Дуже здивувався Знайко, прокинувшись того ранку, коли був призначений відліт на Місяць. Він подивився у вікно і не побачив космічного корабля. Звичайно, коли Знайко дивився у вікно, він бачив ракету, що височіла над дахами будинків, бачив її верхівку, що стирчала на тлі пеба, наче гігантська сигара або поставлений сторч дирижабль. Кожного разу, дивлячись на ракету, Знайко милувався її красивими обрисами, в яких було щось стрімке, щось таке, що нестримно поривалось у височінь, у космос, у невідоме. Іноді Знайко навмисне прокидався рано-вранці, щоб ніхто не заважав йому натішитися цим прекрасним видовищем. Склавши на грудях руки і спрямувавши свій дерзновенний погляд у світовий простір, він стояв біля відчиненого вікна і мріяв. Ракета бовваніла перед ним, виблискуючи стальними боками, ніби купалась у перших золотих променях сходу сонця. Свіжий ранковий вітерець віяв прямо в обличчя, від чого у Знайка виникало відчуття сили й бадьорості. Йому здавалося, ніби все його тіло ставало легким і гнучким, а на спині виникали крила.
В такі хвилини Знайкові хотілося заспівати, закричати, зробити якесь велике наукове відкриття або підстрибнути вгору й летіти на Місяць.
Те, що цього разу Знайко не побачив у вікні ракети, справило на нього якесь дивне враження. Він мав таке почуття, ніби все, що діялося досі — і знахідка місячного каменя, і відкриття невагомості, й побудова міжпланетного корабля, — все це сталось у сні, а коли він прокинувся, все зникло, мовби нічого й не було.
Звісно, це почуття виникло у Знайка лиш на мить, бо ж він не припускав і думки, що сновидіння могло бути таким довгим і яскравим. Пересвідчившись, що очі все ж не обманули його, він подумав, що ракета могла просто впасти на землю од вітру або від якогось коливання грунту. Миттю вискочивши з кімнати, він збіг сходами й помчав до хвіртки.
— От яка біда! — бурмотів про себе Знайко. — А що, коли в ракеті під час падіння щось зламалось або зіпсувалося?
Він вискочив із хвіртки й щодуху побіг вулицею. Через п'ять хвилин він уже підбігав до Космічного містечка, а ще за хвилину увірвався на круглу площу й зупинився мов укопаний. До найостаннішої миті Знайко сподівався, що побачить ракету, яка лежить поперек площі. Він виразно уявляв собі, як вона лежить, і те, що він побачив, збило його з пантелику. На площі ніякої ракети не було: ні стоячої, ні лежачої, ні цілої, ні поламаної.
Почуваючи, що ноги його ніби задерев'яніли, Знайко пробрався до стартового майданчика і дуже ретельно оглянув усе. Стартовий майданчик був зовсім цілий. Все навколо теж було ціле. На землі не було ні подряпини, ні найменшої дірочки, в яку могла б провалитися ракета. Не знаючи, що й думати, Знайко стояв і розгублено озирався. В цей час він побачив, що через площу до нього біжать Фуксія та Рибка. Вони були страшенно схвильовані. Очі в обох були широко розплющені. Підбігши до Знайка, вони хотіли щось запитати, але тільки безпорадно роззявляли роти, бо від хвилювання нічого не могли сказати.
Спочатку Знайко теж мовчки дивився на них, але він опам'ятався першим.
— Де ракета? — закричав Знайко писклявим голосом.
Не дочекавшись відповіді, він схопив за плечі Рибку й почав трясти її з усієї сили.
— Де ракета, я вас питаю, гуль-тяї?
— Ми не гуль-тяї! — пробелькотіла мало не плачучи Рибка.
— Ну, гуль-тяйки! — виправився Знайко.
Не в силах стерпіти таку грубість, Рибка мовчки відкинула Знайкові руки і, гордо підвівши голову, пішла геть. Фуксія теж з гідністю підвела голову, стиснула губки й подалася за Рибкою. Знайко зачудовано дивився, як вони зникли в своєму будиночку, що стояв край площі. Тільки тепер вій збагнув, яку дурницю вчинив, і побіг за ними.
— Прошу пробачення! — закричав він, вскочивши у будинок. — Ви повинні вибачити мені. Я так розгубився, що втратив розум! Будьте ласкаві, скажіть, куди поділася ракета?
— Ми знаємо про це не більше, ніж ви, — відповіла Фуксія. — Ми самі хотіли дізнатись у вас.
— Але ж я нічого не знаю, — розвів Знайко руками. — Знаю тільки те, що більше не бачу її. Раніше бачив, а тепер бачу, що більше не бачу, мовби хто поцупив її у нас з-під носа!
— Схаменіться! Як це можна поцупити ракету? — мовила Фуксія. — Ракета важка!
— Помиляєтесь, — сказав Знайко. — Ви забули про невагомість. Якщо ввімкнути прилад невагомості, то ракета втратить вагу і її можна взяти без ніяких зусиль.
— Але якщо ви це зробите, то теж попадете в зону невагомості й теж втратите вагу. Як же ви будете нести ракету в стані невагомості?
— Але ви забуваєте, що поряд із зоною невагомості є зона вагомості, — заперечив Знайко. — Перебуваючи в зоні вагомості й причепивши трос до ракети, ви легко можете відбуксирувати її в будь-яке місце. Це не викликає сумнівів. Гадаю, нам треба провести опит населення і розвідати, чи не чув хто вночі підозрілого шуму й чи не бачив хто, як викрадали ракету.
Поки точилася ця розмова, до Космічного містечка почали сходитись жителі, які бажали подивитись на відліт космічного корабля. Побачивши, що ракети на місці нема, всі подумали, що запуск уже відбувся і Знайко та його друзі полетіли на Місяць. Усі були страшенно невдоволені, що не були присутні при старті ракети. Дехто навіть розсердився. Особливо лютував професор Зірочка, який навмисне приїхав задля цього із Сонячного міста.
— Це неподобство! — кричав він. — Запуск був призначений на восьму годину ранку, а ще нема й сьомої. Мабуть, Знайко навмисне змінив час відльоту, щоб полетіти без перешкод.
Підходили інші коротульки.
— Знайко, гадина така, полетів передчасно! Шкода йому було, щоб ми подивилися! — кричав Зірочка. — Ну, хай він попадеться мені, цей Знайко, я з нього котлету зроблю!
— Що ж це таке? — казали коротульки. — Це ж негарно! Хто міг подумати, що цей Знайко така жадина, така гадина!
І саме в цей час усі побачили Знайка, який виходив з будинку разом з Фуксією та Рибкою.
— Дивіться, Знайко! — вигукнув хтось.
Усі побігли до нього. Побачивши натовп, який мчав назустріч, Знайко зупинився, а Фуксія та Рибка навіть кинулися тікати з переляку. Проте вже було пізно. Натовп оточив їх.
— Чому ви не полетіли? Де ракета? Ми думали, що ви полетіли! — вигукували навкруги.
— Хто сказав, що ми полетіли? — суворо запитав Знайко. — Хто міг таку дурницю сказати?
— Ну, хто?.. Це ми самі сказали, бо ракета… де ж вона?.. її нема! — розводили коротульки руками.
— Якщо ракети нема, то це ще не означає, що ми полетіли, — розважливо сказав Знайко. — Це або якийсь дурний жарт, або чийсь зухвалий вибрик, вчинений з незрозумілою для мене метою. Всі ви повинні подати нам допомогу і включитися в розшуки ракети. Ми пропонуємо кожному з вас розпитати у населення, чи не бачив хто вночі чогось підозрілого й чи не має хто якихось відомостей про те, де тепер ракета. Про наслідки опиту прошу повідомити негайно в штаб розшуку, який міститься в будинку Фуксії та Рибки.
Весь ранок коротульки тільки те й робили, що ходили по місту й розпитували один одного, чи не бачив хто вночі чогось підозрілого. Але вночі всі спали, отож ніхто нічого не бачив і не чув. Так усі ці розпити ні до чого й не привели.
Десь опівдні, одначе, надійшла інша новина: зник Незнайко. Скільки шукали, його ніде не було. А згодом стало відомо, що зник і Пончик.
Як тільки Знайкові сказали про це, він одразу догадався, що сталося.
— Все ясно! — закричав він, хапаючись за голову. — Без сумніву, ці два шалапути залізли вночі в ракету й самовільно вирушили в політ!
У цей час у штаб розшуків прийшов астроном Скелко й розповів, що вночі він, як звичайно, заліз на дах свого будинку спостерігати в телескоп зорі й несподівано помітив на небі якесь космічне тіло, що швидко зникло за горизонтом. Одначе він устиг роздивитися, що то була ракета. Спершу він думав, що то була якась чужа ракета, й тому нікому нічого не сказав, але тепер він усе ретельно обдумав і дійшов висновку, що то була наша ракета, тобто та ракета, на якій Знайко і його друзі збиралися летіти на Місяць.
Слідом за Скелком у штаб прийшов коротулька Рогалик. Він теж сказав, що прокинувся вночі й випадково бачив у вікно, як ці два суб'єкти (тобто Незнайко з Пончиком) пробирались вулицею в напрямку Космічного містечка.
Тепер уже ніхто не сумнівався, що Незнайко й Пончик вирушили на Місяць. Знайко ладен був рвати на собі волосся з досади.
— І хто міг подумати, що таке трапиться! — побивався він. — Правда, від Незнайка можна було сподіватися всякої капості, але від Пончика я нічого такого не ждав.
— Але вони, можливо, зробили це ненароком? — сказала Рибка.
— Як же, «ненароком»! — в'їдливо усміхнувся Знайко. — По-вашому, встали вночі, так, щоб ніхто не бачив, і ненароком залізли в ракету?
— Ні, в ракету вони, безперечно, залізли навмисне, — погодилась Рибка. — А кнопку, певно, натиснули ненароком або жартома. Досить було натиснути кнопку, щоб ракета почала свій політ до Місяця.
— Тепер важко сказати, як це там у них вийшло, тільки за такі жарти я не знаю що зробив би! — гарячкував Знайко.
— Що ж тепер буде з Незнайком і Пончиком? — питали коротульки.
— Відомо що! — сердито бурчав Знайко. — Полетять на Місяць. Чи ви думаєте, що ракета поверне заради них назад? Де ж пак!
— А що вони робитимуть на Місяці? Там же нема повітря, — турбувалися коротульки.
— А нехай роблять, що хочуть! — роздратовано відповідав Знайко. — Самі винні! Не треба було лізти, куди не просять!
— Хіба це гарно так казати? — з докором мовила Фуксія. — Вони зробили помилку й потрапили в біду. Не можна ж залишати їх у біді! Ми повинні допомогти їм.
— Що ж ми можемо зробити? — спитав Знайко. — Летіти їм навздогін? А на чому, дозвольте спитати?
— Ну, треба зробити другу ракету, — сказала Рибка.
— Це не так просто, — відповів Знайко. — Адже приладу невагомості у нас тепер нема. Доведеться будувати багатоступінчасту ракету, яка могла б подолати силу земного тяжіння.
Знайко мав рацію. Щоб подолати силу земного тяжіння, ракета мала б набути початкову швидкість близько дванадцяти кілометрів на секунду, а щоб розвинути таку величезну швидкість, потрібна була така кількість реактивного пального, яка в багато разів перевищувала б вагу самої ракети. У зв'язку з цим космічний корабель доводилось робити багатоступінчастим, тобто з кількох з'єднаних між собою ракет. Перша, найбільша ракета, була вщерть заповнена пальним. До неї приєднувалась друга ракета, яка теж була заповнена пальним. До другої приєднувалась третя така ж ракета. Нарешті йшла ракета, в якій, крім запасів пального, містились різна апаратура, прилади керування, запаси харчів і самі мандрівники.
При запуску такого багатоступінчастого космічного корабля в роботу спочатку включалася перша ракета, але як тільки все пальне в ній вигоряло, вона відокремлювалась од корабля і працювати починала друга ракета. Тепер вага корабля була менша, і швидкість його зростала. Тільки-но кінчалось пальне у другій ракеті, вона теж відокремлювалась од корабля і падала вниз. Корабель ставав іще легшим. У роботу включалася третя ракета. Таким чином поступово досягалася швидкість, достатня для того, щоб останній ступінь корабля долетів до Місяця за інерцією, тобто з вимкнутим реактивним двигуном. А досить значний запас пального в останньому ступені був потрібен для маневрування та гальмування корабля при посадці на Місяць, і для повернення на Землю.
Хоч яке важке було б завдання, Знайко, Фуксія і Рибка, а також професор Зірочка одразу ж заходилися проектувати міжпланетний корабель. Вони не спали цілу ніч, і на ранок космічний корабель був спроектований, але, звісно, тільки в чорновому варіанті, тобто у формі начерка чи ескіза олівцем. За пропозицією Зірочки корабель був розрахований на дванадцять мандрівників. Розраховувати його на більшу кількість космонавтів не можна було — адже це збільшило б вагу останнього ступеня, бо всередині його мало лишитись місце не тільки для пасажирів, а й для місячного каменя, запаси якого конче треба було доставити на Землю при поверненні з Місяця.
За пропозицією Знайка останній ступінь ракети повинен був мати подвійне керування, а саме: керування для польотів в умовах вагомості й керування для польотів у стані невагомості. Знайко сподівався, що, прибувши на Місяць, вони знайдуть десь у печері поклади місячного каменю. А маючи хоч невеличкий шматочок цього каменя, неважко буде зробити прилад невагомості, що дуже полегшить польоти ракети навколо Місяця і пошуки Незнайка та Пончика.
Закінчивши роботу над ескізом, Фуксія і Рибка одразу ж пішли в Наукове містечко. Там до роботи взялася ціла група інженерів-конструкторів, які почали виконувати докладні креслення окремих вузлів ракети. Креслення ці одразу відсилали на різні заводи для виготовлення окремих відливок, поковок, штамповок, а також різної апаратури для керування космічним кораблем.
Загальний нагляд за виконанням усіх деталей Фуксія і Рибка доручили інженерові Клепці. На своєму швидкохідному автомобілі, що стрибав, плавав і пірнав, він гасав по всьому Сонячному місті як навіжений, і встигав скрізь, де потрібна була його присутність. У цьому відношенні Клепка був, як кажуть, коротулька незамінний.
Незважаючи на всі вжиті заходи, робота йшла все ж не так швидко, як хотілося, і Знайко буквально знемагав від нетерплячки. Розробляти окремі вузли йому було нецікаво, до того ж цю роботу фахівці-конструктори могли виконати значно краще й швидше, ніж він. Знічев'я Знайко почав думати про відкрите ним явище невагомості, стараючись знайти теоретичне обгрунтування процесів, що відбувалися при взаємодії енергії, яку виділяв місячний камінь, із звичайною магнітною енергією.
Своїми думками Знайко звичайно ділився з професором Зірочкою, з яким він за останній час дуже подружив. З коротульками так часто буває: спершу вони посваряться, часом навіть поб'ються, а після цього подружать так, що й водою не роззіллєш. Так сталося і цього разу. Цілими днями обидва вчені не розлучалися один з одним і все обмірковували різні наукові проблеми. Траплялося, звісно, що й тепер вони гостро сперечалися, але при цьому не втрачали поваги один до одного, розуміючи, що без суперечок у науці ніяк не обійтися. Істина, як любив казати професор Зірочка, народжується в суперечках.
Професор Зірочка дуже цікавився Місяцем і всім, що було з ним зв'язане, в тому числі й місячним каменем, відкриття властивостей якого дало можливість Знайкові перемогти абсолютно непереборну (як це здавалося спочатку) силу тяжіння. Оскільки єдиний зразок місячного каменя, яким можна було користуватися під час дослідів, полетів з необережності Незнайка назад на Місяць, професор Зірочка був позбавлений можливості вивчати властивості місячного каменю, так би мовити безпосередньо й тому розпитував Знайка про всі проведені ним спостереження над цією дивовижною речовиною.
Діставши деякі відомості про цей мінерал, а також про умови, в яких його знайшли на Місяці, професор Зірочка порівняв цілу низку фактів, відомих йому з геології, мінералогії і кристалографії, зробив потрібні обчислення і дійшов висновку, що цей камінь — дуже поширена на Місяці речовина й запаси його, напевне, досить значні. Це повідомлення дуже втішило Знайка, який сподівався, що поклади місячного каменю можна буде використати для багатьох потреб як на Землі, так і на самому Місяці.
Нічого, звісно, й казати, яке велике було нетерпіння Знайка та Зірочки, як хотілося їм скоріше вирушити на Місяць і перевірити свої гіпотези, тобто свої наукові припущення, не кажучи вже про те, що треба було надати допомогу Незнайкові й Пончикові. Минуло, однак, цілих два місяці, поки перші деталі ракети почали надходити в Космічне містечко. Ще два місяці потрібно було для того, щоб усі ці деталі зібрати, припасувати одну до одної, пригвинтити, спаяти чи зварити між собою, встановити на ракеті різні прилади і перевірити їх. Обидва ці останні місяці промайнули для Знайка та професора Зірочки значно швидше, бо вони брали безпосередньо участь у складанні ракети й перевірці всіх її вузлів. Кожен знає, що коли ти чимось зайнятий, то час минає швидше.
Невдовзі Знайко знову міг милуватися з вікна своєї кімнати ракетою, яка, виблискуючи на сонці, гордо височіла над стартовим майданчиком посеред Космічного містечка. Перший і другий ступені ракети були схожі на видовжені стальні циліндри, вставлені один в один. Третій ступінь являв собою такий же циліндр з закругленою верхівкою і довгою, мов у пляшки, шийкою. Те, що здавалося здалеку шийкою пляшки, й було четвертим, тобто останнім ступенем ракети, в якому містилися кабіна для космонавтів, запаси продовольства і прилади керування. Кожному, хто дивився на ракету збоку, було ясно, що тепер уже недалеко той час, коли вона нарешті здійметься вгору і, подолавши силу тяжіння земної кулі, помчить у космічний простір.
Знищивши Товариство гігантських рослин, пан Спрутс одразу відчув велику полегкість. Тепер він уже був певен, що бідняки не вийдуть з покори у багачів, бо не зможуть використати гігантське насіння, яке назавжди лишиться на поверхні Місяця в ракеті. Однак він дуже скоро зрозумів, що коли жителі далекої планети Землі послали на Місяць один космічний корабель, то вони можуть послати і другий. Поклявшись, що не допустить на Місяць ніяких земних прибульців з їхнім проклятим, як він висловився, насінням, пан Спрутс покликав до себе найкращих місячних астрономів і запитав, чи можуть вони за допомогою своїх астрономічних приладів виявити наближення до Місяця космічного корабля.
Астрономи сказали, що кожне, навіть невеличке космічне тіло, як-от метеор чи міжпланетний корабель, можна виявити за допомогою гравітонного телескопа. За допомогою іншого приладу, який називається гравітонним локатором, астрономи можуть вимірювати відстань до космічного корабля, а також швидкість і напрям його руху.
Цього цілком досить, щоб заздалегідь передбачити, коли й навіть де, в якому місці місячної поверхні, сяде корабель.
Пообіцявши місячним астрономам значну суму грошей, пан Спрутс наказав їм безперервно стежити за планетою Земля і, коли в міжпланетному просторі появиться якесь підозріле тіло, як, наприклад, космічний корабель, одразу ж доповісти йому. Відтоді найдосконаліший гравітонний телескоп давилонської обсерваторії був спрямований до найближчої до Місяця планети, тобто, просто кажучи, до Землі.
Слід сказати, що гравітонний телескоп зовсім не схожий на звичайний оптичний телескоп, у який ми можемо роздивлятися зорі чи планети своїми очима. Гравітонний телескоп — це складний пристрій, схожий на телевізор, він має велику, розширену в кінці трубу, яка легко обертається і може бути спрямована в будь-яку частину місячного неба. Ця труба, або рупор, сплетена з тонесеньких металевих проводів, є антеною, що вловлює хвилі тяжіння, або так звані гравітони, які розсіюються в усі боки від будь-якого космічного тіла. Тільки-но ця трубчаста, або, як її інакше називають, рупорна, антена вловить хвилі тяжіння, телевізійний екран освітлюється, і на ньому виникає зображення кривої лінії. З кривизни цієї лінії і з того, як вона розміститься на екрані, можна судити про величину космічного тіла, за яким стежать. Увімкнувши гравітонний локатор, можна одразу ж дістати відомості про точну відстань до цього тіла, а також про швидкість його руху.
З того часу як головний гравітонний телескоп давилонської обсерваторії спрямували на Землю, астрономам вдалося виявити кілька дрібних космічних тіл. Не тільки розміри, а й швидкість і напрям їхнього руху свідчили про те, що це були звичайні метеори. Однак невдовзі по сусідству з планетою Земля астрономи помітили космічне тіло, яке, здавалося їм, поводилося трохи дивно. Тіло це віддалялось од Землі, але швидкість його чомусь не зменшувалась, а зростала. Це суперечило законам небесної механіки, за якими швидкість тіла, що рухається поблизу планети, могла збільшуватись тільки в тому разі, коли б тіло наближалося до планети. Оскільки ж тіло не наближалось, а віддалялося від Землі, швидкість його мала зменшуватись. Таке прискорення руху могло пояснюватись притяганням якоїсь іншої великої планети, але поблизу Землі ніякої іншої планети не було, тож лишалося припустити, що виявлене тіло набирало прискорення під впливом якоїсь внутрішньої сили, що була в ньому самому. Джерелом такої сили міг бути діючий реактивний двигун, і коли це так, то виявлене космічне тіло було не що інше, як космічна ракета.
Провадячи свої спостереження далі, давилонські астрономи впевнилися, що космічний предмет, який полонив їхню увагу, поступово набрав швидкість, достатню для того, щоб з часом вийти із сфери земного притягання. Розрахувавши траєкторію, тобто лінію польоту тіла, яке рухалося в міжпланетному просторі, астрономи дійшли висновку, що воно летить до Місяця. Про це негайно доповіли панові Спрутсу. Пан Спрутс велів провадити астрономічні спостереження далі, а тоді подзвонив по телефону головному поліцейському комісарові Ржиглю і повідомив, що має прибути космічний корабель в коротульками на борту, і з ними треба якнайшвидше розправитись, бо вони мають намір сіяти скрізь гігантське насіння і підбурювати бідняків до непокори багачам.
Головний поліцейський комісар Ржигль запевнив, що всі потрібні заходи будуть вжиті, але просив повідомити про час, коли може прибути космічний корабель на Місяць, про місце, де можуть висадитись космонавти і про те, скільки приблизно їх може бути.
Всі ці відомості конче потрібні, — сказав він, — щоб як слід підготуватися до зустрічі космічних гостей і вдарити по них так, щоб вони не встигли отямитись.
— Я звелю, щоб усі потрібні відомості були своєчасно вам доставлені, — відповів пан Спрутс.
Тим часові місячні астрономи вели свої спостереження далі й невдовзі помітили, що космічне тіло вийшло із сфери притягання Землі. Однак політ його був не зовсім точний, і якийсь час навіть здавалося, що воно пролетить повз Місяць, але скоро було помічено, що воно трохи уповільнило свій політ і зробило невеличкий поворот, унаслідок чого курс його став точніший. Такий маневр у космосі могло здійснити тільки кероване тіло, і в давилонських астрономів не лишалося більше сумнівів у тому, що перед ними космічна ракета, а не якась випадкова комета чи метеор. Тепер космічна ракета була вже зовсім близько від Місяця, і за показаннями гравітонних приладів можна було досить точно визначити її вагу та об'єм. Порівнявши здобуті цифрові матеріали і зробивши деякі розрахунки, давилонські астрономи дійшли висновку, що в ракеті могло вміщатися від десяти до двадцяти, а може, й до тридцяти пасажирів. Поки що неможливо було визначити хоч приблизно місце посадки космічного корабля, бо підлетівши на достатню відстань, він не пішов на посадку, а почав облітати довкола Місяця. Астрономи одразу догадалися, що прибулі космонавти вирішили вибрати найзручніше місце для посадки й тому перейшли на орбітальний, тобто круговий, політ.
Місячні астрономи не помилилися в своєму здогаді. Знайко, Фуксія і Рибка заздалегідь домовилися, що не робитимуть посадку доти, поки не знайдуть на місячній поверхні космічного корабля, на якому прилетіли Незнайко та Пончик. Вони знали, що корабель цей треба шукати в районі місячного моря Ясності, але їм довелося не менш як два десятки разів облетіти Місяць, перш ніж вони знайшли ракету, що самітно стояла на березі скам'янілого моря.
Пролетівши ще кілька разів по тій же орбіті і встановивши точно, де стоїть ракета на місячній поверхні, космонавти зробили необхідні розрахунки, а тоді запустили електронну саморегулюючу машину, яка в потрібний час увімкнула гальмовий механізм. Посадку здійснили надзвичайно точно, завдяки чому нова ракета опустилась на поверхню Місяця недалеко від старої.
Окрім Знайка, Фуксії та Рибки, в екіпажі корабля були механіки Гвинтик і Шпунтик, професор Зірочка, астроном Скелко, інженер Клепка, архітектор Кубик, художник Тюбик, музикант Гусля й лікар Пілюлька. Тільки-но корабель сів, Знайко, який був командиром, звелів чотирьом космонавтам, а саме: Гвинтикові, Шпунтикові, Фуксії і Рибці надіти космічні скафандри й вирушити на розвідку.
