Незнайко почав термосити його за плече, проте Козлик не прокидався.
— Пустіть мене! — так само кричав він.
— Та чого ти репетуєш! Тебе ж ніхто не тримає, — сказав Незнайко.
— Мені, розумієш, приснилося, ніби розбійники, яких ми бачили в кіно, спіймали мене й душать капроновим зашморгом, — сказав, прокидаючись, Козлик.
— А мені весь час сниться, наче я в мазуті тону, — признався Незнайко.
— Це все від учорашньої кінокартини, — сказав Козлик. — От завжди, як підеш у кіно, так потім цілу ніч душать кошмари.
Поговоривши про те, що кінофільми краще робити веселі, а не страшні, і трохи заспокоївшись, друзі знову заснули, але жахливі сни не залишали їх до ранку.
Прокинувшись раніше, ніж звичайно, Незнайко та Козлик поснідали без апетиту й вирішили піти в контору пішки, щоб хоч трошечки провітрити голови після безсонної ночі. Вийшовши на вулицю, вони побачили на розі продавця газет, який гучно викрикував:
— Газета «Давилонські гуморески»! Останні новини! Море сміху! Всього за два сантики! Повідомлення про крах Товариства гігантських рослин! Сенсація! Власники гігантських акцій нічого не одержать! «Давилонські гуморески»! Крах товариства! Море сміху!..
Купивши за два сантики газету, Незнайко й Козлик почали шукати повідомлення про крах Товариства гігантських рослин, але в газеті нічого про це не писалося. Тільки переглянувши газету вдруге, вони натрапили на невеличку замітку.
Останнім часом читачі нашої газети дуже часто зверталися до нас з проханням розповісти про гігантські рослини. Але що можна розповісти про ці горезвісні рослини, про які справді тепер можна почути багато чуток і поголосів. Про них з певністю можна сказати тільки те, що сказати про них нічого, бо про них вірогідно відомо тільки те, що про них певно нічого не відомо. Багато легковірних коротульок у своєму легковір'ї доходять до того, що купують акції цих легендарних рослин. Ми зовсім не хочемо кинути тінь на Товариство гігантських рослин. Ми не хочемо також сказати, що, купуючи акції, коротульки нічого не матимуть, бо, купуючи акції, вони дістають надію на поліпшення свого добробуту. А надія, як відомо, теж дечого варта. Задарма, як кажуть, і болячка не сяде. За все треба платити гроші, а заплативши, можна й помріяти. При першій можливості редакція знову повернеться до розмови про гігантські рослини.
Редактор Гризль.
Прочитавши замітку, Козлик скрушно похитав головою і сказав:
— Однієї такої замітки досить, щоб перестали купувати наші акції. Видно, когось із багачів завидки взяли, що наші акції так добре розходяться. Але байдуже! Тепер це нам не страшно, бо майже всі акції вже розпродано. Пізно схопилися, голубчики!
— А яке діло багачам, купуватимуть наші акції чи ні? — спитав Незнайко.
— Багачам до всього є діло! — відповів Козлик. — Думаю, їм взагалі не хочеться, щоб у нас були гігантські рослини. Адже що вигідне для бідняків, те невигідне для багачів. Це давно відомо.
Отак собі розмовляючи, Незнайко та Козлик дісталися до вулиці Фертинга і ще здалеку побачили біля будинку контор великий натовп. У деяких коротульок в руках були акції із зображенням гігантських рослин. Коротульки піднімали акції вгору, розмахували ними в повітрі, й кричали:
— Пустіть нас! Хай нам повернуть наші гроші! Нас ошукали! Виявляється, ніяких гігантських рослин нема!
— Геть звідси! — кричав на них швейцар, що стояв біля входу. — Контори відкриваються о дев'ятій годині, а доти нікому доступу в приміщення нема. Марш, поки я не напустив на вас поліцейських!
Пробившись крізь натовп, Незнайко з Козликом піднялися по сходах до дверей, і Козлик, обернувшись до натовпу, закричав:
— Братики, не вірте газетам! Вас обдурюють. Гігантське насіння є. А якщо хто хоче забрати гроші назад, ми можемо віддати.
— А, ось вони, ошуканці! — закричав хтось у натовпі. — Бийте їх!
Кілька акціонерів вибігли на східці й хотіли схопити Козлика, але двері враз відчинилися, вискочив поліцейський у мідній блискучій касці і пустив у хід свого електричного кийка. Натовп миттю відступив назад.
Поліцейський сказав:
— О дев'ятій годині контора відкриється, тоді можете йти й одержувати свої гроші, а доти ніяких балачок!
Обернувшись до швейцара, поліцейський махнув на Незнайка та Козлика своїм кийком.
— Пропусти цих! — наказав він.
Одержавши від швейцара ключ від контори, Незнайко та Козлик швидко піднялися на третій поверх.
— Найрозумніше, що можна зробити, — це повернути бажаючим гроші, — сказав Козлик. — Я думаю, паніка вщухне, як тільки всі пересвідчаться, що в першу-ліпшу мить зможуть забрати свої капітали назад.
Сказавши це, Козлик увійшов до контори й заглянув у кімнату, де стояла вогнетривка шафа. Його здивувало, що важкі залізні двері шафи були відчинені. Одним стрибком підскочивши до шафи, Козлик заглянув у неї і побачив, що в шафі було порожньо.
— Незнайку! — закричав він злякано. — Гроші зникли!
— Куди ж вони могли дітися? — спитав, вбігаючи, Незнайко.
— Не уявляю! — розвів руками Козлик. — Мабуть, нас обікрали.
Раптом він помітив на одній з поличок шафи клаптик паперу й два залізничні квитки.
— Стривай, тут записка є, — сказав Козлик і почав читати вголос.
«Дорогі друзіа!
— було нашкрябано в цій записці нерівними друкованими літерами. —
Ми змушені ратуваца вте чею. Вазміть кветки, сидаїте напоязд і валяйте не гайна в Сан-Комарик, де ми вас ізустрінем. Ваші доброзичливці Мига й Жуліо».
— От несподіванка! — вигукнув Козлик. — Виявляється, Мига й Жуліо вже втекли і, звичайно, грошенята прихопили з собою. Тепер ми з тобою тут, мов у пастці.
З цими словами Козлик підбіг до виходу з контори й замкнув двері на ключ, що було зроблено своєчасно, бо в ту ж мить за дверима почувся тупіт ніг. Це натовп акціонерів прорвався у приміщення і мчав коридором. Підбігши до контори, власники гігантських акцій почали грюкати кулаками в двері й кричати:
— Гей, ви! Відчиніть, а то погано буде! Поверніть нам гроші!
Козлик, не довго думаючи, підбіг до вікна й розчинив його. Глянувши вниз і впевнившись, що стрибати з висоти третього поверху небезпечно, він дістав з вогнетривкої скрині шматки вірьовок, якими колись були перев'язані пачки з акціями, й почав зв'язувати їх. Незнайко помагав йому. Галас за дверима тим часом наростав. Двері від ударів дрижали, але не піддавались.
Несподівано настала тиша. Натовп наче причаївся за дверима. Висунувшись із вікна, Козлик спустив кінець вірьовки у двір і, пересвідчившись, що вона дістає до землі, прив'язав другий кінець до труби парового опалення біля вікна.
— Спускайся, — скомандував він Незнайкові.
Незнайко не примусив просити себе двічі й швидко поліз по вірьовці вниз. За дверима в цей час знову почувся галас.
— Ану, вдаримо! — закричав хтось.
Пролунав могутній удар.
— Іще разок!
Двері здригнулися. Побачивши, що Незнайко благополучно досяг землі, Козлик ухопився руками за вірьовку і зсунувся з підвіконня.
— Іще раз! — заволав хтось за дверима.
Цього разу удар був такий сильний, що двері затріщали, зіскочили з завісів і впали на підлогу. Разом з дверима в кімнату влетіло кілька коротульок з величезною стільницею від письмового стола, що її вони використали як таран. Все це сталося так несподівано, що деякі коротульки впали на підлогу, роз'юшивши собі носи. Натовп ураз заповнив контору. Частина акціонерів побігла до вогнетривкої шафи, інші кинулися відчиняти вогнетривкі скрині й витягати із них шматки паперу, в який колись були загорнуті пачки акцій.
Упевнившись, що грошей ніде нема, коротульки так розлютувалися, що розбили скляну шафу, витягли Незнайків скафандр і пошматували його вщент. Нарешті вони зазирнули у вікно й побачили вірьовку, що звисала донизу.
— Через вікно втекли! — догадався хтось.
Кілька коротульок почали спускатися по вірьовці, решта вибігли з кімнати й кинулись униз по сходах. Але було вже пізно. Незнайка та Козлика і слід прохолов. Спустившись по вірьовці, вони побігли через двір, який, на їхнє щастя, був прохідний. Опинившись на другій вулиці, вони змішалися з натовпом і невдовзі були далеко від місця пригоди.
— Треба піти на Кручену вулицю в магазин різнокаліберних виробів. Може, ми застанемо там пана Жуліо, — висловив припущення Козлик.
Друзі швидко пройшли на Кручену вулицю, звернули в Зміїний провулок і стали шукати магазин різнокаліберних товарів, але його ніде не було.
— Оце так штука! Тепер ще й магазин кудись подівся! — з досадою вигукнув Козлик.
Вони оглянули весь Зміїний провулок від початку й до кінця, потім — у зворотному порядку. Нарешті пройшлися по ньому в третій раз. І от Козлик зупинився біля кондитерського магазину, якого, здалося йому, колись тут не було, і сказав:
— Що за історія! По-моєму, тут різнокаліберний магазин був, а тепер якась кондитерська.
Незнайко та Козлик увійшли в кондитерську і спитали одну з продавщиць, чи не знає вона, куди подівся різнокаліберний магазин. Продавщиця сказала, що різнокаліберний магазин закрився, бо господар несподівано розбагатів і поїхав подорожувати, а тепер тут кондитерська.
— Бачив? «Несподівано розбагатів і поїхав подорожувати!» — пробурмотів Козлик, коли вони з Незнайком вийшли на вулицю.
Він витягнув з кишені записку, яку залишив Жуліо, й почав знову її читати.
— Чому Мига й Жуліо пишуть, що змушені рятуватися втечею? — сказав Козлик. — Може, вони заздалегідь дізналися, що надрукують газети, і тому вирішили вчасно зникнути з грішми? В усякому разі, нам не можна тут залишатись, а теж треба їхати в Сан-Комарик. Це гарне місто. Я колись жив там.
Поїзд на Сан-Комарик відходив лише наприкінці дня, але Незнайко й Козлик боялися повертатись у готель, де вони могли попасти в руки акціонерів, яких вони мимоволі обдурили. Протинявшись до обіду в міському парку, друзі розшукали невеличку їдальню, де ніколи доти не бували, і як слід пообідали, витративши там майже увесь свій капітал. У них лишилось кілька сантиків, і вони потратили їх на морозиво та ще купили пляшку газованої води з сиропом, яку вирішили взяти з собою в дорогу.
Прибувши на вокзал задовго до відходу поїзда, вони ввійшли у вагон. Провідник перевірив квитки і сказав, що їхні місця на верхніх полицях.
— От і добре, — сказав Козлик Незнайкові. — На верхніх полицях нас ніхто не помітить. Адже в поїзді може їхати хтось з наших акціонерів. Було б зовсім недоречно, якби нас упізнали.
Вилізши на верхні полиці, Незнайко і Козлик зручно розляглися на них і почали крадькома стежити за новими пасажирами.
Вагон тим часом потроху наповнювався. Внизу, якраз під полицею, де лежав Незнайко, влаштувався якийсь товстенький коротулька. Сунувши валізу під сидіння, він витягнув з кишені цілу купу газет і заходився читати їх. Тут були й «Ділова кмітливість», і «Давилонські гуморески», й «Газета для товстеньких», і «Газета для тоненьких», і «Газета для розумних», і «Газета для дурнів».
Так, так! Не дивуйтеся: саме «для дурнів». Деякі читачі можуть подумати, що нерозумно було б так називати газету, бо хто ж купуватиме її з такою назвою. Адже нікому не хочеться, щоб його вважали глупаком. Однак давилонські жителі на такі дрібниці не зважали. Кожен, хто купував «Газету для дурнів», казав, що він купує її не тому, що вважає себе дурнем, а тому, що йому цікаво узнати, про що там для дурнів пишуть. До речі, газету цю робили дуже розумно. Все в ній навіть для дурнів було зрозуміло. Тому «Газета для дурнів» розходилась великим тиражем, і продавали її не тільки в місті Давилоні, а й у багатьох інших містах.
Не важко догадатися, що «Газету для товстеньких» читали не тільки товстуни, а й ті, хто мріяв скоріше потовстіти, так само, як «Газету для тоненьких» читали не тільки худенькі коротульки, але й ті, яким хотілося позбутися зайвого жиру. Власники газет чудово розуміли, що вже сама назва має збуджувати інтерес читача, інакше ніхто не купував би їхню газету.
За кілька хвилин Незнайко помітив, що другу нижню полицю зайняв пасажир, який був ніби прямою протилежністю першому. Інакше кажучи, він був дуже худий. Вигляд він мав такий, наче незадовго до цього блукав по болоту й ще не встиг як слід висохнути. Його чорні штани були пом'яті і вкриті жовто-коричневими плямами грязюки. Така сама жовто-коричнева пляма була й на його капелюсі-циліндрі, наче в нього хтось жбурнув здалеку грудкою грязюки. На спині його чорного піджака красувалася велика трикутна дірка. Такі дірки звичайно утворюються, коли випадково зачепишся спиною за гілку або за гвіздок, що стирчить у стіні. Трошки нижче спини до піджака причепився рудуватий болотний реп'ях, який у народі називають реп'яшком. Такий же реп'яшок причепився до ліктя і ще один ззаду до штанів.
Усівшись на лавку, цей болотний мешканець стягнув з голови свій чорний циліндр і, ніби штукар, почав витягати з нього різні речі. Незнайко, який стежив за всім цим із своєї верхньої полиці, з подивом помітив, як із циліндра з'явилися зубна щітка й зубний порошок, брусок пахучого суничного мила, рушник, кілька носовичків, запасні шкарпетки і, нарешті, два іржавих гвіздки та шматок мідного дроту.
Задивившись на це видовище, Незнайко й не помітив навіть, як поїзд рушив і вони поїхали.
Читачі, досить напрактиковані у читанні книжок і тому звиклі схоплювати все, так би мовити, на льоту, вже догадалися, певно, що цей худенький пасажир у чорному циліндрі був не хто інший, як пан Скуперфільд. Відтоді, як йому вдалося врятуватись від своїх «визволителів», минуло не більше доби, але за цей порівняно невеличкий час Скуперфільд встиг зазнати дуже багато пригод.
Спочатку він біг лісом, не переводячи подиху, стараючись якнайдалі втекти від Миги, який гнався за ним. Обернувшись назад і впевнившись, що за ним ніхто не женеться, він значно зменшив швидкість, тобто, просто кажучи, пішов не кваплячись. Усередині в нього все співало, все тріумфувало. Він був щасливий від того, що здобув довгождану свободу й при тому не витратив жодного сантика.
Абсолютно не уявляючи собі, в який бік треба йти, щоб вийти на дорогу, де його могла підібрати попутна машина, Скуперфільд вирішив іти, не звертаючи, прямо й прямо, сподіваючись, що ліс десь та кінчиться і він вийде до якогось житла.
Внаслідок пережитих хвилювань почуття голоду зовсім зникло, тобто у нього пропав апетит. Треба сказати, що так буває дуже часто. Кожний по собі знає, що різні почуття не можуть володіти нами всі разом. Звичайно якесь сильніше почуття витісняє всі інші, дрібніші почуття, і тоді ми забуваємо про речі, які доти здавалися нам надзвичайно важливими. На цей бік справи якраз і звернув увагу Скуперфільд. Він помітив, що йому зовсім розхотілося їсти, і тоді зрозумів, що почуття голоду пропало у нього від хвилювання. Це відкриття навело Скуперфільда на думку, що можна чимало зекономити на їжі, якщо, приміром, добре похвилюватися перед сніданком або обідом. Для цього досить було затіяти якусь неприємну розмову або просто посваритися з ким-небудь.
Захопившись цими оригінальними думками, Скуперфільд не помітив, як почуття голоду знову почало підкрадатися до нього. Опам'ятався він тільки тоді, коли у нього в животі боляче засмоктало. Скуперфільд знав, що звичайно ті, хто заблукав у лісі, тамують голод ягодами, лісовими горіхами або грибами. От він і почав старанно нишпорити очима навкруги, проте ніде не побачив ні горіхів, ні ягід, ні навіть грибів. Втративши надію знайти щось їстівне, Скуперфільд спробував жувати траву, однак трава була гірка, і він зараз же з огидою виплюнув її. Розглядаючись на всі боки, він ненароком забрів у болото. Відчувши під ногами трясовину, вирішив обійти небезпечне місце, але земля заходила в нього під ногами ходором. Скуперфільд злякався, побіг назад, та ступив лише кілька кроків і вскочив прямо в калюжу. Побачивши, що круг нього рідка болотна грязь, Скуперфільд почав стрибати з купини на купину. Ледве-ледве вдалося йому вилізти на твердий грунт, але при цьому він попав у зарості реп'яхів. Подряпавши обличчя і руки, він продерся через колючки й усівся на траву, щоб хоч трохи перепочити.
Однак довго сидіти він не зміг, бо на нього напали руді болотні мурахи, укуси яких дуже болючі. Скуперфільд, сам того не підозріваючи, вмостився на мурашину купу. Спершу він топтав мурах ногами й лупив своєю палицею, але, побачивши, що їх не стає від цього менше, вирішив залишити поле бою і відступити. У ту ж мить він помітив, що навколо стало темніше.
Зрозумівши, що схиляється надвечір, Скуперфільд наддав ходу. Думка про те, що йому доведеться заночувати в лісі, викликала у нього жах. Часом йому здавалося, що ліс рідшає і він ось-ось вийде на узлісся, але то було оманливе враження. Ліс не кінчався, а морок ставав густіший і густіший.
Скуперфільд розумів, що за кілька хвилин настане цілковита темрява, й почав шукати, де б заночувати. В одному дереві він помітив на висоті свого зросту велике дупло. Вирішивши, що зручнішого місця для ночівлі тепер уже не знайти, Скуперфільд заліз у це дупло й заходився влаштовуватись на ніч.
Дупло виявилось досить просторим. У ньому можна було сидіти, задерши ноги догори й притулившися до стінки спиною. Скуперфільдові здалося, що це дуже зручно, тим паче, що знизу дупло було заслане сухим торішнім листям. Знявши з голови циліндр і поклавши його на дно дупла поряд з палицею, Скуперфільд вирішив якнайскоріше заснути, але гострий голод геть проганяв сон. До того ж у нього почали боліти ноги. Скуперфільд подумав, що ноги болять з незвички спати взутим, і зняв черевики. Ноги, однак, не перестали боліти. До того ж боліли вже не тільки ноги, а й спина і все тіло. Скуперфільд розумів, що коли б йому вдалося простягтися на весь зріст, то біль минув би, але в дуплі ніяк не можна було простягтися. Там можна було сидіти, тільки скоцюрбившись.
Стало зовсім темно, температура знизилась, і Скуперфільда почав діймати холод. Почуваючи, що він мерзне дужче й дужче, Скуперфільд знову взувся, надів на голову циліндр, звів комір піджака, а зверху поклав на себе свою палицю і чекову книжку, проте від того йому не стало тепліше. Досі Скуперфільд сліпо вірив, що його чекова книжка, з якою він не розставався все життя, здатна виручити його з найбільшої біди. Але цього разу на своєму особистому досвіді він пересвідчився, що все-таки бувають випадки, коли ні банківський чек, ні наявні гроші не становлять ніякої цінності.
Відчувши, що він уже геть задубів, Скуперфільд вискочив з дупла й почав стрибати навколо дерева, а потім виконав кілька гімнастичних вправ у швидкому темпі. Це йому допомогло. Але ненадовго. Тільки-но Скуперфільд заліз у дупло, його знову почав діймати холод. Кілька разів протягом ночі він вилазив із свого сховища, стрибав, наче коник, щоб хоч трошки зігрітися, і гриз кору дерева, намагаючись утамувати голод. За ніч він ні на хвилинку не заплющив очей і втомився так, ніби ним возили воду. Ніч видалася йому нескінченно довгою, і, щойно зажеврів світанок, він покинув своє негостинне сховище, дивуючись, що взагалі лишився живим.
Проте на цьому пригоди Скуперфільда не закінчились. Після безсонної ночі він майже нічого не тямив і брів куди очі дивляться. До того ж у лісі ще було не зовсім видно. Він зосліпу наражався на дерева й мало не роз'юшив собі носа. Нарешті він все-таки вибрався з лісу. Перед ним простягалася зелена долина, подекуди вкрита сірувато-білими плямами, і Скуперфільд подумав, що то сніг. Спустившись у долину, він побачив, що то був зовсім не сніг, а туман, який згущався над охололою за ніч землею. Шар туману стелився так низько і був такий густий, що Скуперфільд брів у ньому, неначе по горло в воді. Збоку могло видатись, ніби то по морю, яке залило всю долину, пливе голова Скуперфільда в чорному циліндрі.