Перше, що треба було зробити розвідувальному загону, — це обстежити ракету НІП (так домовилися скорочено називати ракету, якою прилетіли Незнайко й Пончик, на відміну від другої ракети, яку вирішили скорочено називати по імені головних її конструкторів Фуксії і Рибки ракетою ФІР).
Надягнувши скафандри, космонавти, призначені в розвідувальний загін, попрямували на чолі із Знайком до ракети НІП і проникли в неї. Ретельно обшукавши всі каюти, кабіни, відсіки та інші допоміжні приміщення, розвідники впевнилися, що Незнайка та Пончика в ракеті нема. Разом з тим вони побачили, що в кораблі не стало двох скафандрів. Від уваги розвідувального загону не уникло й те, що всі продукти, які були в харчовому відсіці, геть з'їдено. Це змусило Знайка та його супутників зробити висновок, що Незнайко й Пончик лишалися в ракеті, поки не прикінчили всіх запасів продовольства, після чого вирішили покинути своє сховище й подалися на пошуки їжі.
Наказавши Фуксії і Рибці, а також Гвинтикові й Шпунтикові ретельно перевірити роботу всіх механізмів і скласти докладний опис усіх пошкоджень, Знайко покинув ракету. Опинившись на поверхні Місяця, він почав оглядатися довкола, намагаючись догадатися, в якому напрямку могли піти Незнайко та Пончик. Прямо перед ним лежала рівнина, схожа на нерухомо застигле море, а вдалині видніли вогненно-червоні гори. По праву руку були такі самі гори, по ліву руку до горизонту тяглися скам'янілі хвилі. Обернувшись назад, Знайко побачив гори, що нагадали йому мильну піну або розстелені на землі хмари. На верхів'ях гір сяяли гігантські брили гірського кришталю. Недалеко від скупчення цих хмарних гір видніла гігантська пірамідальна чи конусоподібна гора. Від її підніжжя до пригорка, на якому стояв Знайко, тяглася світла й пряма, мов сонячний промінь, доріжка.
«Якщо вони й пішли кудись, покинувши ракету, то, безперечно, цією доріжкою», — подумав Знайко.
Дійшовши такої думки, він одразу по радіотелефону дав Кубикові, Тюбикові, Зірочці, Скелку й інженерові Клепці наказ узяти з собою пристосування, щоб лазити по горах, і йти слідом за ним до пірамідальної гори.
Кубик, Тюбик, Зірочка, Скелко і Клепка миттю надягли скафандри. Кожен узяв альпеншток, причепив до пояса льодоруб і моток міцного капронового шнура, а Скелко, крім того, підвісив на спину свій телескоп, з яким звичайно не розлучався.
Вибравшись із ракети, Кубик, Тюбик, Зірочка і Скелко рушили по місячній доріжці, стараючись якнайскоріше догнати Знайка, який пішов уперед. Що ж до Клепки, то цей тип, вискочивши з шлюзової камери, зробив кілька неорганізованих стрибків біля ракети, ніби хотів перестрибнути через неї, а тоді пострибав доріжкою, та так швидко, що кількома стрибками обігнав Знайка. Він чудово знав, що на Місяці треба стримувати свої сили й розмірювати рухи, бо вага його тут ушестеро менша, ніж на Землі. Проте Клепка був такий коротулька, який і на Землі не міг посидіти спокійно. А опинившись на Місяці, він одразу відчув нестримне бажання бігати, стрибати, перекидатися, літати і взагалі чинити різні безглуздя. Можливо, це якраз був один з проявів впливу зменшення ваги на психіку коротульки.
Побачивши ці карколомні стрибки, Знайко зрозумів, що припустився помилки, взявши Клепку на Місяць. Він зараз же велів йому вернутися в ракету, але Клепка зовсім не зважив на цей наказ і все перекидався.
— Таке порушення дисципліни неприпустиме в космосі! — роздратовано пробурчав Знайко. — Ну, постривай, я тебе засаджу в ракету, тоді поскачеш!
Саме в цей час Знайко побачив обіч доріжки космічний чобіт, що його Пончик скинув з ноги, коли біг з печери в ракету. Знайко навіть не одразу зрозумів, що то за річ, але, піднявши його, впевнився, що то просто чобіток від скафандра.
Помітивши, як Знайко щось підняв, Кубик, Тюбик, Зірочка, Скелко й Клепка миттю підбігли до нього.
— Друзі, ми на правильному шляху! — вигукнув Знайко, показуючи їм чобіт. Наша знахідка доводить, що Незнайко й Пончик проходили тут. Не міг же чобіт сам потрапити сюди. Шукаймо далі.
Клепка вихопив у Знайка чобіт, почепив його на вістря альпенштока, підніс угору й побіг з ним уперед, розмахуючи наче прапором. Знайко тільки головою похитав, дивлячись на ці пустощі.
Скоро мандрівники були в печері, на схилі пірамідальної гори. Заглибившись у печеру, вони досягли бурульчастого грота й вирішили ретельно його обшукати. Всі розбрелися серед велетенських крижаних бурульок, що звисали із стелі грота, й незабаром Тюбикові вдалося знайти другий космічний чобіток Пончика.
— Другий чобіт! — закричав Тюбик, розмахуючи знайденим чоботом.
Знайко і всі інші швиденько підбігли до Тюбика.
— Обидві наші знахідки свідчать про те, що скоро ми знайдемо і самого хазяїна цих чобіт, — сказав Знайко. — Вперед, друзі!
Всі пішли далі й невдовзі опинилися в тунелі з крижаним дном. Помітивши, що крижане дно тунеля косо йде вниз. Знайко велів мандрівникам зв'язатися вірьовкою, як це роблять альпіністи, переходячи через льодовики. Це було зроблено своєчасно. Не встигли вони прикріпити до поясів вірьовку і рушити в путь, як Клепка, що йшов попереду, посковзнувся на кризі й, упавши па спину, покотився вниз. Вірьовка в ту ж мить напнулася і потягла за собою інших мандрівників.
— Ні з місця! Стійте! — закричав Знайко. — Впирайтеся альпенштоками в кригу!
Всі почали впиратися стальними вістрями альпенштоків у кригу. Це затримало падіння. Підтягнувш до себе на вірьовці Клепку, Знайко розпорядився, щоб його прив'язали позаду всіх і не дозволяли вилазити наперед.
Невдовзі нахил тунелю став такий крутий, що Знайко побоявся спускатися далі.
— Далі не можна всім опускатися, — мовив вік. — Треба когось одного опустити на вірьовці.
— Спустіть мене, — запропонував Скелко. — Можливо, я побачу щось у телескоп.
Наказавши супутникам вирубати в кризі сходинки, Знайко зв'язав між собою мотки капронового шнура, так що вийшла довга вірьовка. Кінець цієї вірьовки він прив'язав до пояса Скелка і звелів йому обережно спускатися вниз.
Всі інші космонавти стояли на крижаних сходинках і повільно відпускали вірьовку, пильнуючи, щоб вона не вислизнула з рук.
Про свої враження Скелко повідомляв нагору по радіотелефону.
— Нахил тунелю дедалі більший! — кричав він. — Стіни розширились… Спуск стає майже прямовисний… Бачу попереду світло… Спуск став прямовисним. Вишу над безоднею. Внизу туман. Хмари… Бачу щось у розривах хмар…
— Що бачиш? — закричав, згоряючи від нетерпіння, Знайко.
— Щось бачу, тільки не бачу що, — відповів Скелко. — Якась каламуть. Зараз спробую роздивитись у телескоп.
Він довго не подавав ознак життя. Нарешті закричав:
— Земля! Ура! Бачу землю!.. Бачу річку! Бачу зелене поле! Бачу дерева!.. Ліс!
Він замовк, але за кілька хвилин знову почувся його голос:
— Ура! Бачу будинки!.. Якийсь населений пункт бачу! Ура!
— Ура-а-а! — закричали Знайко та Зірочка, а за ними й усі інші коротульки.
Від радості вони ладні були кинутись один одному в обійми, але не могли випустити з рук вірьовку.
А Скелко вже кричав:
— Знову густі хмари!.. Нічого більше не видно? Якась імла! Тут стає дуже жарко! Піднімайте мене!
Знайко і його друзі потягли Скелка вгору. Тепер мандрівники знову були всі разом і рушили у зворотну путь. Як тільки вони повернулися в ракету, Знайко провів екстрену нараду. Скелко розповів, що він бачив унизу якусь невідому землю з населеним пунктом. Можливо, то було велике місячне місто, але можливо, що й невеличке село. Цього Скелко не міг точно сказати, бо бачив у розривах хмар лише частину населеного пункту.
Місто чи селище — це не має значення, — сказав Знайко. — Якщо там є населений пункт, то є й населення, а якщо це так, то ми повинні негайно летіти туди. Летіти ж можна на ракеті ФІР. Думаю, що вона вільно пройде через тунель.
— Пройти вона пройде, — погодився професор Зірочка, — але як ми доставимо ракету до тунелю? Хоча сила тяжіння тут у шість раз менша, ніж на Землі, але ми не зрушимо з місця ракету, навіть якщо всі впряжемося в неї.
— Ви забули про невагомість, дорогий друже, — усміхнувся Знайко. — Адже тепер у нас є прилад невагомості, який був установлений на ракеті НІП.
— І правда! — вигукнув професор Зірочка.
Фуксія розповіла, що ракета НІП цілком справна й зовсім не постраждала при посадці на Місяць, усі її механізми діють безвідмовно. Що стосується приладу невагомості, то він теж цілком справний.
Знайко велів принести прилад невагомості і сказав:
— Досить тільки ввімкнути цей прилад, і навколо ракети в радіусі приблизно тридцяти кроків виникне зона невагомості. Якщо ми прив'яжемо до ракети шнур завдовжки хоча б кроків сорок, то можна буде спокійно тягти за шнур, і ракета полетить за нами, ніби повітряна кулька на ниточці.
— Це все ж таки треба перевірити, — сказала Рибка. — Зона невагомості на Місяці може бути значно більшою, ніж на Землі. Адже тут сила тяжіння менша.
— Правильно! — вигукнув Зірочка.
Він одразу ж заходився робити математичні обчислення, які показали, що шнур має бути утричі довший, тобто близько ста двадцяти кроків. Коли ж почали перевіряти на практиці, то виявилося, що цю цифру треба збільшити ще вдвоє. Коли вмикали прилад невагомості, то силу ваги можна було відчувати, лише перебуваючи приблизно за двісті сорок кроків від ракети.
Нарешті практичну перевірку закінчили. До ракети прив'язали довгий капроновий шнур, і Знайко захотів особисто відбуксирувати її до печери. Взявши в руки кінець шнура й відійшовши від ракети на двісті сорок кроків, він подав по радіотелефону команду ввімкнути прилад невагомості. Фуксія одразу ввімкнула прилад. Втративши вагу, ракета повільно відокремилась від поверхні Місяця і піднялася вгору.
Як відомо, всі речі, втрачаючи вагу, завжди піднімаються вгору (якщо вони, звісно, не закріплені). Адже, перебуваючи під впливом ваги, кожна річ ніби стискається або сплющується, хоча б і зовсім-зовсім трошечки. Але як тільки річ утратить вагу, вона ширшає, випростовується і тому відштовхується, як пружина, від поверхні, на якій стояла.
Помітивши, що ракета піднялася на достатню висоту, Знайко тихесенько потягнув за шнур і, не поспішаючи, рушив по місячній доріжці. Ракета повернулась горизонтально і слухняно попливла над поверхнею Місяця. Правда, часом вона опускалась, але торкнувшись поверхні Місяця, відштовхувалась від неї і знову піднімалася вгору.
Коротульки, що сиділи в ракеті, дивилися в ілюмінатори. Всі раділи, бачивши, як Знайко зовсім без будь-яких зусиль тягне величезну ракету на прив'язі.
А проте їхня радість була передчасна. Знайко вже був недалеко від печери і вважав, що завдання виконано, але в цей час ракета знову опустилася вниз. Цього разу Знайко побачив, що вона не відштовхнулася від поверхні Місяця, і відчув, що йому стало важко її тягти, а ще за кілька кроків він і зовсім не міг зрушити її з місця. Впевнившись, що зусилля його марні, Знайко вирішив, що коротульки, які лишилися в ракеті, задумали з ним пожартувати, і закричав сердито:
— Гей! Що там за жарти! Ви навіщо вимкнули прилад невагомості?
— Прилад увімкнуто. Ніхто й не думав жартувати, — відповіла по радіотелефону Фуксія.
— Ось я зараз подивлюся сам.
Знайко швидко вернувся в ракету і заходився перевіряти прилад невагомості, але хоч скільки вмикав його, скільки вимикав, невагомість не виникала.
— Що ж трапилось? — розгублено бурмотів Знайко. — Одне з двох: або вичерпалась енергія, випромінювана місячним каменем…
— Або що? — нетерпляче запитав Зірочка.
— Або що? Або що? — загомоніли коротульки, що з'юрмилися навкруг.
Замість відповіді Знайко схопив прилад і, вибравшись з ракети, побіг назад, тобто в тому напрямку, де стояла ракета колись.
— Держіть його! Він з досади, певно, збожеволів! — закричала Рибка.
Інженер Клепка, а за ним і Зірочка вискочили з ракети й кинулися за Знайком.
Відбігши від ракети кроків на сто, Знайко зупинився і ввімкнув прилад невагомості. Він одразу відчув, що виникла невагомість, і в ту ж мить помітив, як Клепка та Зірочка, що бігли за ним, відокремились від поверхні Місяця і полетіли вгору. Побачивши цей фантастичний стрибок, Знайко зараз же вимкнув невагомість, від чого Клепка та Зірочка знову поважчали, полетіли вниз і гепнулися на поверхню Місяця. Якби це трапилось на Землі, вони неодмінно покалічилися б, але тут сила тяжіння була менша, тож вони, як кажуть, відбулися тільки легким переляком.
Побачивши, що Клепка та Зірочка, мовби нічого й не сталося, схопились на ноги, Знайко побіг до ракети. Всі коротульки вилізли з ракети й чекали, що він їм скаже. Але Знайко нічого не сказав. Промчавши повз ракету, він підбіг до пірамідальної гори і ввімкнув прилад невагомості. Цього разу невагомості не було.
— Ну що, Знайко? — питали коротульки, підбігаючи до нього. — Як ти поясниш це?
— Що ж тут пояснювати? — розвів Знайко руками. — Ви самі бачили, що он там, вдалині, невагомість виникла. Отже, енергія місячного каменя не вичерпалась. А тут, біля гори, невагомість не виникає. Чи не означає це, що десь поблизу є речовина, яка поглинає енергію, яку виділяє місячний камінь, і не допускає виникнення невагомості.
Не дослухавши до кінця Знайка, професор Зірочка підбіг до нього й почав обнімати.
— Це без сумніву так і є, мій дорогий друже! — вигукнув він. — Ви, мій друже, великий учений! Вам належить честь відкриття не тільки місячного каменю, але й антикаменю: так я пропоную назвати цю нову речовину.
— Але речовина ця ще не відкрита, — заперечив Знайко.
— Відкрита, мій дорогий, відкрита! — закричав Зірочка. — Ви відкрили антикамінь, так би мовити, теоретично. Нам залишається тільки практично довести, що він є. Адже саме так багато чого відкривалося в науці. Теорія завжди освітлює шлях практиці. Без цього вона була б нічого не варта!
— Де ж може бути цей антикамінь? — спитав Кубик. — Де нам шукати його?
— Він може залягати десь під нами, в надрах Місяця або в надрах цієї гори. Недарма невагомість зникає поблизу гори, — сказав Знайко.
— То його треба шукати! — гукнув Клепка. — Треба мерщій брати лопати й починати копати. Чого ж ми тут стоїмо?
— На жаль, я мушу охолодити ваш запал, — сказали Рибка. — Що за гарячка, скажіть, будь ласка? Чого це вам припекло раптом копати?
— Ну, щоб знайти антикамінь, звісно, — відповів Клепка.
— А навіщо антикамінь?
— Як навіщо? Щоб знищувати невагомість.
— Нам, дорогий, треба не знищувати невагомість, а навпаки, створювати її, — сказала Рибка. — Без невагомості ми не зможемо зрушити з місця ракету, отже, не зможемо й полетіти на розшуки Незнайка та Пончика.
— З Незнайком і Пончикові доведеться підождати, — відповів професор Зірочка. — Хоча ми зараз і не знаємо, яка від антикаменю буде для всіх нас користь, але повинні знайти цю дивовижну речовину. Ми повинні діяти насамперед в інтересах науки. Наука потребує жертв.
— Яких жертв? — встряла в розмову Фуксія. — По-вашому, ми повинні принести Незнайка в жертву науці? Не буде цього! Ми спочатку вирушимо на розшуки наших бідолашних друзів, а потім можете шукати ваш антикамінь.
— Погляньте на неї! — вигукнув Зірочка, показуюча пальцем на Фуксію. — Антикамінь такий же наш, як і ваш. Так говорити некультурно!
— Некультурно показувати на інших пальцем! — сказала Рибка.
Невідомо, чим би кінчилася ця суперечка, якби в неї не втрутився лікар Пілюлька.
— Друзі! — сказав він. — Час обіду минув, коли не брати до уваги, що ми пропустили вечерю. Я заявляю категоричний протест проти такого порушення правил. На Місяці, як і на Землі, конче треба дотримуватися суворого режиму, бо нерегулярне харчування і несвоєчасний відпочинок призводять до всіляких захворювань, що особливо небажано в умовах космосу. Пора кінчати з безладдям, благодушністю, розхлябаністю і безтурботністю. Зараз же всі без розмов підуть вечеряти, а потім спати. Це сказав вам я, лікар Пілюлька, а коли сказав я, значить, так і буде, як я сказав!
— Правильно! — підхопив Знайко. — Припинити зараз же різні розмови! На Місяці дисципліна насамперед! Прошу всіх вишикуватися в одну шеренгу. Ану, швиденько! Швиденько! І ти, Пілюлька, теж ставай… Так! Усі на місці? А тепер кроком руш у ракету приймати їжу!
Так закінчився перший день, який Знайко і його друзі провели на Місяці. Кожен читач, мабуть, догадується, що під словом «день» треба розуміти зовсім не місячний день, що, як встановила наука, триває на поверхні Місяця близько чотирнадцяти земних діб, а звичайний земний день, що триває приблизно півдоби.
Повечерявши, космонавти залишили ракету ФІР і організовано перейшли в ракету НІП. Лікар Пілюлька сказав, що в ракеті НІП умови для проживання кращі, там кожен може лягти спати в окремій каюті, в той час як у ракеті ФІР усі змушені тулитися в одній дванадцятимісній кабіні. Правда, самому лікареві Пілюльці було зручніше пильнувати за дотриманням режиму, коли всі розміщувалися в одній кабіні, але заради загального добра він вирішив поступитися особистими вигодами.
— Однак майте на увазі, — пригрозив він, — я все одно час від часу прокидатимусь і робитиму нічний обхід. Ніякі порушення режиму не залишаться поза моєю увагою, так і знайте! Це сказав вам я, лікар Пілюлька, а лікар Пілюлька, як уже всім відомо, кидати слів на вітер не любить!
Зробивши таке попередження, лікар Пілюлька забрався у свою каюту й заснув так міцно, що за всі вісім годин, відведені для сну, не прокинувся ні разу.
Почувши богатирське хропіння, яке долинало з каюти Пілюльки, всі коротульки вилізли із своїх постель, і кожен узявся до якогось діла. Тюбик заходився малювати місячні пейзажі. Йому вже давно кортіло скинути скафандр і скоріше відобразити у фарбах все, що пощастило побачити на Місяці.
Гусля узяв флейту й насвистував якісь дивні мелодії, що роїлись у нього в голові. Відчуваючи, що ці мелодії наче тікають від нього й не даються в руки, він схопив аркуш паперу, написав угорі «Космічна симфонія» і почав писати нотні знаки. Посвище, посвище на флейті і пише, потім знову посвище — і знову пише. Добряче йому дісталося б, якби Пілюлька прокинувся і почув усі ці мелодії.
Кубик, не довго думаючи, почав створювати архітектурний проект обладнання під житло місячної печери. За цим проектом вхід у печеру закладався повітронепроникною стіною з герметичними дверима і шлюзовим пристосуванням, після чого печера наповнювалась повітрям. Стіни й стеля печери облицьовувались гранітом чи якимсь іншим красивим каменем. Недалеко від печери на місячній поверхні встановлювались сонячні батареї, що виробляли електроенергію, потрібну для освітлення та опалення приміщення. Всередині печера поступово переобладнувалась: з'явилися кімнати, коридори, зали, підвали, ліфти, телефонні будки, засіки, склади, фотолабораторії, науково-дослідні інститути й навіть підмісячна залізниця для зв'язку з іншими печерами. Проект швидко обростав новими й новими деталями.
Гвинтик і Шпунтик думали, як доставити в печеру ракету й запустити її усередину Місяця. Довго думали й нарешті додумались приробити до ракети хвіст і колеса, щоб вони могли вільно котитися по Місяцю на зразок реактивного роликового трубольота. Єдине, до чого вони не могли додуматись, — це де взяти на Місяці колеса.
Інженер Клепка, який вибився з останніх сил, стрибаючи по Місяцю у скафандрі, ніяких проектів не створював, а замість того вирішив з'ясувати, які вигоди дістає звичайний земний коротулька, потрапивши на Місяць, і яких зазнає незручностей. Продумавши все як слід і зробивши точний підрахунок, Клепка дійшов висновку, що, потрапивши на Місяць, космонавт має двадцять чотири вигоди, зате зазнає двісті п'ятдесят шість найрізноманітніших незручностей.
Знайко і професор Зірочка билися, в цей час над іншим завданням, а саме — вирішували, які властивості повинен мати заново відкритий антикамінь. Виходячи з того, що ця речовина, очевидно, має властивості, протилежні тим, які має місячий камінь, вони дійшли висновку, що антикамінь скоріше прозорий, ніж непрозорий, скоріше фіолетовий чи синюватий, ніж жовтий, зеленуватий чи сіро-буро-малиновий; теплопровідність його скоріше погана, ніж добра, електропровідність же скоріше добра, ніж погана. Питома вага його скоріше невелика, ніж велика, температура плавлення скоріше низька, ніж висока, залягає він у надрах Місяця скоріше неглибоко, ніж глибоко. З мінералів, які можуть бути супутниками антикаменю, скоріше всього можна назвати місячний камінь, бо ж поклади чистого місячного каменю, взаємодіючи з космічними магнітними силами, могли б створювати стан невагомості, а це порушувало б стабільність верхніх шарів Місяця, що насправді скоріше не спостерігається, ніж спостерігається.
Як Фуксію, так і Рибку найбільше цікавило питання, що треба зробити, щоб прилад невагомості почав діяти в нових умовах. Обміркувавши всебічно це питання, вони зробили висновок, що подолати сили протидії антикаменю можна лише збільшенням розмірів приладу невагомості, а для цього необхідно знайти досить великий кристал місячною каменю і взяти досить сильний магніт.
Другого дня Знайкові та його друзям вдалося розкопати в глибині місячної печери потужні залягання місячного каменю. Умови залягання, як і передбачав професор Зірочка, свідчили про те, що у верхніх шарах Місяця цей мінерал зовсім не дивина. Вибравши найбільший кристал місячного каменю і взявши один з найсильніших магнітів, доставлених на Місяць ракетою, коротульки спробували сконструювати новий прилад невагомості, не виходячи з печери. Як і сподівалися Фуксія та Рибка, невагомість виникла, тільки-но кристал і магніт були зближені на достатню відстань.
Коротульки, які були при цьому досліді, зараз же відокремились від дна печери й піднялися вгору. Плаваючи під стелею печери в найрізноманітніших позах, вони всіляко намагались опуститися вниз, але спроби їхні були марні. Одягнуті у важкі скафандри, вони не могли точно розрахувати рухи свого тіла й використати реактивні сили для переміщення в просторі.
Загальний подив викликало те, що сам Знайко, а також професор Зірочка хтозна з яких причин не зазнали дії невагомості і мовби нічого й не сталося, працювали собі внизу. Вони переносили прилад невагомості з місця на місце, відходили від нього в далекі закутки печери, перевіряли за допомогою пружинних терезів, як змінюється сила тяжіння в різних місцях. Усі питали Знайка й Зірочку, чому на них не діє невагомість, але Знайко та Зірочка тільки посміювались тихенько і вдавали, ніби не чують запитань. Навтішавшись досхочу, вони призналися, що знайшли антикамінь, який і дає можливість їм зберігати вагу.
Вимкнувши прилад невагомості, від чого всі коротульки одразу опустилися вниз, Знайко витрусив із свого рюкзака кілька дрібних камінців. Усі зацікавлено розглядали їх. Камінці були тверді, зовні схожі на кремінь, але, на відміну від кременю, не темно-сірого, а яскраво-фіолетового кольору, до того ж вони мали якусь енергію і тому притягались один до одного, як притягаються наелектризовані предмети або шматочки намагніченого заліза.
Знайко сказав, що вони з великими труднощами відкололи ці камінчики від величезної брили, знайденої у глибині печери, бо антикамінь надзвичайно тверда речовина.
— Чим же пояснюється дія антикаменю? Чому він дає можливість зберігати вагу? — розпитували коротульки.
— Певно, енергія, що її виділяє антикамінь, створює в умовах невагомості зону, на яку дія невагомості не поширюється, — сказав Знайко. — Досить вам мати при собі невеличкий шматочок антикаменю, щоб навкруги утворилася така зона, й невагомість для вас уже буде не страшна. Ось дивіться. Зараз ми з вами зробимо дослід.
Знайко роздав коротулькам шматочки антикаменю і ввімкнув прилад невагомості. Всі коротульки лишилися на місці, бо ніхто не відчув дії невагомості, й тільки Знайко, у якого не було жодного камінця, безпорадно повис у безповітряному просторі печери.
— От бачите! — вигукнув Знайко. — Кожного з вас захищає від дії невагомості антикамінь. Але якщо я наближусь до когось із вас, то теж, напевно, опинюся в зоні вагомості й відчуватиму вагу.
Точно розрахувавши рухи, Знайко махнув руками й підлетів до Пілюльки, який стояв поблизу. Опинившись поруч, він одразу відчув, як сила ваги ніби потягла його за ноги донизу.
— Дивіться! — закричав він. — Тепер я, як і всі ви, твердо стою на ногах. Але якщо я спробую відійти від Пілюльки…
Знайко ступив крок убік і, вийшовши з зони вагомості, яка оточувала Пілюльку, одразу ж полетів під стелю печери.
Решту дня Знайко і його друзі використали на те, щоб забезпечити себе запасами місячного каменю і антикаменю. Частину цих запасів вони залишили в печері, другу частину повантажили в ракету ФІР. В ракету ФІР перенесли і насіння рослин, що зберігалося в ракеті НІП.
На другий ранок призначили запуск ФІР усередину Місяця. Тепер це неважко було зробити. Встановивши ка борту ракети прилад невагомості й захистивши себе від дії невагомості антикаменем, космонавти легко перетягли ракету в бурульчастий грот, а звідти у крижаний тунель, що вів у глиб Місяця. Там ракету встановили на похилій крижаній підлозі тунелю. Кожен зайняв своє місце в ракеті і спуск почався.
Спочатку Знайко ввімкнув основний прожектор у головній частині ракети, потім вимкнув прилад невагомості. Під впливом власної ваги ракета посунула вниз по крижаній підлозі тунелю, освітлюючи попереду собі дорогу. Не чекаючи, коли ракета розженеться надто сильно, Знайко знов увімкнув невагомість. Ракета, втративши вагу, рухалася вперед за інерцією. Стикаючись із крижаними стінами тунелю, від тертя з ними, вона поступово уповільнювала рух, і тоді Знайко знову вимкнув невагомість. Одразу почала діяти сила тяжіння, ракета прискорювала свій хід.
Поступово нахил тунелю ставав крутіший і крутіший. Незабаром ракета вже не ковзала, а мовби летіла в провалля, далі й далі в глибину оболонки Місяця. Нарешті місячна оболонка закінчилась. Ракета вийшла з провалля і опинилася на просторі. Знайко глянув на годинник і з точністю до секунди записав у бортовий журнал час виходу з тунелю, після чого вимкнув прожектор. Навколо й без того стало ясно. Внизу все закривали густі хмари, проскочивши які, космонавти побачили землю, вкриту зеленими рівнинами й пагорбами, перетятими в різних напрямках рівними дорогами й звивистою стрічкою річки, що тяглася від краю і до краю.
Скелко, який одразу ж припав оком до свого телескопа, оголосив, що бачить на обрії місто. Але то був не Давилон, куди попав Незнайко, а інше місячне місто — Фантомас.
Хоча Знайко з друзями проник усередину Місяця крізь той самий отвір, що й Незнайко з Пончиком, але завдяки тому, що внутрішнє ядро Місяця безперервно оберталося, всі вони опинились над його поверхнею в різних місцях.
Увімкнувши механізм повороту, Знайко перевів ракету в горизонтальне положення, потім увімкнув основний двигун і взяв курс на місто, що видніло вдалині.
За кілька хвилин ракета вже кружляла над Фантомасом. Знайко, який ні на мить не відходив від пульта керування, час від часу дивився у великий призматичний бінокль, у який бачив не тільки будинки, але й автомобілі, трамваї, автобуси і навіть окремих пішоходів. Правда всі вони видавалися надзвичайно крихітними: кожен коротулька — з макове зернятко. Проте у Знайка був дуже гострий зір, і він розгледів з висоти, як ці крихітки вибігали з будинків, задирали вгору свої голівки й привітно махали ручками.
— Вони бачать ракету! — радісно скрикнув Знайко. — Вони вітають нас!
Невдовзі коротульки, що висипали з будинків, заповнили всі тротуари й бруківку. Тепер уже важко було щось роздивитися в загальній масі, і Знайкові здавалося, ніби вся вулиця хвилюється, вирує, клекоче.
— Я не можу розгледіти, що вони там роблять! — закричав він, не одриваючись від бінокля.
— Схоже, що б'ються! — відповів Скелко.
У свій телескоп, який давав значно дужче збільшення, Скелко бачив, як на вулицях з'явилися загони поліцейських у блискучих металевих касках. Вони відтісняли коротульок, які юрмилися на бруківці, лупцювали їх кийками, заганяючи назад у будинки.
— Так, так! — підтвердив Скелко схвильовано. — Схоже, що одні з них лупцюють інших!
Знайко повів корабель на зниження, і Скелко побачив на дахах будинків поліцейських, озброєних гвинтівками. Спершу він подумав, що в руках у них просто палиці, але незабаром помітив, що з тих «палиць» ніби вилітають вогники спалахів з білими хмарками диму.
— Це у них рушниці! — догадався він. — Вони в когось стріляють!
— У «когось»! — іронічно посміхнувся Знайко. — Та вони в нас гатять!
У цей час одному поліцейському вдалося влучити в ракету. Почувся дзвінкий удар. Ракета здригнулась і, втративши керування, почала перевертатись у повітрі. Куля не змогла пробити міцну стальну оболонку, але ж ракета була в стані невагомості, і тому поштовх від кулі став для неї особливо відчутним. Від раптової зміни курсу космонавти попадали із своїх місць. Всі розгубилися.
Знайко отямився першим і, підскочивши до пульта керування, ввімкнув механізм повороту. Йому швидко вдалося припинити обертальний рух ракети й стабілізувати її політ. Упевнившись, що стрілянина внизу все ще триває, вій негайно збільшив швидкість і вивів ракету з-під обстрілу.
Для місячних астрономів поява космічного корабля над містом Фантомасом не була несподіванкою. Свого часу вони точно визначили місце, де сіла ракета. Відтоді кілька десятків гравітонних телескопів, розкиданих у різних місячних містах, стежили за цією точкою місячного небосхилу. Дізнавшись, що космічний корабель зробив посадку, пан Спрутс одразу дав наказ посилити загони поліції у тих містах, поблизу яких можна було сподіватися появи космонавтів. Вжиті заходи допомогли: фантомаська поліція, як кажуть, не вдарила лицем в болото і в той момент, коли космічний корабель з'явився над Фантомасом, була вже на ногах. Залишивши позаду місто, Знайко почав шукати зручне для посадки місце. Згори йому було видно невеличкі квадратики оброблених ланів, крихітні хатинки сільських жителів. Хатки потопали в зелені садів. Далі космічний корабель полетів над лісом. Невдовзі ліс кінчився, Знайко побачив на узліссі, серед пагорбів, дуже добру для посадки галявину.
— Ось зручне для посадки місце, — сказав він. — Тут ніхто не живе, й ми нікому не заподіємо шкоди.
Облетівши кругом галявину і погасивши за допомогою гальмового двигуна швидкість. Знайко повернув ракету хвостом униз і почав спуск. Як тільки космічний корабель торкнувся твердого грунту, Знайко вимкнув прилад невагомості. Ракета обперлась хвостовою частиною об грунт і зупинилася у вертикальному положенні.
Посадка була проведена вдало.
Космонавти один за одним вийшли з кабіни і взявшись за руки, тричі прокричали «ура». Так приємно було після довгої перерви знову опинитися на свіжому повітрі, без скафандрів. Ноги мандрівників тонули в зеленій травичці, серед якої цвіли квіточки. Мандрівників вразило, що й трава й квіточки були напрочуд маленькі, низенькі, зовсім не такі, як ті, звичні на далекій Землі. Щоб роздивитися квіточку, треба було нагнутись або присісти. Це дуже смішило всіх.
Огледівшись довкола, коротульки помітили, що й дерева в лісі були дуже дрібні. Кожне дерево не більше за віник. Крім своїх малесеньких розмірів, ці дерева нічим не відрізнялися від наших земних, але це і було найдивовижніше. Уявіть собі місячний дуб. Він такий же крислатий, як і наш, з таким же потрісканим, зморшкуватим стовбуром, з такими ж вузлуватими гілочками, з такими ж за формою листочками, але дуже крихітними; такі ж крихітні жолуді ростуть на ньому. Уявіть, що такий дубочок росте у вас на вікні, у вазоні, замість кімнатної квітки і ви зрозумієте, що являє собою найпростісінький місячний дуб. Такі ж мініатюрні були в місячному лісі берези і сосни, й плакучі верби, й інші дерева.
Звичайно, для коротульок, які самі були завбільшки з палець, і такі дерева, певно, видавалися великими, але вони у себе на Землі звикли до справжніх великих дерев і тому ці місячні деревця, здалося їм, були хоч і дуже гарні, проте смішні. Бігаючи лісом, усі гучно реготали й вигукували:
— Дивіться, дивіться, береза!
— А ось сосна! Дивіться, сосна! А голки на ній! Сміхота! Ха-ха-ха!
Гвинтик знайшов під місячною осичкою крихітний грибочок-красноголовець. Він довго дивився на свою знахідку, не розуміючи, що у нього в руках, нарешті догадався й почав реготати.
— Братики, гриб! — закричав він. — Оце-то гриб! Не заздрю я цим місячним жителям, якщо тут у них такі гриби.
Знайко сказав:
— Знаєте, братики, якщо всі рослини на Місяці отакі дрібні, то насіння, яке ми привезли з Землі, буде для них дуже цінним надбанням.
— Ще б пак! — підхопив лікар Пілюлька. — Вони повинні сказати нам за нього спасибі.
— Поки що вони не кажуть нам спасибі, а гатять по нас з рушниць! — пробурмотів Шпунтик.
— Нічого, ми пояснимо їм, і вони не стрілятимуть, — сказала Рибка.
Після обіду Знайко велів забити навколо ракети кілька кілків і прив'язати до них ракету.
Місцевість для нас зовсім незнайома, — сказав він. — Можливо, тут бувають сильні вітри. Вони можуть повалити ракету.
Тут, певно, не може бути сильних вітрів, — заперечив Клепка. — 3 усіх боків нас захищають од вітру пагорби. Ми серед цих пагорбів — наче в западині.
Обережність усе-таки не завадить, — відповів Знайко. — Може, тут бувають землетруси, або, точніше сказати, місяцетруси.
Як тільки його розпорядження виконали, він звелів поставити недалеко від ракети сейсмограф для реєстрування місяцетрусів, гравітометр для вимірювання сили тяжіння, магнітометр для вимірювання магнітних сил, термогігрометр, що рееструє температуру й вологість повітря, крильчастий анемометр для вимірювання швидкості й напряму вітру, а також фотометр, барометр, дощомір та інші метеорологічні прилади.
Зрубавши кілька дерев, коротульки зробили підставки для всіх приладів, а для крильчастого анемометра спорудили вишку. Роботи були в розпалі, і лікар Пілюлька вже збирався витягти свій мікроскоп, щоб почати вивчення мікросвіту Місяця з метою виявлення хвороботворних мікробів, але раптом Тюбик помітив на вершині одного з пагорбів загін коротульок у синіх мундирах і мідних блискучих касках на головах. Позаду загону їхав відкритий автомобіль з установленою на ньому величезною телевізійною камерою, біля якої стояв телеоператор.
— Ого — місячні коротульки! — закричав Тюбик, показуючи рукою на поліцейських.
— Дивіться, місячні коротульки вже винюхали, де ми! — здивувався Знайко. — Ну що ж, це навіть краще. Тепер ми можемо поговорити з ними і спробувати узнати щось про Незнайка та Пончика.
У цей час командир поліцейського загону Ригль приклав до рота руки рупором і закричав здалеку:
— Гей! Якого чорта вам тут потрібно? Забирайтеся під три чорти, й ніяких балачок!
— Нам треба знайти Незнайка й Пончика! — відповів Знайко.
— Нема у нас ваших дурних Незнайка й Пончика! — загорлав Ригль.
— Допоможіть нам розшукати Незнайка й Пончика, а ми вам дамо насіння наших земних рослин, — запропонував Знайко.
— Летіть ви з вашим дурним насінням геть відціля! — горлав Ригль.
— Без Незнайка й Пончика ми нікуди не полетимо! — стояв на своєму Знайко.
— Якщо ви зараз же не заберетеся з вашою дурною ракетою, я накажу стріляти! — заверещав, не тямлячи себе, Ригль. — Ану, лічу до трьох! Забирайтесь геть відціля — раз! Забирайтесь геть відціля — два!
Побачивши, що поліцейські приготувалися стріляти, Знайко скомандував коротулькам:
— Усі швидко в ракету! Фуксія і Рибка вперед!
Пропустивши вперед Фуксію і Рибку, коротульки один за одним полізли в ракету.
— …Забирайтесь геть відціля — три! — крикнув тим часом Ригль і махнув кийком.
Пролунали постріли. Навкруги засвистіли кулі. Клепка, який звичайно опинявся попереду всіх, але цього разу був позаду, відчув раптом, як щось обпекло йому руку трошки вище від ліктя. Знайко, що мав сісти в ракету останнім, побачив, як обличчя Клепки спотворилось від болю, а на білому рукаві сорочки з'явилась і почала розпливатися червона пляма крові. Узявши Клепку на оберемок, Знайко втягнув його в кабіну й не гаючи ні секунди, зачинив за собою двері.
Лікар Пілюлька побачив, що Клепку поранено, і кинувся до нього із своєю похідною аптечкою. Оглянувши рану і встановивши, що куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку, Пілюлька швидко зупинив кровотечу й наклав на рану пов'язку. Клепка терпляче переносив біль.
Почувши, що кулі так і барабанять по стальній оболонці ракети, Знайко виглянув у ілюмінатор. Поліцейські і далі безладно стріляли.
Впевнившись, що кулі не завдають ракеті шкоди, Ригль знову махнув кийком і закричав:
— Уперед!
Не припиняючи стрілянини з рушниць, поліцейські побігли вперед. Підбігши до ракети, вони люто кинулись на встановлені довкола прилади, і почали трощити їх. Вони розбили барометр, поламали сейсмограф, зрешетили кулями дощомір і нарешті полізли на вишку, щоб розбити анемометр.
— Це що за варварство таке! — спалахнув від обурення Знайко. — Ну, стривайте, я вам покажу!
З цими словами вій увімкнув прилад невагомості. Поліцейські, які не чекали ніякої каверзи, ту ж мить відчули, що грунт вислизнув у них з-під ніг. Не в силах збагнути, що діється, вони безпорадно перевертались у повітрі, безладно розмахуючи руками, дригаючи ногами й вихляючи всім тілом. Ніякого пуття від цих рухів, звичайно, не було. Наскакуючи один на одного, вони розліталися в різні боки, підлітали вгору, падали вниз, але, відштовхнувшись від землі одразу ж підстрибували, мов гумові м'ячі, вгору.
Автомобіль, на якому приїхав телеоператор, теж здійнявся вгору. Телеоператор вилетів з нього й перевертався в повітрі, вчепившись руками за свою телекамеру.
Саме в цю мить на допомогу першому загонові прибув другий загін поліцейських. Вони мчали чотирма вантажними автомашинами, в кожній машині по двадцять п'ять поліцейських. Як тільки машини опинились в зоні невагомості, вони відокремились од землі й попливли в повітрі, повертаючись догори колесами. Поліцейські, репетуючи від страху, чіплялися за борти машин. Одні боялися, як би не випасти з перевернутої догори колесами машини, інші, навпаки, самі квапилися вискочити й безпомічно борсалися у повітрі. Ніхто не розумів, що діється. Всіх охопив жах.
— Тепер ці погані місячні коротульки добре налякані, і, я думаю, можна вимкнути невагомість, — сказала Рибка.
— Думаю, що це небезпечно, — відповів Знайко. — Якщо вимкнути невагомість, то місячні коротульки опустяться вниз, а згори на них упадуть автомашини, ще кого-небудь приб'ють. Краще підождемо. Поступово всі вони вилетять із зони невагомості й так чи інакше опустяться вниз.
Все вийшло, як сказав Знайко. Здійнявся вітер, поступово женучи поліцейських, які все переверталися в повітрі, і незабаром усі вони разом із своїми автомашинами зникли за лісом.
Напад поліцейських відбили, і космонавти нарешті мали можливість спокійно зітхнути. Скоро настав вечір, а за ним ніч. Знайко і його друзі лягли спати, не виходячи з ракети. Для безпеки коротульки вирішили не вимикати на ніч прилад невагомості. Це не завадило їм добре виспатись, бо всі вони були захищені від дії невагомості місячним антикаменем.
Уранці, як тільки всі встали й поснідали, була скликана екстрена нарада.
Знайко сказав:
— Дорогі друзі! Ми тепер повинні бути надзвичайно обережні. Тутешнє населення чомусь зустріло нас вороже. Я вважаю, що це наслідок ідіотської діяльності Незнайка й Пончика (особливо, звісно, Незнайка), які опинилися тут раніше за нас і, безумовно, встигли зарекомендувати себе з найгіршого боку. Думаю, що нам треба залишитись поки що тут і не робити нових польотів, бо це може тільки розізлити місячних коротульок. Зараз ми з вами почнемо будувати перше Космічне містечко на Місяці. Збудуємо для себе житла, зробимо ангар для ракети, посадимо земні рослини, щоб забезпечити наш загін продовольством на майбутнє, бо ж не відомо, скільки нам доведеться тут пробути. Коли тутешні жителі побачать, що ми не кривдимо нікого, вони почнуть ставитися до нас приязніше, і ми зможемо узнати в них усе про Незнайка з Пончиком і про те, де вони перебувають.
Пропозицію Знайка схвалили, і коротульки під керівництвом архітектора Кубика взялися до будівництва. Гвинтик і Шпунтик одразу ж почали складати універсальний комбінований колісно-гусеничний мотоцикл-всюдихід, що лежав розібраний у спеціальному відсіці ракети. Цей всюдихід був придатний не тільки для їзди, а й для багатьох інших потреб. У ньому був бак для кип'ятіння води, бур для буріння свердловин, пральна машина, плуг, відцентрова помпа з розбризкувачем для поливання рослин, апарат для очищування й кондиціонування повітря, динамомашина, короткохвильова радіостанція, канавокопач і пилосос. Крім усього іншого, переднє колесо всюдихода можна було зняти й замінити на циркулярну пилку, щоб різати дерева, очищати їх від гілок, розпилювати на колоди й робити дошки.
Як тільки Гвинтик і Шпунтик опинилися із своїм всюдиходом у лісі, на будівельний майданчик безперервним потоком почали надходити колоди, бруси, дошки, планки, рейки, штахетник та інші пиломатеріали. Нічого, звісно, й казати, що все на будівництві робили в умовах невагомості, це дуже допомагало коротулькам і прискорювало роботу.
Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик завалили пиломатеріалами мало не весь будівельний майданчик, Знайко велів їм поки що припинити цю роботу і зайнятися ремонтом зіпсованих місячними коротульками приладів. Сам Знайко разом з Фуксією та Рибкою досліджували властивості місячного каменю й антикаменю. Замінюючи в приладі невагомості кристали місячного каменю, вони виявили, що величина зони невагомості прямо залежить від розміру кристала: що більший кристал, то більша й зона. Помістивши кристал місячного каменю між полюсами підковоподібного магніта, Фуксія встановила, що зона невагомості шириться вже не в усі боки, а тільки в одрому напрямку, як світловий промінь.
Це було важливе наукове відкриття, і Знайко сказав, що надалі можна буде робити прилади спрямованої невагомості й передавати невагомість на відстань.
Провівши ряд дослідів з кристалами антикаменю, наші дослідники виявили, що в даному разі розміри кристалів не мали помітного впливу на здатність антикаменю усувати невагомість. Незалежно від того, який кристал брали — великий чи зовсім маленький, — він однаково допомагав коротулькам зберігати вагу. Рибка пояснила це тим, що енергія антикаменю має велику потужність, але її дія обмежується невеличкою відстанню, або, висловлюючись науково, проявляється лише на коротких дистанціях.
Захопившись своїми експериментами, Знайко, Фуксія і Рибка не помітили, як із-за пагорба з'явився місячний коротулька і, розмахуючи якимось папірцем у руці, швидко наближався до них. Він збіг з пагорба, попав у зону невагомості, несподівано для себе підлетів угору й несамовито заверещав з переляку.
Знайко, Фуксія і Рибка оглянулись на зойк і побачили коротульку, який безпорадно борсався в повітрі.
— Старайтеся не робити зайвих рухів! — гукнув йому Знайко. — Зараз ми вам допоможемо!
Коротулька тим часом летів за інерцією в напрямку ракети, що стояла на галявині. Коротульки, зайняті спорудженням будинку, побачили його.
— Я зараз вимкну невагомість, а ви обережненько підтримайте його, щоб не вдарився об землю! — закричав Знайко здалеку.
І Знайко вимкнув прилад невагомості. Місячний коротулька одразу полетів униз, прямо на руки Тюбика та Пілюльки, які вже підбігли до нього. Побачивши, що місячний коротулька ледве дихає, Пілюлька обережно посадив його на землю, притуливши спиною до стовпчика, на якому висів барометр, і тицьнув під ніс флакон з нашатирним спиртом. Нюхнувши нашатирного спирту, коротулька скривився. Обличчя його трохи пожвавішало. Він уже хотів був щось сказати, але відчув, що язик не слухається його, і мовчки подав Пілюльці акцію Товариства гігантських рослин, яку тримав у руці. Коротульки миттю оточили його й почали розглядати акцію, на якій були намальовані величезні огірки, кавуни і колоски гігантської земної пшениці. Пілюлька перевернув акцію на другий бік, і всі побачили зображення космічного корабля і Незнайка в скафандрі.
— Братики, та це ж наш Незнайко! — вигукнув Тюбик.
— Стривайте, тут щось написано, — мовив Пілюлька й заходився читати, що було надруковано на зворотному боці акції.
Тим часом місячний коротулька зовсім оговтався. Він розповів космонавтам, що його звуть Колоском і живе він у селі Неїлівці недалеко звідси, а тоді попросив, щоб йому дали напитися водички, і сказав:
— Колись я прочитав у газеті, що з далекої чужої планети до нас прилетів космічний корабель з насінням гігантських рослин. У статті було сказано, що кожному, хто купить акцію, дадуть цього насіння. Село наше бідне, а все-таки ми нашкребли потрібну суму й купили акцію. Багато бідняків купували тоді акції у складчину. Проте багатіям не сподобалось, що бідняки скоро зможуть вирощувати гігантські рослини і, покінчивши із своїми злиднями, перестануть гнути спину на багатих. У газетах почали писати, що ніяких гігантських рослин на світі нема, й космічного корабля ніякого нема, все це придумали пройдисвіти, щоб обібрати довірливих бідняків. Усі кинулись продавати свої акції. Але деякі бідняки вірять і досі, що гігантське насіння є, і не втрачають надії його одержати.
Ніхто з коротульок не розумів, що то за акції і як їх можна купувати чи продавати. А Знайко, який знав дуже багато, одразу все зрозумів. Тому він сказав:
— Бідняки правильно роблять, що не втрачають надії. Ми й справді привезли насіння.
Колосок засяяв від радості.
— Побачивши в повітрі ракету, — мовив він, — я одразу подумав, що це космічний корабель летить до нас з насінням.
Знайко велів коротулькам приготувати для Колоска різного насіння, а сам почав розпитувати, чи не чув той чогось про Незнайка та Пончика.
— Як же, як же! — вигукнув Колосок. — Про Незнайка я багато чув. Спершу казали, що він відважний герой, який прилетів з космосу. Його навіть по телебаченню показували. І в кіно. Казали, ніби він привіз нам насіння гігантських рослин. Казали, ніби він дуже хороший і йому хочеться, щоб усі ми добре жили. Потім почали казати, ніби він зовсім не герой, і не хороший, і нізвідки не прилетів, ніби він просто шахрай, який вигадав усю цю історію з насінням, щоб обдурити бідняків і прибрати до рук їхні гроші. В газетах писали, що його треба спіймати, добряче відлупцювати й посадити в холодну.
— То й що ж, спіймали його? — спитав Знайко.
— Де там! — махнув Колосок рукою. — Він кудись утік. Останнім часом про нього нічого й не чути. Може, багатії все-таки запроторили його за грати. Адже їм невигідно, щоб він гуляв на волі і всім розповідав про гігантське насіння. Нещодавно в газеті писали, що про це гігантське насіння не тільки говорити, але навіть думати є злочином, бо в нас ніби й без усякого насіння добре живеться. А хто думає про насіння, той, виходить, невдоволений, і його за це треба посадити в холодну.
— А де у вас ця холодна? — спитав Знайко.
— Та хіба в нас одна холодна? Їх багато. В кожному місті є.