Скуперфільдові й самому здавалося, наче і руки, й ноги, і навіть тулуб у нього зникли, а лишилася тільки голова, яка невідомо на чому трималася. Поглядаючи вниз, він бачив лише невиразні обриси своїх плечей. Коли ж дивився вгору, то бачив сріблясту поверхню місячного неба, що подекуди спалахувала рожевими й голубуватими відблисками. Це нагадувало йому нагромадження велетенських металевих скель, що якимось чудом повисли в повітрі.
Нічого, звісно, й казати, що Скуперфільд і колись міг скільки завгодно милуватися красою ранкового неба, але колись йому не доводилося прокидатися так рано. Занурений по горло в туман, який тягнувся навколо до самого обрію, Скуперфільд зоставався ніби віч-на-віч з ранковим небом, яке займалося чистими, ніжними і яскравими барвами, і це видовище сповнювало його якимсь урочистим і високим почуттям. Здавалося, він відкрив у природі якусь нову, незвідану, ніким не бачену красу, і шкодував, що ніколи не вчився малювати й не може зобразити фарбами цю величну картину, щоб забрати її з собою і вже ніколи з нею не розлучатися.
Відчуваючи, як щось ніби розпирає його зсередини, Скуперфільд мав якесь незбагненне бажання обняти розпростерте над ним небо. І він почував, що може зробити це, коли тільки простягне руки. І він простягнув руки, але якраз у цю мить втратив під ногами грунт і покотився в яр.
Перекинувшись кілька разів через голову, він скотився на дно яру й зостався лежати долілиць, розкинувши руки. Дрібні камінці й грудки сухої землі, що котилися слідом за ним, деякий час били його по спині. Невдовзі цей рух припинився. Обмацавши себе з усіх боків, Скуперфільд упевнився, що не поламав ребер, почав шарити руками кругом себе, сподіваючись знайти циліндр, що злетів з голови. На щастя, циліндр лежав недалеко. Витрусивши камінці, що попали в нього, Скуперфільд натягнув свій головний убір на належне йому місце і почав озиратися на всі боки. А втім, це не мало ніякого сенсу, бо в тумані зовсім нічого не було видно.
Обмацуючи перед собою землю палицею, Скуперфільд дістався до протилежного схилу яру й почав дертися по ньому вгору. Кілька разів він зривався і скочувався назад, але, зрештою, йому вдалося вибратись на поверхню. Відхекавшись трохи й побачивши, що туман став прозорішим, Скуперфільд подався далі.
Скоро туман розвіявся, і Скуперфільд побачив, що бреде пухкою землею, засадженою якимись темно-зеленими ламкими кущиками, що діставали йому до колін. Вирвавши з землі один кущик, він помітив на корінні кілька бульб. Роздивившись бульби уважно, Скуперфільд почав догадуватись, що то звичайнісінька картопля. А втім, він зовсім не був певен, що це так, бо досі бачив картоплю тільки смажену або варену та ще й чомусь уявляв, що картопля росте на деревах.
Очистивши від землі одну картоплину, Скуперфільд відкусив трохи і спробував її розжувати. Сира картопля здалася йому страшенно несмачною, навіть гидкою. Зрозумівши, однак, що ніхто не став би вирощувати зовсім непридатні плоди, він запхнув вирвані з землі півдесятка картоплин у кишеню піджака й рушив далі.
Іти пухкою землею, безперервно плутаючись ногами в картоплинні, було дуже важко. Скуперфільд на всі заставки проклинав коротульок, які наче йому на зло, розпушили кругом землю і посадили на його дорозі всі ці кущики.
Як і слід було сподіватися, йому все-таки вдалося, зрештою, дістатися до краю картопляного поля. Вибравшись на тверду землю, Скуперфільд полегшено зітхнув і в ту ж мить відчув запах диму. Від цього запаху на нього ніби повіяло теплом і хатнім затишком.
«Коли є дим — значить, є і вогонь, а коли є вогонь — значить, десь тут готується їжа», — подумав Скуперфільд.
Оглянувшись довкола, він помітив удалині зарості лози і цівку диму, що піднімалася над нею. Припустивши щодуху, Скуперфільд продерся крізь гущавину і опинився на березі річки. Виглянув із-за кущів і побачив, що річка в цьому місці робила закрут, утворивши невеличкий півострів. Плакучі верби з вигнутими стовбурами схилилися над річкою, звішуючи у воду свої довгі віти з сріблясто-зеленими листочками, що безперервно тремтіли. Прозорі струмочки води тихо плескалися в корінні дерев. Двоє коротульок плавали недалеко від берега і, здавалося, щось шукали в річці. То один, то другий зникали під корчами, а виринувши, старанно пирхали. Ще двоє сиділи на березі біля вогнища й підкладали сухий хмиз у вогонь.
Біля самої води під великою, старою вербою стояв будинок не будинок, хижа не хижа, а скоріше якась казкова хатинка. Всі стіни були заклеєні якимись незрозумілими малюнками. На одному малюнку був зображений коротулька в картатому плащі і з люлькою в зубах. На другому — точно такий же коротулька, і теж із люлькою, але чомусь перевернутий догори ногами. Над цим перевернутим коротулькою стирчала чиясь величезна нога в до блиску начищеному черевику. Поряд були банка з чорницею, зелені стручки гороху, чиясь голова з волоссям, покритим білою пухнастою піною, чийсь рот з червоними губами, що розтяглися в усмішці, і величезними сліпучо-білими зубами. Далі знову чиясь намилена голова, що лежала чомусь боком, чашка з кавою, що аж парувала, ще банка з чорницею, здоровенна муха, знову нога… Все це — без ніякого смислу і зв'язку, наче якийсь божевільний художник, побачивши будівлю, надумав прикрасити її своїм несамовитим пензлем.
І все-таки не це приголомшило Скуперфільда. У нього перехопило подих, коли над входом у цю чудернацьку хатину він побачив вивіску, на якій величезними друкованими літерами написано:
«МАКАРОННЕ ПІДПРИЄМСТВО СКУПЕРФІЛЬДА».
— Що за нісенітниця! — здивовано пробурмотів Скуперфільд. — Що це за макаронне підприємство, щоб воно провалилось тут же на місці! І хто дав їм право писати на цій блазенській халупі моє ім'я? Чи все це мені тільки сниться?
Він заходився протирати кулаками очі, але ні річка, ні дерева, ні коротульки, ні хатина з написом не зникали.
— А якщо це не сон, тоді що ж? Насмішка? — скипів Скуперфільд, і його кулаки самі по собі стиснулися від злості.
Йому вже здавалося, ніби все це кимсь навмисне підстроєно, ніби хтось підкорив його своїй волі і примусив тинятися по лісах та болотах, стрибати по купинах, скочуватися в яр, і все для того, щоб заманити його сюди й показати оцю безглузду вивіску.
— Якась нісенітниця! Хуліганство! Образа особи! Щось зовсім дике й безглузде! — бурмотів Скуперфільд, удвадцяте прочитавши напис, який так вразив його.
Але поволі Скуперфільд почав пригадувати, що вже десь бачив такий напис, що він, власне, йому дуже й дуже знайомий.
— А! — мало не закричав Скуперфільд раптом. — Згадав! Я ж бачив його на ящиках з макаронами, які випускає моя власна макаронна фабрика, щоб я провалився тут же на місці.
Придивившись, він упевнився, що напис і справді був зроблений на довгому фанерному ящику з-під макаронів, що вся хижа була споруджена з усяких таких ящиків. Тут були ящики з-під тютюну, з зображенням коротульки з люлькою в зубах, і з-під мила, з зображенням намиленої голови, і з-під зубного порошку, в зображенням сліпучо-білих зубів.
У цей час коротульки, яні пірнали в воді, вилізли на берег і пристали до тих, що грілись біля вогнища. Скуперфільд хотів підійти до них, але його стримувало те, що коротульки були не зовсім одягнуті. На одному були тільки штани й черевики, другий був у піджаку, але без штанів, у третього не було на ногах черевиків, у четвертого — капелюха. Побачивши, що коротульки поставили на вогонь велику бляшанку з-під томатів і почали щось кип'ятити в ній, наважився знехтувати правила пристойності і підійшов до них.
— Здрастуйте, дорогі друзі, чи не знайдеться у вас чогось поїсти? — спитав він жалібним голосом. — Чесне слово, цілу ніч нічого не їв.
Його слова викликали у коротульок бурю сміху. Той, що був без сорочки, зо сміху впав на спину й почав дригати в повітрі ногами. А той, котрий був без штанів, ляпав себе долонями по голих колінах і кричав:
— Що? Як ти сказав? Цілу ніч не їв? Ха-ха-ха! Вибач, братику, — мовив нарешті він. — Ми живемо за правилом: п'ять хвилин сміху заміняють буханець хліба. Тому якщо вже нам випадає посміятися, то ми сміємося не менше, як п'ять хвилин.
— Хіба те, що я сказав, таке смішне? — заперечив Скуперфільд.
— Авжеж, братику! Хто ж уночі їсть? Ми думали, з тобою хтозна-що трапилось, а ти кажеш: цілу ніч не їв!
Вони знову зареготались, а Скуперфільд сказав:
— Коли б же я тільки вночі не їв! Але вчора я навіть не пообідав! Проклятий Крабс обіцяв почастувати обідом, а замість того завіз мене в ліс і прив'язав до дерева.
Ці слова викликали у коротульок новий напад сміху.
— Що? — кричали вони. — Прив'язав до дерева? Почастував, нічого не скажеш! Цей Крабс, видно, великий жартівник!
І цього разу вони сміялися не менше як п'ять хвилин. Нарешті той, що був у піджаку, сказав:
— Вибач, братику, ти, я бачу, хороший хлопець. З тобою не занудьгуєш. От тільки шкода, нагодувати тебе нічим. Хотіли наловити раків на сніданок, та сьогодні ловля невдала вийшла. Мерзотники ховаються на такій глибині, що не дістанеш, а вода зранку така холодна, що терпіти не можна. От, якщо хочеш, попий з нами чайку. — Гей, Мізинчику, — звернувся він до босого коротульки. — Неси-но сюди ще один кухоль і починай розливати чай. Сьогодні твоя черга.
Мізинчик скоренько приніс півдесятка консервних бляшанок, поставив їх на стіл, збитий з двох великих ящиків, потім зняв з вогню бляшанку з-під томатів і почав наливати з неї окріп у консервні бляшанки.
— Прошу до столу, — запросив він, покінчивши з цим ділом.
Усі посідали на ящики, які правили тут за стільці. Скуперфільд теж сів. Побачивши, що всі взяли консервні бляшанки й почали сьорбати з них, Скуперфільд теж узяв бляшанку і, сьорбнувши з неї, зрозумів, що там був не чай, а простий окріп.
— Де ж чай? — здивовано запитав він.
— Це ж і є чай, — пояснив Мізинчик. — Він, правда, без чаю, але це такий чай без чаю. Тепер така мода.
— Гм! — буркнув Скуперфільд. — Ну, чай, — це справді забобон! Дідько з ним! Від нього організму все одно нема ніякої користі. Але де ж цукор?
Це запитання викликало новий вибух сміху. Безштанько пирснув прямо в свою бляшанку, так що окріп вихлюпнувся йому на голі коліна. А Мізинчик сказав:
— Вибач, братику, цукру у нас теж нема. І купити ні на що. Ми вже давно п'ємо чай без цукру.
— Яка ж користь просту воду хлебтати? — похмуро буркнув Скуперфільд.
— Е, не кажи так, братику, є користь, — мовив той, що був без сорочки. — Ось ти за ніч, приміром, промерз, організм твій охолонув. Треба йому зігрітися. А як? От ти гарячої водички попий, гаряча водичка розтечеться по всіх твоїх жилочках, організму одразу стане тепліше. Та й у шлунку буде не порожньо. Вода теж корисна.
— Відро води заміняє склянку сметани, — вставив Мізинчик. — Наука це давно вже знає.
Усі знову засміялися.
— А хто ви, братики? І що робите? — спитав Скуперфільд, починаючи сьорбати окріп.
— Ми, братику, так звані безштаньки-безробітні. Чув, може, є такий фах? — відповів той, що був без сорочки. — Колись і ми були не гірші за інших, а втратили роботу — опустилися, як кажуть, на дно. Вся наша біда в тому, що у кожного з нас чогось бракує. Ось бачиш, у мене на тілі нема навіть сорочки, у цього нема черевиків, цей ходить без шапки. А спробуй появитися в місті без черевиків чи хоча б без шапки, тебе одразу схоплять фараончики й відпровадять на острів Дурнів.
— Що ж, це природно, — підтвердив Скуперфільд.
— Отож у місті нам, як бачиш, не життя, але й без міста неможливо. Зараз я ось візьму у Мізинчика сорочку й піду в місто. Може, де пощастить підробити. А завтра він, Мізинчик, взує мої черевики, й теж піде на заробітки. Так ми й перебиваємося з дня на день: двоє вдома сидять, двоє на промисел ходять. Словом, біда! Бачу, що тепер уже нам не вибитися із злиднів.
Насьорбавшись окропу, Скуперфільд відчув, що йому й справді стало тепліше. Правда, особливої ситості він все-таки не відчував.
Діставши з кишені картоплини, він сказав:
— Я, братики, знайшов тут якісь штучки. Може, їх можна їсти?
Побачивши картоплини, коротульки засміялися:
— Так це ж картопля! — сказали вони. — Її можна спекти.
— А ви вмієте?
— Як же не вміти! — вигукнув Мізинчик.
Він схопив картоплини й побіг до вогнища.
— То ви, братики, печіть, а я принесу ще.
По цих словах Скуперфільд виліз із-за столу й попрямував до лозняка.
— Куди ж ви? — закричали коротульки.
— Я зараз, братики! Я миттю! — крикнув Скуперфільд, зникаючи в кущах.
Він швидко пробрався крізь зарості і, опинившись на картопляному полі, почав виривати з землі кущі разом з картоплинами. Позривавши з коренів картоплини, наповнив ними свій циліндр доверху й уже хотів був іти назад, як раптом відчув, що хтось його схопив ззаду за комір. Зрозумівши, що він попав до рук сторожа, Скуперфільд рвонувся і кинувся тікати.
— Ось я тобі! — кричав сторож, з усіх сил розмахуючи сучкуватим дрючком.
Кілька разів він дуже боляче уперіщив Скуперфільда по спині палицею і перестав гнатися лише тоді, як загнав його в яр.
Опинившись знову на дні яру й розгубивши по дорозі всю картоплю, Скуперфільд почав думати, куди йому краще податися: вниз яром чи вгору. Вилазити з яру він боявся, щоб знову не попасти на очі сторожеві. Однак, подумавши як слід, вирішив, що краще все ж іти вгору, бо в такому разі було більше надії утекти звідси.
Скуперфільд правильно розрахував. Помандрувавши з півгодини, він вибрався з яру й побачив вдалині дорогу, по якій то в той, то в той бік мчали автомашини.
Сподіваючись, що хтось змилостивиться над ним і довезе до міста, Скуперфільд підійшов до краю дороги. Як тільки здалеку показувалась автомашина, він починав махати циліндром. Невдовзі йому пощастило. Якийсь коротулька зупинив машину і, відчинивши дверцята, запросив його сісти.
— Вам куди треба? — спитав він, запускаючи двигун.
— Мені в Брехенвіль, — мовив Скуперфільд. — Думаю, що тепер мені вже найкраще буде повернутися додому.
— В такому разі вам треба в протилежний бік, — сказав коротулька. — Я ж їду в Давилон.
— Ну, та байдуже! — махнув рукою Скуперфільд. — Поїду спершу в Давилон, а звідти поїздом у Брехенвіль. До речі, зайду до цього мерзотника Крабса й розквитаюся з ним за те, що він прив'язав мене до дерева. І ще мені треба забрати речі, залишені в його номері.
Скуперфільд почав докладно розповідати новому знайомому про свої пригоди і про підлий вчинок Крабса, замовчавши лише про те, з якою метою вони вирушили у спільну поїздку. Все, що стосувалося грошових справ, Скуперфільд старався зберігати в таємниці й ніколи не порушував цього правила. Коротулька голосно сміявся, слухаючи цю розповідь, і був дуже радий, що доля послала йому такого кумедного супутника. А втім, скоро вони розпрощалися, бо приїхали в Давилон.
Подякувавши власникові автомобіля за його люб'язність, Скуперфільд пішов прямо в готель. Там його повідомили, що Крабс ще вчора поїхав у Грабунберг. Але Скуперфільд сказав, що йому треба забрати залишені в номері речі. Поскладавши знову в циліндр мило, рушник, носовички, а також гвіздки і шматок дроту, Скуперфільд пішов у ресторан, звелів подати чотири обіди й почав їсти, як кажуть, за чотирьох.
Пообідавши й випивши для доброго травлення їжі пляшечку мінеральної води, він рішив, що тепер уже ніщо не перешкоджає йому повернутись у свій рідний Брехенвіль. Як ми вже знаємо, волею випадку він потрапив на той же поїзд і навіть у той же вагон, у якому Незнайко та Козлик їхали в Сан-Комарик. Відомо, що Брехенвіль стоїть по дорозі в Сан-Комарик.
Поклавши витягнуті з циліндра речі на невеличкий столик біля вікна вагона, Скуперфільд уважно оглянув свій головний убір і, побачивши на ньому брудну пляму, заходився зчищати її рукавом. Розмазавши бруд рівномірно по всьому циліндру, він заспокоївся і склав свої речі назад у циліндр, а потім сховав циліндр під лавку. В цю мить Скуперфільд побачив провідника, який проходив по вагону, і, довідавшись від нього, що поїзд прибуває у Брехенвіль о третій годині ранку, попросив розбудити його.
— Добре, добре, — сказав провідник.
— Не «добре, добре», а неодмінно розбудіть! — пробурчав Скуперфільд. — Прошу зважити, що я сплю дуже міцно й проситиму дати мені ще поспати, але ви не слухайте мене: хапайте прямо за комір і випихайте з вагона.
Побачивши, що товстенький пасажир, який сидів навпроти, читає газети, Скуперфільд попросив дати йому почитати «Давилонські гуморески». Взявши газету, він прочитав у ній повідомлення про різні крадіжки, пограбування, убивства, підпали та отруєння, що сталися за день, а тоді почав читати анекдотики, які його добре розвеселили й спричинили йому добрий настрій. Покінчивши з анекдотиками, він хотів узятися до художніх оповідань, але його увагу привернула вже відома нам статейка, в якій писалося про гігантські акції. Прочитавши цю статейку, Скуперфільд глибоко задумався. Він добре знав, що газета «Давилонські гуморески» належала мільярдерові Спрутсу, тому в ній друкувалося тільки те, що могло дати вигоду цьому багачеві.
«Отже, Спрутсу вигідно, щоб перестали купувати гігантські акції, — сказав сам собі Скуперфільд. — Може, йому навіть хочеться, щоб ціни на них упали?.. Так, так! Який же я телепень, що не додумався до цього зразу. Недарма Спрутс так старався, щоб Мига й Жуліо зникли з грішми. Адже як тільки вони зникнуть, ціни на акції неодмінно впадуть. Тоді пан Спрутс дешево скупить їх, а коли ціна знову підскоче, продасть і розбагатіє ще більше. Що ж, треба перебігти Спрутсові дорогу й скупити гігантські акції раніше за нього. Це буде вигідне дільце!»
Зрадівши, що він придумав діло, на якому зможе нажити величезні бариші, Скуперфільд потирав від задоволення руки й навіть щось потихеньку заспівав. Помітивши, однак, що вже настала ніч і багато пасажирів сплять, він вирішив, що і йому пора спати, тим більше, що минулу ніч він зовсім не спав. Розстеливши залишену провідником постіль, Скуперфільд простягнувся на повен зріст на лавці, сказавши подумки:
— «Ну, братику, в поїзді спати — це не те, що в дуплі!»
Він уже готовий був заснути, але надумав перевірити, чи не поцупив хто з-під лавки циліндр. Засунувши руку під лавку, він упевнився, що циліндр був на місці. Це заспокоїло Скуперфільда, але якраз у цю мить він чомусь згадав про свою палицю. Пошаривши рукою по підлозі й не знайшовши палиці, він почав шукати її у себе на лавці, потім на лавці у товстуна, який у цей час уже хропів, накрившись газетою; зазирнув навіть на верхні полиці, де спали Незнайко з Козликом. Палиці ніде не було.
«А може, я прийшов у вагон уже без палиці? — майнула в Скуперфільда думка. — Може, я десь забув її?»