У цей час коротульки принесли великий рюкзак, повний усякого насіння. Знайко пояснив Колоскові, як сіяти земне насіння, і як доглядати сходи. Нарешті Колосок почепив рюкзак за плечі й налаштувався йти додому.
— Скажіть коротулькам з інших сіл, хай теж приходять до нас по насіння, — сказав на прощання Знайко.
Колосок пішов, радісно наспівуючи. Пілюлька мовив:
— Тепер місячні коротульки приходитимуть до нас по насіння, а ми будемо розпитувати їх про Незнайка та Пончика. Може, зрештою, пощастить дізнатися, де їх шукати.
— Може, Незнайко та Пончик і самі прийдуть, — сказав Знайко. — Як тільки вони дізнаються, що прилетіла ракета, а звістка про це швидко пошириться, то зрозуміють, що це ми прилетіли на виручку.
— Вони зможуть прийти тільки в тому разі, коли перебувають на волі, — сказала Рибка. — А що, коли ці осоружні багачі і справді кудись запроторили їх?
— У такому разі доведеться їм потерпіти, поки ми будемо розшукувати їх, — відповів Знайко.
Несподівано збоку почулися постріли. Коротульки обернулись і побачили Колоска, який щодуху біг до них. У ту ж мить із-за пагорба вискочило п'ятеро поліцейських. Швидко спустившись униз, вони стали, мов по команді, і приклали рушниці, готуючись вистрілити. Знайко побачив це й, ні секунди не гаючись, увімкнув прилад невагомості. Пролунав залп. Не підозріваючи, що вони можуть опинитись у стані невагомості, поліцейські вистрілили, і реактивна сила, яка виникла при цьому, понесла їх назад. Вони помчали в повітрі з такою страшною швидкістю, що за одну секунду перетворилися на ледве помітні крапочки й зникли за горизонтом.
— Надалі знатимете, як стріляти в коротульок! — сердито пробурчав Знайко.
Побачивши, що Колосок знову безпорадно перекидається в повітрі, Знайко поспішив вимкнути невагомість. Колосок одразу опустився вниз і, отямившись від переляку, почав на всі заставки лаяти поліцейських, обзиваючи їх головорізами, піратами, бандитами, очманілими паразитами й тварюками.
— Не встиг я дійти по дорозі до лісу, як поліцейські вискочили з-за кущів, — розповідав він. — Добре, що я своєчасно запримітив їх і кинувся тікати, а то бути б мені в каталажці!
— А хто вони такі ці поліцейські? — спитала Рибка.
— Бандити! — роздратовано мовив Колосок. — Чесне слово, бандити! Обов'язок поліцейських — захищати населення від грабіжників, а насправді вони захищають тільки багачів. А багачі ж і є справжнісінькі грабіжники. Тільки грабують вони нас, прикриваючись законами, які самі придумують. А яка, скажіть, різниця, по закону мене грабують чи не по закону? Та мені байдуже!
— Тут у вас якось чудернацько! — озвався Гвинтик. — Чого ж ви слухаєтесь поліцейських і цих… як ви їх називаєте… багачів?
— Спробуй не послухайся, коли в їхніх руках усе: і земля, і фабрики, й гроші, а до того ж і зброя! — Колосок зажурився. — Тепер ось прийду додому, — сказав він, — а поліцейські схоплять мене й посадять у холодну. І насіння відберуть. Це ясно! Багачі не допустять, щоб хтось саджав гігантські рослини. Не судилося, видно, нам вибратись із злиднів!
— Нічого, — сказав Знайко. — Ми дамо вам прилад невагомості. Нехай спробують тоді сунутись зі своєю зброєю! Бачили, як полетіли ці п'ятеро поліцейських?
Гвинтик і Шпунтик зараз же змайстрували для Колоска прилад невагомості й стали показувати, як орудувати ним.
— Це що ж? — здивувався Колосок. — Я, значить, повинен буду весь час теліпатися в стані невагомості?
— Ні, — засміявся Знайко. — Ми дамо вам кристали антикаменю, і ви зможете працювати як звичайно. Антикамінь захистить вас від невагомості.
Знайко дав Колоскові жменю кристаликів антикаменю.
Кожен, кому ви дасте такий кристалик, не втратить ваги, якщо навіть попаде в зону невагомості, — сказав Знайко. — Проте будьте обережні. Пильнуйте, щоб жоден кристалик не попав до рук грабіжників, тобто цих самих ваших багачів чи поліцейських. Поки таємницю невагомості не розкрито, багачі нічим не зможуть зашкодити нам.
Випробувавши на собі дію антикаменю, Колосок помітно повеселішав.
— Ну, то ще ми потягаємося з багачами! — вигукнув він. — Хоч їм цього й не хочеться, а гігантські рослини все-таки у нас будуть. Тепер би мені тільки додому дістатися!
— Сідайте на всюдихід, — запропонував Гвинтик. — Ми з Шпунтиком вас миттю довеземо.
Колосок пояснив, куди треба їхати. Всі троє сіли на всюдихід. Попереду біля керма сидів Гвинтик, за ним — Шпунтик з приладом невагомості в руках, за Шпунтиком — Колосок. У руках у нього був рюкзак з насінням, який він міцно притискав до грудей.
Коли всі посідали, Гвинтик увімкнув запалювання і натиснув ногою на педаль стартера. Двигун загудів. Всюдихід рвонув з місця. За хвилину він перетнув галявину, перемахнув через пагорб і, виїхавши на шлях, помчав до лісу, що чорнів удалині. Мандрівники були вже недалеко від узлісся, як раптом попереду знову загримкотіли постріли.
— Поліція! — закричав Колосок.
Від страху він упав із сидіння і простягнувся посеред дороги із своїм рюкзаком. Побачивши це, Гвинтик круто повернув машину й поїхав назад. Постріли все гримкотіли. Кулі так і свистіли навкруги.
— Вмикай скоріше невагомість, вороно! — закричав Гвинтик.
Шпунтик спохватився й натиснув кнопку приладу невагомості. Постріли миттю затихли.
Зупинивши всюдихід, Гвинтик зіскочив з нього й підбіг до Колоска, що лежав у дорожній пилюці.
— Ти поранений?
— Зда-а-а-ється, ні, — заїкаючись від переляку, пробурмотів Колосок.
За Гвинтиком підбіг Шпунтик. Вони разом допомогли Колоскові підвестись і посадили знову на всюдихід.
Упевнившись, що Гвинтик хоче їхати далі, Колосок сказав:
— Ку-ку-куди ж ти? Там у лісі поліцейські!
— Заспокойся! Поліцейським зараз не до нас. Хіба не чуєш?
Колосок прислухався. З лісу долинали якісь зойки.
— Зараз подивимося, що там діється, — мовив Гвинтик і ввімкнув двигун.
Під'їхавши до узлісся, мандрівники побачили серед дерев кількох поліцейських. Вони безпорадно борсалися в повітрі і, чіпляючись руками за гілля, несамовито кричали.
— Треба зігнати їх з дерев, щоб вітер відніс їх звідси якомога далі, — придумав Гвинтик.
— Правильно! — підхопив Шпунтик. — Нічого їм тут стирчати!
Підскочивши до дерева, на верховітті якого сидів поліцейський, Шпунтик ухопився за стовбур і почав його трясти.
— Допоможіть! — заволав поліцейський, стріпуючись усім тілом.
— Ось я тобі допоможу! — пробурчав Шпунтик і з такою силою трусонув дерево, що поліцейський відлетів убік і, піднявшись угору, помчав над лісом, наче мильна булька, підхоплена вітром.
Така ж доля спіткала ще кількох поліцейських. Найдовше вдалося протриматись найтовстішому поліцейському, якого звали Жерглем. Побачивши, що його не можна струсити, Гвинтик схопив гвинтівку, що плавала тут же в стані невагомості, виліз на дерево й почав штурхати стволом гвинтівки в товсте черево Жергля.
— Гей! Гей! — пойнятий жахом, закричав поліцейський. — Що ви робите? Обережніше! Це ж гвинтівка!
— Ну то й що ж, як гвинтівка? — спитав Гвинтик.
— Як то що? Вона ж стрельнути може!
— Велика біда! — посміхаючись відповів Гвинтик. Самі ж ви любите в інших стріляти.
Впевнившись, що йому не минути розплати, товстун-поліцейський якось приловчився і пхнув Гвинтика ногою просто в лоб.
— Ах, ти так! — загорлав, розізлившись, Гвинтик і штурхонув Жергля стволом гвинтівки так сильно, що гілка, за яку той тримався, зламалась. Злетівши одразу вгору, товстий Жергль поплив над деревами слідом за іншими поліцейськими. Він повільно перевертався в повітрі, завиваючи від страху на всі лади і тримаючи в руках відламану гілку.
— Ось я тобі покажу ще, як ногами хвицатися! — кричав услід йому Гвинтик.
Далі наші друзі їхали без пригод. Не минуло й десяти хвилин, як вони виїхали з лісу й дісталися до Неїлівки, невеличкого села з кількох напіврозвалених хатин. Почувши гуркіт двигуна, жителі села повибігали з хат, але побачивши, що до них під'їжджає якась незрозуміла машина, злякано подалися назад.
— Не бійтесь, братики! — гукнув Колосок. — Це я! Погляньте, я привіз насіння!
Упізнавши Колоска, коротульки зраділи і оточили всюдихід.
— Де насіння? Яке насіння? — навперебій кричали вони.
— Та от насіння! Дивіться! Гігантське!
Що тут почалося, і сказати не можна. Всі закричали від радості, почали стрибати, танцювати, а один коротулька сів чогось на землю, обхопив голову руками й залився сльозами.
— Чого ж ви плачете, любий? — спитав його Гвинтик. — Хіба сталося щось лихе?
— Ех, дорогенький, я плачу від щастя. Я ж думав, що ми вже й не доживемо до такої радості!
Коли радощі трохи вляглися, до Колоска підійшов коротулька, якого звали Кущиком, і потихеньку сказав:
— А у нас тут уранці поліцейські були!
Коротульки згадали про поліцейських і посмутилися.
— Так, так! — загомоніли раптом усі. — Багато поліцейських наскочило. Цілий загін. Усі допитувались, чи не бачив хто з нас, як летіла ракета. А коли ми призналися, що бачили, і сказали, що ти пішов шукали ракету, щоб одержати насіння, вони страшенно розсердилися. Сказали, щоб усі ми сиділи вдома й не висовували носа на вулицю.
— По-моєму, вони не дозволять нам саджати гігантське насіння, — озвався Кущик.
— А ми їх і не питатимем, — заявив Колосок. — Тепер поліцейські нічого не зможуть нам зробити. У нас невагомість є.
— Яка невагомість? — зацікавилися всі.
— Це така сила, — сказав Колосок, показуючи прилад невагомості. — Ось як натисну кнопку, так сила одразу ж вискочить з коробочки й підніме всіх поліцейських у повітря. От стійте-но тихо. Зараз усе зрозумієте.
Сказавши це, Колосок натиснув кнопку приладу, й коротульки миттю відчули, як грунт ніби провалився у них під ногами. Опинившись у повітрі, вони почали відчайдушно махати руками, дригати ногами, намагаючись дотягнутися до землі, але з цього нічого не виходило. Впевнившись, що земля більше не держить їх, усі почали кричати зі страху й вимагати, щоб Колосок облишив своє штукарство.
— Друзі, запевняю вас, що це зовсім не штукарство! — сказав Шпунтик.
— Так, так, — авторитетно підтвердив Гвинтик. — Це цілком певний науковий факт, і ніякого штукарства тут нема.
А Колосок закричав:
— А тепер уявіть, ніби ви поліцейські й хочете спіймати мене. Ану, ловіть!.. Чому ж не ловите?.. Ха-ха- ха!
Побачивши, однак, що коротулькам зовсім не до сміху, тому що багато хто з них уже перевернувся вниз головою й буквально репетував од жаху, він поспішив вимкнути прилад невагомості.
Коротульки одразу попадали додолу і, трохи оговтавшись, лишилися сидіти на траві. Всі ошелешено позирали навколо, неспроможні збагнути, що сталося. Нарешті Кущик підвівся на ноги і, покрутивши головою, сказав:
— Ну, братики, видно, невагомість — страшна сила. Нашим поліцейським ця сила буде не до вподоби!
Відтоді, як космічна ракета з'явилася над Фантомасом, телевізійні станції місячних міст тільки те й робили, що передавали повідомлення про цю важливу подію. Не минуло й півгодини, як на всіх телеекранах уже демонстрували повністю змонтований, оснащений написами й озвучений дикторським текстом телевізійний фільм, у якому оператори телестудії показали не тільки політ космічного корабля, але й натовпи фантомаських жителів, що висипали на міські вулиці, а також несподівану появу поліцейських, які лупцювали безневинних місячних коротульок електричними кийками, обливали крижаною водою з потужних брандспойтів і кидали в них бомби із сльозоточивими газами.
Надвечір був готовий іще один телевізійний фільм, в якому показували напад поліцейського загону на космонавтів, що сіли в лісистій місцевості недалеко від міста Фантомаса. Телеглядачі бачили, як поліцейські розпочали по космонавтах стрілянину, а коли космонавти сховалися в ракеті, заходилися трощити наукові прилади, встановлені навколо ракети. Те, що сталося після цього, змусило глядачів тремтіти й дивуватися. Несподівано всі побачили, як під впливом якоїсь невідомої сили поліцейські підлетіли вгору і, втративши зв'язок із землею, почали безпорадно перевертатись у повітрі. Здавалося, сам грунт під ними захитався і вислизнув з-під ніг. Немов підхоплені вихором, на екрані, змінюючи один одного, замиготіли поліцейські в найбезглуздіших позах. Глядачі були остаточно приголомшені, побачивши, як перекидаються в повітрі вантажні автомашини, в яких було повно прибулих поліцейських.
Другого дня по телебаченню передавали наукову конференцію, на яку були запрошені поліцейські, що брали участь у нападі на космонавтів. На жаль, ніхто з поліцейських не міг більш-менш доладно пояснити, що з ними трапилося. Один з них розказав, що як тільки пролунав наказ ламати прилади, встановлені навколо космічного корабля, він зараз же розтрощив прикладом гвинтівки якусь наукову машинку й уже розмахнувся, щоб як слід стукнути другу, але в ту ж мить полетів угору, наче сигнальна ракета, і, незважаючи на всі спроби, вже не міг опуститися вниз.
Другий поліцейський розповів, як він раптово відчув немовби поштовх у груди, такий сильний, що полетів шкереберть угору, але не впав на землю, а почав літати в повітрі, мов аеростат. Третій сказав, що в першу мить у нього несподівано перехопило подих і було таке відчуття, ніби в рот йому запхнули затичку, а коли він отямився, то побачив, що шугає у повітрі разом з іншими поліцейськими. Четвертий сказав, що він не відчував затички в роті, зате відчув, наче волосся в нього на голові заворушилось і стало сторч. Боячись, щоб каска не злетіла у нього з голови, він простягнув руки вгору, але зараз же перекинувся навзнак і замість упасти додолу, ковзав на спині по повітрю, як по льоду. П'ятий признався, що зовсім не пам'ятає, що з ним діялося, пам'ятає тільки, що літав у повітрі й при тому його так страшенно нудило, аж він мало не зомлів.
Слідом за ним виступило ще кілька поліцейських, які призналися, що їх теж нудило від страху, а один пригадав, що відчував у всьому тілі незвичайну легкість. Руки й ноги у нього ніби відібрало, й вони нічого не важили, тобто він зовсім не помічав, що вони в нього є. Інші поліцейські одразу підтвердили, що й у них було таке ж відчуття.
В розпалі цієї розмови до ательє телестудії ввійшло ще четверо поліцейських. Увесь їхній вигляд свідчив про те, що вони побували в добрих бувальцях. Мундири їхні були пошматовані і в грязюці. У одного права рука була забинтована до ліктя й лежала на черезплічній перев'язі. У другого була перев'язана ліва нога. Чобіт з цієї ноги йому довелося скинути і взути замість нього галошу. В усіх чотирьох були забинтовані голови, так що каски ледве трималися на маківках. Окрім усього цього, у кожного були чотирикутні наклейки з пластиря: в кого на лобі, в кого на носі, в кого на щоках чи на оці.
Похитуючись, кульгаючи і підтримуючи один одного під руки, всі четверо поліцейських пробралися до вільної лави, що стояла в кутку, і всілися на ній.
Диктор телестудії, який вів передачу, побачив новоприбулих поліцейських і попросив розказати, що з ними сталося. Поліцейський Мшигль, старший за чином (якраз той, у якого була пошкоджена нога), розповів, що разом з іншими поліцейськими він був призначений в охоронний поліцейський загін, який дістав завдання пильнувати, щоб місцеві жителі не стрічалися з прибулими космонавтами й не вступали з ними в переговори. Саме в цей час надійшло повідомлення, що один з сільських жителів, на ім'я Колосок, уже подався до прибульців з космосу, сподіваючись одержати від них насіння гігантських рослин. У зв'язку з цим Мшиглю наказали взяти під свою команду чотирьох поліцейських, а саме: Кхигля, Чхигля, Гнигля та Вшигля, і влаштувати з ними засідку на дорозі, якою Колосок мав повертатись у своє село.
— Розрахунок був точний, — розповідав поліцейський Мшигль. — Незабаром на дорозі з'явився Колосок — він повертався з рюкзаком, у якому, без сумніву, було гігантське насіння. Підпустивши його якнайближче, ми вискочили із засідки, але мерзотний злочинець кинувся тікати. Ми гналися за ним, аж поки побачили здалеку ракету. Підходити до ракети було небезпечно, отож я велів зупинитись і стріляти по Колоску залпами. Але тільки-но ми дали перший залп, якась таємнича сила відкинула нас назад і понесла в повітрі з такою страшною швидкістю, що каски на наших головах розжарились від тертя й стали диміти. За кілька секунд ми долетіли до Фантомаса, миттю промчали над містом і, опинившись у якійсь пустельній місцевості, впали в болото. І ось наслідок: п'ятеро дістали опіки від розжарених касок — у Кхигля, як ви самі можете впевнитися, покалічено руку; у Чхигля пошкоджено спинний хребет; у Гнигля відбито нутрощі; у мене, як бачите, покалічено ногу; що ж до Вшигля, то він так обгорів, що його довелося залишити в лікарні.
На цьому поліцейський Мшигль свою розповідь закінчив.
Доктор фізичних наук професор Бета, виступивши наприкінці конференції, сказав у своєму заключному слові:
— Дорогі друзі! Все нами почуте свідчить, що прибульці з нашої сусідньої планети, напевно, знають таємницю невагомості. Як ви самі могли впевнитися це страшна сила. Поліцейські, попадаючи в стан невагомості, робляться зовсім безпорадні. Вони зовсім не володіють собою, і їм лишається тільки носитися безладно по волі вітру. Застосовуючи вогнепальну зброю, вони можуть завдати шкоди тільки самим собі. Нарешті, дорогі друзі, ми з вами дістали можливість зітхнути вільно. Тепер поліцейські вже не зможуть загрожувати нам; вони не зможуть ні вішати нас, ні стріляти, ні саджати нас у тюрму.
В цей час почулося різке:
— Фіть! Фіть!
Це свиснув присутній на конференції старший поліцейський інспектор Злигль. Схопившись із свого місця він владно кивнув пальцем двом поліцейським, які чергували біля дверей. Зрозумівши, що від них вимагається, поліцейські без зайвих слів кинулися до професора, скрутили йому за спиною руки й потягли геть. Коли все було скінчено, інспектор Злигль підійшов до мікрофона й сказав, звертаючись до глядачів:
— Шановні телеглядачі! Дами й панове! Прошу без паніки! Нічого страшного не сталося. Доктора фізичних наук професора Бету арештовано за поширення шкідливих думок і неповагу до поліції. Тепер він попаде в холодну й матиме можливість зітхати там вільно, скільки йому захочеться. Хай це послужить для всіх вас добрим уроком. А тепер мовчати, і ніяких балачок! Дякую за увагу.
Це був останній виступ на науковій конференції. По телебаченню знову почали показувати телевізійний фільм про напад поліцейських на космонавтів. Після закінчення фільму почався черговий телерепортаж. На екрані з'явився відомий телевізійний репортер Бовкало з мікрофоном у руках.
— Шановні глядачі! — заговорив репортер Бовкало. — Дами й панове! Нашу телекамеру встановлено поблизу села Неїлівки, жителям якого вдалося познайомитись з космонавтами і одержати від них насіння гігантських рослин. Ці самовільні дії сільських мужлаїв викликали осуд з боку суперінтенданта поліції Жгигля, на думку якого гігантські рослини нам не потрібні, оскільки багачам… тобто… Тьху!.. Прошу пробачення, панове телеглядачі! Оскільки не тільки багачам, але й усім біднякам, у нас добре живеться без якихось там рослин…
Телерепортер Бовкало прикрив рота рукою, тихенько кашлянув, потім оглянувся довкола і вів далі:
— Прошу уваги, панове! Зараз ви побачите сільських жителів… Ось вони. Ви бачите їх удалині. Ми показуємо вам їх за допомогою телеоб'єктива. Вони копають лопатами грунт і кидають у нього насіння. Треба думати, що це і є насіння гігантських рослин… А тепер ви бачите великий загін поліції під командуванням поліцейського обер-отамана Мстигля. Ось він! Ви бачите його на своїх екранах! Поліцейський обер-отаман Мстигль віддає своїм помічникам наказ розбити весь поліцейський загін на групи і приготуватися до штурму. Ви бачите, як окремі групи поліцейських, ловко ховаючись за деревами та кущами, займають вихідні позиції навколо села. Скоро нам з вами вдасться побачити, як це шкідливе насіння, занесене до нас з іншої планети, буде знищене, а винні в непокорі жителі будуть доставлені в поліцейське управління… Зараз дадуть сигнал ракетою, і поліцейські кинуться в бій… Подивіться, як порпаються в землі сільські жителі. Вони навіть не помічають загрози, яка нависла над їхньою головою… А от і сигнальна ракета. Вона здіймається високо в небо і яскраво спалахує. За даним сигналом поліцейські з усіх боків налітають на село, тримаючи гвинтівки напоготові. Зверніть увагу: сільські жителі тільки тепер помітили, що до них біжать поліцейські. Вони стривожено дивляться. Вони заметушилися, забігали! Але що це? Що діється з поліцейськими?.. Вони чомусь піднялися вгору й перевертаються в повітрі! Прошу пробачення, панове телеглядачі! Ніяк не зрозумію, що зі мною робиться! Наскільки я можу судити, я вже не на землі, а теж піднявся в повітря. Якась незбагненна сила утримує мене вгорі. Треба думати, що на нас впливає невагомість, про яку казав у одній з минулих передач по телебаченню професор Бета. Ще раз прошу пробачення, панове! Сила, що оволоділа мною, перевертає мене догори погами! Я відчуваю нудоту! Телеоператор Очко, який перебуває недалеко від мене, описує в повітрі кола разом із своєю телекамерою, завдяки чому ви, треба думати, бачите на екранах лише неорганізоване миготіння.
Телеглядачі й справді бачили в цей час на своїх екранах якесь безладне миготіння. Перед їхніми очима то несподівано виникала земля разом з деревами та будинками, то мигтіло вкрите хмарами небо, іноді на якусь мить виникала розпластана в повітрі постать поліцейського із спотвореною жахом фізіономією.
— Панове телеглядачі! — казав тим часом репортер Бовкало. — Поки наш шановний телеоператор Очко налагоджує зоровий зв'язок, дозвольте мені змалювати словами все, що тут відбувається. Переді мною в повітрі ширяє дуже багато поліцейських. Одні з них перебувають у горизонтальному положенні, або нахилились, а інші повисли в повітрі вниз головою. У всіх вирячені очі від страху. Багато поліцейських роблять руками й ногами різкі рухи, сіпаються і звиваються всім тілом, — ну геть-чисто черв'яки, яких насаджують на риболовний гачок. Деякі, навпаки, нерухомо повисли, розчепіривши ноги й руки. В таких позах вони схожі на одягнених у поліцейську форму жаб. Частину поліцейських вітер одніс убік, але більшість перебуває над селом… Дивина! Я бачу, що невагомість не впливає на сільських жителів! Усі вони, як і доти, перебувають унизу, сміючись, дивляться на поліцейських, які копошаться в повітрі. Що б це могло означати? Це може означати лише одне, а саме, що прибулі космонавти не тільки поділилися з сільськими жителями космічним насінням, а й розкрили їм таємницю невагомості і способи керування нею. Для поліцейських цей факт може мати дуже небажані наслідки, бо тепер вони вже не зможуть нікому перешкодити вирощувати гігантські рослини.