Він почав пригадувати, що справді давно не бачив своєї палиці, й поступово йому стало ясно, що він забув її або в готелі, куди заходив, щоб забрати свої речі, або в машині у коротульки, який підвіз його, або у тих коротульок, які частували його окропом.
«А може, вона зосталася в дуплі?» — мало не закричав Скуперфільд.
Він уже хотів зажадати, щоб зупинили поїзд, бо вирішив їхати назад шукати палицю, але зрозумів, що це обійдеться йому набагато дорожче, ніж купити нову палицю. Тому він знову поклав голову на подушку й спробував заснути.
Але думка про те, що доведеться потратити гроші на нову палицю, не давала йому спокою. Він з усіх сил намагався пригадати, де залишив палицю, однак міг згадати лише те, що тримав палицю в руках, коли стукнув нею по голові Жуліо.
«А добряче я його уперіщив тоді», — подумав він.
І все-таки ця думка не дала йому полегкості. Його гризла досада. Згадав, скільки грошей заплатив за палицю, і проклинав себе за те, що купив палицю з кістяним набалдашником, а не з залізним, та обійшлася б йому значно дешевше.
Невідомо, доки тривали б його муки, якби не несподівана пригода.
Перед тим, як лягти спати, Незнайко і Козлик вирішили попити газованої водички з сиропом. Відкупоривши пляшку, вони половину води випили, а половину лишили на ніч. Щоб пляшка часом не перекинулася вночі, Козлик поставив її на своїй полиці біля стіни вагона й підпер збоку подушкою, на якій спав. Уночі від тряски вагона подушка потроху зсунулася вбік, пляшка від цього нахилилась, і газована вода почала капати з шийки. Скуперфільд, місце якого було під Козликом, ураз помітив, що зверху щось капає. Підставивши долоню, він зібрав у ній кілька краплин і, лизнувши їх язиком, встановив, що капала газована вода з сиропом. Вважаючи нерозумним допускати, щоб цей корисний напій пропадав даром, він підставив під краплини рота, стараючись роззявити його якомога ширше.
Пляшка тим часом нахилилася від тряски дужче, й вода потекла з неї тоненькою цівкою. Зі смаком ковтаючи цю солодку, пахучу рідину, що приємно пощипувала за язик, Скуперфільд прикидав подумки, скільки б коштувала йому газована вода, коли б довелося заплатити за неї. Цю суму він віднімав від суми, витраченої на загублену палицю, й відчував задоволення, що сума пропажі ніби ставала меншою. Пляшка тим часом нахилялася більше, і газована вода текла не перестаючи. Відповідно до цього текли й думки в голові Скуперфільда. Поступово захопившись, він уже мріяв про те, як було б добре, коли б у кожній залізничній поїздці йому вдавалося випити хоча б пляшку газованої води безплатно. Поділивши ціну загубленої палиці на ціну пляшки газованої води з сиропом, він підрахував, скільки разів йому довелося б проїхати залізницею, щоб повернути гроші, витрачені на купівлю палиці.
Захопившись цими приємними розрахунками, Скуперфільд поступово забув про свої прикрощі й у нього знову з'явився гарний настрій. Якраз у цю мить пляшка зовсім перекинулась і полетівши вниз, стукнула Скуперфільда по лобі.
— От, завжди так! — пробурмотів Скуперфільд, схопившись за лоба руками. — Не встигнеш відчути задоволення, як доводиться за це розплачуватися! Прокляте життя, щоб воно провалилося на місці!
Помацавши лоб, він пересвідчився, що цього разу відбувся гулею. Почуваючи, що біль від удару потроху минає, він заспокоївся і нарешті заснув.
А поїзд мчав і мчав уперед. Колеса ритмічно постукували. Час теж не стояв на місці. Коли Скуперфільд заснув, було далеко за північ. Не минуло й двох годин, як попереду засвітилися вогні Брехенвіля. Колеса застукотіли на стрілках. Поїзд уповільнив хід і невдовзі зупинився.
Але Скуперфільд спав собі й далі. Провідник забув його розбудити й згадав про це, коли поїзд уже відійшов від станції.
— От так штука! — вигукнув провідник, зупиняючись біля Скуперфільда. — Здається, цей дивак хотів вийти в Брехенвілі… Так, справді! Ну що ж, висаджу його на наступній станції, а в Брехенвіль він зможе вернутися приміським поїздом. Тепер уже все одно нічого не вдієш.
Щоб уникнути неприємних розмов, він вирішив поки що не будити Скуперфільда, а почав термосити його, як тільки поїзд зупинився на наступній станції, що мала якусь дивну назву — «Паноптикум».
— Вставайте скоріше, вам пора виходити! — кричав провідник і смикав Скуперфільда за плече.
У відповідь на це Скуперфільд тільки відмахувався рукою і хропів собі, наче зверталися не до нього. Побачивши, що поїзд скоро відійде й від цієї станції, провідник розсердився не на жарт і закричав Скуперфільдові прямо у вухо:
— Слухайте, мій добродію, перестаньте дурня клеїти, а то вам доведеться заплатити штраф за проїзд без квитка. Ваш квиток кінчився ще в Брехенвілі.
Почувши, що йому доведеться за щось там платити, але не второпавши за що, Скуперфільд на хвилинку прокинувся, зіскочив з лави й осовіло втупився в провідника. Скориставшись з цього, провідник схопив його за комір, притягнув до виходу й випхнув на перон. Вернувшись назад, він підняв газету, що валялася на підлозі, дістав з-під лавки циліндр, напханий всякою всячиною, і, підійшовши до дверей, тицьнув усе це в руки ошелешеному Скуперфільдові. Скуперфільд хотів щось запитати й уже роззявив був рота, але поїзд саме в цю мить рушив, і він так і стояв на пероні, роззявивши рота.
Незнайко та Козлик навіть не чули, що сталося вночі. Вони спали досить міцно, бо минулої ночі їм не вдалося як слід виспатися через кінокошмари. Вже давно розвидніло, а вони все спали і, напевно, проїхали б Сан-Комарик, якби провідник не розбудив їх.
— Гей! — закричав він. — Вам, певно, хочеться теж проспати свою станцію! Ану, вставайте!
Побачивши, що Незнайко та Козлик навіть не ворухнулися, він почав стукати по їхніх полицях стальними щипцями, якими пробивав квитки. Почувши стукіт, Незнайко та Козлик прокинулись.
І саме вчасно!
Поїзд уже підходив до станції. Багато пасажирів, схопивши свої валізи та клунки з речами, товпилися біля дверей вагона. Незнайко і Козлик зіскочили з своїх полиць і теж почали пробиратися до виходу.
Сан-Комарик було велике місто, тому тут виходило багато пасажирів. Як тільки поїзд зупинився, широкий перон одразу заповнився приїжджими, які одразу змішалися з тими, що зустрічали, від'їжджали і проводжали. Вийшовши з вагона, Незнайко та Козлик стали озиратися навсебіч, сподіваючись побачити в цьому строкатому натовпі Мигу та Жуліо. Перед ними мелькнуло багато облич, але жодного, схожого на Мигу та Жуліо, не було.
А може, вони зустрічають нас біля іншого вагона, — висловив припущення Незнайко, ставши навшпиньки й стараючись над головами роздивитись, що робилося біля інших вагонів.
— Підождемо, — сказав Козлик. — Нам нікуди поспішати. Скоро перон очиститься, і вони побачать нас.
— Або ми їх, — сказав Незнайко.
— Авжеж — або ми їх, — підтвердив Козлик.
Скоро натовп тих, що приїхали, і тих, що зустрічали, схлинув, а після відходу поїзда розійшлися і ті, що проводжали. Перон спорожнів, і на ньому не лишилося нікого, крім Незнайка та Козлика.
— Що ж це? — дивувався Козлик. — Правду сказати, у мене ці Мига та Жуліо ніколи не викликали довір'я. Я вже чекав, що вони встругнуть з нами якийсь кепський жарт. А може, вони помилились і прийдуть зустрічати нас до наступного поїзда?
До них підійшов залізничний службовець у форменому кашкеті і спитав, що вони тут роблять.
— Нас, розумієте, повинні були зустріти, але не зустріли, — пояснив Козлик.
Ну, не зустріли, так іншим разом зустрінуть, а стовбичити тут нічого. Це заборонено правилами, — сказав службовець.
— А коли прибуде наступний поїзд з Давилона? — спитав Козлик.
— Завтра в цей же час, — відповів службовець і подався далі.
— Що ж, прийдемо сюди завтра. Може, вони переплутали дні, — сказав Козлик.
Вони пройшли через вокзал і попрямували вулицею.
— Що ж нам тепер робити? — спитав Незнайко.
— Треба десь роздобути грошей, — відповів Козлик. — У нас же з тобою навіть на обід нема. Та й на нічліг дістати треба.
— А де ж ми роздобуватимем гроші?
— Ну, доведеться шукати роботу. Ти коли-небудь служив у ресторані?
— Ніколи в житті, — признався Незнайко.
— Найкраще, — сказав Козлик, — це десь у ресторані офіціантом улаштуватися або кухарем. Ближче до їжі, — пояснив він. — Я колись уже служив у ресторані швейцаром. Бачив, як офіціанти працюють. Нічого складного. Тільки влаштуватися важко. Завжди всі місця зайняті.
Побачивши по дорозі ресторан, Козлик сміливо відчинив двері, й вони з Незнайком зайшли. Для сніданку час уже був пізній, а для обіду ранній, тому в ресторані відвідувачів не було. За буфетним прилавком стояв хазяїн ресторану. Він заклопотано цокав на рахівниці, підраховуючи чи то прибутки, чи то видатки, і Козлик, побачивши його, спитав:
— Вам кухарі або офіціанти не потрібні?
Хазяїн перестав цокати на рахівниці і, зиркнувши на Незнайка та Козлика, спитав:
— А хто з вас кухар?
— Я кухар, — відповів Козлик. — А ось він офіціант.
— Який же з тебе кухар? — усміхнувся хазяїн. — Кухарі завжди бувають товстенькі, а ти он який худий.
— Ви тільки візьміть мене, я обов'язково потовстію, — відповів Козлик.
— От ти спочатку потовстій, а тоді я тебе візьму, — сердито буркнув хазяїн.
— А чи не можна в такому разі ось йому кухарем? — показав Козлик на Незнайка. — Він, здається, товстіший за мене.
— Але ж ти сказав, що він офіціант, а не кухар, — заперечив хазяїн.
— Це нічого. Він може й кухарем.
— Ти справді вмієш готувати їжу? — звернувся хазяїн до Незнайка.
— Точно не скажу, бо ні разу не пробував, — відповів Незнайко. — Треба спробувати.
— Ні, — відповів хазяїн. — Мені такий кухар не потрібен. І взагалі мені кухар не потрібен. У мене вже є кухар.
— Тоді візьміть його за помічника, — запропонував Козлик.
— І помічник не потрібен.
— Тоді візьміть нас за офіціантів.
— І офіціанти не потрібні. Мені й своїх офіціантів доведеться звільняти. Бачиш, відвідувачів зовсім нема.
— Ну візьміть нас хоч посуд мити, — не вгавав Козлик.
— У мене є кому мити посуд, — махнув хазяїн рукою.
— Якийсь осел! — вилаяв Козлик хазяїна, коли вони з Незнайком вийшли на вулицю. — Ну скажи, будь ласка, яка йому різниця, хто з нас кухар, ти чи я, якщо йому взагалі кухарі не потрібні? Тільки час на розмови змарнували!
В другому ресторані розмова була приблизно така ж. Довідавшись, що Незнайко та Козлик згодні працювати в його ресторані, бути кухарями, офіціантами, буфетниками, пекарями, касирами, перемивальниками посуду, натирачами підлоги, директорами, нічними сторожами, швейцарами, хазяїн запитав:
— І ви все це можете?
— Все можемо, — запевнив Козлик.
— А пророкувати майбутнє не можете?
— Чого ні, того ні, — розвів Козлик руками. — Пророкувати майбутнє, на жаль, не можемо.
— А я от вам напророчу ваше майбутнє, — сказав хазяїн. — Зараз ви вилетите за двері й ніколи більше сюди не повернетесь.
— Чому ж? — спитав Козлик.
— Тому що я так напророчив.
— Цей теж осел! — виніс свій присуд Козлик, опинившись за дверима. — На його місці я б не гірше пророкував.
У наступному ресторані розмова була ще коротша. Не встиг Козлик роззявити рота, як хазяїн грюкнув кулаком по столу і гаркнув:
— Геть! І щоб я тебе більше не бачив!
— Коротко, але не зовсім чемно! — мовив Козлик.
Цілком зрозуміло, що ці слова теж були сказані вже на вулиці.
Перші невдачі не збентежили Козлика. Вони з Незнайком ще довго ходили по ресторанах, але всюди їм відмовляли, насміхалися з них. Після цього вони почали ходити по магазинах, бажаючи найнятися продавцями. З таким же успіхом. Власники магазинів цікавилися більше покупцями, ніж продавцями.
Скоро настав вечір. Повсюди спалахнули яскраві вогні реклам. Центральні вулиці міста, куди забрели в цей час Незнайко з Козликом, засяяли електричним світлом, задзвеніли веселощами й музикою. Кругом гуляли й танцювали коротульки, скрипіли гойдалки, оберталися каруселі, чортові колеса та інші пристосування для веселого дозвілля. У цьому відношенні Сан-Комарик нічим не відрізнявся від інших великих місячних міст.
Незнайко та Козлик заздро поглядали на коротульок, які сиділи біля ресторанів за столиками і їли різні смачні страви. Дивитися на все це й не мати можливості втамувати голод було дуже тяжко.
— Найкращий спосіб заглушити апетит — це дивитись у криві дзеркала, — сказав Козлик. — Я особисто завжди так роблю. Коли смієшся, голод не так сильно відчувається.
Вони почали бродити вздовж кривих дзеркал, виставлених край тротуару, і роздивлятися свої відображення. Одно з дзеркал так спотворило їхні фізіономії, що Незнайко й Козлик, незважаючи на кепський настрій, не змогли втриматись од сміху.
Посміявшись, Незнайко помітив, що їсти справді хочеться менше. В цей час вони побачили коротульок, які стовпилися перед невеличким дерев'яним помостом, над яким красувалася вивіска: «Веселий балаганчик». На помості за завісою, зробленою із звичайного простирадла, стояв якийсь кумедний коротулька. Він просунув голову в круглий отвір посеред простирадла, а глядачі, які стояли біля помосту, шпурляли в нього гумовими м'ячами, цілячись просто в обличчя. Коротулька кумедно кривлявся й безглуздо шарпався то в один бік, то в другий, стараючись уберегти обличчя від ударів, і це дуже звеселяло глядачів.
Почувши сміх, Незнайко та Козлик підійшли ближче й теж почали реготати, дивлячись кумедні гримаси цього потішного коротульки.
— Навіщо ж він так? — спитав, задихаючись від сміху Незнайко. — Це ж, мабуть, боляче, коли по обличчю м'ячем?
— Звісно, боляче, — відповів Козлик. — Але ж треба якось заробляти на життя. Йому хазяїн платить за це.
І Незнайко побачив хазяїна балаганчика. Він стояв біля великої білої корзини, доверху наповненої гумовими м'ячами. Кожен, хто хотів шпурнути м'яча в коротульку, платив господареві сактик. Якраз у цю мить якийсь глядач, бажаючи потішити себе й інших, заплатив одразу за п'ять м'ячів і почав шпурляти їх в обличчя коротульки. Від чотирьох м'ячів коротульці вдалося ухилитися, зате п'ятий влучив йому просто в око, та з такою силою, що повіка вмить розпухла. Око в бідолахи заплющилось і перестало бачити. Зляканий коротулька сказав, що сьогодні він уже не зможе працювати, й пішов додому. Хазяїн балаганчика, однак, не розгубився і, вилізши на поміст, закричав:
— Ану, друзі, хто хоче заробити три фертинги? Плачу цілих три фертинги тому, хто протримається до закриття.
— Ставай сам! — закричав хтось із глядачів. — Ану підставляй свою товсту пику!
В цей час Козлик швидко пробрався крізь натовп і, вискочивши на поміст, сказав:
— Давай я спробую.
— Спробуй, спробуй! Тільки не пищи, коли дістанеш м'ячиком по носі, — почулося з натовпу.
Усі навкруг засміялися. Стараючись не звертати уваги на насмішки коротульок, Козлик сховався за завісу й просунув у отвір голову. Він одразу ж побачив, що завіса не давала можливості сильно відхиляти голову й діяти тут треба якнайспритніше. Не встиг він оглянутися довкола, як «гра» почалась і досить влучно кинутий м'яч стукнув його по лобі.
Це на секунду приголомшило Козлика й нагадало, що ловити гав тут не можна. Після першого удару по лобі було кілька сильних ударів по щоках, а один м'яч влучив йому навіть у ніс. Але найдужчий удар припав йому в вухо. Біль був такий, що у Козлика мимоволі виступили на очах сльози. Щоб якось ухилитись від м'ячів, він шарпався з одного боку в другий, кріпко зажмурився, стараючись уберегти очі, і від цього виходили дуже смішні гримаси.
Глядачі веселилися від душі. Почувши сміх, до натовпу приставали нові перехожі. Торгівля м'ячами йшла дуже жваво. Хазяїн ледве встигав брати гроші.
Але Незнайкові цього разу було не до сміху. Він стежив за рухами свого друга, серце йому завмирало, і Незнайко переживав таке почуття, ніби удари сипалися не на Козлика, а на нього самого. Він ладен був благати коротульок, щоб вони не кривдили бідного Козлика, ладен був лупцювати всіх, хто кидав у нього м'ячі, а заодно й хазяїна балаганчика, який придумав цю безглузду розвагу заради власної вигоди.
А час минав. У повітрі ставало холодніше. Невдовзі натовп почав потроху рідшати, а потім і зовсім розійшовся. Хазяїн дав Козликові три фертинги найдрібнішими монетками й закрив свій «веселий балаганчик» на ніч.
За п'ять хвилин Незнайко й Козлик сиділи в теплому приміщенні їдальні й апетитно вминали смачний перловий суп з пирогами та гречану кашу з маслом. Козлик аж кректав од задоволення, цмокав губами й жмурився, мов голодне котеня, яке принесли з морозу й почастували сметанкою. Незнайко теж на всі заставки розхвалював і суп, і кашу, й пироги. Після пережитих хвилювань їжа видавалася йому особливо смачною.
Готель «Економічний», куди пішли ночувати Незнайко й Козлик, славився своєю дешевизною. За п'ятдесят сантиків тут можна було дістати на ніч цілком пристойний номер, що було майже вдвічі дешевше, ніж у якомусь іншому готелі. Цим і пояснювалось, що готель «Економічний» завжди мав пожильців. Кожен, прочитавши на вивісці напис: «Найдешевші номери у світі», не довго думаючи, йшов у цей готель. Заплативши п'ятдесят сантиків, Незнайко й Козлик одержали ключ і, знайшовши свій номер, опинились у невеличкій чистенькій кімнатці. Тут були стіл, кілька стільців, шафа для одягу, умивальник з дзеркалом біля стіни й навіть телевізор у кутку.
— Дивись, — сказав задоволено Козлик. — Де ще можна знайти за п'ятдесят сантиків номер, та ще з телевізором? Можеш повірити мені на слово, що ніде. Недаром готель називається «Економічний».
Відчинивши шафу й поклавши на поличку свої капелюхи, Незнайко та Козлик хотіли трохи відпочити, але в цей час задзвонив дзвоник і на тому місці, де звичайно буває електричний вимикач, заморгало червоне вічко. Глянувши на цей світловий сигнал, Незнайко й Козлик помітили, як із отвору, що був у стіні, висунувся плаский металевий язичок із заглибиною на кінці; а під нею замиготів світловий напис: «Сантик».
— А бодай тобі! — вигукнув Козлик і з досадою почухав потилицю. — Я, здається, вже знаю, що це за штука. По-моєму, ми потрапили в готель, де беруть окрему плату за користування електрикою. Бачиш — язичок. Якщо не покладеш на нього сантик, то світло погасне й ми опинимось у темряві.
Не встиг він це сказати, як лампочка під стелею погасла й кімната поринула в морок.
Козлик дістав з кишені сантик і поклав монетку в заглибину на кінці язичка. Язичок миттю зник у отворі разом з монеткою, і лампочка засвітилася знову.
— Ну, тепер усе гаразд, — легенько зітхнув Козлик.
У цей час Незнайко звернув увагу на те, що в номері не було ліжок.
— На чому ж ми спатимемо? — здивовано спитав він.
— Тут відкидні ліжка, — пояснив Козлик. — Так часто буває в дешевих готелях. Удень ліжка все одно нікому не потрібні, вони відкидаються до стіни, а на ніч опускаються знову.
Незнайко розглянувся по кімнаті і впевнився, що ліжка тут справді були зроблені наче відкидні полиці, як у вагонах поїзда.