Тут репортер Бовкало знову кашлянув, трошки помовчав і знову вів далі:
— Увага, панове телеглядачі! Ви чуєте чийсь крик. Це галасує поліцейський обер-отаман Мстигль. Він вимагає від поліцейських беззаперечної покори і обзиває їх недоумкуватими роззявами за те, що вони покидали свої гвинтівки, які тепер без усякої користі плавають у повітрі. Обер-отаман Мстигль наказує поліцейським ловити гвинтівки й стріляти в сільських жителів. Я бачу, як пан Мстигль намагається сам спіймати гвинтівку, що пропливає біля нього. Ось він уже схопив її і готується пальнути… Бабах! Ви чули постріл? Що сталося? Ви чули ніби шум пропелера. Щось з гучним дзижчанням шурхнуло повз мене. Це пролетів сам обер-отаман пан Мстигль, обертаючись у повітрі немов чотирилопатевий вентилятор. Швидкість польоту пана Мстигля була така велика, що за дві-три секунди він уже зник за горизонтом. Як видно, реактивна сила в умовах невагомості — це не жарти. Вогнепальну зброю справді застосовувати не можна! Увага, панове! Вітер жене поліцейський загін чимраз далі, ніби якусь чорну хмару… Оператор Очко, що мене супроводить, ніяк не може налагодити зоровий зв'язок. Автомобіль, на якому встановлено нашу пересувну телестанцію, теж підняло в повітря. На лихо, автомобіль зачепився за дерево, і ми не можемо летіти слідом за поліцейськими, бо мій мікрофон, так само, як і телекамера, зв'язані з телестанцією електропроводом. Якщо електропровід порветься, то наш телерепортаж одразу ж припиниться. Пориви вітру тим часом стають щораз дужчі. Я ледве втримую мікрофон у руках. Боюся, що провід не витримає…
Не встиг Бовкало сказати ці слова, як почувся тріск. Екрани телевізорів миттю погасли. За кілька секунд на них замерехтіли якісь смуги, і дикторка, що з'явилася перед телеглядачами, сказала з приємною усмішкою:
— А тепер, дорогі друзі, запрошуємо вас потанцювати… Приберіть меблі. Стільці поставте біля стін або зовсім винесіть з кімнати, стіл можна відсунути в куток…
Залунала музика. На екрані з'явилися пари танцюристів. Глядачів цього разу зовсім не цікавили танці. Але телевізор ніхто не вимикав. Кожен сподівався, що ось-ось почнеться передача про космонавтів.
І місячні коротульки, звісно, не обманулись у своїх сподіваннях. У ті дні й по радіо, й по телебаченню весь час передавали якісь новини про космонавтів, про гігантські рослини, про невагомість. Особливо приголомшила всіх розповідь про поліцейського Хнигля, який, опинившись у стані невагомості, вистрілив з далекобійної великокаліберної гвинтівки, внаслідок чого реактивна сила понесла його з такою швидкістю, що він за якихось півгодини здійснив кругосвітню подорож, тобто облетів навколо внутрішнього ядра Місяця і впав приблизно в тому ж місці, з якого вилетів.
Цей карколомний політ справив таке сильне враження на самого Хнигля, що бідолаха довго не міг отямитись, а коли його привезли в телестудію і попросили розповісти телеглядачам про кругосвітню мандрівку, він нічого не міг сказати до пуття, а тільки твердив:
— Я, той, як його… це саме: бах! А потім пши-и! Пши-и!
І махав поперед себе руками, причому з обличчя його не сходив ідіотський вираз.
Зрештою обличчя його набуло трохи осмисленішого виразу, коли диктор оголосив, що недалеко від міста знайдено далекобійну гвинтівку Хнигля. Телеглядачі легко розгледіли, що Хнигль, сидячи за столом, уважно прислухався до слів диктора, а коли в павільйон принесли зброю, він вискочив з-за стола, потягнувся всім тілом до своєї гвинтівки, очі його засвітилися радістю. Але тільки-но гвинтівка опинилась у нього в руках, сталася страшна переміна. Руки його задрижали, весь він затрясся так, неначе крізь нього пропускали електричний струм, обличчя спотворилося, ніби від болю, і побіліло. Губи його безгучно заворушились, гвинтівка випала з рук, і він, розмахуючи перед обличчям кулаками, ніби погрожуючи комусь, закричав страшним голосом:
— Ніколи! Чуєте? Ніколи!
Штурхнувши ногою гвинтівку так, що вона відлетіла в куток, і перекинувши кілька стільців, він вибіг з телевізійного павільйону. Більше його не бачили.
Ця сцена справила незабутнє враження на телеглядачів, особливо на поліцейських, які дивилися того дня передачу. Багатьом з них уперше стало ясно, що тепер нарешті настала пора, коли не можна вже безкарно хапатися за зброю і гатити з неї в кого попало. Всім стало зрозуміло, що так жити, як жили колись, скоро вже не можна буде.
Нічого й казати, що поліцейські боялися тепер навіть близько підходити до ракети, не те що стріляти біля неї. Сільські жителі могли без перешкод приходити до космонавтів і одержувати в них насіння гігантських рослин. Тепер гігантське насіння сіяли не тільки в селі Неїлівці, а й у селі Голоп'ятах, Безхлібівці, Голодаївці, Невилазному та багатьох інших. Знайко розпорядився, щоб місячним коротулькам не тільки давали потрібне їм насіння, але й прилади невагомості, а також антикамінь і пояснювали їм, як усім цим користуватися, щоб захиститись від поліцейських.
Невдовзі до космонавтів прибуло кілька робітників із скуперфільдівської макаронної фабрики. Вони сказали, що надумали прогнати з фабрики Скуперфільда, а макарони робитимуть самі, без якихось там хазяїв. Щоб здійснити цей план, їм треба влаштувати на фабриці невагомість, бо інакше поліцейські можуть перешкодити їм і навіть зовсім проженуть їх з фабрики.
Одержавши від космонавтів прилад невагомості й достатню кількість антикаменю, скуперфільдівські робітники укріпили на фабриці всі верстати для розкачування тіста, макаронні і вермішельні місилки, сушилки, парилки, преси й печі з таким розрахунком, щоб усі ці механізми могли працювати в умовах невагомості. Ефект від усіх цих заходів був величезний. Ні борошно, ні макаронне тісто тепер нічого не важили, а механізми в умовах невагомості працювали в багато разів швидше. Завдяки цьому випуск макаронних виробів на фабриці збільшився в кілька разів, і тепер макарони можна було продавати значно дешевше.
Бідняки, яким завжди бракувало грошей, щоб купити харчі, дуже раділи. Вони казали, що скуперфільдівські макарони (всі чомусь, як і колись, називали макарони цієї фабрики скуперфільдівськими, хоч тепер їх виробляли без будь-якої участі Скуперфільда)… Так-от, усі казали, що скуперфільдівські макарони, а також вермішель і лапша стали не тільки набагато дешевші, але й смачніші. І це, як потім з'ясувалося, була чистісінька правда, бо макаронне тісто, яке готували в умовах невагомості, краще сходило, було пишнішим, а це позначалося на смакових властивостях готової продукції.
Відтоді як Пончик став крутильником на чортовому колесі, його характер дуже змінився. Колись він жив без ніякого клопоту: їв та пив, а у вільний від їди час тинявся по набережній і катався на чортовому колесі або морському параболоїді, не думаючи про те, яка сила рухає всі ці механізми. Але тепер він на власному досвіді переконався, що ніяке чортове колесо само по собі обертатися не буде, якщо його не обертатимуть коротульки.
Як уже було сказано, кожне чортове колесо — це круг або диск, насаджений на вертикальну вісь. Цей диск встановлювали на величезній круглій балії, що плавала недалеко від берега, закріплена на якорях. Балія, прикрита зверху диском, занурювалась більш ніж наполовину у воду, так що її майже й не видно було. Збоку здавалося, що велетенський дерев'яний диск ніби сам обертається над водою.
Звичайно всередині балії було двоє крутильників. Цілими днями вони ходили по дну цієї круглої посудини, щосили натискуючи руками на важелі, з'єднані з віссю, і таким чином обертали вісь разом з прикріпленим до неї диском. Неважко собі уявити, яка тяжка й виснажлива була ця робота.
Всередині балії було і темно, й тісно, й вогко, і так душно, що піт з бідолашних крутильників лився струмками. Вони скидали з себе всю одежу й працювали в самих трусиках, але й це не давало їм полегкості. Вода проникала крізь щілини в дошках і заливала балію. Крутильникам раз у раз доводилось відкачувати воду насосом, якщо ж вони не встигали це зробити, то працювали по коліна в холодній воді, що дуже шкідливо відбивалось на їхньому здоров'ї. Вони весь час кашляли й чхали, хворіли на суглобний ревматизм, катар верхніх дихальних шляхів, грип і навіть запалення легенів.
Пончик так стомлювався на роботі, що, прийшовши додому, падав на койку і вставав тільки щось поїсти. Навіть їжа йому не смакувала, як колись. Тепер єдиною насолодою для нього було піти у вихідний день на берег і самому покрутитися на якомусь там чортовому колесі, параболоїді чи хоча б на водяній ковбасі.
— От і чудово! — злостиво посміхаючись, бурчав він. — Цілий тиждень я крутив усяких нероб, а тепер хай інші нероби покрутять мене!
Через якийсь час він, одначе, помітив, що відчуває все менше радості від катання на колесі. Всяке задоволення затьмарювала думка про те, що, поки він катається, хтось інший змушений обертати колесо, вибиваючись з останніх сил і задихаючись від нестачі повітря у похмурій, вогкій балії. Зрештою ця думка стала до того осоружною йому, що він зовсім перестав кататись на чортовому колесі.
Тепер у Пончика лишилася єдина втіха: потеревенити про те про се з крутильником Піскариком, з яким він працював в одній балії. Цей Піскарик спочатку зневажав Пончика за його звичку крутитися на колесі. Він казав, що це заняття годиться лише для багатих нероб, які не знають, куди їм дівати час і гроші, простому ж, нормальному коротульці соромно витрачати з таким трудом зароблені гроші на пусту втіху. Побачивши, що Пончик не захоплюється більше цим пустим ділом, Піскарик перестав посміюватись над ним. Тепер він розмовляв з Пончиком на серйозні теми, не відбуваючись самими жартами, й давав йому іноді почитати цікаву книжку або газету.
Одного разу, коли вони поверталися разом з роботи, Піскарик сказав:
— Ти, я бачу, коротулька добрий, і тобі можна довірити таємнищо. У нас тут є таємне товариство. Зветься воно Товариством вільних крутильників. Якщо хочеш, я можу записати й тебе. Ми час від часу збираємось, розмовляємо про життя, купуємо в складчину гарні книжки, гуртом передплачуємо газету. Одному, знаєш, важко потратитись на газету, а гуртом куди легше. Ми хочемо, щоб усі крутильники стали освіченіші й розумніші.
— А що ви будете робити, коли станете розумніші? — спитав Пончик.
Почнемо боротися з хазяями всіх цих чортових коліс, ковбас і параболоїдів. Найперше будемо добиватися, щоб хазяї скоротили робочий день. Адже всі ми дуже стомлюємось і весь час хворіємо тому, що нам з ранку до вечора доводиться крутитись у вогких баліях і дихати затхлим повітрям.
— Як же примусити хазяїв скоротити день?
— Тепер зробити це, звісно, важко, бо нас іще дуже мало. Але зажди, згодом нас стане більше, тоді ми прийдемо до хазяїв і скажемо, що не будемо працювати на них, поки робочий день не стане коротшим. Оголосимо страйк. А потім і зовсім проженемо хазяїв і станемо по-справжньому вільними.
— Що ж, це мені подобається, — відповів Пончик.
І він вирішив стати членом Товариства вільних крутильників. Піскарик познайомив його з крутильниками Лящиком, Сомиком і Судачком, які теж були членами цього товариства. У вільний від роботи час вони збиралися разом, розмовляли про різні речі, читали цікаві книжки, газети і навіть мріяли назбирати грошей і купити гуртом телевізор.
В той час газети часто друкували повідомлення про страйк на скуперфільдівській макаронній фабриці. Вільних крутильників дуже цікавило, чим закінчиться боротьба робітників з багачем Скуперфільдом. Але незабаром газети почали друкувати повідомлення про те, що на Місяць прилетів космічний корабель і космонавти, які прибули з далекої Землі; вони роздають місячним коротулькам насіння гігантських рослин.
Дізнавшись про приліт космонавтів, Пончик одразу догадався, що це прилетів Знайко із своїми друзями. Він хотів негайно поїхати у Фантомас і вирушити на розшуки космічного корабля, що сів, як стало відомо, на околиці цього міста. Але потім Пончик подумав, що йому, мабуть, перепаде від Знайка за те, що він полетів з Незнайком на ракеті без дозволу й підвів усіх інших коротульок, які теж збиралися в політ. Поміркувавши як слід, Пончик вирішив нікуди не їздити, а лишитись у Лос-Поганосі й далі працювати на чортовому колесі.
Тим часом у газетах з'являлися нові й нові повідомлення про космонавтів, про гігантське насіння, про невагомість, з якою поліцейські ніяк не могли дати собі ради. Великого розголосу набуло повідомлення про те, що скуперфільдівські робітники оволоділи невагомістю й прогнали із своєї фабрики Скуперфільда. Як тільки Піскарик узнав про це, він одразу сказав:
— От якби й нам улаштувати тут невагомість. Ми теж прогнали б хазяїв, та й колеса крутити в стані невагомості було б легше.
— Правда! — підхопив Судачок. — А що, якби комусь із нас з'їздити у Фантомас і зустрітися з космонавтами? Може, й нам пощастить роздобути невагомість.
Тоді Пончик сказав:
— Братики, я довго мовчав, але тепер більше не можу мовчати і признаюсь вам. Я думаю, що на космічному кораблі прилетіли мої приятелі. Я ж теж колись жив на планеті, яка зветься Великою Землею, а потім прилетів сюди до вас із Незнайком.
І Пончик розповів про все, що з ним сталося. Зрозумівши, що все це правда, Піскарик сказав:
— У такому разі тобі треба негайно їхати й поговорити із своїми друзями. Думаю, вони не відмовлять нам у допомозі, коли дізнаються про нашу тяжку долю. Тільки треба тримати все це в таємниці, а то, боюся, щоб багачі не перешкодили нам.
Нікому не сказавши ні слова, Піскарик, Лящик, Сомик і Судачок зібрали всі гроші, які в них були, накупили різних продуктів і склали їх у торбу, щоб Пончикові було що їсти в дорозі. Потім купили йому квиток на поїзд до міста Фантомаса, і всі п'ятеро вирушили на вокзал.
— Головне, в дорозі ні з ким не базікай, — напучував Пончика Піскарик. — Розкривай, так би мовити, вуха якнайширше, а рот якнайвужче. Якщо поліцейські пронюхають, що ти їдеш до космонавтів, то попадеш ти не до космонавтів, а простісінько в каталажку.
Невдовзі підійшов поїзд. Попрощавшись з друзями, Пончик заліз у вагон. Там уже було повно коротульок, але Пончикові все ж пощастило знайти для себе місцинку на лавці. Вмостившись якнайзручніше, він почав розглядати пасажирів і прислухатися до розмов.
Дуже скоро йому стало ясно, що всі розмови точилися навколо космонавтів, гігантських рослин і невагомості. Якийсь пасажир розповідав, що космонавти — це якісь особливі безволосі коротульки, у яких чотири вуха, два носи, але тільки одне око в лобі, причому дихають вони не легенями, а зябрами, бо постійно живуть у воді, і коли вилазять на суходіл, то ходять у водолазних костюмах, а замість рук у них плавці. Пончикові кортіло сказати, що все це неправда, що космонавти такі ж коротульки, як і всі інші, але, згадавши, що Піскарик радив йому тримати язик за зубами, вирішив не встрявати в розмову.
Другий пасажир, котрий сидів недалечко від Пончика, розповідав, що невагомість — це така сила, яка ламає коротулькам руки й ноги і перемелює всередині всі кістки на порошок, від чого кожен, хто побуває в стані невагомості, вже ні ходити, ні стояти, ні сидіти більше не може, бо всередині його організму не лишається жодної ціленької кісточки: єдине, що він може робити, — це повзати по землі, як повзає гусінь або черв'як.
Пончик знову хотів сказати, що це брехня, бо й сам не раз бував у стані невагомості, а всі кістки у нього цілісінькі, і він зовсім не повзає як черв'як.
Проте й цього разу він згадав, що йому не слід розпускати язика.
Третій коротулька розказував, ніби читав у газеті, що гігантські рослини, які ростуть на Великій Землі, справді дають величезні плоди, що кавуни там, наприклад, виростають завбільшки з гору, але всі ці кавуни та й інші плоди гіркі, навіть отруйні, їх зовсім не можна їсти.
Почувши такі речі, Пончик, який брав особливо близько до серця все, що стосувалося їжі, не стерпів і вже хотів був сказати, що кавуни на Землі дуже солодкі, але в цю мить у розмову втрутився коротулька в жовтій куртці, який сидів поруч з Пончиком.
— А може, все це брехня, братики? — сказав він. — Мало що пишуть у газетах. Багачам же невигідно, щоб у нас були гігантські рослини, от вони й друкують різну нісенітницю.
— А ти краще мовчав би, — сказав йому інший коротулька. — Звідкіля ти знаєш, хто тут їде з нами у вагоні? Може, біля тебе сидить переодягнений поліцейський і все чує, що ти кажеш.
Коротулька в жовтій куртці з острахом зиркнув на Пончика, який сидів поруч. Упіймавши цей погляд, Пончик спалахнув:
— Це хто ж, по-твоєму, переодягнений поліцейський? Я — переодягнений поліцейський? Ось як дам тобі поліцейського!
— Та ти що? Хіба я про тебе кажу? — почав виправдовуватись коротулька.
— А про кого? Я ж чую, що ти казав: «Переодягнений поліцейський поруч сидить». А хто поруч сидить? Я поруч сиджу! Отже, я і є переодягнений поліцейський.
— Братики, хи-хи! — закричав хтось позаду. — Тут у нас переодягнений поліцейський сидить! Сам сказав! Я, каже, і є переодягнений поліцейський! Ось цей товстенький. То ж бо я дивлюся, що він сидить і все мовчить, тільки прислухається до чужих розмов.
— Прикусіть язики, братики! — почувся крик. — Тут поліцейський!
Запала тиша. Всі одразу втратили охоту до розмов. Мовчки сиділи й скоса поглядали на Пончика. Тільки чути було, як стукають колеса по рейках. Нарешті хтось сказав:
— Недавно, братики, я бачив по телевізору обгорілого поліцейського. На нього було страшно дивитися, так він обгорів. Просто жах якийсь!
Другий коротулька спідлоба зиркнув на Пончика й спитав:
— А той поліцейський теж був переодягнений?
— Ні, — відповів оповідач. — Той не був переодягнений, а в справжній поліцейській формі, тільки дуже подертій, бо, поки летів, він чіплявся за дерева й телефонні проводи. Казали, що він вистрілив у стані невагомості. А в стані невагомості стріляти не можна.
— А в нас одного поліцейського виштовхнули з вагона на повному ходу поїзда, — сказав коротулька, який сидів навпроти Пончика.
— А він теж був переодягнений? — спитав перший коротулька.
Так, він теж був переодягнений, і притому товстенький.
Усі засміялись і почали навперебій розповідати всякі смішні історії про поліцейських. Пончик не знав, сміятися йому разом з усіма чи краще мовчати, тому спочатку сидів мовчки й тільки кисло посміхався, а потім устав з лавки й заліз на горішню полицю, де його нікому не було видно. Тим часом настав вечір. Пасажири почали вкладатися спати. Одні позалазили на горішні полиці, інші полягали на нижніх. Пончик уже був заснув, але серед ночі чомусь прокинувся. Згадавши, що забув повечеряти, він почав витягати з торби бутерброди з сиром та ковбасою і вминати їх. У цей час він почув розмову двох коротульок, які лежали внизу.
— Ти куди їдеш? — питав один.
— У Фантомас, — відповідав другий. — А ти?
— Я теж у Фантомас. Тільки мені треба не в самий Фантомас. Я хочу до космонавтів пробратися.
— А нащо тобі космонавти?
— Розумієш, ми всім селом вирішили дістати гігантського насіння і посіяти його. От мене й послали до космонавтів по насіння.
— А ти знаєш, де шукати космонавтів?
— Знаю. Треба дістатися до села Неїлівки, а там мені скажуть. У газеті писали, що неїлівці вже побували у космонавтів і мають насіння.
Пончикові захотілось узнати, що за коротулька пробирається до космонавтів. Він крадькома зазирнув униз і побачив, що то був уже знайомий йому місячний коротулька в жовтій куртці.
«От і добре! — сказав сам собі Пончик. — Слідкуватиму за цією жовтою курткою і теж потраплю, куди мені треба. Все дуже просто вийшло».
Насправді все було зовсім не так просто. Вранці, тільки-но поїзд прибув у Фантомас, Пончик виліз із вагона й пішов слідом за коротулькою в жовтій куртці, якого, до речі, звали М'якуш. Спочатку все неначе було гаразд. Жовту куртку було добре видно, й Пончик не випускав її з ока в натовпі міських пішоходів. Скоро він звернув увагу, що М'якуш чомусь кружляє по місту, проходячи по тих самих вулицях, де вже був. Іноді він мовби навмисне ховався за ріг будинку і, пропустивши Пончика вперед, кидався в інший бік.
«Якийсь пришелепкуватий коротулька трапився! — бурчав про себе Пончик. — Не знає дороги — то спитав би кого-небудь!»
Нарешті, коли Пончик геть вибився з сил, вони вийшли з міста й попростували шосейною дорогою. М'якуш, мов навмисне, йшов дуже швидко. Пончик більше й більше відставав од нього. Скоро наших супутників догнала вантажна автомашина. Побачивши її ще здалеку, М'якуш підняв руку. Машина, лишивши далеко позаду Пончика, загальмувала. М'якуш попросив шофера підвезти його до села Неїлівки.
— Гаразд, залазь у кузов, — погодився шофер.
Побачивши, що М'якуш сідає в машину, Пончик зібрав рештки сил і побіг. Машина рушила, але Пончик все-таки встиг догнати її і вчепився ззаду за борт кузова. Побачивши це, М'якуш схопив гайковий ключ, що лежав на дні кузова, і почав лупцювати ним Пончика по пальцях.
— А-а-а! — заверещав бідолашний Пончик.
Не стерпівши болю, він розтулив пальці і гепнув на бруківку, наче лантух з піском.
— Так тобі й треба, проклятий поліцейський! — пробурмотів М'якуш. — Може, хоч тепер одчепишся від мене!
Нічого, звісно, й казати, що М'якуш вважав Пончика за переодягненого поліцейського й тому з усіх сил намагався позбутися його.
Шофер тим часом додав швидкості, й машина за мить зникла з очей. Невдовзі М'якуш уже був у селі Неїлівці і розмовляв з неїлівцями, які зустріли його дуже привітно. Вони розповіли, що вже посадили одержане від космонавтів насіння гігантських рослин, і повели М'якуша в поле показати перші сходи. Бідолаха М'якуш навіть заплакав від радості, побачивши маленькі зелені паростки, що подекуди проклюнулися з грунту.
— Це нічого, братики, що вони маленькі, — казав він. — Так уже на світі влаштовано, що все велике росте з маленького.
Узнавши, що М'якуш приїхав по насіння гігантських рослин, Колосок узявся провести його до космонавтів. Вони вже хотіли вирушити в путь, коли М'якуш побачив Пончика, який шкутильгав по доріжці, що вела в село.
— Дивіться, братики! — злякався М'якуш. — Знову цей проклятий переодягнений поліцейський! Він ще в поїзді причепився до мене. Мабуть, підслухав, як я казав, що до космонавтів їду.
— Зараз ми його спіймаємо і провчимо як слід! — мовив Колосок.
Коротульки сховалися за парканом, і, тільки-но Пончик підійшов ближче, всі одразу напали на нього. Хтось накинув йому на голову порожній мішок, хтось інший одразу потягнув його вгору за ноги.
— Що ви, братики? За що? — закричав Пончик, відчуваючи, що летить у мішок. — Пустіть мене!
— Попався, поліцейський, то вже краще мовчи! — сказав Колосок.
— Я не поліцейський, братики! Я Пончик! Я космонавт! Мені треба до ракети пробратися.
— Бач, чого захотів! — відповів М'якуш. — Не відпускайте його, братики! Потримайте поки що в мішку, а то він знову причепиться до мене.
Гаразд, ви з Колоском ідіть, а ми замкнемо його в льох, — сказав коротулька, якого звали Штифтиком,
Він швидко зав'язав мішок, щоб Пончик не зміг утекти, і коротульки потягли бранця до льоху, який був поблизу. Колосок з М'якушем пішли й ще довго чули, як Пончик кричав, марно намагаючись вирватися з мішка:
— Я не поліцейський! Я Пончик! Я космонавт! Пустіть мене!
Колосок і М'якуш тільки посміхалися, чуючи ці зойки.
Коли вони прийшли до космонавтів, Знайко велів, щоб М'якушеві дали насіння гігантських рослин, а також прилад невагомості й запас антикаменю для захисту від поліцейських, а потім став розпитувати його, чи не чув він чого про Незнайка та Пончика.
— Про Незнайка я вже багато чув, — відповів М'якуш. — Про нього навіть у газетах писали. А от про Пончика нічого не чув, крім того хіба, що цей проклятий переодягне ний поліцейський теж називав себе Пончиком.
Який переодягнений поліцейський? — зацікавився Знайко.
— Та тут прив'язався до мене якийсь тип у поїзді, — відповів М'якуш. — Весь час підслуховував та підглядав, а у Фантомасі вийшов з поїзда й почав стежити за мною, так що добрався до самої Неїлівки.
— А де він тепер? — питали космонавти.
— Та ви, братики, не турбуйтеся, — сказав Колосок. — Ми його посадили в мішок і замкнули в льох.
— А який він зовні? — спитав Знайко.
— Як вам сказати… — відповів М'якуш. — Такий товстенький. Обличчя наче млинець…
— Товстенький? — закричав Знайко. — То, може це і є наш Пончик?
Почувши ці слова, Гвинтик і Шпунтик кинулися до свого всюдихода й за хвилину вже мчали в Неїлівку. Не минуло й години, як вони повернулися з Пончиком. Космонавти оточили всюдихід. Пончик, який ще не отямився від зустрічі з Гвинтиком та Шпунтиком, сидів на всюдиході і, роззявивши рота, дивився на Знайка, на Фуксію і Рибку, на Тюбика, на лікаря Пілюльку й на всіх інших космонавтів. Від хвилювання він не міг вимовити ні слова. Нарешті сказав:
— Братики! — І залився сльозами.
Коротульки помогли йому злізти із всюдихода й почали його втішати, а він підходив до кожного, кожного притискав до грудей, і казав, витираючи кулаком сльози:
— Братики! Братики!
Більше нічого від нього не могли добитися.
Гвинтик і Шпунтик розповіли, що коли вони витрясли Пончика з мішка, він теж спочатку голосно заплакав, а потім цілу дорогу тільки те й робив, шо повторював: «Братики, братики», ніби забув, які ще на світі є слова.
Лікар Пілюлька сказав, що це нічого, що Пончик скоро оговтається від потрясіння і заговорить нормально, як і колись. Треба тільки дати йому трохи поїсти, тоді він увійде у свою звичайну колію.
Так і насправді сталося. Пончика посадили за стіл, поставили перед ним тарілку борщу й тарілку каші. Пончик швидко ум'яв усе це й почав розповідати про те, що з ним сталося: і про те, як вони разом з Незнайком залізли потайки в ракету й вирушили на Місяць; як подорожували по Місяцю і попали в печеру; як Незнайко провалився в підмісячний світ, після чого Пончик лишився зовсім сам; як він сидів у ракеті, поки поїв усі харчі, а потім теж провалився в підмісячний світ і попав у місто Лос-Поганос, де почав торгувати сіллю; як спочатку розбагатів, потім збанкрутував, потім почав працювати на чортовому колесі і вступив у члени Товариства вільних крутильників.
— От і все, братики! А тепер я приїхав до вас, щоб ви дали нам трошечки невагомості. Це полегшило б тяжку працю крутильників і помогло б нам позбутися зажерливих хазяїв, — закінчив свою розповідь Пончик.
— А як же Незнайко? Ти відтоді не бачив його? — спитав Знайко.
— Е, Незнайко! — зневажливо махнув рукою Пончик. — Я навіть згадувати про нього не хочу. Та, по-моєму, й нема тепер уже ніякого Незнайка.
— Невже загинув? — зажурились коротульки.
— Якби загинув, то ще не так страшно, а то ж перевернувся на барана! — вигукнув Пончик. — Його схопили поліцейські й заслали на острів Дурнів, а всі, хто попадає на той острів, рано чи пізно перетворюються на баранів або овець.
— За що ж його відіслали на острів Дурнів?
— За те, що торгував повітрям.
— Як це — торгував повітрям? — здивувалися всі.
— Ну, це так тільки мовиться. Коли хтось продає те, чого в нього нема, то кажуть, що він продає повітря. А Незнайко затіяв продавати насіння гігантських рослин, якого він не мав, от його й покарали за це. Так і в газеті писали.
— Слухай, Пончику, а чи не можна якось урятувати Незнайка? — спитала Рибка. — Може, він не встиг ще перевернутися на баранчика або на овечку. Не можемо ж ми лишити його в біді!
Пончик глибоко замислився. Потім сказав:
— А чи не можна мені ще тарілочку кашки? Може, у мене визріє якийсь план.
Йому швиденько принесли тарілку каші. Він з'їв її і сказав:
— План у мене визрів: ми захопимо один з кораблів, на яких відвозять місячних коротульок на острів Дурнів. Ці кораблі звичайно заходять до нас у Лос-Поганос. Місячних коротульок ми визволимо, за що вони нам тільки спасибі скажуть, а самі попливемо виручати Незнайка.
— А де шукати цей острів Дурнів, ти знаєш? — спитав Пончика Знайко.
— Про це не турбуйся, — відповів Пончик. — Ми візьмемо з собою когось із старих моряків, а їх у нас у Лос-Поганосі багато. У мене навіть є один знайомий безробітний капітан Румбик. Словом, це дрібниці. Був би корабель, а капітани знайдуться!
Те, що Пончик розповів про Незнайка, була правда. В усякому разі правдою було те, що він таки попав на острів Дурнів. Після того як Незнайка, Козлика, Клюкву, Мізинчика, Чижика та інших коротульок, що ночували під мостом, затримав поліцейський патруль, усіх їх кинули в поліцейський фургон і повезли в місто Лос-Поганос. Там їх посадили в трюм корабля, де вже потерпали сотні три таких же нещасних. Багато хто з них гірко плакав, прощаючись з рідним краєм. Дивлячись на інших, заплакав і Незнайко, а якийсь товстенький, голопузенький коротулька виліз на порожню бочку, що стояла посеред трюму, й почав усіх втішати. Він був без сорочки, босий, зате в солом'яному брилі і з пістрявим шерстяним шарфом, обмотаним круг шиї.
— Братики! — говорив він, простягаючи до коротульок руки. — Послухайте мене, братики! Не треба плакати. Чого нам шкодувати? Тут шкодувати нічого, а там нам хоч ситно буде. От побачите: ситі будемо — якось проживемо. Не впадайте у відчай! Адже й на острові Дурнів коротульки живуть. А те, що там можна перевернутися на баранів, то це, може, ще й неправда. Хто сказав, що це правда? Мало що кажуть! Поживемо — побачимо.
— От, от, поживеш — побачиш, як станеш бараком! — пробурчав Козлик.
— А ти мовчи! — накинулись коротульки на Козлика. — Його втішають, а він тут з баранами лізе!
— А мені й не треба, щоб мене втішали.
— Тобі не треба, то не заважай тим, кому треба. Геть звідси, поки не дали в шию!
Козлик образився й відійшов. Голопузий тим часом говорив далі, вставляючи майже після кожного слова дві свої найулюбленіші фрази: «Поживемо — побачимо» й «Ситі будемо — якось проживемо!»
Ця мова заспокійливо вплинула на бідолашних коротульок. Вони поступово зовсім заспокоїлись і перестали плакати. Всі одразу повеселішали й заговорили. З усіх боків тільки й чути було:
— Поживемо, братики, — побачимо! Ситі будемо — якось проживемо!
Лише Козлик був похмурий.
— Найшли втіху! — бурчав він. — І баран проживе, якщо ситий буде! Тікати звідси треба.
— Як же ти втечеш? — спитав Незнайко.
— Звідси, звичайно, не втечеш, а от приїдемо на острів, то треба не сидіти склавши руки, а зробити човна й попливти.
Невдовзі корабель відчалив од берега, й почалося плавання. Дорога була довга й важка. Два дні й дві ночі корабель кидало по хвилях. Коротульки, які доти й близько не бачили моря, боялися, що корабель ось-ось перекинеться й потоне. Дві доби вони не могли заснути ні на хвилину й під кінець плавання ледве трималися на ногах. На третій день корабель нарешті ввійшов у тиху, спокійну бухту, й змучених коротульок випустили з мокрого, похмурого трюму.
Бідолахи радісно скрикнули, побачивши зелений берег, на якому росли пальми, персики, бананові, горіхові й апельсинові дерева. Вже й те було добре, що, нарешті, вони могли ступити на твердий грунт і не відчувати, як під ногами все ходором ходить. З дикими криками, писком і вереском коротульки висипали на берег і наввипередки побігли до дерев. Там вони почали стрибати й танцювати з радощів, рвати банани й фініки, персики й апельсини, збивати палицями горіхи з дерев. Наївшись досхочу, вони почали гойдатися на гойдалках, яких дуже багато було між деревами, крутитися на каруселях і чортових колесах, спускатися на килимках з дерев'яних гірок та спіральних спусків.
Несподівано задзвонив дзвін. Не довго думаючи, коротульки кинулися туди, звідки долинав дзвін, і побачили їдальню з великими, відчиненими навстіж вікнами. Біля дверей стояв кухар у білому ковпаку і кликав усіх обідати.
Але їсти нікому не хотілося, бо всі наситились фруктами. Коротульки, роздумуючи, зупинилися біля входу, але в цей час пролунав дзвін з іншого боку. Кинувшись, мов за командою, туди, вони побачили кінотеатр, обліплений від верху до низу кольоровими афішами. На найбільшій афіші було написано величезними літерами:
«Вбивство на дні моря, або Кривавий знак. Новий захопливий кінофільм з життя злочинного світу з убивствами, пограбуваннями, утопленнями, киданнями під поїзд і розтерзаннями диких звірів. Тільки в нашому кінотеатрі. Поспішайте подивитись!»
Догадавшись, що зараз почнеться кіносеанс, коротульки мерщій почали займати місця. Не встигли вони всістися, як погасло світло й на екрані забігали, заметушилися різні підозрілі типи в масках і без масок, з ножами, фінками, кинджалами й пістолетами в руках. Одразу ж появились озброєні до зубів поліцейські. І ті, й ті ганялися один за одним, користуючись найрізноманітнішими засобами пересування: автомобілями, автобусами, вертольотами, літаками, поїздами, катерами, пароплавами, підводними човнами. Всі раз у раз падали, кудись провалювались, шльопались у воду, тонули самі й топили інших, билися чим попало, стріляли один в одного з пістолетів і автоматів. Бідолашні глядачі верещали від страху, дивлячись на всі ці жахи.
Однак гамір у залі поволі стихав і незабаром зовсім ущух. Коротульки, вимучені далекою дорогою, один по одному заснули просто на своїх місцях, не діждавшись кінця картини. Треба сказати, що місця в кінотеатрі були зроблені як м'які крісла з відкидними спинками, такі бувають в автобусах на далеких аршрутах. Відкинувши спинку назад, можна було зручно влягтися і спати, мов у ліжку, не виходячи з кіно. Всі так потомилися, що проспали цілий день і цілу ніч, і прокинулися тільки наступного ранку.
Почувши дзвін, що кликав до сніданку, коротульки повскакували й помчали в їдальню. Смачно поснідавши, вони вибігли з їдальні й почали гратись у схованки, в квача, довгу лозу та інші цікаві ігри. Дехто побіг на гойдалки та каруселі, інші, почувши дзвоник, повернулися в кінотеатр, сеанси в якому починалися з самого ранку, точніше — одразу після сніданку.
Гасаючи один за одним по апельсиновому гаю, коротульки натрапили серед дерев на галявину з великим чотирикутним майданчиком для гри в шарашки. Тут же був цілий набір дерев'яних молотків з довгими держаками й дві шарашки, тобто все, що потрібно для цієї захопливої рухливої гри. Слід сказати, що шарашкою місячні коротульки називають велику дерев'яну кулю завбільшки з коротулячу голову. Таких шарашок для гри беруть дві: чорну та білу. Гравці діляться на дві команди, по дюжині гравців у кожній. Перша дюжина, озброївшись дерев'яними молотками, ганяє білу кулю по всьому полю, стараючись загнати її в ямку в центрі майданчика й не допустити водночас, щоб друга команда загнала в ту саму ямку чорну кулю. Виграє, звісно, та команда, яка першою зажене в ямку свою кулю.
Ця на перший погляд проста гра насправді дуже цікава й має широку популярність серед місячних коротульок. Як і кожна гра, гра в шарашки має свої правила, а також свою тактику і стратегію. Правила полягають у тому, що гравці не мають права бити один одного дерев'яними молотками по ногах і по головах; все інше дозволяється: можна притримувати шарашку, наступаючи на неї ногою, можна вибивати її за лінію майданчика, можна відштовхувати суперника плечем або рукою. Тактика й стратегія полягає в тому, що капітан команди може поділити своїх гравців на два загони: загін нападаючих і загін захисників. Завдання нападаючих — загнати в ямку шарашку суперників; завдання захисників — захистити свою шарашку від чужих гравців. Іноді капітан ділить команду порівну, й така система гри називається 6 на 6. Іноді він вважає за потрібне виділити в нападаючий загін сім гравців, а в захисті лишити тільки п'ять. Тоді система гри називається 7 на 5. Буває система 8 на 4, а також система 12, тобто коли капітан зовсім не ділить команду на загони. Правда, і в цьому разі гравці заздалегідь домовляються між собою, хто з них гратиме в захисті, хто в нападі, але під час гри вони міняються ролями, щоб спантеличити суперника. Ясно без слів, що розмаїття стратегічних прийомів робить цю гру надзвичайно цікавою.
Як тільки знайшли майданчик, одразу ж організувалося чотири команди шарашників, але ж усі чотири не могли брати участі в грі, тому грали тільки дві команди, а ще дві ждали своєї черги. Правда, цього дня вони так нічого й не діждалися, зате наступного ранку прокинулися раніше й захопили майданчик на цілий день у свої руки. Відтоді в шарашки грали ті, хто раніше прокинеться й раніше побіжить до майданчика. Скінчилося тим, що найзаповзятливіші гравці вирішили не залишати майданчика навіть на ніч, а лягали спати тут же. Це їм було неважко, тим паче, що клімат на острові Дурнів дуже теплий, дощів майже не буває і спати можна хоч просто неба. Таким чином, лишилося тільки дві команди шарашників, зате грали вони з ранку до вечора, не знаючи, як кажуть, ні перерви, ні відпочинку.
На той час і всі інші коротульки розділилися, якщо можна так висловитись, за інтересами. Крім шарашників, тут були карусельники, колесисти, чехардисти, кіношники, картярі й козлисти. Неважко догадатися, що карусельниками називали тих коротульок, які цілими днями каталися на каруселях; колесистами — тих, що любили обертатися на чортовому колесі; чехардисти, природно, були ті, котрі не визнавали нічого, крім гри в чехарду, тобто довгу лозу. Козлисти цілісінькі дні сиділи за столиками й з усіх сил стукали кісточками доміно, граючи в «козла». Картярі, зібравшись партіями по четверо, сиділи на травичці й грали в карти, здебільшого в підкидного дурня. Нарешті, кіношники з ранку й до ночі сиділи в кінотеатрі й сеанс за сеансом дивилися різні кінофільми. Нічого, звісно, й казати, що така одноманітність у заняттях притупляла розумові здібності коротульок, повільно готуючи перехід їх у тваринний стан.
Вважалося, між іншим, що дивитися кінофільми — заняття інтелектуальніше, тобто корисніше для розуму, ніж гра в шарашки або в «козла». Та це помилка, бо зміст фільмів був надто безглуздий, щоб давати якусь поживу для розуму. Дивлячись день у день, як герої усіх цих кінокартин бігали, стрибали, падали, перекидались і стріляли з пістолетів, можна було тільки подурнішати, але ні в якому разі не порозумнішати.
Треба сказати, що Незнайко й Козлик теж не уникнули загального захоплення і цілими днями не вилазили з кінотеатру, з ранку до вечора нерухомо сиділи в кріслах, втупившись у кіноекран. Якось надвечір вони раптом відчули, що їхні спини мовби одерев'яніли від нерухомості й навіть не розгинаються, так що ні той, ні той не могли встати з місця. Страшенно перелякавшись, Незнайко й Козлик примудрилися якось зіскочити із своїх крісел на підлогу і, не розгинаючи спини, навкарачках виповзли з кінотеатру на повітря. Порачкувавши по травичці, вони ледь-ледь розігнули свої хребти й зіп'ялися на ноги. Спочатку вони очманіло дивились один на одного, ніби не розуміючи, в чому справа. Нарешті у Незнайка на обличчі з'явився осмислений вираз, і він сказав:
— Слухай, Козлику, коли ж ми з тобою будемо човна робити?
— Якого човна? — здивовано спитав Козлик.
— Ну, не знаєш, які човни бувають? Яким по воді плавати.
— А нащо нам по воді плавати?
— Так ми ж збиралися втекти з цього острова Дурнів.
— Ах, он що! — вигукнув Козлик. — Ну що ж, завтра почнемо робити човна.
Проте назавтра вони забули, що збиралися робити човен, і зранку побігли гойдатися на гойдалці, кататися на каруселях і спускатися з гірки на килимках. Ці заняття так захопили їх, що всі думки про втечу знову вилетіли в них з голови, і дні минали як і раніше. Правда, Незнайко інколи наприкінці дня спохвачувався і казав:
— Ой Козлику, відчуваю, що ми з тобою станемо баранами!
— Та що ти! — махав руками Козлик. — Досі не стали, і далі не станемо. Хто це сказав? Ніхто не сказав. Поживемо — побачимо.
— Але ж буде пізно, коли побачимо.
— Ну гаразд, завтра почнемо робити човен.
Але знову приходило завтра, і все лишалося, як і доти. Козлик, захоплений катанням, гойданням, кружлянням та іншими розвагами, вже й слухати нічого не хотів про втечу. Як тільки Незнайко роззявляв рота, щоб нагадати про човен, Козлик нетерпляче махав рукою і кричав:
— Завтра!
Кінчалося тим, що й Незнайко перестав згадувати про човен.
Одного разу друзі з самого ранку залізли на карусель і докаталися до того, що Незнайкові запаморочилось у голові, і він упав на землю. Ледве звівшись на ноги й похитуючись, неначе п'яний, він пішов у апельсиновий гай. Перед очима у нього все було наче в тумані. Через якийсь час він вийшов з гаю і побачив удалині щільний дерев'яний паркан, пофарбований голубою фарбою. Не розуміючи, як він попав сюди, Незнайко зупинився і в цей час почув якісь дивні звуки, що долинали з-за паркана:
— Бе-е-е! Ме-е-е!
Вирішивши дізнатись, яка істота видає ці дивні звуки, Незнайко підійшов до паркана й хотів зазирнути в щілину, але це йому не вдалося, бо дошки паркана були припасовані щільно. Не довго думаючи, він ухопився за верхівки дощок руками й виліз на паркан. Перед його очима відкрився зелений луг, недалеко тік струмок, а за ним чорнів ліс. На лузі, збившись укупу, паслась отара білих баранчиків. Два руді кудлаті пси стерегли їх. Тільки-но якийсь баранчик відбивався від отари, собаки, гавкаючи, кидалися до нього й заганяли назад.
Біля паркана, недалеко від Незнайка, ніби стіжок сіна, височіла купа овечої вовни. Кілька коротульок сиділи навпочіпки біля купи і, озброївшись великими ножицями, стригли баранів. Бідні тварини покірно лежали на землі із зв'язаними ногами, навіть не мекаючи. Закінчивши стригти, один з коротульок розв'язав баранчика і, підхопивши під черевце рукою, поставив на ноги. Незграбно переставляючи занімілі від нерухомості ніжки, баранчик зашкутильгав до отари. Без своєї пишної шубки він видавався надзвичайно худеньким і до того кумедним, що Незнайко, дивлячись на нього, ледве стримувався від сміху. Баранчик тим часом зупинився і, повернувши вбік голову, жалібно забекав:
— Бе-е-е!
«От хто тут кричить!» — догадався Незнайко.
Від цієї думки йому чомусь стало не по собі.
В цей час загуркотів двигун, і Незнайко побачив, що до вовняної купи під'їхала вантажна машина. Коротульки перестали стригти й почали вантажити вовну в кузов. Шофер побачив Незнайка і весело замахав рукою.
— Гей, а тобі теж сюди закортіло? — закричав він. — Зажди, незабаром і тебе пострижуть! Ха-ха-ха!
Від цього сміху в Незнайка мороз перебіг по спині. Миттю пригадалися йому всі розповіді про те, що робиться з бідолашними коротульками на острові Дурнів. Оторопівши від переляку, він скочив з паркана і, не відчуваючи під собою ніг, побіг геть.
— Стійте, братики! — закричав він, підбігши до коротульок, що каталися на каруселі. — Стійте! Треба скоріше тікати!
Побачивши, що його ніхто не слухає, Незнайко схопив Козлика за комір і стяг з каруселі. У бідолахи Козлика від довгого катання голова пішла обертом, і він присів, ухопившись руками за землю. Хоч скільки тягнув його Незнайко вгору за комір, Козлик стояв навкарачки і видавав якісь звуки, наче мекав.
— Козлику, любенький, треба тікати, голубе! — закричав Незнайко в розпачі.
Козлик глянув на нього затьмареним поглядом і сказав, затинаючись:
— Послухай, Незнайку, я до того зак-зак-закрутив-ся, що ні бе ні ме не можу сказати.
Пробелькотівши ці слова, він дурнувато засміявся, потім поповз рачки й загорлав:
— Бе-е-е! Ме-е-е!
— Козлику, любенький, не треба! Не треба! — почав благати Незнайко.
Схопивши одурілого Козлика на руки, Незнайко побіг з ним до берега моря. Йому здавалося, що Козлик от-от стане баранчиком, і тоді вже його ніхто не врятує. Невдовзі вони були край пальмового гаю. Крізь стовбури дерев заблищала іскриста поверхня моря. Здалеку видніла пароплавна пристань з високою щоглою, верхівка якої була прикрашена прапором, що тріпотів на вітрі. Напружуючи останні сили, Незнайко вибіг на морський берег і знеможено впав па пісок. Руки його самі розчепились, і він знепритомнів.
Опинившись на березі моря, Козлик якийсь час здивовано озирався довкола. Прохолодний морський вітерець освіжив його, й голова йому перестала паморочитися. Поступово він зрозумів, що сидить не на каруселі, а на звичайнісінькому морському березі. Поруч, розкинувши руки, лежав Незнайко. Очі в нього були заплющені.
«Спить», — подумав Козлик.
І він почав дивитися на хвилі, які шипіли й гуркотіли, ритмічно накочуючись на пологий піщаний берег і, поволі вщухаючи, відбігали назад у море.
Невідомо, скільки так сидів би Козлик, милуючись хвилями, якби його погляд не примітив удалині темпу плямку завбільшки з блоху. Спочатку йому здалося, що якийсь птах ширяє над морем, але плямка поступово наближалася і скоро вже було ясно, що то не птах. Козликові вже здавалося, що то або дирижабль, або літак, але минуло ще трохи часу, і він упевнився, що то пароплав.
— Що за дивина! — вражено пробурмотів Козлик. — Відколи це пароплави літають у повітрі?
Він заходився торсати за плече Незнайка. Побачивши, що Незнайко не прокидається, Козлик страшенно перелякався й почав бризкати йому в обличчя холодною водою. Це привело Незнайка до пам'яті.
— Де я? — спитав він, розплющуючи очі.
— Дивись — пароплав! — закричав Козлик.
— Де пароплав? — спитав Незнайко, підводячись із землі й дивлячись у морську далечінь.
— Та не там! Он, угорі,— показав Козлик пальцем.
Незнайко задер голову вгору й побачив, що в повітрі ширяє пароплав — з трубами, щоглами, якорями й рятувальними шлюпками, підвішеними над палубою. Незнайко завмер на місці від подиву. Пароплав швидко наближався. На борту його вже можна було розгледіти коротульок. Завмираючи від страху, Незнайко й Козлик дивилися на громаду, що підлітала до них. З переляку в Козлика сам собою роззявився рот, а очі зробилися зовсім круглі. Він хотів щось сказати, але слова застряли десь у горлі. Нарешті йому вдалося видавити з себе:
— Що це? Чому це?
— Невагомість! — закричав раптом Незнайко. — Це не інакше, як Знайко. Я так і знав, що він прилетить нас виручити! Ура!
Він підкинув угору свого капелюха й від радості почав стрибати по березі.
Пароплав тим часом пролетів по дузі над пристанню й плавно опустився на воду. Незнайко й Козлик, узявшись за руки, побігли на пристань. Не встигли вони піднятися по драбині, як побачили, що з корабля сходять по трапу Знайко, лікар Пілюлька, Гвинтик, Шпунтик, Пончик і кілька незнайомих місячних коротульок. Від хвилювання серце шаленно закалатало у Незнайка в грудях, і він зупинився, не наважуючись ступити й кроку далі, тільки пробурмотів:
— Здається, мені зараз розпіканція буде!
Знайко в супроводі інших коротульок підійшов до Незнайка.
— Ну, здрастуй, — сказав він, подаючи руку.
— А ви що ж, голубчики, не могли прилетіти раніше? — сказав Незнайко, навіть не відповівши на привітання Знайка. — Ми тут їх ждали, ждали, мало не перевернулися на баранів, а їм хоч би що! Теж рятівники називається!
— Я з тобою, дурнем, і розмовляти після цього не хочу! — сердито відповів Знайко.
— Ти б краще сказав спасибі, що хоч тепер прилетіли, — мовив лікар Пілюлька. — Як ти себе почуваєш?
— Добре.
— Тоді гайда зараз же на пароплав, а то тут повітря, кажуть, дуже шкідливе. Не можна бути довго.
— Ну, трошечки ще побути тут, я думаю, можна, — відповів Незнайко. — Мені ж треба інших коротульок урятувати. Нас сюди багато приїхало.
— Це ми й без тебе зробимо, — сказав лікар Пілюлька.
— Ні, ні, братики, без мене ви ще переплутаєте що-небудь, забудете когось. Я сам повинен усіх розшукати. І ще ось що: чи нема у вас зайвого приладу невагомості?