Козлик підійшов до однієї полиці і потягнув за пригвинчену збоку металеву ручку. Проте ліжко не відкинулось, а замість того з стіни висунувся ще один металевий язичок і під ним знову замиготів напис: «Сантик».
— Ну, чорти! — вигукнув Козлик. — Так тут, значить, і за ліжка треба платити!
Він всунув у заглиблення язичка сантик. Ліжко враз відкинулось, а із стіни зараз же висунулося ще три язички, під якими замиготіли написи: «Простирадло — 1 сантик», «Ковдра — 1 сантик», «Подушка — 2 сантики».
— А! — закричав Козлик. — Тепер мені зрозуміло, чому готель називається «Економічний»! Тому що тут можна зекономити силу-силенну грошей. Захотів зекономити сантик — спи без простирадла або без ковдри. За два сантики можеш спати без подушки. А за цілий п'ятак спи на голій підлозі. Цілковита вигода!
Витягнувши жменьку монеток, Козлик почав класти їх на висунуті язички. Один за одним язички зникали, ніби ковтали монетки, а з отвору, що відкривався в стіні, вискакували, як з автомата, то акуратно складене простирадло, то подушка, то ковдра.
Постеливши постіль, Козлик підійілов до другої полиці й приготував постіль для Незнайка. Оскільки спати їм ще не хотілось, друзі вирішили подивитися телевізор. Підійшовши до телевізора, Козлик повернув ручку. Телевізор, одначе, не ввімкнувся, зате зверху висунувся вже знайомий нам язичок і зажадав одразу заплатити п'ять сантиків.
— Та це ж грабіж! — обурився Козлик. — Такі гроші платити тільки за те, щоб подивитися телевізор!
Побурчавши трохи, він усе-таки дістав п'ять сантиків і поклав їх на язичок. П'ять сантиків зникли в утробі телевізора. Екран одразу засвітився, і на ньому замигтіли кадри незнайомого фільму. Фільм розповідав, як зграя поліцейських і шпиків ловила зграю злочинців, що викрали якісь коштовності. Поліцейські раз у раз улаштовували облави, засідки, раптові наскоки, але злочинцям щоразу вдавалося хитро обманути поліцейських і втекти від переслідування.
Незнайко і Козлик дивилися фільм з середини й ніяк не могли зрозуміти, де і які коштовності злочинці вкрали. А їм усе-таки чомусь хотілося з'ясувати це. В той же час їм надзвичайно цікаво було узнати, піймають, зрештою, злочинців чи ні.
Тим часом картина ставала дедалі напруженішою і динамічнішою. Одна за одною відбувалися карколомні погоні, масові бійки та оглушлива стрілянина. На самому цікавому місці, коли ватажка злочинців от-от мали схопити, телевізор раптом вимкнувся, вгорі знову висунувся язичок і замиготів напис: «5 сантиків».
— На, жери! — з досадою пробурчав Козлик і скоріше опустив у телевізор ще п'ять сантиків.
Екран засвітився знову, бандити кинулись виручати свого ватажка. Поліцейські стали метати бомби із сльозоточивими газами, а потім викликали на підмогу броньовані автомобілі й знову пустились у погоню, трощачи й ламаючи все на своїй дорозі.
І все-таки Незнайкові та Козликові не вдалося додивитися цей захоплюючий фільм до кінця. Коли язичок висунувся п'ятий раз, Козлик сказав:
— Годі! Ми не Скуперфільди якісь, щоб кидати гроші на вітер! До того ж і спати нам уже пора.
Вирішивши на ніч умитися, Козлик підійшов до вмивальника, але й тут довелося витратити сантик на воду, сантик на мило й сантик на рушник.
Слідом за Козликом почав умиватися Незнайко. Та тільки-но він намилив обличчя, як щось клацнуло й вода перестала текти. Незнайко крутив кран то в один бік, то в другий, стукав по ньому кулаком, однак це не помагало. Мило нестерпно щипало йому очі, а змити було нічим. Тоді Незнайко почав кликати на допомогу Козлика. Відчувши недобре, Козлик підбіг до крана, але саме в цей час погасло світло, й кімната знову потонула в темряві. Єдине, що можна було побачити в темноті, це наполегливе миготіння червоного вічка на стіні й поблискування під ним металевого язичка.
Зрозумівши, що знову треба платити за електрику, Козлик кинувся до язичка, дістаючи на ходу з кишені сантик. Миттю злизавши монетку, ясичок зник у стіні, і світло загорілося. Налагодивши таким чином справу із світлом, Козлик підбіг до вмивальника й побачив, що тут висунувся язичок, який вимагав плату за воду.
— Ах ти ненаситна утроба! — вилаявся Козлик. — Я ж з тобою розплатився вже! Ну, на, жери, якщо тобі мало!
Сантик миттю зник, і вода полилася з крана. Незнайко зміг нарешті змити мило, яке роз'їдало йому очі.
Важко зітхнувши, Козлик підрахував, скільки ще у нього монеток, і сказав, що треба скоріше лягати спати, бо грошей у них лишилося мало. Друзі роздяглися, залізли в ліжка, але на цьому їхні витрати не припинилися. Невдовзі вони відчули, що в кімнаті стало холодно. Хоч як куталися вони в ковдри, холод проймав їх аж до кісток. Нарешті Козлик вискочив з постелі й вирішив сказати, щоб їх перевели в тепліший номер. Він підбіг до дверей і, побачивши на стіні ряд кнопок з написами: «Коридорний», «Посильний», «Покоївка», «Офіціант» заходився щосили натискувати на них, але у відповідь на це із стіни лише висовувались язички, і кожен з них невмолимо вимагав: «Сантик», «Сантик», «Сантик».
— Всі ви подуріли! — обурювався Козлик. — Де я вам наберу стільки сантиків!
У цей час Незнайко помітив на стіні ще дві кнопки, під якими були написи: «Опалення» і «Вентиляція».
— Стривай, — сказав він. — Ми, напевно, забули ввімкнути опалення.
Він натиснув кнопку, але й тут із стіни висунувся язичок і заявив про своє бажання одержати сантик.
— Останній раз даю! — пробурчав Козлик, дістаючи з кишені монетку.
Сантик подіяв магічно. Почулося приглушене гудіння, і з отвору, що був під умивальником, у кімнату почало надходити тепле повітря. Відчувши, що в кімнаті стало тепліше, друзі позалазили в ліжка і, зігрівшися, поснули.
Вранці вони прокинулися ще на світанку й вирішили скоріше втекти з готелю, щоб зберегти останні монетки. Однак і тут перед ними виникла перешкода: дверцята шафи, в якій вони залишили свої капелюхи, були наглухо замкнуті. Хоч як смикав Козлик за ручку, з дверцят лише висовувався язичок, вимагаючи сантик за збереження речей. Побачивши, що робити нічого, Козлик поліз у кишеню по монетку.
— Хай їм чорт! — лютував він. — Це якесь здирство, а не готель. Тут поживеш, то не тільки без капелюха лишишся, — дивись, як би й штани не зняли. Скоро й чхнути безплатно не дадуть.
Заскочивши в закусочну й нашвидку поснідавши, друзі побігли на вокзал, сподіваючись, що Мига й Жуліо з'являться до приходу поїзда. Але їхні надії були марні. Поїзд прибув, а Мига й Жуліо так і не з'явилися.
— Тепер ясно, що вони обдурили нас і втекли з грішми, — сказав Козлик.
Вони знову подалися шукати роботу, але й цього дня їхні пошуки були марні. Козлик сказав, що це байдуже, адже скоро відкриється «Веселий балаганчик», і можна буде спробувати підробити там. Прийшовши на вулицю, де був уже знайомий їм розважальний заклад, Незнайко й Козлик побачили, що вчорашній коротулька видужав і вже стояв на помості, ухиляючись від м'ячів, які летіли йому в обличчя. Правда, під оком у нього був великий синець, але коротулька, видно, звик не звертати уваги на такі дрібниці.
— Що ж, — сказав Козлик, — я думаю, це нічого. Скоро його хто-небудь стукне м'ячиком так, що він упаде, тоді я знову займу його місце.
Передбачення Козлика збулося. Невдовзі справді хтось кинув м'яч з такою силою, що коротулька не встиг відхилитися. Цього разу м'яч поцілив у друге око. Схопившись рукою за підбите око й заливаючись слізьми від болю, бідолаха мерщій кинувся додому. Козликові було шкода нещасного коротульку, але водночас він був радий, що тепер зможе заробити трохи грошей.
Та не встиг він запропонувати хазяїнові свої послуги, як один коротулька, що стояв поблизу, вискочив на поміст і закричав:
— А тепер я буду! Кидайте в мене.
Він одразу просунув голову в отвір у завісі, і м'ячі полетіли в нього.
Цей новий коротулька, виявилося, був хорошим актором. Він спритно уникав ударів. Знаючи, проте, що публіці не подобається, коли м'ячі летять мимо, він час від часу нахиляв голову й навмисне підставляв під удар лоб. М'ячик, не завдавши коротульці особливої шкоди, відскакував від лоба, а коротулька, вдаючи, ніби удар був сильний, падав на підлогу й, висунувшись із-за завіси, дригав ногами в повітрі. Це страшенно смішило глядачів і приваблювало нових перехожих. Хазяїн був дуже задоволений, що йому трапився такий хороший працівник.
Козлика не полишала надія, що й цей сміливець не протримається довго, одначе той протримався до закриття балагану.
— Тепер нам з тобою доведеться лягти спати без вечері, — гірко мовив Козлик.
— А хіба в тебе не лишилось більше грошей?
— Лишилося тільки двадцять сантиків, але ці гроші будуть нам потрібні, щоб заплатити за нічліг.
— А може, краще ці гроші проїсти, а переночувати просто на вулиці? — спитав Незнайко.
— Що ти! Що ти! — злякано замахав Козлик руками. — Хіба ти забув, що я тобі про острів Дурнів розповідав? Краще без їжі потерпіти, ніж попасти поліцейським у руки.
— Не бійся, як зголоднієш дуже, то й на острів Дурнів захочеш, — пробурчав Незнайко.
— Що ж, буває і так, — погодився Козлик.
Отак собі розмовляючи, друзі йшли містом. Що далі відходили від центру, то рідше траплялися їм освітлені вітрини магазинів і яскраві вогники реклам. Будинки ставали нижчі, а вікна тьмяніші. Асфальтовані тротуари кінчились, почалися просто бруковані, з вибоїнами й великими купами сміття. Усе це справляло на Незнайка гнітюче враження. Самі назви вулиць могли викликати неприємне почуття. Якщо в багатьох кварталах міста частіше траплялись такі назви, як Світла вулиця, Щаслива вулиця, бульвар Радості, то тут здебільшого були такі назви, як вулиця Злиднів, Темна вулиця, Брудна вулиця, Болотна або Гнила.
Помітивши, що вони забрели в якусь глушину, Незнайко спитав:
— Хіба ми не підемо сьогодні в «Економічний» готель?
— Ні, братику, — відповів Козлик. — «Економічний» готель нам сьогодні не по кишені. В нас на кожного всього по десять сантиків, а за таку суму можна переночувати лише у Дрянинга в «Тупичку». Це так готель називається, — пояснив Козлик.
Пройшовши по Великій Глухій вулиці, наші друзі звернули на Малу Глуху й, минувши Перший, Другий і Третій Глухі провулки, завернули в невеличкий закуток, який називався Сміттєвий тупичок. У кінці цього закутка стояв великий сірий будинок, що скидався на величезний сміттєвий ящик.
Над вхідними дверима, які раз у раз відчинялися, пропускаючи все нових коротульок, висіла вивіска з написом: «Загальнодоступний готель Тупичок».
Тепер уже жевідомо точно, чи то готель називався так, що містився в тупичку, чи вулиця була названа тупичком тому, що тут був готель з такою назвою.
Незнайко та Козлик увійшли в двері і опинилися перед конторкою з віконцем. Зазирнувши у віконце, Козлик запитав:
— У вас знайдеться два місця по десять сантиків?
Хтось, кого Незнайко, стоячи збоку, не бачив, відповів:
— Знайдеться. Мінус другий поверх, місця двісті п'ятнадцяте й двісті шістнадцяте.
Козлик подав у віконце гроші й одержав два залізних жетони, на яких були викарбувані цифри: 215 і 216.
— А що означає мінус другий поверх? — поцікавився Незнайко. — Чому мінус?
— Цей будинок не тільки піднімається вгору, але й опускається вниз, під землю, — пояснив Козлик. — Усі горішні поверхи — плюс, а ті, що вниз, — мінус. Мінус другий поверх — це значить другий підземний поверх.
— А чому нам не можна вгору?
— Вгору дорожче, — відповів Козлик. — От розбагатіємо, то й переберемось угору.
Спустившись брудними дерев'яними сходами на два поверхи вниз, наші друзі ввійшли у двері і опинилися у величезній кімнаті з низькою, вигнугою, задимленою стелею. Перше враження у Незнайка було таке, ніби він знову попав у каталажку. Такі ж полиці, на яких лежали коротульки, така ж чавунна груба з довгими трубами, що тяглися через усю кімнату, така ж тьмяна лампочка під стелею. Уся різниця полягала в тому, що тут було набагато брудніше й тісніше. Полиці були не з пластмаси, як у каталажці, а з грубих, почорнілих несгруганих дерев'яних дощок, і стояли вони так щільно, що між коротульками, які лежали на них, здавалося, важко було просунути палець.
На відміну від арештованих, які сиділи в каталажці, тутешні пожильці користувалися значно більшою свободою. Кожний тут вважав, що має право робити все, що йому заманеться. Тут не тільки пекли картоплю в приску, але й варили в бляшанках з-під консервів юшку, смажили якісь довгі, безформні коржі з тіста, розвішуючи їх на гарячих бляшаних трубах. На цих же трубах висіли, поряд з коржами, чиїсь шкарпетки, чиясь випрана білизна, геть порване ганчір'я, що було колись одежею, навіть чиїсь черевики.
Від усього того, що смажилося, варилося, пеклося, сохло й просто чаділо, в приміщенні був такий задушливий сморід, що в Незнайка перехопило дух і потемніло в очах. Відчувши, що у нього паморочиться голова, він захитався й почав хапатися руками за стіну. Побачивши, що Незнайко раптом зблід, Козлик підхопив його під руки й сказав, що це нічого, що це у нього з незвички й поступово мине.
— Старайся тільки не дихати носом. Дихай ротом, — радив Козлик.
Незнайко ретельно затиснув пальцями носа. Потроху він віддихався і прийшов до тями.
— Тепер тобі треба полежати, і все буде гаразд, — втішав його Козлик.
Підтримуючи Незнайка під руку, він провів його між рядами полиць, наче по лабіринту. Побачивши прибиті до полиць таблички з цифрами 215 і 216, Козлик зупинився.
— Ось і наші місця, — сказав він.
Не довго думаючи, Незнайко заліз на полицю і побачив, що тут не було навіть матраца, а замість подушки лежав звичайний дерев'яний чурбак.
— Що це? — здивувався він. — Як же тут спати?
— Спи та й годі, — озвався коротулька з сусідньої полиці. — Якщо захочеш, то й на голій дошці заснеш, а не захочеш, то й на м'якій перині без сну валятимешся.
— Це правда, братику, — підхопив другий коротулька. — Колись і в цій нічліжці були матраци та подушки, так, повіриш, дійшло до того, що ніхто спати не міг.
— А чому? — поцікавився Незнайко.
— Тому що в матрацах завелися блощиці та інші шкідливі комахи. Від них, повіриш, нікому життя не було. Зате коли матраци стали вже непридатні, хазяїн готелю пан Дрянинг вирішив нових не заводити, а старі велів спалити разом з блощицями. Справжнє благодіяння вчинив! З тих пір добре стало.
— І нам добре, й панові Дрянингу теж непогано: не треба витрачатися на матраци, — пристав до розмови третій коротулька.
— Ти, братику, на Дрянинга не сердься, — сказав перший. — Він коротулька хороший. Справжній благодійник наш. Так і в газетах пишуть. Якби не він, скільки коротульок лишилося б без нічлігу! В якому ще готелі ти знайдеш місце за десять сантиків?.. Ех, ти! Недарма тебе називають Норовистим!
— А тебе недарма звуть Поступливим, — відповів Норовистий. — Думаєш, Дрянинг цю нічліжку для нашого з тобою задоволення побудував? Аякже! Для власної вигоди!
— Яка ж вигода в десяти сантиках? Якби він гнався за вигодою, то побудував би готель, у якому можна фертинг за номер брати, а то й два. А він про бідних піклується, про тих, у кого нема фертингів. Так і в газеті писали!
— Який же ти тюхтій, братику! Мало що в газетах напишуть! Щоб хороший готель побудувати, треба багато грошей затратити. Та й на обстановку треба витратитись. У хорошому готелі тобі дадуть за фертинг цілу кімнату, а тут нас бачиш скільки напхано; один над одним лежить! З кожного по десять сантиків — це вийде вигідніше, ніж по фертингу за цілу кімнату брати, — сказав Козлик.
— Кажуть, цей Дрянинг накупив за безцінь у кожному місті на околицях ділянок землі й набудував таких готелів, наче ящиків для сміття, — сказав Норовистий. — Ну й що ж, прибуток вірний. Бідняки ж є скрізь!
— Не слухай його, братику, — зашепотів Поступливий, повернувшись до Незнайка. — А лягай-но краще спати. Тобі добре місце дісталося на середній полиці. На верхній полиці спати душно, бо нагріте повітря завжди вгору піднімається, а на нижній полиці небезпечно: пацюк може вкусити.
— Пацюки — це найпаскудніше діло в дрянингівських готелях, — сказав Козлик. — Торік я жив у дрянингівській нічліжці в місті Давилоні. Там у нас одного коротульку вкусив пацюк за шию. Страшенно мучився бідолашний! На шиї у нього здулося жовно завбільшки, мов два кулаки, от не брешу, чесне слово! Відтоді я боюся, щоб і мене не вкусив пацюк. Мені все чомусь здається, що він мене вкусить неодмінно за те ж місце, що й того коротульку, — показав Козлик пальцем на шию.
— А пацюк може вкусити того, хто на середній полиці лежить? — спитав Незнайко.
— Пацюк усе може, — сказав Норовистий. — Звичайно, йому вигідніше вкусити спершу того, хто на нижній полиці лежить. Але бувають пацюки скажені. Такий пацюк біжить, наче з ланцюга зірвався, і кусає всіх без розбору. Він не дивитиметься, на якій ти полиці лежиш!
— Що ви там про пацюків завели? Чи у вас більше нема про що говорити? — закричав коротулька, що лежав на верхній полиці. — Ось зараз я злізу і заткну вам горлянки!
Коротульки притихли. Огидний запах уже не так дратував нюх Незнайка, але було нестерпно душно. Надумавши лягти спати, Незнайко почав стягати з себе сорочку, але Норовистий сказав:
— А ось цього я тобі не раджу. Закусають!
— Хто закусає? — здивувався Незнайко.
— А от побачиш хто, — усміхнувся Норовистий.
Незнайко зважив на пораду Норовистого і влігся на полиці не роздягаючись. Скоро він відчув, що на нього напали якісь дрібненькі звірята й почали немилосердно кусати. Незнайко чухався, роздираючи тіло мало не до крові, та це не помагало.
— Ти краще не чухайся, братику, — порадив йому Поступливий. — Роздряпаєш тіло, то вони ще більше кусатимуть. Блощиці дуже чутливі до запаху крові.
— Ти ж казав, що блощиць спалили разом з матрацами, — пробурчав Незнайко.
— Ну й що ж? Тих спалили, а це розвелися нові. Все одно їх тепер менше стало. Ти просто не уявляєш, братику, скільки їх колись було. Тепер благодать. Ти тільки потерпи трошки спочатку, а потім вони нассуться крові й ляжуть спати. Блощицям теж спати треба.
Проте Незнайкові не хотілося чекати, коли блощиці нап'ються його крові. Правда, якийсь час він терпів, а потім скочив на підлогу й почав скидати з себе цих огидних комах. Повітря внизу було не таке душне, тому Незнайко вирішив сидіти всю ніч на підлозі, сподіваючись, що блощицям не заманеться шукати його тут. Сівши на підлозі й притулившись спиною до дерев'яного стояка, він задрімав, але в ту ж мить відчув, як щось торкнулося його ноги. Розплющивши очі, він побачив перед собою гладкого сірого пацюка, який витягнув уперед свій гострий вусатий писок і, ворушачи кінчиком носа, обнюхував Незнайків черевик.
— Киш! Щоб ти пропав! — злякався Незнайко й відсмикнув ногу.
Пацюк, не дуже поспішаючи, відбіг убік і, зупинившись недалечко, позирав на Незнайка блискучими, наче намистинки, очицями. Тривожно оглянувшись, Незнайко помітив, як з-під лавки виліз другий, точно такий же пацюк і теж став ворушити носом. Зваживши, що спати з блощицями все-таки безпечніше, ніж з пацюками, Незнайко поліз назад на полицю. Цього разу він вирішив послухатись поради Поступливого й лежав тихо, добровільно віддаючи себе на розтерзання блощицям.
— Їжте, чортяки! Хоч усього з'їжте! — сердито бурчав він. — Все одно життя таке, що його й не шкода!
Навколо нього всі вже спали. Багато коротульок були простуджені й задихалися — їх душив кашель. Деяких мучили у сні кошмари. Вони стогнали, щось мимрили, вигукували, і Незнайко щоразу здригався. Побачивши, що й іншим коротулькам доводиться не солодко, Незнайко перестав звертати увагу на свої страждання, на навколишній шум, сморід, задуху і укуси блощиць. До того ж він чомусь згадав про Пончика й почав вираховувати, на скільки днів може вистачити тому запасів їжі в ракеті.
Згадавши, що запас їжі був приготовлений на десять днів для сорока восьми мандрівників, Незнайко помножив сорок вісім на десять. Це він зробив, щоб узнати, на скільки днів вистачить їжі, коли замість сорока восьми мандрівників буде лише один. Вийшло чотириста вісімдесят. Знаючи, що в році, якщо заокруглити, триста шістдесят днів, а в місяці тридцять днів, Незнайко вирахував, що їжі в ракеті має вистачити на рік і чотири місяці.
Упевнившись, що безпосередня загибель від браку їжі Пончикові поки що не загрожує, Незнайко заспокоївся. Зроблені арифметичні розрахунки, однак, так втомили Незнайка, що очі самі заплющились, і він поринув у сон.
А що ж Пончик? Захопившись Незнайком, ми зовсім забули про нього. Це, мабуть, недобре, адже багатьох читачів може цікавити і його доля. Ми розлучилися з Пончиком, коли той пішов з Незнайком у місячну печеру й загубив там один свій космічний чобіток. Читачі, напевно, пам'ятають, що Незнайко в той час саме провалився крізь місячну оболонку.
Гукнувши Незнайка кілька разів і впевнившись, шо його поблизу немає, Пончик страшенно перелякався і, замість вирушити на пошуки свого друга, вирішив якнайскоріше повернутися в ракету. Вибравшися з печери, він пошкандибав по прямій, ніби промінь, доріжці до космічного корабля, що виднівся вдалині.
Однак сонечко припікало з такою страшною силою, що Пончик не витримав і кинувся бігти підстрибцем. Від швидкого бігу і другий космічний чобіток злетіз у нього з ноги, але Пончик і не подумав його піднімати, а навіть зрадів, бо ж бігти зовсім без чобіт було куди легше. За якихось двадцять хвилин він добіг до ракети й натиснув кнопку, що була у хвостовій частині. Дверцята шлюзової камери гостинно розчинилися. Не довго думаючи, Пончик заліз у ракету. Тут він почував себе безпечно. Ніщо тепер не загрожувало йому, але його все-таки турбувало якесь прикре почуття, від того що він утік з печери, залишивши Незнайка без допомоги.
Знаючи з власного досвіду, що всяке прикре почуття можна витіснити якимось протилежним, тобто приємним почуттям, Пончик вирішив піти в харчовий підсік і трохи, як він любив висловлюватись, підзаправитись там. Забравшись у харчовий відсік, він почив знищувати все, що було в целофанових і хлорвінілових трубочках, тюбиках, мішечках, пакетиках, дістаючи їх з термостатів, холодильників і саморегулюючих космічних духових шаф.
Пончик, що, як відомо, був мастак поїсти, показав на наочному прикладі, яке велике може бути розходження між теоретичними розрахунками й практичним життям. Незнайко встановив, що Пончикові вистачить їжі більше ніж на рік, бо всі свої обчислення він зробив, маючи на увазі звичайного їдця, не беручи до уваги його індивідуальні, тобто особисті, властивості. Вся біда була в тому, що особисті якості Пончика полягали в його надзвичайній недисциплінованості. Кажучи простіше, він міг їсти що завгодно, де завгодно й скільки завгодно.
Того, що за розрахунками Незнайка мало вистачити на рік і чотири місяці, насправді вистачило Пончикові лише на чотири з половиною доби. Покінчивши за цей рекордно короткий строк із запасами, що були в харчовому відсіку, Пончик пробрався у хвостову частину ракети і спробував жувати насіння, яке зберігалося у складському приміщенні.
Насіння, однак, видалося йому несмачним. Отоді він знову згадав про Незнайка.
«Мабуть, Незнайко повернувся б у ракету, якби не знайшов десь харчів, — подумав Пончик. — А оскільки він не повернувся, то, виходить, знайшов харчі, а коли це так, то мені немає ніякої рації сидіти в ракеті, а треба вирушити на пошуки Незнайка».
Натягнувши на себе космічний скафандр і підібравши нові, підходящого розміру космічні чоботи, Пончик вискочив з ракети й побіг щодуху до вже відомої нам печери. Діставшись до печери, він спустився у бурульчастий грот, а звідти в тунель з крижаним дном. Тут він посковзнувся, як і Незнайко, і, проїхавши на животі похилою площиною, полетів у підмісячний колодязь. Через деякий час він помітив, що вискочив з колодязя й летить на страшній висоті з розкритим парашутом над якимось приморським містом. Сильний вітер ніс його вбік. Поступово знижуючись, Пончик пролетів над приморськими містами Лос-Свиносом і Лос-Кабаносом. Уже значно знизившись, він підлетів до міста Лос-Поганоса, але вітер, змінивши свій напрям, поніс його до моря. Пончик бачив, що купелі йому не уникнути. Втопитися він не боявся, бо був товстенький, а товстенькі коротульки, як відомо, в воді не тонуть. Єдине, чого він боявся, це щоб його не вкусила акула.
Шльопнувшись у воду, він одразу почав діяти руками та ногами і за якусь годину опинився вже біля берега. Прибій того дня був особливо сильний, і Пончикові ніяк не вдавалося пришвартуватись до берега. А все це тому, що в громіздкому космічному скафандрі він був дуже неповороткий і не міг маневрувати в бурхливій морській воді з достатньою спритністю. Тільки-но він відчував під собою дно й намагався стати на ноги, ззаду набігала хвиля, перекидала його і, перекинувши на спину, тягла назад у море. Проборсавшись біля самого берега хвилин двадцять, він зрозумів нарешті, що йому треба скинути скафандр. Перекидаючись у хвилях, ніби дельфін, він примудрився скинути з себе космічні чоботи, потім гермошолом, а потім і сам скафандр. Усе це, вже непотрібне йому тепер космічне причандалля, було підхоплене й віднесене морем, а Пончик став одразу обтічним і рухливим. Ухилившись від хвиль, що налітали на нього, Пончик вискочив на берег.
Найперше, що потрібно було йому після героїчної боротьби з розбурханою водяною стихією, був відпочинок. Скинувши з себе мокрий одяг, він розклав його на березі сушитись, сам же ліг поряд відпочивати. Теплий, лагідний вітерець приємно обвівав його тіло. Морські хвилі ритмічно шуміли, а це заспокоювало й навівало сон. Однак вирішивши не спати, бо це нерозумно в незнайомій обстановці, Пончик заходився вивчати навколишню місцевість.
Вузький пологий берег, що тягнувся смугою вздовж моря, був обмежений стрілчастими, наче підмитими водою, пагорбами, які поросли зеленою травичкою і дрібним чагарником. Сам берег був покритий сліпучо-білим пісочком і якимось прозорим камінням, схожим на уламки крижаних чи скляних брил. Оглянувши уважно кілька таких каменів і лизнувши один з них язиком, Пончик упевнився, що це не крига й не скло, а кристали звичайної кухонної солі. Вибравши кілька великих кристалів, він поклав між ними кілька менших кристалів і почав їх товкти. У нього вийшла дрібна, придатна для їди столова сіль.
Пончик був практичним коротулькою, він не звик розставатися з тим, що попадало йому до рук, а тому натовк солі якомога більше й наповнив нею кишені курточки. Упевнившись, що одяг його висох, Пончик одягнувся й пішов уздовж пагорбів туди, де, за його розрахунками, мало бути місто, яке він бачив, коли спускався на парашуті.
Розрахунки його були правильні. Діставшись до краю пагорбів, він побачив, що море утворило тут широку затоку, на берегах якої уступами розкинулось дуже красиве місто, яке звалося Лос-Поганос. Сюди з'їжджалися багачі з усіх інших міст, бо тут був чудовий клімат і можна було прекрасно повеселитися.
Найбільша й найкрасивіша вулиця Лос-Поганоса тягнулася вздовж берегової лінії. У будинках, які стояли тут лише по один бік вулиці, містилися численні магазини, ресторани, їдальні, закусочні, готелі, кінотеатри, веселі балаганчики, підземні гаражі й бензозаправні станції. По другий бік вулиці, тобто безпосередньо на березі моря, були пляжі, купальні, вишки для стрибків у воду, пристані для човнів і пароплавів, плавучі ресторани, морські гойдалки й каруселі, чортові водяні колеса, параболоїди та інші розважальні механізми, і скрізь — повно коротульок, які тут відпочивали.
Прогулявшись по набережній і надивившись на купальників-коротульок, Пончик зупинився біля невеличкого будинку, над входом у який було написано: «Харчозаправна станція». Зовні цей заклад нічим не відрізнявся від звичайного ресторану. Як і в багатьох інших ресторанах, тут була відкрита веранда із столами, за якими обідали відвідувачі. Різниця полягала лише в тому, що тут можна було пообідати чи поснідати, не виходячи з автомашини, а це дуже зручно для любителів автомобільного спорту. Досить зупинити свій автомобіль біля входу й дати сигнал, як з ресторану вибігав офіціант і подавав обід прямо в машину.
Пончик хотів зараз же зайти в цей харчозаправний заклад і пообідати разом з усіма, але його збентежила афіша, яка висіла біля входу. На афіші було написано:
«Ласкаво просимо!
Годуємо смачно!
Сьогодні за гроші, завтра в борг».
Саме ця остання фраза видалася Пончикові незрозумілою, бо він не знав, що таке гроші.
— Не будемо поспішати, а спершу придивимось трошки, — сказав сам собі Пончик.
Сівши неподалік веранди на лавочці, він почав стежити за тими, що обідали. Звернув увагу, що кожний відвідувач ресторану, пообідавши, давав офіціантові якісь папірці або металеві кружечки.
«Може, ці папірці та кружечки і є гроші?» — подумав Пончик.
Щоб перевірити свій здогад, він підійшов до офіціанта й спитав:
У вас тут чомусь написано: «Сьогодні за гроші, завтра в борг». А що буде, як зробити навпаки: завтра за гроші, сьогодні в борг?
Офіціант сказав:
— Іди он до хазяйки, нехай вона тобі пояснить, а я не філософ, щоб такі питання вирішувати.
Пончик підійшов до хазяйки, яка в цей час рахувала гроші за прилавком, і повторив своє запитання.
— Що таке тарілка каші, сподіваюсь, знаєш? — запитала хазяйка.
— Ще б пак! — підтвердив Пончик.
— Ну то йди за мною.
Вона провела Пончика через кухню, у якій, задихаючись біля величезної плити, працювали куховарки й кухарі, й, відчинивши двері на подвір'я, сказала:
— Бачиш біля сарая дрова? Порубай їх, дістанеш тарілку каші або п'ять сантиків.
Пончик підійшов до купи дров і почав рубати їх сокирою. Купа була велика, й Пончик упорався з нею не раніше як години за дві.
— Ну, що тобі дати? Гроші, чи ти, може, хочеш каші? — спитала хазяйка, коли Пончик вернувся до неї.
— Каші, — відповів Пончик, але, згадавши, що хотів подивитись на гроші, сказав: — Давайте краще гроші.
Хазяйка відрахувала п'ять сантиків. Пончик покрутив їх у руках, подивився з усіх боків і сказав:
— А якщо мені хочеться каші?
— Тоді повертай гроші.
Хазяйка явно зраділа, що сантики вернулися знову до неї.
Сівши за стіл і одержавши від офіціанта тарілку гречаної каші, Пончик озброївся ложкою і заходився їсти. Каша була добра, з маслом, а все ж Пончикові здалося, що їй чогось бракує. Він одразу зрозумів, що каша несолона, й почав шукати на столі сільницю. Впевнившись, що сільниці на столі не було, він сунув у кишеню руку, дістав пучку солі й посолив кашу. Його дії привернули увагу інших відвідувачів. Побачивши, що товстенький коротулька посипав якимось білим порошком кашу, після чого із задоволенням почав уминати її, всі зацікавлено поглядали на нього, а коротулька, що сидів поруч, спитав:
— Скажіть, що то за порошок, яким ви посипали кашу? Мабуть, якісь нові ліки?
— Ніякі не ліки, а просто сіль, — сказав Пончик.
— Яка сіль? — не зрозумів коротулька.
— Ну просто сіль. Столова сіль, — пояснив Пончик. — Ви що, солі ніколи в житті не бачили?
Коротулька здивовано знизав плечима:
— Не розумію, про яку сіль ви кажете!
— Мабуть, тутешні мешканці їдять їжу без солі, — сказав Пончик. — А от у нас їдять усі страви з сіллю. Це дуже смачно. Якщо хочете, покуштуйте.
Він дав пучку солі місячному коротульці, який саме їв суп.
— Як же її їсти? — спитав коротулька.
— Киньте в суп і розмішайте. Побачите, як буде смачно.
Коротулька вкинув сіль у суп, розмішав ложкою і з деяким острахом, наче боявся спектися, покуштував. Спочатку він сидів, закам'янівши на місці, й тільки кліпав очима, немов прислухався до своїх внутрішніх відчуттів, а потім усі побачили, як його обличчя повільно розпливлося в усмішці. Проковтнувши ще ложку супу, він вигукнув:
— Просто чудово! Зовсім інший смак!
Схилившись над тарілкою, він почав сьорбати суп, кректів від задоволення, цмокаючи губами й на всі заставки вихваляючи їжу. Саме в цей час офіціант приніс йому каші.
— Скажіть, а кашу теж можна їсти з сіллю? — спитав коротулька.
— Все можна, — відповів Пончик, — і суп, і борщ, і щі, й бульйон, і кашу, й макарони, й вермішель, і салат, і картоплю… Навіть простий хліб можна їсти з сіллю. Від цього він стає тільки смачнішим.
Він дав коротульці ще пучку солі. Коротулька посолив кашу й почав їсти з таким задоволенням, що Пончика, який давно впорався з своєю кашею, аж завидки брали.
— Скажіть, а чи не можете ви мені дати трошки солі? — звернувся до Пончика коротулька, який сйдів за столом навпроти і з цікавістю стежив за тим, що відбувалося.
Пончик уже був засунув руку в кишеню, щоб дістати пучку солі, але разом із заздрістю в ньому прокинулась і жадоба, отож він сказав:
— Бач, який хитрий! А ви мені що дасте?
— А що ж вам дати? — розвів коротулька руками. — Хочете, я вам дам сантик?
— Гаразд, давайте монету, — згодився Пончик.
Одержавши сантик, він дав коротульці пучку солі. Тоді й інші відвідувачі почали підходити до нього. Кожний давав йому сантик, а натомість одержував пучку солі. Пончик задоволено спостерігав, як перед ним на столі росла купа монеток. Не обійшлося й без непорозумінь. Один коротулька, не розібравшись, що до чого, спробував їсти сіль у чистому вигляді й тут же з огидою виплюнув. Другий купив у Пончика одразу десять пучок солі за десять сантиків і вкинув сю ту сіль у тарілку з супом. Ясно, суп у нього вийшов такий, що в рот узяти було неможливо.
Пончик став пояснювати всім, що сіль треба вживати в невеличкій кількості, інакше смак від неї втрачається, і вже ні в якому разі не можна їсти саму чисту сіль. Усе це надзвичайно зацікавило коротульок, які навіть не уявляли собі, що їжу можна споживати з сіллю. Кожному хотілося перевірити новий метод харчування. Деякі, пообідавши без солі, починали обідати вдруге, тепер уже з сіллю. Багато було таких, що, покуштувавши з сіллю супу або борщу, перевіряли, наскільки смачнішими стають від солі щі чи макарони, млинці, картопля, смажені кабачки та інші страви.
У Пончика вже завелися гроші, тож він і сам щохвилини просив офіціанта принести йому то борщу, то каші, то щів і наочно демонстрував перед новими відвідувачами переваги харчування з сіллю. Хазяйка побачила, що справи її ресторану йдуть краще, й була дуже вдоволена.
До кінця дня Пончик розпродав увесь свій запас солі і, напхавши кишені мідяками, пішов з ресторану. Наступного ранку він збігав на берег моря, скоренько натовк солі й знову прийшов на харчозаправну станцію. Тут він побачив, що хазяйка приготувала для нього спеціальний столик, над яким висіла табличка з написом: «Продаж солі». За цим столом Пончик сидів, торгував сіллю й одночасно підобідував собі, замовляючи то одну, то іншу страву. Все це було дуже вигідно для нього й до того ж зручно.
За кілька днів звістка про те, що на харчозаправній станції годують якимись надзвичайними стравами з якоюсь казковою сіллю, поширилася по всьому місту. Бажаючих поїсти новомодних страв було стільки, що хазяйка розширила веранду й кухню, а вздовж набережної звеліла зробити навіс з брезенту й поставити під ним ще два десятки столів. Збагнувши, що страви будуть ще смачніші, якщо сіль класти в їжу, коли її варити, хазяйка домовилася з Пончиком, що сама купуватиме у нього весь запас солі, потрібний для її ресторану.
Тепер Пончикові не треба було цілими днями торгувати в ресторані сіллю, і він почав мізкувати, як би нажити на цьому ділі побільше грошей. Власники інших ресторанів зверталися до нього з просьбами доставляти і їм сіль, отож він надумав збільшити видобуток цього цінного харчового продукту й заснував соляний завод. З цією метою він найняв неподалік від моря старенький, підбитий вітром сарайчик, у якому раніше смолили човни, купив півдюжини великих мідних ступ — і завод був готовий. Шестеро робітників на цьому заводі тільки те й робили, що товкли сіль у мідних ступах. Троє робітників заготовляли сировину, тобто носили з морського берега кристали солі. І, нарешті, ще троє робітників розносили в мішках сіль по їдальнях та ресторанах. Сам Пончик тепер нічого не робив, а тільки одержував гроші. Кожному своєму робітникові він платив за день по фертингу. Всі витрати на оплату робітників складали таким чином лише дванадцять фертингів на день, а весь денний видобуток солі він продавав власникам ресторанів за двісті сорок — двісті п'ятдесят фертингів. Виходило, що Пончик клав у кишеню мало не в двадцять разів більше грошей, ніж віддавав робітникам, і тому багатів, як кажуть, не по днях, а по годинах.
Якщо перше Пончикові самому доводилося товкти сіль і носити її на своїй спині в ресторан, то тепер це робили за нього інші, а грошей у його кишеню попадало в багато разів більше. Пончик вирахував, що кожний робітник давав йому за день у середньому двадцять фертингів прибутку. Зрозумівши, що він матиме тим більше прибутку, чим більше буде у нього робітників, Пончик найняв вісімнадцять робітників і хотів ще більше найняти, але трухлявий сарайчик не міг умістити великої кількості коротульок, тому Пончик надумав побудувати поряд друге, значно просторіше приміщення.
Жив тепер Пончик на широку ногу, як і всі інші місячні багачі, й навіть називався він уже не просто Пончик, а пан Понч. З готелю він переїхав у власний будинок, найняв собі слуг, які одягали його й роздягали, прибирали в його кімнатах, доглядали за будинком. Знічев'я він цілі дні просиджував у ресторанах, їв там найсмачніші страви, а в перервах між їдою тинявся на березі затоки й катався на чортових водяних колесах або на морському параболоїді.
Багатьом, очевидно, відомо, як влаштоване звичайне чортове колесо. Це величезний дерев'яний круг, насаджений на вісь, поставлену сторч. Охочі до розваг коротульки сідають у центрі цього круга, після чого він починає обертатися дедалі швидше. Відцентрова сила, що виникає від обертання, скидає коротульок одного за одним з круга на землю. Переможцем вважається той, хто найдовше втримається на цьому колесі. Водяне чортове колесо влаштоване так само, як і звичайне, але встановлюють його не на землі, а на воді. Тут відцентрова сила скидає коротульок не на землю, а на воду, що значно смішніше й навіть приємніше, особливо в жарку погоду.
Що стосується морського параболоїда, то він зроблений так, як і чортове водяне колесо, з тією різницею, що обертовий диск зроблено у формі величезного блюдця з піднятими догори краями. Коротулька, якого відцентрова сила відкидає чимраз далі від центру, підкочується до краю блюдця, а потім з силою вилітає вгору і падає у воду, описавши перед цим у повітрі криву лінію, схожу на параболу.