— Навіщо тобі? — спитав Гвинтик.
— Я ось яку штуку придумав, — відповів Незнайко. — Ми закопаємо прилад невагомості на острові в землю, тоді навкруги утвориться зона невагомості. Повітря над цією зоною вже нічого не важитиме й почне підніматись угору, а на його місце з усіх боків надходитиме свіже морське повітря. Таким чином атмосфера на острові очиститься, і ніхто вже не буде перекидатися на баранів.
— Ти диви, — сказав захоплено Шпунтик, — наш Незнайко теж винахідником став.
— А що ти думаєш? Останнім часом я просто жах як порозумнішав. А свій метод очистки повітря я придумав, ще коли сюди на пароплаві їхав. У трюмі, розумієш, нічого було робити, от я й почав придумувати різні штучки.
— Ну гаразд, — відповів Гвинтик. — Прилад невагомості у нас для тебе знайдеться. Крім того, я бачу, тобі й черевики потрібні. Ну, це на пароплаві одержиш, а зараз веди нас і показуй, де коротульки, поки хто з них і справді не став бараном.
Після того як скуперфільдівські робітники оволоділи невагомістю і прогнали із своєї фабрики Скуперфільда, всі тільки й говорили про це. Робітники інших фабрик теж приїжджали до космонавтів, а повернувшись, улаштовували на своїх фабриках невагомість. На деяких фабриках робітники так осміліли, що навіть без усякої невагомості брали владу до своїх рук і проганяли хазяїв.
Поліція так була налякана цими подіями, що вже не виступала проти робітників. Багато поліцейських викидали свої гвинтівки й пістолети, закопували свої поліцейські мундири та каски і, одягнувшись як звичайні коротульки, наймалися працювати на фабрики й заводи. Вони казали, що це набагато приємніше, ніж літати догори ногами в повітрі, дістаючи опіки, поранення й каліцтва.
Робітники за свою працю тепер одержували значно більше, бо їм уже не треба було віддавати багачам частину свого заробітку; а всі товари стали набагато дешевші. Тому кожен і харчуватися став краще, й купував більше товарів. Різних товарів потрібно було чимраз більше, тому всі фабрики почали збільшувати випуск продукції, а для цього їм треба було більше робітників. Безробітних скоро зовсім не стало, бо всі, хто хотів працювати, діставали роботу. В лакеях у багачів тепер ніхто не хотів служити. Від них повтікали і служниці, й покоївки, й прачки, й швейцари, й підлогонатирачі, а насамперед кухарі. Всі кухарі й кухарки тепер воліли працювати в їдальнях і ресторанах, де вони були самі собі господарі. А їдалень і ресторанів з кожним днем ставало більше, тому що багатьом тепер не хотілося готувати їжу вдома. У кожного вистачало грошей, щоб пообідати в ресторані чи принести обід з їдальні.
Бідолаха Скуперфільд, який втратив усі свої капітали ще до того, як у нього відібрали фабрику, не знав, як йому тепер бути. Спочатку він ходив обідати до своїх знайомих, але скоро побачив, що знайомі не мають особливого задоволення від цього, і закінчив тим, що пішов працювати на свою колишню макаронну фабрику. Ніхто не перешкоджав йому. Всі знали, що макаронну справу він любить, і сподівалися, що працюватиме він сумлінно.
Кілька днів Скуперфільд був підручним на тістомішалці, а потім йому доручили роботу на макаронному пресі. Тут Скуперфільд мав стежити, як з макаронного преса нескінченним пучком лізли макаронні трубочки, й регулювати їхню щільність і товщину. Якщо тісто ставало надто рідким, — а це одразу ж позначалося на товщині трубочок, — він давав сигнал тістомішальникам, щоб добавили борошна; якщо ж тісто робилося надто густе, він давав сигнал, щоб добавили водички. Як тільки трубочки досягали належної довжини, Скуперфільд натискував кнопку, й електричний ніж розрізав трубочки, які падали в паровий казан, а там їх обдавало гарячою парою, після чого вони потрапляли на конвейєр, який тяг їх в сушарку. Попрацювавши біля макаронного преса з тиждень, Скуперфільд надумав приладнати до преса невеличке коліщатко з виступом. Коліщатко, обертаючись, час від часу натискувало виступом кнопку, автоматично вмикаючи електричний ніж. Завдяки цій раціоналізації Скуперфільдові вже не треба було натискувати кнопку щоразу, коли макаронина досягала необхідної довжини, й він зміг працювати вже не на одному, а зразу на двох пресах. Він казав, що на цьому не зупиниться і доб'ється того, щоб машина автоматично регулювала густоту макаронного тіста й сама додавала, скільки треба води й борошна. Тепер, коли працювати доводилось йому самому, Скуперфільд добре зрозумів, як важливо полегшувати працю робітника. Взагалі працювати йому сподобалось, тим більше, що кругом завжди були коротульки, з якими можна поговорити, перекинутися жартом, порадитись.
Тепер, закінчивши свій трудовий день, він часто купував велику булку й, засунувши її під пахву, йшов гуляти в зоопарк. Він дуже любив дивитися па тварин, особливо на водоплавних птахів. Побачивши посеред ставу качок, він сміявся від радості й кричав:
— Дивіться, качки! Качки!
І кидав шматочки булки на берег. Качки зараз же підпливали до берега й дзьобали частування. Згодом вони так звикли до цього, що вже пізнавали Скуперфільда і, побачивши здалеку його чорний циліндр, поспішали до берега, що дуже розчулювало Скуперфільда. Віддавши качкам півбулки, він завжди казав:
— Тепер ідіть, любенькі, поплавайте, а завтра я вам ще принесу.
І йшов на майданчик молодняка. Там він оддавав решту булки маленьким ведмежатам і, якщо поблизу публіки було мало, просив у сторожа дозволу погладити когось із звірят. Сторож іноді дозволяв. Тоді Скуперфільд перелазив через огорожу, гладив усіх звіряток по черзі й, поцілувавши на прощання якого-небудь гарного ведмедика, дуже щасливий ішов додому.
У дні відпочинку він виїжджав з кимось із своїх нових знайомих за місто: в ліс або на річку. Там він дихав свіжим повітрям, слухав співи пташок, милувався квіточками. Згодом він запам'ятав назви багатьох квітів, і для нього вони були тепер не просто синенькі, червоненькі чи жовтенькі квіточки, а незабудки, ромашки, латаття, конвалії, дзвіночки, нагідки, кульбабки, фіалочки, волошки чи братки. Відтоді, як Скуперфільд почав називати квіти на імена, вони стали для нього наче близькими та рідними, й він ще більше радів, коли бачив їх.
— Який прекрасний світ! — казав Скуперфільд. — Яка гарна природа! Колись я нічого цього не бачив: ні квіточок, ні травички, ні любих пташат, ні гарної річки з її чудовими берегами. Мені завжди було ніколи. Я тільки й думав, як би то нажити більше грошей, а на все інше у мене не лишалося часу, щоб я провалився на цьому самому місці, коли брешу! Зате тепер я знаю, що справжні цінності — це не гроші, а вся оця краса, вона круг нас, а проте її в кишеню не сховаєш, не з'їси і в скриню не замкнеш!
Чимало багачів, які разом з фабриками втратили свої прибутки, змушені були піти на роботу й, зрештою, зрозуміли, що це навіть краще, ніж цілими днями й ночами тремтіти над своїми капіталами, втрачаючи сон і апетит і думаючи лише про те, як би обдурити когось і не дати іншим обдурити себе.
Проте були й такі багачі, які хоч і втратили заводи та фабрики, зате зберегли свої капітали. Робітники вважали, що ці гроші по праву належать народові, адже багачі нажили їх обманним шляхом, змушуючи працювати на себе інших. Тому робітники видали наказ усі ці несправедливо нажиті гроші здати в загальну касу й побудувати на них великі театри, музеї, картинні галереї, стадіони, плавальні басейни, лікарні й пароплави для прогулянок.
Довелося багачам здавати свої капітали в загальну касу. Але деякі з них схитрували й частину своїх грошей приховали для себе. Серед таких хитрунів опинився і всесвітньо відомий мануфактурник Спрутс. Ніхто не знав точно, скільки у нього грошей. Тому половину свого капіталу він здав, а другу половину залишив собі. Він сподівався, що, маючи гроші, зможе жити, як і колись, не працюючи.
Однак жити не працюючи й бути чесною людиною взагалі неможливо. Кожен коротулька потребує послуг інших — отже, і сам повинен щось робити для інших. А Спрутс захотів влаштуватися так, щоб нічого для інших не робити, щоб тільки інші робили для нього. Йому в першу чергу треба було, щоб хтось варив для нього обід, але ж усі слуги від нього повтікали, отож він почав ходити обідати в їдальню. Спершу його там годували, але одного прекрасного дня до нього підійшов головний кухар і сказав:
— Слухайте, Спрутсе, ми от працюємо на вас, готуємо для вас різні страви, а ви для нас нічого не робите, ніде не працюєте, тільки їсте.
— Але ж я плачу за їжу гроші, — заперечив Спрутс.
— Звідки ж у вас гроші, якщо ви ніде не працюєте? Виходить, ви не всі награбовані в народу гроші здали?
Спрутс, звісно, не міг признатися, що приховав частину грошей, і сказав:
— Ні, я все здав. У мене зосталося лише кілька фертингів, але я їх уже проїв і тепер працюватиму.
Відтоді він вирішив не ходити більше в їдальню, а накупив у магазині яєць, картоплі та інших різних продуктів і поніс усе це додому. Половину яєць він розбив по дорозі, а з другої половини надумав приготувати яєчню, але загавився, і яєчня у нього згоріла на сковороді. Тоді він заходився варити в казанку картоплю, але картопля розварилась і перетворилась на якийсь неїстівний слиз, схожий на клейстер для наклеювання шпалер. Словом, до чого б він не брався, у нього все виходило не те, що треба, а те, що треба, чогось не виходило. Все, що він варив, йому доводилось їсти або недоварене, або переварене. А все, що смажив, він з'їдав недосмаженим, а то й зовсім сирим або горілим. Від таких харчів у нього часто болів живіт, і від цього він був злий, мов пес.
У домі в нього був, як кажуть, свинарник, бо дбати про чистоту тепер було нікому, а самому Спрутсові було ліньки махати щіткою і шваброю. До того ж він не любив мити посуд. Поснідавши, пообідавши або повечерявши, він ставив немитий посуд кудись на підлогу в куток, а на другий день брав із шафи чистий посуд. Посуду в нього було багато, отже, усі кутки скоро були завалені брудними чашками, блюдечками і склянками, ложками, виделками, ножами, тарілками, мисками, соусницями, чайниками, кавниками, молочниками, салатницями, графинами, старими консервними бляшанками і пляшками різних форм і розмірів. На столах, на підвіконнях і навіть на стільцях стояли вкриті сажею горщики, банячки, каструлі, судки, казанки, дека, сковороди з залишками зіпсованих страв. На підлозі скрізь валялися лимонні й апельсинові шкірки, бананове лушпиння, яєчні й горіхові шкаралупи, шматки паперу, порожні пакети, засохлі й вкриті зеленуватою пліснявою хлібні шкуринки, яблучні недогризки, курячі кістки, риб'ячі хвости й голови. Треба сказати, що ці хвости й голови і навіть цілі риб'ячі кістяки можна було побачити не тільки на підлозі, а й на стільцях, столах, шафах, підвіконнях, книжкових полицях, а також на спинках диванів і крісел.
Купи цих харчових покидьків смерділи й приваблювали полчища мух. Пан Спрутс сидів серед усієї цієї гидоти, сподіваючись, що нові порядки не протримаються довго, що поступово все повернеться до колишнього, що в нього знову будуть слуги, які наведуть у домі чистоту й лад. Проте час минав, змін не було, а пан Спрутс усе ще на щось сподівався, не помічаючи, що сидить уже по самі вуха в грязюці.
Але біда, як іноді кажуть, не приходить одна. Незабаром у Спрутса закінчилися запаси вугілля, а топити чимось треба було, от він і почав палити меблі. Тепер на підлозі, окрім куп усякої видоти, валялась оббивка, зідрана з диванів та крісел, а також вирвані з них пружини й повсть, уламки кушеток, дзеркальних шаф і стільців. Словом, вигляд кругом був такий, наче в будинку вибухнула фугасна бомба чи відбулось побоїсько.
А Спрутс, здавалося, й не помічав улаштованого ним же самим розгрому. Час від часу він виходив з дому, щоб поповнити запаси харчів. Але робити це було не дуже легко, бо він був особа відома: як-не-як — колишній мільярдер, голова великого бредламу, власник багатьох цукрових заводів і знаменитої спрутсівської мануфактури. До недавнього часу його фотографії друкувалися мало не щодня в газетах, і тому всі його добре знали. Тільки-но він з'являвся у якомусь магазині, продавці й продавщиці зразу починали кепкувати з нього, кидати на його адресу різні жарти; дехто навіть просто казав, що пора б йому вже перестати комизитись і, замість жити на крадені гроші, піти кудись на роботу й стати чесним коротулькою.
— Дивіться, пане Спрутс, — казали йому, — постарайтеся, голубе, виправитись, а як будете й далі дармоїдом, то ми перестанемо відпускати вам продукти.
У відповідь на це Спрутс звичайно мовчав і тільки сердито сопів або ж казав, що він зовсім не Спрутс, а якийсь інший коротулька, що викликало у продавців нові дотепи. Все це страшенно сердило Спрутса, а тому що насмішки не вщухали і з кожним днем ставали зліші, він вирішив як можна рідше потикатися на вулицю і вилазив з дому тільки тоді, коли була крайня потреба.
Одного вечора, коли Спрутс сидів дома, у двері хтось постукав. Зійшовши по сходах і відчинивши двері, Спрутс побачив у світлі вуличного ліхтаря коротульку із смуглявим, вилицюватим обличчям, прикрашеним невеличкими чорними, акуратно зачесаними вусиками, такою ж невеличкого гострою борідкою і вузенькими чорними очима, які неспокійно зиркали по боках.
Це обличчя видалося Спрутсові зовсім незнайомим, та, коли прибулець сказав, що його звуть Жуліо, Спрутс почав пригадувати, що вже десь чув його ім'я.
Запросивши Жуліо до кімнати, Спрутс сказав:
— Ваше ім'я, здається, мені знайоме. Чи не можете ви нагадати, де ми з вами зустрічалися?
— Зустрічалися? Ні, — відповів Жуліо, здивовано розглядаючи накидані кругом купи сміття, уламки меблів і риб'ячі кістяки. — Я тільки мав можливість зробити вам послугу, коли ви захотіли розправитись з Товариством гігантських рослин.
— Ах, справді, — вигукнув Спрутс. — Однак, пригадується, ви тоді чимало здерли з мене за цю послугу: три мільйончики фертингів, якщо не помиляюся.
— Не три, — спокійно відповів Жуліо. — Йшлося про два мільйони. А втім, мені від цих мільйонів нічого не дісталося, бо ця скотина Скуперфільд тріснув мене палицею по голові, а ті дві тварюки Мига й Крабс кинули мене самого в лісі й зникли з усіма грошима. З того часу я тиняюся по світу, стараючись знайти цю тварюку Мигу, а тепер ось надумав звернутися до вас, щоб дізнатися, де можна побачити цю скотину Крабса.
На жаль, я не можу вдовольнити вашу цікавість, бо скотина Крабс давно втік від мене, прихопивши з собою близько мільйона моїх власних грошей, — відповів Спрутс.
— У такому разі, чи не можете ви дати мені повечеряти, бо якщо я не вгамую голоду, то можу вчинити злочин. Я з самого ранку ще нічого не їв, — пояснив Жуліо.
— Можу пригостити вас тільки яєчнею, — сухо пробурчав Спрутс.
Вийшовши з гостем на кухню, Спрутс розламав кілька стільців і затопив піч, потім розбив яйце, але замість вилити його на сковороду, вилив на свої штани. Вирішивши, що коли діло піде так і далі, то йому зовсім не випаде повечеряти, Жуліо взявся до діла сам. Вибравши найбільшу сковороду, він приготував гігантську яєчню з двох десятків яєць, і вони зі Спрутсом сіли вечеряти. Спрутс їв і тільки похвалював, бо йому вже давно не доводилось їсти так смачно приготовленої яєчні.
Подумавши, що Жуліо може бути для нього корисним, бо він міг би ходити по продукти й допомагати готувати обід, Спрутс запропонував йому поселитися разом. Жуліо погодився, і відтоді життя Спрутса набрало організованішого характеру. Доставку продуктів з магазинів Жуліо цілком узяв на себе, а сніданки, обіди та вечері вони готували разом, причому Спрутс виконував грубішу роботу, тобто «робив» дрова з меблів, розпалював вогонь у плиті, чистив картоплю, цибулю, ріпу, місив тісто; Жуліо ж здійснював загальне керівництво і стежив за приготуванням страв.
Окрім харчів, Жуліо дбав ще й про чистоту.
У вас, голубе, в цій кімнаті зібралося надто багато гидоти, — сказав він одного разу Спрутсові. — Але прибирати тут не варто. Ми просто перейдемо в другу кімнату, а коли насвинячимо там, перейдемо в третю, потім у четверту, й так, поки запаскудимо весь дім, а там видно буде.
Топити зайвий раз у печі їм було ліньки, а ночі стояли вже прохолодні, тому Жуліо придумав спати не на ліжках, а в скринях. Забравшись разом з периною в скриню і накрившись віком, можна було нагріти диханням повітря й спати, не відчуваючи холоду.
У ті часи як для пана Жуліо, так і для пана Спрутса найбільшим задоволенням було вмоститись увечері, після денних турбот, біля телевізора і проклинати нові порядки. По телебаченню тоді часто показували робітників, які самостійно, без панів керували своїми фабриками та заводами. Особливо цікаво було, що багато виробничих процесів здійснювалось тепер у стані невагомості. Пан Спрутс і пан Жуліо мимоволі підраховували, які вигоди могли б мати багачі, якби невагомість дісталася їм, а не робітникам, і це просто казило їх. Але найдужче казили їх розмови про гігантські рослини, які й справді росли не щодня, а щогодини. Не минало й дня, щоб по телебаченню тепер не показували, як дозрівають гігантські огірки, помідори, капуста, буряки, кавуни, дині, посаджені до того ж на грунті, відібраному в багачів. І Спрутс, і Жуліо зеленіли від злості, коли бачили, як наливається здоровенне колосся земної пшениці.
— Ось вона! Ось вона де, погибель наша, росте! — сичав, бризкаючи слиною, Спрутс і сварився кулаком на екран телевізора.
— Все пропало! — сумно махав рукою Жуліо. — Тепер уже нема ніякої надії на повернення старого!
Одного разу диктор оголосив, що скоро буде передача з Космічного містечка, яке збудували прибулі космонавти. Спрутс і Жуліо ледве всиділи на стільцях, так їм кортіло якнайскоріше побачити своїх ворогів. Нарешті на екрані з'явився Знайко. Він представив телеглядачам своїх друзів-космонавтів, з якими прилетів на Місяць, показав кілька маленьких затишних будиночків, що їх космонавти збудували для себе самі. Глядачі навіть побачили один такий будиночок усередині. Потім показали різні наукові прилади, і Фуксія розповіла про ту наукову роботу, яку провадили космонавти на Місяці. Тюбик показав глядачам кілька земних пейзажів, які він тут же намалював, і розповів, чим відрізняється життя на Великій Землі від життя на Місяці. Після нього виступив Гусля, який заграв на флейті кілька мелодій, щоб ознайомити місячних коротульок з музикою, яку люблять земні коротульки.
Після музичного антракту телеглядачам показали дослідний город, на ньому дозрівали овочі, серед яких особливо вирізнялися гігантські кавуни.
Знайко сказав, що всі овочі виросли не менші, а навіть трохи більші, ніж звичайно виростають на Великій Землі, і це можна пояснити меншою силою тяжіння на Місяці. За городом було пшеничне поле, що його місячні коротульки сприйняли спочатку за якийсь фантастичний гігантський ліс. Нарешті телеглядачам показали космічну ракету, на якій був здійснений небувалий міжпланетний політ. Ракета вже не стояла, як колись, на відкритому місці, а була в спеціальному ангарі, збудованому позаду пшеничного поля.
Як тільки Спрутс побачив ракету, він аж зблід від злості.
— Все через цю трикляту ракету! — прошипів він. — Коли б у мене був динаміт, я б її негайно висадив у повітря без ніякого жалю! Коли б не ця ракета, у нас усе було б, як і колись, ми жили у розкоші, замість того щоб нидіти тут і з ранку до вечера возитися з цим противним куховарством!
— У мене є динаміт, тобто я можу дістати, — сказав Жуліо.
І він заходився розповідати Спрутсові, що колись у нього був магазин різнокаліберних товарів, у якому він торгував гвинтівками, пістолетами, порохом, піроксиліном, динамітом та іншими вибуховими речовинами.
— Потім я продав свій магазин, — сказав Жуліо, — але мені треба було спішно виїхати з Давилона, тому я не встиг вивезти всіх товарів, і в тайнику на складі в мене лишилося кілька бочок пороху та два ящики з чудовим динамітом. Я певен, що про цей тайник ніхто нічого досі не знає, і ми з вами можемо пробратися в нього, але для цього доведеться з'їздити в Давилон.
— Завтра ж поїдемо! — вигукнув Спрутс, схоплюючись від нетерпіння з крісла. — Я їм покажу! Я цього більше терпіти не буду! Я їх усіх підніму в повітря!
В цей час телепередача з Космічного містечка закінчилася, і по телебаченню почали показувати нову кінокомедію про якогось колишнього багача, який не хотів працювати, а в їдальні відмовились годувати його, отож він вирішив готувати для себе сам, тільки з того старання нічого не виходило. Куплені яйця він поклав на стілець, а потім сів на них, пакет з маслом упустив на підлогу, одразу ж наступив на нього ногою, посковзнувся і впав, зачепивши рукою чайник з гарячою водою, яка хлюпнула йому просто на лисину. Цілий вечір він бився на кухні, нарешті впав у порожню скриню і заснув у ній, а вранці побіг улаштовуватись на роботу.
— Це що? — кричав обурено Спрутс. — Це ж про мене! Та як вони сміли? Хіба вони забули, хто я? Я ж їм не якийсь там нікчема! Я Спрутс! Нехай би вони попались мені раніше. Я б їх скрутив! А тепер я хто! Хто, я вас питаю! Тепер я для них ніхто, бо все полетіло до чорта. Колись мене і годували, і одягали, і купали, і спати вкладали, й катали, й порошинки з мене здували, весь бруд за мною прибирали, всіляко піклувалися про мене, о! А тепер я сам мушу про себе дбати, сам мушу все робити! Чому, я вас питаю? З якої речі? Колись всі мене шанували й поважали за моє багатство, підлещувались до мене, низенько кланялись мені, а тепер усі з мене сміються та ще й кінокомедії про мене знімають! Це ж образа! Я не потерплю цього! Я їм покажу! Я їх за це на шмаття! На друзки! Де динаміт? Дайте мені динаміт! Завтра ж їдьмо по динаміт!
Він ще довго так шаленів. Жуліо ледве заспокоїв його і, пообіцявши завтра зранку вирушити по динаміт, уклав спати в скриню.
Минуло кілька днів відтоді, як Незнайко приїхав із своїми друзями в Космічне містечко. Тут йому все дуже сподобалось. Прокинувшись уранці, він одразу ж подався на город і гуляв там серед заростів буряків, моркви, огірків, помідорів, кавунів чи тинявся серед височенних стебел гігантської земної пшениці, жита, проса, гречки, сочевиці, а також вівса, з якого робиться чудова крупа для дуже смачної вівсяної кашки.
Тут усе майже як у нас у Квітковому місті, — казав Незнайко. — Тільки у Квітковому місті було трошки краще. Тут ніби чогось усе-таки бракує.
Одного разу Незнайко прокинувся вранці й відчув, що трохи нездужає. Йому нічого не боліло, але було таке відчуття, ніби він дуже-дуже стомився і не мав сили встати з постелі. Але незабаром мав бути сніданок, тому він усе-таки встав, одягнувся, вмився, проте, коли сів снідати, відчув, що зовсім не хоче їсти.
— От бачите, які ще тут на Місяці штучки бувають! — пробурмотів Незнайко. — Коли хочеться їсти, то їсти нема чого, а коли є що їсти, то не хочеться їсти!
Сяк-так упоравшись із своєю порцією, він поклав ложку на стіл і вийшов у двір. За хвилину всі побачили, що він вертається назад. Обличчя його було злякане.
— Братики, а де ж сонечко? — спитав він, здивовано озираючись навколо.
— Ти, Незнайку, якийсь осел! — насмішкувато відповів Знайко. — Ну яке тут сонечко, коли ми на Місяці, точніше сказати, в Місяці.
— У, а я й забув! — махнув рукою Незнайко.
Після цього випадку він цілий день згадував про сонечко, за обідом їв мало й тільки надвечір заспокоївся. А другого ранку все почалося знову.
— Де ж сонечко? — пхикав він. — Хочу, щоб було сонечко! У нас у Квітковому місті завжди було сонечко.
— Ти краще ось що, голубчику, не каверзуй! — сказав йому Знайко.
— А може, він у нас хворий, — сказав лікар Пілюлька. — Мабуть, я огляну його.