На таких параболоїдах, яких було безліч на узбережжі затоки, любили розважатися, приїжджаючи в Лос-Поганос, багачі, бо відцентрова сила, польоти в повітрі і пірнання в воду так впливали на організм, що у них поліпшувався апетит. А вони це дуже цінували, бо ж страшенно любили поїсти. Цим, можливо, пояснювалось і те, що й Пончик більше любив обертатися на параболоїді, ніж на простому водяному колесі.
Однак таке безтурботне життя Пончика тривало недовго. Багатьом місячним коротулькам вдалося незабаром дізнатися, де він бере кристали солі для свого заводу. Це призвело до того, що недалеко від берега один за одним почали виникати невеличкі соляні заводики. Кожний, кому пощастило зберегти достатню суму грошей, витрачав її на спорудження такого заводика і починав примножувати своє багатство. Тому солі з кожним днем добували чимраз більше, а продавали її щораз дешевше. І вона вже не давала таких баришів, як напочатку. Якщо колись Пончик, витративши на оплату робітника фертинг, одержував натомість двадцять фертингів прибутку, то тепер ніхто не міг витиснути а робітника більше, ніж один фертинг. Проте й це було дуже вигідно, отож соляний промисел і далі розвивався.
Становище значно погіршало, коли в Лос-Поганос повернувся з поїздки найбільший землевласник Дракула, якому належало все морське узбережжя від Лос-Поганоса аж до самого Лос-Свиноса. Дізнавшись, що якісь невідомі особи розтягують з узбережжя кристали для переробки їх на соляних заводах, він наказав обгородити узбережжя парканом, а кристали давати лише тим, хто за них платитиме. Отож половина прибутку, який одержували власники соляних заводів, тепер попадала в кишені землевласника Дракули.
І це було б ще нічого, коли б сам Дракула та власники інших морських узбереж, де були запаси солі, не почали будувати на своїх землях величезних соляних заводів. На цих заводах сіль мололи вже не вручну, а застосовуючи удосконалені машини. Солі почали виробляти так багато, що ціни на неї надзвичайно впали. Прибутки власників соляних заводів стали ще меншими, а це їм, звичайно, не дуже подобалось. Власники великих заводів вважали, що надмір солі з'явився через те, що розвелося дуже багато дрібних заводів. А дрібні солепромисловці бачили причину всього цього невдоволення в тому, що з'явилися великі заводи, які виробляли страшенно велику кількість солі.
Кінчилося все це тим, що власники великих заводів, яким легше було домовитись, бо їх було менше, об'єдналися в бредлам. На першому ж засіданні цього заново спеченого бредламу власники великих заводів дійшли висновку, що з власниками дрібних заводів треба якнайскоріше покінчити. Пан Дракула, якого обрали на голову соляного бредламу, сказав:
— Найкращий вихід з такого становища — це продавати сіль іще дешевше. Власники дрібних заводів змушені будуть продавати сіль по надто низькій ціні, їхні заводики почнуть давати збитки, і їх доведеться закрити. А от тоді ми знову підвищимо ціну на сіль, і ніхто не перешкоджатиме нам наживати капітали.
Так вони й зробили. Сіль почали продавати по такій низькій ціні, що Пончикові й іншим дрібним хазяйчикам доводилось витрачати на придбання соляних кристалів і оплату робітників значно більше грошей, ніж вони виручали від продажу своєї продукції. Дрібні соляні заводики почали закриватися один за одним. Пончик тримався найдовше. Щоб якось зводити кінці з кінцями, він продав свій будинок, продав нове приміщення для заводу, яке щойно побудував, але все ж і для нього настав день, коли в кишені не лишилося ні сантика. Не стало грошей навіть, щоб розплатитися з робітниками.
Ще добре, що власник приморських розважальних закладів узяв Пончика працювати біля чортового колеса. Якби не це, Пончик зовсім лишився б без засобів до існування.
Ми залишили пана Скуперфільда якраз у той час, коли провідник висадив його з вагона в місті Паноптикумі. Скуперфільд стояв на пероні й осовіло дивився вслід поїзду. Як тільки поїзд зник удалині, Скуперфільд підійшов до лавочки, що стояла край платформи, й простягся на ній, поклавши під голову циліндр і накрившись газетою. Час був ранній. Ще було зовсім темно, й ніхто не заважав Скуперфільдові трохи поспати.
Невдовзі розвидніло. На пероні з'явився якийсь залізничний начальник і, розбудивши Скуперфільда, сказав, що спати тут не дозволяється. В цю мить до станції підійшов поїзд. Перон швидко заповнили пасажири, що вийшли з поїзда. Вставши з лавочки й насунувши на голову циліндр, Скуперфільд постояв у задумі й пішов слідом за іншими пасажирами в місто.
Звернувши увагу на газету, яку він усе ще тримав у руках, Скуперфільд згадав, що збирався скупити гігантські акції, тільки-но впаде на них ціна, й почав прикидати, скільки можна було б заробити на цьому ділі. Подумавши, він зрозумів, що для проведення такої важливої грошової операції мав би бути не в своєму Брехенвілі, а в Давилоні, Грабунберзі чи хоча б у Сан-Комарику, бо тільки в цих містах були спеціальні ринки, на яких продавалися різні акції.
Треба сказати, що ринок, на якому торгують акціями, дуже відрізняється від звичайного ринку, де торгують яблуками, помідорами, картоплею або капустою. Річ у тім, що продавцеві фруктів чи овочів досить розкласти свій товар на прилавку, щоб усі бачили, чим він торгує. Продавець акцій носить свій товар у кишені, і єдине, що може робити, це викрикувати назву своїх акцій і ціну, по якій він хоче їх продати. Покупцеві теж лишається тільки викрикувати назву тих акцій, які він хоче купити.
З того часу, як з'явились акціонерні ринки, деякі місячні коротульки почали купувати акції не тільки для того, щоб мати частку в баришах якогось підприємства, а для того, щоб продавати їх по більшій ціні. З'явилися торговці, що купували й продавали дуже багато акцій і мали на цьому великі прибутки. Такі торговці вже не ходили самі на ринок, а наймали для цього спеціальних крикунів — так званих горлодериків. Багато горлодериків працювали здебільшого не на одного, а одразу на кількох господарів. Для одного господаря такий горлодерик купував одні акції, для другого — інші, для третього не купував, а, навпаки, продавав.
Неважко уявити, що творилося, коли такий горлодерик, опинившись на ринку, починав кричати на все горло:
— Беру вугільні скнарингські по сімдесят п'ять! Беру цукрові давилонські по дев'яносто, даю нафтові по сорок три!..
Але неможливо навіть уявити собі, який оглушливий гамір зчинявся, коли всі горлодерики, зібравшись разом, починали викрикувати такі фрази, намагаючись перекричати один одного.
В давні часи, коли з'явилися перші продавці акцій, у місті Давилоні для них відвели цілу площу. Проте жителі прилеглих кварталів почали скаржитись міським властям, що від цих крикунів їм життя не стачо. А тому що міські власті ніяких заходів не вживали, жителі самі пробували розганяти крикунів, озброївшись дрючками й камінням. Крикуни не хотіли давати себе скривдити і, в свою чергу, нападали на жителів. Мало не кожного дня відбувалися побоїща! Не знаючи, що робити, міські власті перевели цей крикливий ринок на іншу площу, але й там виникали кровопролитні сутички.
Втративши терпець, міські власті повантажили всіх крикунів на величезну баржу й вивезли їх на середину давилонського озера. Там цю баржу укріпили навічно на якорях. Крикуни дістали можливість кричати хоч до непритомності, тепер це нікому не заважало. Щоранку вони приїжджали на баржу човнами, а згодом між баржею та берегом навіть почав курсувати невеличкий пароплав. І всі були задоволені.
Незабаром таку саму баржу встановили і в місті Грабунберзі, а потім у Сан-Комарику. Коли винайшли телефон, усі три баржі з'єднали телефонними проводами і крикуни з давилоиської баржі в будь-який час могли довідатись про стан справ на грабунберзькій і сан-комаринській баржах.
Як і кожен мільйонер, Скуперфільд на кожній з цих барж мав своїх горлодериків, яким завжди міг дати по телефону наказ купувати ті чи інші акції. Однак завжди треба було знати, коли купувати акції, бо інакше можна було заплатити зайве. Щоб бути в курсі справ і не промахнутися, Скуперфільд вирішив поїхати на давилонську баржу й рознюхати, по якій ціні продаються гігантські акції. Звичайно, він не міг одразу ж вирушити на вокзал, хотів спочатку зайти додому й побувати на своїй макаронній фабриці. Згадавши, що йому треба додому, він оглянувся навкруги й помітив, що йде по якійсь незнайомій вулиці.
— Мабуть, я помилково не туди, куди треба, звернув, коли зійшов з поїзда, — досадливо пробурмотів Скуперфільд.
А все-таки він вирішив іти по цій вулиці далі, сподіваючись, що натрапить на якесь знайоме місце й догадається, куди йому треба звернути. Вулиця, одначе, скоро скінчилася. Скуперфільд побачив, що вийшов з міста й опинився в чистому полі.
— Що за нісенітниця? Зовсім на край світу забрів! — мимрив Скуперфільд. — Замріявся, дурень, про ці акції так, що й голову втратив!
Повернувшись, він рушив назад, пробрався на другий кінець вулиці, потім звернув на якийсь незнайомий бульвар, а пройшовши його, опинився на якійсь новій, незнайомій йому вулиці.
— Дивина! — сказав собі під ніс Скуперфільд. — Виявляється, у нас в Брехенвілі є такі місця, де я зроду не був. А я гадав, що знаю Брехенвіль як свої п'ять пальців.
Поблукавши цілу годину по якихось невідомих йому завулках, Скуперфільд побачив, що геть заблукав, і став розпитувати перехожих, де Крива вулиця, тобто та вулиця, на якій він жив. Один з перехожих сказав, що Крива вулиця зовсім в іншому кінці міста. Сівши в автобус і проїхавши в іншу частину міста, Скуперфільд розшукав нарешті Криву вулицю, але його здивувало, що будинки тут були якісь не такі, як колись. Усе, здавалося, змінилось до невпізнання відтоді, як він був тут востаннє. Коли ж Скуперфільд підійшов до будинку № 14 (а він жив у будинку № 14), то від подиву навіть роззявив рота. Замість невеличкого одноповерхового будиночка із залізними гратами на вікнах, перед ним стояв великий двоповерховий будинок з красивим балконом і фігурами двох кам'яних левів при вході.
— Що за дивина! — вигукнув Скуперфільд, протираючи очі й почуваючи, що у нього починає заходити ум за розум. — Може, тут чаклунство яке?
Побачивши на балконі господиню, він закричав:
— Скажіть, хазяєчко, це будинок Скуперфільда?
— Якого ще Скуперфільда? — сердито відповіла господиня. — Це мій будинок.
— А… а… — заакав Скуперфільд, роззявляючи рота, ніби йому бракувало повітря. — А… а куди ж ви мій будинок поділи?
Господиня повернулась до нього спиною і, грюкнувши дверима, пішла з балкона.
Нерішуче потупцявши на місці, Скуперфільд поплентав вулицею далі.
— Що ж… — бурмотів він, не помічаючи, що розмовляє сам з собою. — Що ж, якщо будинок загубився, то треба знайти хоча б мою макаронну фабрику. Не могла ж загубитися ціла макаронна фабрика з дванадцятьма величезними корпусами і п'ятьма тисячами коротульок, які там працювали.
Зустрівши перехожого, Скуперфільд спитав, чи не знає він, де міститься макаронна фабрика Скуперфільда.
— Овва! — засміявся перехожий. — Та хіба вона тут? Макаронна фабрика Скуперфільда міститься у Брехенвілі. Це на кожній макаронній коробці написано.
— А хіба ми з вами не в Брехенвілі? — спантеличено запитав Скуперфільд.
— Як же в Брехенвілі? — здивувався перехожий. — Ми в Паноптикумі.
— В якому ще Паноптикумі?
— Ну, є таке місто — Паноптикум. Не чули хіба?
— А, Паноптикум! — крикнув Скуперфільд, зрозумівши, нарешті, в чому річ. — Отже, я просто не на своїй станції вийшов. Тож-бо я дивлюся, що тут усе якось не так, як у нас у Брехенвілі.
Повернувшись мерщій на вокзал, Скуперфільд узнав, що до вечора поїздів у Давилон більше не буде й він зможе потрапити туди не раніше, ніж завтра вранці. Це дуже схвилювало Скуперфільда, він знав, що ціни на акції швидко мінялися.
І справді, того дня, коли в газеті «Давилонські гуморески» з'явилась уже відома нам статейка, всі, в кого були гігантські акції, кинулись продавати їх. На давилонській баржі ці акції пропонували спочатку по 80 сантиків штука, потім по 60, по 50, по 30, по 20, по 10, але ніхто не хотів купувати їх. Наступного дня, тобто в той день, коли Скуперфільд блукав по місту Паноптикуму, ціна на акції впала до п'яти сантиків, але все одно ніхто не купував їх.
Власники гігантських акцій були у відчаї. Всі бачили, що витратили свої гроші даремно й тепер не зможуть вернути їх. Однак троє багачів — Жмурик, Тефтель і Ханаконда, — які закупили з метою наживи велику кількість гігантських акцій, швидко зметикували, що треба робити. Вони заплатили чималу суму грошей власникові кількох давилонських газет панові Гадкинзу, і той пообіцяв надрукувати у своїх газетах ряд статей, які мали швидко поправити діло.
І справді, того ж дня у вечірній газеті «Давилонські побрехеньки», яка належала панові Гадкинзу, з'явилася невеличка статейка:
«ПАНІКА НА ДАВИЛОНСЬКІЙ БАРЖІ»
Від учорашнього дня на давилонській баржі панує нечувана паніка. Власники гігантських акцій поспішають збути з рук свій товар. Як завжди, коли продавців багато, а покупців мало, ціни на акції значно впали. В чому причина паніки, що охопила давилонську баржу? Причина ця — мерзенна статейка, надрукована на паскудних сторінках паршивенької газетки «Давилонські гуморески». Власникам гігантських акцій невтямки, що ця брудненька, нікчемна газетка видається на кошти багача Спрутса і друкує лише те, що вигідно для нього. Нема ніякого сумніву, що щупальці ненажерливого Спрутса тягнуться до гігантських акцій. Як тільки ціни достатньо впадуть, акції опиняться у щупальцях Спрутса й він стане єдиним власником цього дуже вигідного діла. Хочеться сказати всім довірливим дивакам: не піддавайтеся паніці. Вже хто-хто, а пан Спрутс своєї вигоди не прогавить».
На другий ранок у «Газеті для любителів почитати лежачи», яка теж належала Гадкинзові, з'явилася стаття «Пильнуйте свої кишені.». В ній було сказано, що кишені треба пильнувати від пана Спрутса, який хоче обдурити власників гігантських акцій і вже почав простягати до них свої щупальці.
Обидві ці статті, звичайно, не лишилися непоміченими і тому гігантські акції одразу підскочили в ціні й до відкриття давилонської баржі продавалися вже не по п'ять, а по п'ятдесят сантиків.
Але панові Скуперфільду, який того ж ранку прибув на давилонську баржу, здалося, що така ціна дуже висока, і він вирішив підождати деньок, сподіваючись, що невдовзі вона впаде.
Другого дня у газеті, що теж належала панові Гадкинзу, з'явилася стаття під назвою «Куди тягнуться щупальці Спрутса?» В ній писалося, що щупальці Спрутса тягнуться до кишень власників гігантських акцій з метою спустошити їх. Ця стаття теж вплинула. Акції почали продавати по шістдесят сантиків. Злякавшись, що незабаром ціна стане ще вище, Скуперфільд наказав своїм крикунам купувати акції по такій ціні. Горлодерики почали скуповувати акції на всіх трьох баржах у величезній кількості. Продавці акцій швидко впевнилися, що товар їх охоче купують, і почали піднімати ціну. Наступного дня гігантські акції продавали вже по сімдесят сантиків, а ще через день — по вісімдесят.
Багачі Жмурик, Тефтель і Ханаконда, не сподіваючись, що ціна підскочить ще вище, й побоюючись, як би вона не почала падати, поспішили продати свої акції Скуперфільдові по вісімдесят сантиків. Правда, вони одразу ж пошкодували, що в них забракло терпцю підождати ще трохи. Річ у тому, що пан Гадкинз вів своє діло далі й того ж дня надрукував статтю, яка називалася: «Чому Спрутс мовчить?» У цій статті Гадкинз вказував на те, що Спрутс не відповів ні слова на висунуті проти нього звинувачення. Раз він мовчить, писав Гадкинз, значить, усе це правда, а якщо все це правда, то Спрутс і справді вирішив підірвати довір'я до Товариства гігантських рослин і прибрати акції до своїх рук.
Кожний, хто читав що статтю, був певен, що наступного дня акції продаватимуться ще дорожче і вже в усякому разі відновляться в своїй попередній ціні. Скуперфільд був особливо радий, бо хоч і витратив майже всі свої капітали, але встиг накупити силу-силенну акцій, і тепер йому лишалося тільки продавати їх якнайвигідніше. Цілий вечір він сидів біля телефонного апарата і дзвонив своїм давилонським, грабунбурзьким і сан-комаринським горлодерикам, щоб вони зранку вирушали на баржу й продавали акції по фертингу штука. Цілу ніч він просидів, вираховуючи, який матиме прибуток, коли всі акції будуть продані по фертингу. Розрахунок виявився досить складним, бо ж не всі акції були куплені по однаковій ціні, частину з них він придбав, як відомо, по шістдесят сантиків, другу — по сімдесят, третю — по вісімдесят.
Але всі надії Скуперфільда на величезні бариші скоро лопнули, ніби мильна булька. На ранок, ще до відкриття давилонської баржі, в газеті «Давилонські гуморески» з'явилася стаття, в якій пояснювались причини мовчанки Спрутса. В статті писалося, що Спрутс мовчав, бо смішно було відповідати на якісь безглузді звинувачення. Як міг пан Спрутс підривати довір'я до Товариства гігантських рослин, тоді коли ніякого такого товариства й на світі нема? — запитувалось у статті. Адже відтоді, як засновники цього товариства втекли з грішми, товариство само собою перестало існувати, бо чого ж воно варте без належного йому капіталу, яку ціну можуть мати акції, коли гроші, зібрані від продажу їх, безслідно зникли? Абсолютно ніякої цінності вони мати вже, звичайно, не можуть, і доводиться тільки дивуватися, що є диваки, які витрачають гроші на придбання акцій, годних лише на те, щоб обклеювати ними стіни в комірчинах.
Неважко уявити собі, що робилося на баржі, коли Скуперфільдівські горлодерики почали пропонувати гігантські акції по цілому фертингу штука. Нічого, крім сміху, їхні наміри не могли викликати. Побачивши це, Скуперфільд звелів продавати акції по дев'яносто сантиків, потім по вісімдесят, по сімдесят… Він мріяв уже тільки про те, щоб хоч вернути свої гроші, але все даремно! Ніхто не хотів брати акцій, навіть коли він зменшив ціну до п'ятдесяти сантиків.
Того ж дня Скуперфільд вирішив не зменшувати більше ціну й підождати наступного дня. Але наступного дня у всіх газетах були надруковані статті, що повідомляли про втечу Миги й Жуліо, й опубліковані фотографії, зняті в ту мить, коли розлютований натовп увірвався в контору по продажу гігантських акцій, щоб зажадати свої гроші назад.
На окремих знімках можна було побачити порожні вогнетривкі скрині, порожню вогнетривку касу з навстіж розчиненими дверцятами, а також прив'язану до підвіконня вірьовку, по якій Незнайко й Козлик спустилися вниз.
Ніхто, звичайно, не знав, що Спрутс підкупив власників газет, щоб вони не друкували до певного часу повідомлень про втечу Миги й Жуліо. Але тепер, коли газети повідомили про це, Скуперфільдові лишалося тільки викинути свої акції. Їх і даром ніхто не хотів брати. Витративши майже весь свій запас грошей на акції, Скуперфільд, як кажуть, сів на мілину. Йому треба було купувати для своєї макаронної фабрики борошно, треба було платити робітникам, а грошей на все не вистачало, і вій вирішив знизити робітникам платню: замість фертинга на день почав платити по півфертинга.
Робітники обурилися, бо й на фертинг вони могли жити тільки надголодь. Сказали, що кинуть роботу, якщо Скуперфільд не збільшить платню. Скуперфільд подумав, що робітники хочуть його налякати й не став підвищувати платню. Тоді робітники покинули роботу. Фабрика стала, і Скуперфільд уже не мав ніяких прибутків. Але він все-таки не хотів задовольнити вимогу робітників, оскільки знав, що, не працюючи й зовсім не одержуючи ніякої платні, вони просто загинуть з голоду. Робітникам і справді доводилось важко, але їм допомагали робітники інших фабрик. Вони знали, що коли Скуперфільд здобуде в цій боротьбі перемогу, то й інші фабриканти почнуть зменшувати платню робітникам, і тоді з багачами вже нічого не вдієш.
Скуперфільд хотів набрати для своєї фабрики інших робітників, але в Брехенвілі всі безробітні знали про боротьбу, яку вели з ним робітники, й ніхто не захотів найматися до цього скупердяги.
Побачивши, що йому нічого не вдіяти, Скуперфільд надумав поїхати в якесь інше місто й навербувати там робітників для своєї фабрики. В якійсь газеті він вичитав, що менше, ніж будь-де, фабриканти платять робітникам у місті Сан-Комарику й що там нібито найбільше безробітних. Зрадівши, що йому вдалося знайти місто, в якому робітники зазнають таких страшних злигоднів, Скуперфільд залишив усі свої справи і терміново виїхав у Сан-Комарик.
Становище, в якому опинилися Незнайко з Козликом, було надзвичайно кепське. Їм ніяк не вдавалося влаштуватись на роботу, й вони буквально пропадали без грошей. За прикладом інших безробітних, вони з ранку до ночі тинялись у тій частині міста, де були багаті магазини. Побачивши, що біля магазину зупинився автомобіль якогось багатого покупця, вони щодуху кидалися, щоб відчинити дверцята й помогти багачеві вилізти з машини, а коли багач повертався з магазину, помагали йому донести покупки й повантажити їх у багажник. За це багачі інколи давали їм дрібну монетку.
Заробивши у такий спосіб трохи грошей, друзі відкладали десять сантиків на ночівлю, а на решту грошей вечеряли в якій-небудь дешевенькій їдальні. Обідати й снідати в ці дні їм вдавалося рідко. Козлик казав, що коли доводиться переходити на одноразове харчування, то найкраще харчуватися ввечері, перед сном, бо якщо проїси свої гроші вдень або вранці, то до вечора все одно знову зголоднієш і вночі не зможеш заснути.
У дрянингському «Тупичку» вони жили вже не на мінус другому поверсі, а на мінус четвертому, бо за місце на полиці там брали не десять, а лише п'ять сантиків. Проте життя на мінус четвертому поверсі мало чим відрізнялося від життя на мінус другому. Просто там було більше бруду, більше галасу, більше смороду, більше тісняви й більше блощиць. Єдине, чого там було менше, — це свіжого повітря. Що ж до пацюків, то їх було стільки, що вночі неможливо було злізти з полиці, не наступивши якомусь пацюкові на хвіст.
Козлик, як уже сказано, дуже боявся цих огидних тварюк. Ні про що, крім пацюків, він тепер уже й думати не міг і весь час говорив про них. Уночі йому часто снилося, ніби його кусає за шию пацюк, і він, пойнятий жахом, прокидався. І наяву йому весь час ввижалися пацюки, навіть у таких місцях, де їх і не було. Кінчилося тим, що його й справді вкусив уночі за шию пацюк. Прокинувшись від страшного болю, Козлик дико скрикнув і скинув з себе цю мерзотну тварюку. Шия в нього одразу розпухла так, що й головою не можна було поворушити. На ранок піднялася температура, і з цього дня він уже не міг встати з полиці.
Тепер Незнайко сам ходив по магазинах, стараючись заробити якнайбільше грошей, щоб нагодувати свого хворого друга. Всі інші пожильці нічліжки теж старалися полегшити страждання Козлика. Деякі пригощали його печеною картоплею, а коли Незнайкові не щастило заробити достатньо грошей, платили за його місце на полиці. Кожний навперебій пропонував якісь ліки, щоб помогти хворому. Одні казали, що до розпухлої шиї треба прикласти холодний компрес із тертої сирої картоплі, другі радили прикласти компрес з тушкованої капусти, треті запевняли, що прикладати треба варений хрін, четверті пропонували обліпити хворе місце глиною та обв'язати ганчіркою.
Перепробували всі ці засоби, а хворому ставало чимраз гірше. На жаль, ні в кого не було стільки грошей, щоб запросити лікаря, а ніякий лікар не став би лікувати хворого безплатно.
Невдовзі Незнайкові все-таки пощастило влаштуватись на постійну роботу, і в нього з'явилася надія заробити таку суму грошей, якої вистачило б на оплату лікування. Якось він ішов вулицею і побачив на одному з будинків вивіску, де було написано: «Контора по найму собачих няньок». Набравшися сміливості, Незнайко ввійшов у будинок і опинився в кімнаті, де на довгій лавочці, що стояла біля стіни, сиділи кілька коротульок. У кінці кімнати, за дерев'яною перегородкою, сидів працівник контори і з кимось розмовляв по телефону. Сівши на краю лавочки, Незнайко спитав коротульку, який сидів поруч, хто такі собачі няньки і навіщо їх наймають. Коротулька сказав:
— Є чимало багачів, які люблять собак, але доглядати самі собак не люблять, тому й наймають інших коротульок, щоб ті няньчилися з ними. Отакі фахівці з догляду за псами й називаються собачими няньками. Іноді таку собачу няньку запрошують погратися з якимось песиком, поки господарі його сходять у театр або в кіно. Така робота зветься роботою за викликом. Але часто собачих няньок запрошують у якийсь багатий дім на постійну роботу. Це значно вигідніше.
— А важко бути собачою нянькою? — спитав Незнайко.
— Це залежить від того, який попадеться собака. Добрий пес ніякого клопоту тобі не завдасть: ти його вчасно нагодуй та виведи погуляти — це й усе, що він од тебе вимагає. Але є такі розбещені тварюки, які звикли по п'ять разів на день приймати ванну. От ти зранку викупай його в теплій воді, бо холодної він терпіти не може, потім насухо витри, розчеши гребінцем, щоб шерсть не збивалася ковтунами, дай йому поснідати, після того причепури в жилетик або попоночку, щоб він не простудився після купання, і вже тільки тоді веди на прогулянку. На прогулянці теж не спи, а пильнуй, щоб ця тварюка не хапнула кого за ногу, а вона тільки й цілить, щоб перехожого вкусити або погризтися з чужим собакою. Після прогулянки веди його в перукарню. Там йому зроблять манікюр, шерсть пострижуть, накрутять кучерики, писок наодеколонять так, що від нього за кілометр духами несе, наче від якоїсь панії…
— А хіба пускають собак у перукарню? — здивувався Незнайко.
— Аякже! — підтвердив коротулька. — Є спеціальні собачі перукарні. Та й не тільки перукарні. Є спеціальні собачі магазини, що торгують усякими собачими делікатесами, собачі ресторани, закусочні й кондитерські, спеціальні собачі спортзали і спортмайданчики, басейни для плавання і стадіони. Є пси, які люблять бігати наввипередки на таких стадіонах. Їх за це нагороджують медалями. Є також любителі водного спорту, що беруть участь у запливах або грають у водне поло. Але є й такі пси, які самі займатися спортом не люблять, зате люблять дивитись на різні собачі змагання. Я чув, що в місті Давилоні навіть театр збудували для собак.
— Правда, правда! — підхопив другий коротулька. — Одного разу я був у тому театрі. Дуже цікаве видовище! Кажуть, що собак найбільше цікавлять спектаклі за участю сищиків, які ловлять злочинців і розкривають різні злочини. Особливо їм подобаються п'єси, в яких поряд із сищиками участь беруть шукачі-собаки. Один мій знайомий розповідав, начебто медичні дослідження показали, що собаче самопочуття значно поліпшується після того, як пес побуває в собачому театрі або подивиться змагання у собачому спортзалі. Але в цьому ділі треба дотримувати поміркованості, бо надто часті відвідини собачих змагань можуть розладнати собачу нервову систему. Деякі пси так сильно хвилюються, дивлячись на якісь там собачі біга, що потім кепсько сплять, смикаються уві сні й навіть можуть втратити апетит.
— Я теж колись доглядав за собакою, який жив у дуже багатому домі, — встряв у розмову третій коротулька. — До цього собаки був приставлений спеціальний лікар, який стежив за його здоров'ям і лікував від ожиріння. Псюга завів моду давати хропака цілими днями, а це було для нього шкідливо, от лікар наказав мені весь час його тривожити й не давати спати. Мені раз по раз доводилося стягати його з постелі, а він за це на мене злився й нещадно кусав. Лікар вважав, що для собаки це якраз корисно, бо примушувало його якось рухатися, а від цього він міг схуднути. А проте собака не худнув. Замість нього худнув я і до того ж ходив завжди покусаний. Зрештою він все-таки здох від ожиріння, незважаючи на повсякденну лікарську допомогу.
В цей час двері відчинились, і в контору ввійшов великий білий пудель із заплетеною в кіски гривою і пухнастою китичкою на хвості. Він утягнув за собою на ланцюжку хазяйку в пишному газовому платті й великому модному капелюшку, схожому на корзину з квітами. Слідом за хазяйкою в контору ввійшла служниця, на руках у якої сидів невеличкий кирпатий цуцик, з голови до хвоста вкритий руденькими кучериками.
— Мені потрібна хороша няня для двох моїх чарівних крихіток, — сказала хазяйка працівникові контори, який, побачивши багату відвідувачку, вискочив із-за своєї загородки.
— Будь ласка, пані! — вигукнув він, розпливаючись в усмішці. — В нашій конторі завжди є дуже багатий вибір обслуговуючого персоналу для собак найрізноманітніших і найблагородніших порід. Ви їх усіх бачите перед собою. Кожного з них можна назвати найщирішим другом звірів, фахівцем свого собачого діла, ентузіастом, так би мовити, кімнатного й декоративного собаківництва. Всі вони обізнані з правилами хорошої поведінки, мають вишукані манери й прекрасно виховані… Встать, охламони! — прошипів він, повернувшись до коротульок, які сиділи на лавочці.
Всі слухняно встали.
— Кланяйтеся пані!
Всі вклонилися. І Незнайко теж.
— Вам залишається, пані, вибрати того, хто більше сподобається.
— Справа тут не в мені, — сказала хазяйка. — Я хотіла б, щоб няня сподобалась моїм чарівним крихіткам… Ну-бо, Роландику, — звернулася вона до пуделя, — покажи, любенький, хто тобі більше подобається.
З цими словами вона зняла повідок з нашийника пуделя. Звільнившись від прив'язі, пудель спроквола пішов до коротульок і почав обнюхувати кожного. Підійшовши до Незнайка, він чомусь дуже зацікавився його черевиками: довго обнюхував їх, після чого задер голову, лизнув Незнайка прямо в щоку й сів перед ним на підлогу.
— Ти не помилився, Роландику? — спитала хазяйка. — Тобі й справді подобається цей?.. Ану, подивимось, що скаже Мімі.
Служниця нагнулась і спустила на підлогу маленького собачку. Собачка покотився на своїх коротеньких ніжках прямо до Незнайка й теж сів біля його ніг.
— Дивіться, і Мімі вибрала цього! — усміхнулася служниця.
Незнайко присів і почав гладити обох собак.
— Скажіть, голубе, — спитала хазяйка, — ви й справді любите тварин?
— Душі в них не чую! — признався Незнайко.
— В такому разі я беру вас.
Працівник контори записав Незнайкове ім'я, а також ім'я й адресу хазяйки, яку, до речі, звали пані Мінога, після чого сказав, що Незнайко повинен заплатити за послуги контори фертинг, коли ж у нього немає грошей, то щоб приніс, тільки-но одержить платню. На цьому формальності були закінчені, й Незнайко пішов з контори в супроводі обох собак, а також пані Міноги та служниці.
В домі, де тепер Незнайко мав жити, його поселили у світлій, просторій кімнаті, стіни якої були прикрашені портретами Роланда, Мімішки і якихось інших собак. Посеред кімнати стояло троє ліжок. Двоє були більші — на них спали Роланд і Незнайко. Третє ліжко було менше — на ньому спала Мімішка. Біля стіни була дзеркальна шафа, в якій зберігались собачі фуфайки, шубки, попонки, жилетки, нічні піжамки, а також вечірні панталончики для Мімі.
Найвідповідальнішим ділом, яке доручили Незнайкові, було купання собак. Для цього в домі була спеціальна кімната з двома ваннами. Одна ванна, більша, — для Роланда, друга, менша — для Мімі. Мімішку доводилося купати тричі на день: уранці, опівдні і ввечері. А Роланд купався лише вранці, бо перед купанням йому неодмінно треба було розпускати косички, а це забирало багато часу. Якщо ж коси не розпускати, то, намокнувши у воді, вони збилися б, і собака не мав би такого шикарного вигляду.
Після ранкового купання собак одразу доводилося вести в собачу перукарню, де Роландові знову заплітали кіски, підстригали морду й хвіст, відновлюючи порушену красу. Мімішці в цей же час підвивали щипцями кучерики, змащували шерсть бриоліном, щоб вона красиво блищала, підфарбовували чорною фарбою вії, підмальовували синькою очі, щоб вони здавалися більшими й виразнішими. З перукарні собаки повертались у супроводі Незнайка додому, потім він вів їх прямо в спальню до пані Міноги, яка на цей час вставала з постелі. Побажавши собакам доброго ранку й поцілувавши їх у морди, хазяйка розпитувала Незнайка, як вони провели ніч, тоді відпускала їх снідати, наказавши Незнайкові краще дивитися за ними.
Після сніданку Незнайко з Мімішкою і Роландом ішли заведеним порядком у собачий парк, де в цей час гуляли й інші собаки із своїми няньками. Після прогулянки наставала пора вдруге купати Мімішку, а Роланд розважався тим, що ловив у саду цвіркунів і коників. Потім усі троє ішли в собачий ресторан обідати. Пообідавши, собаки відпочивали годинки півтори, а Незнайко в цей час пильнував, щоб їх не кусали мухи. Після відпочинку всі троє гуляли по місту. Мімішка і особливо Роланд були великими любителями бродити вулицями, а надто в центрі міста, де вони могли досхочу розглядати стрічних пішоходів. Гомін натовпу, шум автомобілів, а також найрізноманітніші запахи від перехожих, які вловлював тонкий нюх собак, — все це давало їм незбагненне, тільки собакам доступне задоволення.
Вернувшися з прогулянки, собаки робили фіззарядку, тобто бігали за Незнайком по саду, стрибали через кущі й квіткові клумби. Такі вправи вважалися дуже корисними для собачого самопочуття, хоч і не дуже подобались садівникові, в обов'язки якого входило стежити за садом. Після фіззарядки був відпочинок, під час якого Незнайко заповняв так званий собачий журнал. У цей журнал записувались усі більш-менш значні і навіть незначні події з життя Роланда та Мімішки.
Нарешті наставала пора вечеряти, після чого час проводили по-різному. Коли у пані Міноги була звана вечеря, то Незнайко приводив Мімі й Роланда в кімнати, щоб гості могли помилуватися собаками. Коли Мінога їхала в театр, то неодмінно брала з собою і Мімішку, бо в той час була мода тягати по театрах своїх кімнатних цуциків. Усіх, хто з'являвся в театр або на концерт без собаки, вважали нещасними злиднями і сміялися з них. У такі вечори Незнайко опікувався тільки Роландом, і вони вдвох ішли в спортивний собачий зал або в плавальний басейн, де дивилися якесь собаче змагання, або вирушали в дрянингський «Тупичок» і провідували хворого Козлика.
Треба сказати, що Незнайко ніколи не забував про свого хворого друга. Не минало й дня, щоб він не заскочив до нього хоча б на хвилинку. Як завжди, це вдавалося зробити в час післяобідньої прогулянки. Щоразу, обідаючи з собаками, Незнайко не з'їдав свою порцію до кінця, а ховав у кишеню то пиріжок, то котлетку, то окрайчик хліба і ніс усе це голодному Козликові.
Першого ж дня він звернувся до пані Міноги з проханням заплатити йому хоча б за тиждень наперед, бо йому треба помогти хворому приятелеві, який перебував у дрянингській нічліжці. Пані Мінога сказала, що тепер він живе в багатому домі, у товаристві пристойних собак, і йому не личить водити компанію із злидарем Козликом, який навіть свого житла не має, а спить у чужій нічліжці.
— Ні про яких таких Козликів я не хочу й чути! — сказала вона. — Якщо ж ви при мені або при Мімішці з Роландом вимовите якесь непристойне слово на взірець «нічліжки», я вас звільню. Що ж до платні, то ви одержуватимете її раз на тиждень, тільки не наперед, а як мине тиждень.
Справді, як тільки минув тиждень, хазяйка заплатила Незнайкові п'ять фертингів. Для нього це була велика радість. Другого дня, під час післяобідньої прогулянки з собаками, він зайшов у лікарню і запросив до Козлика лікаря.
Лікар уважно оглянув хворого й сказав, що його найкраще було б покласти в лікарню, бо хвороба дуже запущена. Довідавшись, що за лікування в лікарні доведеться заплатити двадцять фертингів Незнайко страшенно засмутився і сказав, що він одержує всього лиш п'ять фертингів на тиждень і йому потрібен буде цілий місяць, щоб зібрати таку суму.
Коли протягти ще місяць, то хворому вже не допоможе ніяка медицина, — мовив лікар. — Щоб врятувати його, потрібне негайне лікування.
Він дістав олівець і клаптик паперу й почав робити якісь розрахунки.
— Ось, — сказав нарешті він. — Я приходитиму двічі на тиждень і робитиму хворому уколи. За кожний візит будете платити мені по півтора фертинга. Решта грошей піде на ліки. Думаю, тижнів за три ми зможемо поставити хворого на ноги.
Він одразу ж виписав багато рецептів. Тут були різні медикаменти як для прийому всередину, так і зовнішні: вітаміни різних сортів, антибіотики, синтоміцинова емульсія для прикладання до розпухлої шиї, а також стрептоцид, пірамідон і новокаїн.
Лікування справді пройшло успішно, і за два тижні лікар дозволив Козликові вставати, а ще за тиждень сказав, що тепер йому приходити нема потреби, бо хворий зовсім видужав; йому конче треба тільки добре харчуватися, щоб відновити сили.
Це був радісний день як для самого Козлика, так і для Незнайка. Вони сиділи на полиці в дрянингському «Тупичку» і мріяли.
Тепер нам не треба буде витрачати гроші па оплату лікаря і ліків, — казав Незнайко. — Ти будеш краще харчуватися, а коли сили твої відновляться, теж знайдеш якусь хорошу постійну роботу.
— О, це було б чудово! — щасливо усміхаючись, мовив Козлик.
На підлозі біля них лежали Роланд з Мімішкою і, здавалося, прислухались до їхньої розмови. Насправді ж вони ні до чого не прислухались, а підстерігали пацюка, який ховався від них під полицею. Роланд з природи був чудовим ловцем пацюків, тому він з величезним задоволенням ходив з Незнайком у дрянингську нічліжку, де саме повітря, здавалося, було просякнуте пацючим смородом. Опинившись з Незнайком у нічліжці і спіймавши пацюка, Роланд звичайно не загризав його, а, лише придушивши трохи, віддавав погратися Мімішці. Мімішка вищала й бігала, тримаючи пацюка в зубах, потім на хвилиночку відпускала його і вдавала, ніби дивиться вбік, а коли пацюк намагався втекти, знову ловила його. Все це страшенно розважало мешканців нічліжки, які тепер щодня з нетерпінням чекали, коли прийде Незнайко із своїми собаками.
Радість Незнайка й Козлика була недовгою. Пані Мінога вже давно звернула увагу на те, що від її улюбленої Мімішки почало чомусь тхнути пацюками. Запідозривши недобре, вона подзвонила по телефону в контору розшуку й дала завдання простежити, де буває Незнайко, гуляючи з собаками. Власник контори доручив що справу досвідченому сищику панові Біглю, який невідступно слідкував за Незнайком три дні, після чого подав докладний звіт про його дії. Вивчивши звіт, власник контори розшуку повідомив Міногу про точну адресу дрянингського готелю і час, коли Незнайко буває там із довіреними йому собаками.
Діставши цю звістку, пані Мінога мало не зомліла. Дізнавшись від покоївки, що Незнайко недавно пішов на прогулянку, вона негайно викликала з розшукної контори сищика Бігля і звеліла йому відвезти її разом з покоївкою туди, де він бачив Незнайка з її улюбленцями.
І ось саме в ту мить, коли Незнайко й Козлик мріяли, а Мімішка гралася з пацюком, якого щойно спіймав для неї Роланд, двері відчинились, і в нічліжці з'явилась пані Мінога в супроводі покоївки й сищика Бігля. Побачивши Роланда, який розлігся на брудній підлозі біля ніг Незнайка, і свою улюблену Мімішку з огидним пацюком у зубах, пані Мінога заверещала і, закотивши очі, впала на підлогу. Сищик перелякався і, взявши Міногу за талію, почав щосили трясти її, а покоївка тим часом бризкала їй на обличчя одеколоном. Нарешті пані Мінога опритомніла і, побачивши, що Мімішка все ще бавиться пацюком, закричала:
— Ах, заберіть же від неї цього мерзотного, цього гидкого пацюка! Дайте мені сюди! Дайте зараз же!
Сищик Бігль миттю підскочив до Мімішки і, відібравши у неї напівдохлого пацюка, шанобливо подав хазяйці.
— Що це? Ідіть геть! — завищала Мінога, відпихаючи від себе пацюка і тіпаючись усім тілом. — Навіщо ви тицяєте мені цю огидну, мерзотну тварюку? Ідіть геть, кажуть вам!
— Ви ж самі сказали «дайте»! Я думав, вам хочеться пацюка, — розгублено промимрив Бігль.
— Нащо мені пацюк? Я сказала, дайте Мімішку, дурна ви тварина!
Сищик шпурнув пацюка на підлогу і, впіймавши Мімішку, подав хазяйці.
— Ах ти бідна моя лапочка! Мімочка моя! Моя красунечка! — заголосила господипя, притискаючи Мімішку до грудей і цілуючи її прямо в ніс. — Хто дав тобі цього огидного пацюка? Це він? — закричала вона, показуючи на Незнайка. — Це він привів тебе в це жахливе звіряче лігво? Роланде! Ти чого лежиш на брудній підлозі? Хіба ти не бачиш, скільки там бруду, паскудна ти тварино! Марш зараз же до мене!
Покоївка схопила Роланда за нашийник і потягла до хазяйки.
— Ходімо зараз же звідси! — кричала Мінога. — Тут бруд! Тут мікроби! Собаки захворіти можуть! А ви, мерзенна тварино, ви звільнені! — закричала вона, звернувшись до Незнайка. — Не смійте з'являтися до мене! Я не потерплю, щоб ви водили собак по різних розбійницьких кублах! Я вас до суду віддам, недолюдок, мерзотна ви істота!
Вона галасувала доти, доки зникла за дверима із своїми собаками. Незнайко не міг навіть слова сказати на свій захист. Та й що він міг сказати?
Козлик був страшенно приголомшений тим, що скоїлося.
— Це все через мене! — казав він. — Якби я не захворів, нічого не сталося б.
— Не біда! — втішав кого Незнайко. — Я особисто зовсім не шкодую, що не зустрінуся більше з цією противною Міногою. А роботу якусь ми знайдемо. Не переживай!
Козлик потроху заспокоївся, а надвечір по нічліжці поширилася чутка, що завтра має приїхати відомий багач Скуперфільд, який набиратиме робітників для своєї макаронної фабрики. Всі мешканці дрянингського «Тупичка» зраділи. Майже всі вони вже давно втратили надію дістати постійну роботу на фабриці.
— Нарешті й нам усміхнулося щастя! — казали вони. — Кінчиться наша нужда, й ми розпрощаємося з цією паскудною нічліжкою. Нехай Дрянинг сам живе тут із своїми пацюками!
Ходили чутки, що Скуперфільд вирішив збільшити випуск макаронних виробів, і тому йому потрібно більше робітників, а оскільки було відомо, що за кількістю безробітних Сан-Комарик посідає перше місце, то він і надумав приїхати сюди. Ніхто не знав, звідки в нічліжку проникли такі чутки, але відомо, що наступного дня Скуперфільд і справді з'явився у Сан-Комарику. Разом з ним прибуло сто двадцять сім великих автофургонів, якими перевозили макаронні вироби. Тепер ці автофургони мали перевезти завербованих Скуперфільдом робітників на макаронну фабрику в Брехенвіль.
Весь Сміттєвий тупичок, а також прилегла до нього Глуха вулиця з провулками були забиті макаронними автофургонами. Два такі автофургони, пофарбовані яскравою оранжевою фарбою, заїхали на подвір'я готелю Дрянинга. Один із них був пересувним ларком для продажу макаронних виробів. Цього разу в ньому ніяких макаронних виробів не було, а весь він був заповнений гарячими сосисками та хлібом, їх мали роздати новоприйнятим на фабрику коротулькам. У другому фургоні приїхав сам Скуперфільд із своїм управителем.
Як тільки Скуперфільд з управителем вилізли з кабіни, шофер витяг з фургона невеличкий дерев'яний стіл з двома стільцями і поставив їх посеред двору. Управитель дістав з портфеля грубий зошит з написом: «Макаронний журнал», поклав його на стіл поряд з портфелем, і почали вербувати робітників. Усі, хто хотів працювати ка макаронній фабриці, підходили по черзі до столу. Скуперфільд сам придивлявся до кожного, побоюючись, щоб не прийняти на роботу когось кривого, безногого, безрукого і взагалі слабосильного або хворого.
— Я не хочу платити гроші різним калікам, — твердив він своїм гидким писклявим голосом. — На моїй фабриці всі повинні працювати як слід, а не бити байдики. Ви повинні розуміти, що їдете не на курорт, а на макаронну фабрику.
Оглянувши коротульку з усіх боків, він так ляскав його рукою по спині, ніби старався збити з ніг, тряс йому руку з такою силою, наче задумав одірвати її, а потім казав:
— Поздоровляю вас, дорогий друже, із вступом на роботу! Можете одержати сосиску.
Продавщиця з пересувного ларка тут же давала коротульці бутерброд із сосискою, а управитель занотовував його ім'я у зошит і брав у нього розписку в тому, що він одержав сосиску. Всю цю комедію з сосисками Скуперфільд придумав для того, щоб нові робітники побачили, який він добренький, і краще працювали на нього. Нічого й казати, що роздавав він сосиски не даром, а мав намір вирахувати подвійну вартість їх, коли розплачуватиметься з робітниками, й таким чином облагодить побіжно ще одне вигідне дільце.
Оглядаючи коротульок, Скуперфільд починав розмову з деякими з них, тому що хотів ознайомитися з їхніми думками й настроями. Побачивши Незнайка, він суворо запитав:
— Бунтувати будеш?
— Це як — бунтувати? — не зрозумів Незнайко.
— А ти хто такий, що смієш задавати мені питання? — спалахнув Скуперфільд. Це моє діло запитувати, а твоє діло відповідати. Коли тебе запитують, ти повинен відповісти коротко: «Так пане. Ні, пане». І все. Зрозумів?
— Так, пане, ні, пане, — слухняно відповів Незнайко.
— Гм! — пробурмотів Скуперфільд. — Ти, може, дурник?
— Так, пане, ні, пане.
— Гм! Гм! Ну, це, зрештою, добре, що ти дурник. Принаймні не баламутитимеш робітників на фабриці, не підбурюватимеш їх, щоб кидали роботу. Правильно я кажу?
— Так, пане, ні, пане.
— Ну гаразд, — сказав Скуперфільд. — Одержуй сосиску.
Коли вербовка закінчилась, усіх робітників посадили в автофургони й вивезли з Сан-Комарика. Вже була пізня ніч, коли автоколона із ста двадцяти семи фургонів з'явилася на вулицях Брехенвіля. Скуперфільд заздалегідь розробив план, за яким автофургони мали в'їхати на подвір'я макаронної фабрики, після чого всі новоприйняті робітники повинні були зайняти свої місця біля тістомішалок, пресів, котлів, печей, біля сушильних макаронних і вермішельних шаф, тобто одразу ж приступити до роботи. Але про цей план дізналися робітники, які працювали тут колись. Хтось із Сан-Комарика повідомив їх, що Скуперфільд набирає в нічліжці нових робітників. Колишні робітники, не бажаючи уступати свою роботу зайдам, одразу ж зайняли фабричне подвір'я, замкнули ворота й приготувалися до зустрічі. Як тільки фургони з'явилися біля воріт фабрики, коротульки, що засіли у дворі, стали кричати з-за огорожі:
— Браття, вас обдурили! Не приступайте до роботи! Вас хочуть зробити зрадниками! Ця фабрика наша! Не віднімайте у нас роботи!
Прибулі коротульки вилізли з фургонів і стояли розгублені. Скуперфільд теж вискочив з кабіни.
— Не вірте їм! — закричав він. — Це ледарі! Вони не хочуть працювати. Вони хочуть, щоб їм дурно гроші платили!
— Ми зовсім не ледарі! — кричали з-за огорожі. — Це Скупер хоче, щоб ми задаром працювали, а ми боремося за свої права. Він і вас обдере, якщо ви будете за нього працювати.
— Ану, заткніть їм пельки! Що ви їх слухаєте? Відчиняйте ворота, або я всіх вас звільню! — закричав Скуперфільд і підбіг до воріт.
Слідом за ним до воріт кинулися і деякі прибулі із Сан-Комарика. У відповідь на це з-за огорожі полетіли поліна й каміння. Злякавшись, сан-комаринці позадкували від воріт. Ворота зараз же відчинились, і робітники, які засіли на фабриці, вискочили й заходилися лупцювати прибулих палицями, качалками, чим попало. Прибулі, пойняті жахом, розбігалися.
— Стійте! — кричав Скуперфільд. — Ви не маєте права тікати. Ви повинні працювати на фабриці! Що ж, я вас даремно годував сосисками? Зупиніться, нещасні! Ви повинні відробити хоча б сосиски!
Але ніхто його не слухав. Прибулі сан-комаринці не знали вулиць у Брехенвілі, вони метушилися в темряві, мов поросята, що попали на чуже капустяне поле, а брехенвільці наскакували на них то з одного боку, то з другого. Кілька коротульок спіймали Незнайка та Козлика і, притягнувши їх до річки, кинули у воду.
— Ось викупайтесь у холодній водичці. Знатимете, як помагати цьому жаднюзі Скуперфільду! — кричали вони.
Незнайко й Козлик мало не захлинулись у воді, а коли вилізли на берег, то побачили, що в Незнайка потонули в річці черевики, а в Козлика зник капелюх.
— Це найгірше, що могло з нами трапитися! — сказав Козлик, тремтячи від холоду. — Тепер нам лишилося тільки попасти до поліцейських у лапи й опинитися на острові Дурнів.
Вони з Незнайком вирішили посидіти на березі до ранку, а коли розвидниться, пошукати в річці зниклі речі.
Як тільки розвиднілось, Незнайко та Козлик роздяглись і полізли у воду. Вони пірнали доти, поки посиніли від холоду, але ні черевиків, ні капелюха так і не знайшли. Очевидно, їх віднесло течією.
Місто незабаром прокинулось. На набережній з'явилися перехожі. Щоб не попасти на очі поліцейським, Незнайко та Козлик пішли вздовж берега і сховалися під мостом.
У такому вигляді нам не можна йти в місто, — сказав Козлик. — Перший стрічний поліцейський схопить нас. Краще ми зробимо так: ти даси мені свій капелюх і посидиш тут, поки я роздобуду щось поїсти.
— Краще ти дай мені свої черевики, а сам посидь тут, — сказав Незнайко. — Тобі після хвороби важко багато ходити.
Козлик відповів, що йому не важко, але Незнайко наполягав на своєму. Але з його пропозиції, однак, нічого не вийшло, бо виявилося, що Козликові черевики на нього замалі. Добувати їжу довелося піти все-таки Козликові, а Незнайко лишився сидіти під мостом без капелюха й босоніж.
Сидіти під мостом самому було нудно, тому Незнайко напружував усі свої розумові здібності, щоб придумати яку-небудь розвагу. Спершу він проспівав усі пісеньки, які знав, потім загадав сам собі всі відомі йому загадки й розгадав їх, потім почав згадувати прислів'я і приказки, як-от: «Кому пирога й млинці, а кому гулі та синці», «Голодній курці просо на думці» або «Голодному й вівсяник добрий». Усього цього, правда, йому вистачило ненадовго, й він заходився перебирати в пам'яті різні випадки із свого життя, згадував всіх своїх друзів та знайомих.
Непомітно в голові його спливла згадка про Пончика. Незнайко уявляв, що Пончик досі сидить у ракеті, й страшенно журився, що нічим не може йому допомогти. Він згадав, що Пончик дуже любив поїсти.
«Як би це не довело його до біди! — подумав Незнайко. — Хоч би він не прикінчив усіх запасів перш, ніж наспіє допомога».
Скоро голод почав так мучити Незнайка, що він уже ні про що не міг думати. Тільки одна думка крутилася тепер у нього в голові: «Куда ж подівся Козлик? Чому він не повертається?»
Щоб заглушити голод, Незнайко знову почав співати пісні, пригадувати приказки, загадувати й розгадувати загадки. До кінця дня його терпіння геть вичерпалося. Він уже вирішив вилізти із своєї схованки й піти шукати Козлика, але в цей час помітив, що під міст спускається згори якийсь коротулька. Спершу Незнайко подумав, що то Козлик, але, придивившись, побачив, що то не Козлик.
Коротулька тим часом підійшов ближче і, побачивши Незнайка, спитав:
— Ти що тут робиш?
— Сиджу, — відповів Незпайко.
— Щось я тебе тут перше не бачив.
— Мабуть, тому, що я тут не сидів, — пояснив Незнайко.
— Ти новачок, чи що?
— Як це — новачок?
— Ну, новенький: перший раз під мостом ночуєш.
— Хіба я ночую? — здивувався Незнайко.
— Чого ж ти сюди заліз? Хіба не ночувати?
— Ні.
Незнайко хотів розповісти, що з ним сталося, але знову почулися кроки, й під мостом з'явилося ще кілька коротульок.
— Гей, Клюква, Пекар, Горішок! — закричав перший коротулька. — Дивіться, дивачок якийсь: заліз під міст, а каже, що не ночувати прийшов.
Коротульки оточили Незнайка.
— Якийсь підозрілий тип! — мовив той, кого звали Клюквою.
— Мабуть, переодягнутий сищик, — пробурмотів Пекар.
— Одлупцювати б його та в воду! — сказав Горішок.
— Братики, я зовсім не сищик! — почав запевняти Незнайко. — Пустіть мене. Мені треба йти шукати Козлика.
— Якого ще Козлика? — спитав підозріливо Пекар. — Не пускайте його, а то він піде і скаже поліцейським, що ми тут ночуємо.
Незнайко заходився розповідати коротулькам про все, що сталося з ним і з Козликом. Коротульки зрозуміли, що це правда.
— Ну гаразд, — сказав Клюква. — Тобі все одно нікуди не можна йти в такому вигляді. На тобі ж нема ні черевиків, ні капелюха. Поліцейські одразу схоплять тебе. Завтра ми роздобудемо тобі якесь обув'я та шапку, тоді й іди. А Козлик твій, напевно, просто обманув тебе.
— Як — обманув? — здивувався Незнайко.
— Ну, взяв твій капелюх і втік з ним. Адже без капелюха йому по місту гуляти не можна, — пояснив Горішок.
— Ні, братики, Козлик не такий. Він мій друг!
— Знаємо ми, які друзі бувають! — пробурчав Пекар.
Тим часом настав вечір. На мосту і вздовж набережної засвітились ліхтарі. Їхнє світло, відбиваючись у воді, падало під міст, завдяки чому там було не зовсім темно.
Коротульки лягали спати. Вгорі, під укосом, де чавунні арки мосту спиралися на кам'яні підпори, було дуже багато тайників. Кожен витягав з цих тайників якесь ганчір'я і робив з нього собі постіль. У одного коротульки, якого чомусь звали Мільйончиком, було навіть два старі матраци. На одному матраці він спав, другим укривався. Коротулька, якого звали Пузирем, мав гумову надувну подушку. Витягнувши цю подушку з якоїсь тріщини між камінням, він старанно її надув і, підклавши під голову, мовив:
— Чудова річ! Для того, хто розуміє, звичайно.
Коротулька, який першим побачив Незнайка (його звали Чижик), сказав:
— Тобі теж треба придбати деякі речі. А поки що, на ось тобі.
І він кинув Незнайкові оберемок якогось дрантя. Побачивши, як Незнайко невміло розстеляє на землі ганчір'я, Чижик сказав:
— Учися, братику, учися! Я думаю, згодом ти звикнеш. А на свіжому повітрі навіть корисно спати. До того ж тут іще й те добре, що нема блощиць. Страх, як не люблю цієї гидоти! Загалом, усе було б добре, якби не фараончики, — зітхнув він. — Не дозволяють, кляті, під мостом спати!
Усі нарешті вляглися, а Пузир навіть почав хропіти на своїй надувній подушці.
— От що значить з комфортом спати! — сказав Клюква, усміхаючись.
Несподівано осторонь почувся шерхіт. Хтось обережно спускався з укосу.
— Тихше! — прошепотів Горішок, підвівшись із землі. — До нас хтось лізе.
— А що, як фараончик? — припустив Клюква.
Усі захвилювалися, крім Пузиря, який спав.
— Може, ноги на плечі? — спитав Мільйончик, виповзаючи с-під свого матраца.
— Схопимо його, а там видно буде, — відповів Клюква.
Коротульки принишкли, припавши до землі. Якась чорна постать замаячила на тлі річки, що поблискувала в темряві, й стала пробиратися під міст. Тільки-но постать наблизилась, Пекар і Клюква схопились і, збивши її з ніг, накрили матрацом.
— А тепер що робити? — спитав Мільйончик, навалюючись усім тілом на матрац.
— Відлупцювати — і в воду! — виніс свій присуд Горішок.
— Стривайте, може, це не фараончик, — сказав Клюква.
Мільйончик стукнув кулаком по матрацу і спитав:
— Признавайся, ти фараончик?
З-під матраца почувся жалібний писк:
— Я Козлик!
— Братики, та це ж Козлик вернувся! — вигукнув Незнайко.
Матрац умить стягли, й Незнайко кинувся обнімати свого друга.
— Чому ж ти так довго не приходив, Козлику?
— Та я, розумієш, усе біля магазинів вештався. Думав, хоч що-небудь зароблю. Та так і не заробив ні сантика. Бачиш, сам голодний і тобі нічого не приніс.
— Диви, а ми думали, що Козлик утік! — раділи коротульки.
А Пекар сказав:
— Братики, може, у кого знайдеться шматочок хлібця? Треба ж дати їм переїсти.
Пузир, який щойно прокинувся і здивовано поглядав навкруги, дістав з-за пазухи окраєць хліба. Розламавши хліб навпіл, він подав обидві половинки Незнайкові й Козликові. Двоє друзів почали з апетитом уминати хліб.
Коротульки сиділи довкола і, всміхаючись, дивилися на них.
— Дивіться, братики, — сказав Клюква, — виходить, є дружба на світі!
І всім від цих слів стало так гарно, що ніхто навіть спати не хотів лягати. Тільки Пузир поклав голову на свою улюблену подушку і знову захропів.
Нарешті, коли хліб з'їли, всі лягли й швидко заснули. Невдовзі погасли ліхтарі на набережній, і під мостом стало зовсім темно. Автомобілі все рідше мчали мостом. Нарешті рух припинився зовсім. А ще через півгодини до моста тихо підкотив чорний поліцейський фургон з грубими залізними гратами на малесеньких віконцях. З фургона вискочили десять поліцейських на чолі із старшим поліцейським Рвиглем.
— П'ять душ туди, п'ять душ сюди! Всі марш під міст, і ніяких балачок! — прохрипів Рвигль, пригрозивши поліцейським удосконаленим електричним кийком.
Поліцейські мовчки розділились на два загони. Перший загін почав спускатися під міст ліворуч від дороги, а другий — праворуч. Опинившись унизу, Рвигль увімкнув потайний електричний ліхтар і прошипів:
— Уперед!
Поліцейські теж увімкнули свої ліхтарі і, освітлюючи поперед себе шлях, рушили з обох боків під міст.
— Стій! — прохрипів Рвигль, побачивши коротульок, які спали на землі. — Оточити їх!.. Приготувати електричні кийки!.. Тс-с-с! Хапайте їх, і ніяких балачок!
Поліцейські з обох боків кинулись на сонних коротульок і почали хапати їх. Клюква перший прокинувся і, побачивши себе в руках поліцейських, загорлав:
— Братики, рятуйтеся! Фараончики!
В цю мить він дістав такий удар електричним кийком по лобі, що втратив свідомість. Інші коротульки почали вириватися з рук поліцейських, але електричні розряди миттю заспокоїли їх. Тільки Пузир не розгубився. Вирвавши з рук поліцейського Пнигля електричного кийка, Пузир тицьнув його під ніс противникові. Пролунав тріск. Між носом поліцейського і кийком промайнула зелена іскра. Пнигль упав, мов підкошений, а Пузир шпурнув електричного кийка в поліцейського Скригля, що кинувся до нього, а сам ухопив свою надувну подушку, одним стрибком підскочив до берега і скочив у воду. Розгублені поліцейські дивилися, як він плив, швидко віддаляючись од берега.
— Ну й дідько з ним! — пробурчав Рвигль. — Іншим разом спіймаємо й цього. А тепер марш, і ніяких балачок!
Поліцейські потягли вгору по укосу коротульок, які майже не опирались, а також поліцейського Пнигля, що досі не міг отямитися, після того як йому в ніс ударила зелена іскра.
За п'ять хвилин усе було скінчено. Поліцейський фургон поїхав, а під мостом лишилася купа ганчір'я і два старезні матраци, з яких на всі боки стирчала солома.