Затягнувши Незнайка у свій кабінет, лікар Пілюлька почав ретельно обстежувати його. Оглянувши вуха, горло, ніс і язик, Пілюлька здивовано похитав головою, потім велів Незнайкові скинути сорочку й почав стукати його по спині, по плечах, по грудях і по животу гумовим молоточком, дослухаючись при цьому, який виходить звук. Видно, звук виходив не такий, як треба, тому Пілюлька кривився, знизував плечима й тряс головою. Потім він звелів Незнайкові лягти на спину й почав натискувати йому долонями на живіт у різних місцях, приказуючи:
— Так боляче? Не боляче?.. А так?..
І знову щоразу скрушно хитав головою.
Нарешті він зміряв Незнайкові температуру, а також пульс і кров'яний тиск, а тоді, велівши йому лишатись у постелі, пішов до коротульок і сказав тихенько:
— Біда, голубчики. Незнайко наш хворий.
— А що в нього болить? — спитала Рибка.
— У тому-то й річ, що нічого не болить, а проте він серйозно хворий. Хвороба в нього дуже рідкісна. На неї хворіють коротульки, які надто довго пробули далеко від своїх рідних місць.
— Ти ба! — здивувався Знайко. — То його треба лікувати.
— Як же його лікувати? — відповів лікар Пілюлька. — Від цієї хвороби ніяких ліків нема. Він повинен якнайскоріше повернутися на Землю. Тільки повітря рідних ланів може помогти йому. Такі хворі завжди дуже тужать далеко від батьківщини, й це може для них погано скінчитися.
— Виходить, нам треба вирушати додому? Ти це хочеш сказати? — спитав Знайко.
— Так, і притому якомога скоріше, — підтвердив лікар Пілюлька. — Думаю, що коли ми сьогодні ж вирушимо в дорогу, то встигнемо долетіти до Землі з Незнайком.
— Отже, треба вирушати сьогодні ж. І нічого тут більше думати, — сказала Фуксія.
— А як же бути з Пончиком? — спитав Знайко. — Він же лишився у Лос-Поганосі із своїми крутильниками. Не можемо ж ми покинути його тут.
— Ми з Шпунтиком зараз же поїдемо по нього на всюдиході, — сказав Гвинтик. — До вечора туди приїдемо, завтра вранці назад. Опівдні будемо тут.
— Доведеться призначити відліт на завтра, — сказав Знайко. — Раніше ніяк не впораємось.
— Ну що ж, до завтра, я думаю, Незнайко витримає, — сказав лікар Пілюлька. — Тільки ви, братики, не зволікайте.
Гвинтик і Шпунтик одразу ж викотили з гаража всюдихід, узяли з собою Козлика, якого вчили керувати всюдиходом, і всі троє поїхали в Лос-Поганос. Лікар Пілюлька поспішив повідомити Незнайка, що прийнято рішення вирушати на Землю. Ця звістка дуже втішила Незнайка. Він навіть схопився з постелі, почав казати, що, як тільки повернеться додому, одразу ж напише листа Синьоочці, бо колись він обіцяв написати їй і тепер його мучить сумління, що не виконав своєї обіцянки. Надумавши виправити свою помилку, він значно повеселішав і почав наспівувати пісні.
— Не журіться, братики, — казав він. — Скоро побачимо сонечко!
Лікар Пілюлька сказав, щоб він поводився спокійніше, бо його організм ослаблений хворобою і йому треба берегти сили.
Невдовзі радість Незнайка потроху стихла й змінилася нетерплячкою.
— Коли ж Гвинтик і Шпунтик повернуться? — весь час приставав він до Пілюльки.
— Вони сьогодні не можуть приїхати, голубе. Вони завтра приїдуть. Ти вже якось потерпи, а зараз краще ляж і поспи, — вмовляв його лікар Пілюлька.
Незнайко лягав у постіль, але, полежавши хвилиночку, схоплювався:
— А що, як вони не приїдуть завтра?
— Приїдуть, голубе, приїдуть, — заспокоював його Пілюлька.
У ті дні в Космічному містечку гостювали астроном Альфа й місяцезнавець Мемега та два фізики, які прибули з ними, — Квантик і Кантик. Усі четверо приїхали навмисне, щоб ознайомитися з будовою космічної ракети і скафандрів, бо вони самі збиралися побудувати ракету й здійснити космічний політ на Землю. Тепер, коли розкрили таємницю невагомості, міжпланетні польоти стали доступні і для місячних коротульок. Знайко вирішив подарувати місячним ученим точні креслення ракет й звелів, щоб їм віддали рештки запасів місячного каменю й антикаменю. Альфа сказав, що місячні вчені збережуть Космічне містечко і влаштують тут космодром з майданчиком для посадки космічних кораблів, які прибуватимуть на Місяць, і для запуску ракет на інші планети.
Коли космонавти постановили вернутися на Землю, Знайко, Фуксія і Рибка пішли в ангар, щоб ретельно перевірити роботу всіх вузлів і механізмів ракети. В перевірці брали участь і Альфа з Мемегою, а також Кантик і Квантик. Для них це було дуже корисно, бо вони дістали можливість практично ознайомитися з будовою ракети. До того ж було вирішено, що Альфа й Мемега здійснять політ на ракеті разом з космонавтами. Долетівши до поверхні Місяця, космонавти пересядуть у ракету НІП, а Альфа з Мемегою повернуться на ракеті ФІР назад у Космічне містечко.
Перевірка механізмів ракети закінчилася тільки надвечір.
Зробивши останні випробування, Знайко сказав:
— Тепер ракета готова до польоту. Завтра вранці ввімкнемо невагомість і відбуксируємо космічний корабель на стартовий майданчик. А зараз — спати. Перед польотом треба добре відпочити.
Вийшовши з ангара й замкнувши двері на ключ, космонавти пішли в Космічне містечко. Не встигли вони зникнути вдалині, як із-за паркана висунулись дві голови в чорних масках. Якийсь час вони мовчки стирчали над парканом і лише сопіли носами. Потім одна голова сказала голосом Жуліо:
— Нарешті вшилися, щоб вони провалилися крізь землю!
— Нічого. Хай краще злетять у повітря! — пробурчала голосом Спрутса друга голова.
То й справді були Спрутс і Жуліо.
Почекавши ще трохи і впевнившись, що поблизу нікого нема, Жуліо сказав:
— Ану перелазь через паркан, я подам тобі ящик з динамітом.
Спрутс, крекчучи, виліз на паркан і стрибнув на другий бік. Жуліо підняв із землі ящик і став подавати його Спрутсові через паркан. Спрутс потягнув руки вгору, стараючись підхопити ящик. Але ящик був дуже важкий. Спрутс не втримав його й полетів разом з ним на землю.
— Що ж ти жбурляєш? — зашипів на нього Жуліо. — Там же динаміт, а не макарони! Так бабахне, що мокрого місця не залишиться!
Він переліз через паркан слідом за Спрутсом і спробував відчинити двері ангара.
— Замкнуті! — пробурмотів зі злістю. — Доведеться робити підкоп.
Увімкнувши потайний ліхтар і присівши біля стіни, обидва зловмисники витягли з кишень ножі й почали рити ними землю.
Коротульки в Космічному місті вже давно спали. Ніхто не ждав нічого лихого. Не спали тільки Знайко та професор Зірочка. Вони були зайняті математичними розрахунками: треба було обчислити траєкторію польоту космічного корабля, щоб, злетівши, він точно попав в отвір місячної сфери, крізь який можна було вибратися на поверхню Місяця.
Вже було далеко за північ, коли Знайко й професор Зірочка закінчили всі розрахунки й почали вкладатися спати. Роздягнувшись, Знайко вимкнув електрику і, залізши в постіль, уже хотів був натягти на себе ковдру, але саме в цей час пролунав вибух. Стіни кімнати струснуло, із стелі з гуркотом посипалась штукатурка, шибки з вікон вилетіли, ліжко, на якому лежав Знайко, перевернулось, і він викотився з нього на підлогу.
Професор Зірочка, який спав у цій же кімнаті, теж опинився на підлозі. Закутавшись у ковдру, Знайко миттю вискочив на подвір'я і побачив стовп полум'я та диму, що піднімався вгору.
— Ракета! Там же ракета! — закричав він професорові Зірочці, який вибіг слідом за ним.
Вони кинулися вперед, на звертаючи уваги на те, що зверху падали дерев'яні уламки, й, підбігши до місця, де колись стояв ангар, побачили в диму купу руїн. До місця пригоди вже бігли інші коротульки.
— Тут стався вибух! Хтось знищив ракету! — закричав Назнайко, голос якого уривався від хвилювання.
— Це не інакше, як поліцейські! — вигукнув Квантик. — Вони задумали відомстити нам!
— Як же ми тепер полетимо назад? — питали коротульки.
— Може, вдасться полагодити ракету? — сказав Мемега.
— Як же лагодити? Може, тут уже й самої ракети не лишилося, — відповіла Фуксія.
— Спокійно, братики! — сказав Знайко, який першим опанував себе. — Треба швиденько порозтягувати уламки і з'ясувати, що з космічним кораблем.
Коротульки взялися до роботи. На ранок місце розчистили, і всі побачили, що силою вибуху ракету перекинуло на бік. У неї зовсім одірвало хвіст, пошкодило основний двигун і повибивало шибки ілюмінаторів.
— Такі пошкодження не вдасться виправити й за два тижні, — заклопотано озвався Знайко. — Доведеться відкласти політ.
— Що ти, що ти! — вигукнув лікар Пілюлька. — Про це й думати не смій! Незнайко не витримає два тижні. Його треба відіслати сьогодні ж.
— Ти ж бачиш, — відповів Знайко, показуючи рукою на спотворену ракету.
— А чи не можна підтягтися на поверхню Місяця просто в скафандрах? — сказала Рибка. — Адже наші скафандри пристосовані до польотів у стані невагомості. Піднявшись на поверхню Місяця, ми сядемо в ракету НІП і полетимо на Землю.
— Правильно! — зрадів Знайко. — А чи цілі скафандри? Вони ж у ракеті.
Фуксія і Рибка метнулись до кабіни ракети й почали натискувати кнопку електродвигуна, який відчиняв двері в шлюзову камеру. Але двигун не діяв. І двері не відчинялися. Тоді інженер Клепка, який на той час уже зовсім одужав після поранення, заліз усередину кабіни через розбитий ілюмінатор і відчинив двері скафандрового відсіку.
— Братики, скафандри цілі! — вигукнув він, пересвідчившись, що скафандри не пошкоджено.
— Ура! — закричали, зрадівши, коротульки.
Інженерові Клепці вдалося полагодити електродвигун і відчинити двері шлюзової камери. Коротульки одразу ж почали виносити з ракети скафандри й ретельно перевіряти їх.
Десь опівдні в Космічне містечко повернулися Гвинтик, Шпунтик і Козлик з Пончиком, і космонавти почали готуватися до відльоту.
Звістка про те, що космонавти збираються відлітати, швидко поширилася серед неїлівців, і вони цілим селом прийшли прощатися із своїми друзями.
Весь дослідний город і всі посадки навколо Космічного містечка ми даруємо вам, — сказав неїлівцям Знайко. — Тепер плоди вже скоро дозріють, і ви зберете їх. Самим вам це буде не під силу, покличте на допомогу коротульок з інших сіл. Разом вам легше буде. І надалі старайтеся вирощувати якнайбільше гігантських рослин. Нехай гігантсьісі рослини розійдуться по всій вашій планеті і тоді ніяких злиднів у вас більше не буде.
Неїлівці плакали від радості. Вони цілували Знайка й усіх інших коротульок. А Козлик теж був радий, бо Гвинтик і Шпунтик подарували йому свій всюдихід.
— Як жаль, — казав Козлик Незнайкові. — У нас тепер справжнє життя починається, а ти відлітаєш!
— Нічого, — казав Незнайко. — Ми ще прилетимо до вас, і ви до нас прилітайте. А мені зараз уже не можна більше залишатися. Мені дуже хочеться побачити сонечко.
Як тільки Незнайко згадав про сонечко, сльози зараз же закапали з його очей. Сили покинули його, і він опустився просто на землю. Лікар Пілюлька підбіг і, побачивши, що в Незнайка очі самі заплющились, мерщій дав йому понюхати нашатирного спирту. Незнайко отямився, але був дуже блідий.
— Ну як нам летіти з тобою? — побивався лікар Пілюлька. — Тобі треба в постелі лежати, а не вирушати в космічний політ. Не знаю, як ти в такому стані до Землі доберешся!
— Нічого, — сказав Гвинтик. — Ми з Шпунтиком візьмемо крісло-гойдалку і приладнаємо до нього коліщатка. Можна буде возити Незнайка в цьому кріслі, щоб він не витрачав зайвих сил.
Так вони й зробили. Як тільки крісло було готове, Знайко дав команду надіти всім скафандри. Коротульки зараз же почали надягати скафандри, а Кантик і Квантик наділи скафандр на Незнайка.
Треба сказати, що скафандри ці дещо відрізнялися від тих, якими користувалися Незнайко та Пончик. На маківці гермошолома такого скафандра був вмонтований невеличкий електродвигун з чотирилопатевим пропелером, як у вентилятора. Пропелер, обертаючись, підіймав космонавта в повітря. Надаючи своєму тілу те чи інше положення в просторі, космонавт міг скеровувати свій політ у будь-якому напрямку. Крім цього, пропелер міг правити й за парашут. При падінні з великої висоти космонавт міг увімкнути електродвигун, і швидке обертання пропелера одразу б загальмувало падіння.
Тільки-но космонавти наділи скафандри, Знайко звелів усім прив'язатися до довгої капронової мотузки, яка була приготована заздалегідь. Усі одразу виконали наказ. У той же час Кантик і Квантик і Альфа з Мемегою посадили Незнайка в крісло-гойдалку, прикріпили його поясами до сидіння, щоб не випав у дорозі, а крісло теж прив'язали до капронової мотузки.
Нарешті всі приготування були закінчені. Космонавти прикріпили до поясів альпенштоки, льодоруби та геологічні молотки й вишикувались один за одним. Знайко, який стояв попереду, ввімкнув прилад невагомості, припасований до скафандра у нього за плечима, і натиснув кнопку електродвигуна. Почулося рівномірне гудіння. Це завертівся пропелер. Знайко, втративши вагу, плавно піднявся в повітря й потягнув за собою всіх інших космонавтів.
Місячні коротульки ахнули з подиву, побачивши, як космонавти довгою низкою знялись у повітря. Усі закричали, замахали руками, заплескали в долоні, почали підкидати в повітря шапки. Дехто навіть стрибав од збудження. У багатьох були сльози на очах.
Космонавти тим часом швидше й швидше підіймалися вгору. Скоро вони перетворилися на ледь помітні цятки і нарешті зовсім зникли з очей. Але місячні коротульки не розходились, ніби сподівалися, що прибульці з далекої планети Землі ще повернуться й вони знову побачать їх. Минула ціла година, і дві години минуло, нарешті минуло три години. Місячні коротульки почали втрачати надію знову побачити своїх друзів.
І справді, ждати більше було нічого. Космонавти в цей час уже пробиралися нахиленим крижаним тунелем в оболонці Місяця. Повітря тут було вкрай розріджене, тому пропелер створював надто слабеньку тягу. І все-таки за допомогою льодорубів, що ними озброїлись космонавти, їм вдалося подолати всі перешкоди й пробратись у бурульчастий грот, а звідти проникнути в печеру, з якої був вихід на поверхню Місяця.
Тут Знайко вирішив розділити весь загін на дві групи. Першу групу треба було послати вперед, щоб, не втрачаючи ні хвилиии, перевірити ракету. Адже відтоді, як ракета НІП опустилася на поверхню Місяця, минуло багато часу, її могли пошкодити метеорити, не кажучи вже про те, що в космічний політ неможливо вирушати без ретельної перевірки роботи всіх приладів і механізмів. У першу групу Знайко призначив себе, професора Зірочку, а також Фуксію і Рибку. Решті велів поки що лишатись у печері й зайнятися видобутком кристалів місячного каменю й антикаменю, запас яких треба було доставити на Землю.
Лікар Пілюлька сказав, що Незнайко почуває себе дуже кепсько, тому його треба негайно доставити в ракету, де можна буде зняти важкий скафандр. Але Знайко сказав:
— Зараз настала місячна ніч. Сонце зайшло і на поверхні Місяця дуже холодно. Якщо ракета пошкоджена, то й у ній не можна бути без скафандра. Краще ви поки що побудьте з Незнайком у печері. Тут усе-таки тепліше. Коли ж з'ясується, що ракета справна, ми дамо вам знати, й ви одразу ж доставите Незнайка до нас.
Наказавши нікому не виходити з печери, щоб не піддаватися зайвий раз дії космічних променів, Знайко подався назад у супроводі Фуксії, Рибки та професора Зірочки.
Дехто думає, що коли на Місяці ніч, то там дуже темно й нічого не видно, та це неправда. Точно так, як місячної ночі нашу Землю освітлює Місяць, так і Місяць освітлює наша Земля, але ж земна куля значно більша від місячної, тому й світла від неї буває більше. Якщо Місяць із Землі видається нам таким завбільшки, як невеличка тарілка, то Землю з Місяця видно, як великий круглий піднос. Наука встановила, що світло Сонця, відбите нашою Землею, освітлює Місяць разів у дев'яносто сильніше, ніж те світло, яким Місяць освітлює Землю. Це означає, що в тій частині Місяця, з якої видно Землю, вночі можна вільно читати, і писати, й малювати, і займатися всілякими іншими роботами.
Вийшовши з печери, Знайко та його супутники побачили над собою чорне, бездонне небо з міріадами сяючих зірок і велетенським світним диском яскраво-білого й навіть трохи голубуватого кольору. То й була наша Земля, яка цього разу скидалася не на серп чи півмісяць, а на повний круг, бо Сонце освітлювало її вже не бічним, а прямим промінням.
Освітлені земним диском, поверхня Місяця і гори, що видніли вдалині, мали червонястий колір: від ясно-вишневого до пурпурного або темно-багряного, а все, що лишалося у тіні, все, куди не проникало світло, аж до дрібнесеньких тріщинок під ногами, світилося мерехтливим ізумрудно-зеленим кольором. Це пояснювалось тим, що поверхня місячних порід мала властивість світитися під впливом невидимих космічних променів. Куди б космонавти не глянули, вони скрізь бачили немов боротьбу двох кольорів: червоного й зеленого, і тільки ракета, що видніла вдалині, світилась яскраво-голубим кольором, ніби шматочок весняного ясно-голубого земного неба.
Космонавти, які лишились у печері, вирішили не марнувати часу і захопилися видобувати кристали місячного каменю й антикаменю. Льодоруби й геологічні молотки дружно стукотіли об скелі. Проте ніякого стукоту не було чути, бо звук, як це тепер уже всім відомо, не поширюється в безповітряному середовищі.
В напруженій роботі минуло близько години. Скоро від Знайка надійшло по радіотелефону розпорядження доставити Незнайка в ракету. Знайко повідомив, що метеорити не пошкодили ракети, герметизацію не порушено, але багато механізмів потребують регулювання, а в акумуляторах треба змінити електроліт і потім зарядити їх. На все це доведеться витратити щонайменше дванадцять годин, а тому весь час, який залишився, Знайко велів використати для видобутку й навантаження в ракету кристалів місячного каменю й антикаменю.
Лікар Пілюлька, ні секунди не гаючись, вирушив у путь, везучи перед собою крісло-гойдалку, на якому лежав Незнайко у своєму скафандрі. Коли Пілюлька нарешті дошкандибав до ракети, Незнайко так ослаб, що не міг встати з крісла, і його довелося нести на руках. За допомогою Знайка, Фуксії і Рибки Пілюльці вдалося втягнути Незнайку в ракету. Тут з хворого стягли скафандр, зняли одяг і вклали його на койку в каюті.
Звільнившись від важкого скафандра, Незнайко відчув деяку полегкість і навіть поривався встати з койки, але поступово сили знову покинули його. Охопила така слабість, що йому важко було поворушити рукою чи ногою.
— Що це за хвороба така? — казав Незнайко. — Мені здається, ніби я весь свинцевий і моє тіло важить утроє більше, ніж треба.
— Цього не може бути, — відповідав йому Знайко. — Ти ж на Місяці й повинен важити не втроє більше, а вшестеро менше. От якби був на планеті Юпітер, то справді важив би там утроє або, точніше кажучи, у два й шістдесят чотири сотих раза більше, ніж на Землі. Зате на Марсі ти важив би втроє менше. А от коли б ти опинився на Сонці…
— Ну, гаразд, гаразд, — перебив його лікар Пілюлька. — Не утруднюй його цими цифрами. Подбай краще про те, щоб скоріше вилетіти.
Знайко вийшов, і вони разом з Зірочкою почали перевіряти роботу електронної обчислювальної машини. За кілька годин усі механізми були перевірені, але ракета не могла вирушити в політ доти, доки не закінчиться зарядка акумуляторів, від яких залежала безперебійна робота всіх приладів, а також двигунів.
Лікар Пілюлька не відходив ні на крок від Незнайка. Бачив, що сили Незнайка полишають, не знав, що робити, і дуже нервував. Правда, коли ввімкнули невагомість і ракета рушила, нарешті, в дорогу, самопочуття Незнайка поліпшилось. Але ненадовго. Скоро він знову почав скаржитися, що його душить вага, хоча, звісно, ніякої ваги не могло бути, бо ж він, як і всі інші в ракеті, перебував у стані невагомості. Лікар Пілюлька розумів, що ці хворобливі відчуття є наслідком пригніченого психічного стану хворого, і старався відвернути Незнайка від сумних думок, лагідно розмовляючи з ним і розповідаючи йому казки.
Усі інші коротульки заглядали в каюту і згадували, які ще є казки, щоб розповісти Незнайкові. Всі тільки й думали, чим би допомогти хворому.
Через якийсь час вони помітили, що Незнайко перестав виявляти інтерес до всього навколишнього і вже не слухає, що йому кажуть. Очі його повільно блукали по стелі каюти, пересохлі губи щось нечутно шепотіли. Лікар Пілюлька з усіх сил прислухався, але не міг добрати ні слова.
Невдовзі очі у Незнайка заплющились, і він заснув. Груди його важко здіймалися. Дихання із свистом виривалося з рота. Щоки горіли хворобливим рум'янцем. Поступово дихання його заспокоїлось. Груди здіймалися все менше й рідше. Нарешті Пілюльці почало здаватися, що Незнайко вже й зовсім не дихає. Відчувши, що діло кепське, Пілюлька схопив Незнайка за руку. Пульс був ледве помітний і дуже повільний.
— Незнайку! — злякано закричав Пілюлька. — Незнайку, прокинься!
Але Незнайко не прокидався. Пілюлька мерщій підсунув йому під ніс пляшку з нашатирним спиртом. Незнайко повільно розплющив очі.
— Мені важко дихати! — насилу прошепотів він.
Побачивши, що Незнайко знову заплющив очі, лікар Пілюлька почав торсати його за плечі.
— Незнайку, не спи! — загорлав він. — Ти повинен боротись за життя! Чуєш? Не піддавайся! Не спи! Ти повинен жити, Незнайку! Ти повинен жити!
Помітивши, що обличчя Незнайка заливає якась дивна блідість, Пілюлька знову схопив його за руку. Пульсу не було. Пілюлька припав вухом до грудей Незнайка. Биття серця не чути було. Він знову дав понюхати Незнайкові нашатирного спирту, але це не вплинуло.
— Кисень! — вигукнув Пілюлька, відкидаючи геть пляшку з нашатирним спиртом.
Гвинтик і Шпунтик схопили гумову подушку і помчали в газовий відсік, де були балони з киснем, а Пілюлька, не гаючи й секунди, почав робити Незнайкові штучне дихання. Коротульки, зібравшись біля дверей каюти, з тривогою стежили, як лікар Пілюлька ритмічно піднімав руки Незнайка вгору й зараз же опускав їх униз, притискаючи до грудей. Час від часу він на хвилиночку зупинявся і, припавши вухом до грудей Незнайка, старався вловити биття серця, а потім знову робив штучне дихання.
Ніхто не міг сказати, скільки минуло часу. Всім здавалося, що дуже багато. Нарешті Пілюльці почулося, ніби Незнайко зітхнув. Пілюлька насторожився, але все ще піднімав і опускав Незнайкові руки, поки впевнився, що дихання відновилося. Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик принесли подушку з киснем, він звелів потрошку випускати кисень з трубочки біля рота хворого. Коротульки з полегкістю помітили, як страшна блідість почала зникати з Незнайкового обличчя. Нарешті він розплющив очі.
— Дихай, дихай, Незнайку, — лагідно сказав лікар Пілюлька. — Тепер дихай, голубе, самостійно. Глибше дихай. І не спи, дорогенький, на спи! Потерпи трошки!
Він звелів ще якийсь час давати хворому кисень, а сам почав витирати з лоба піт хустинкою. У цей час хтось із коротульок глянув в ілюмінатор і сказав:
— Дивіться, братики, вже Земля близько.
Незнайко хотів підвестися, щоб подивитись, але від слабості не міг навіть повернути голову.
— Підніміть мене, — прошепотів він. — Я хочу ще раз побачити Землю!
— Підніміть його, підніміть! — дозволив лікар Пілюлька.
Фуксія і Рибка взяли Незнайка під руки й піднесли до ілюмінатора. Незнайко глянув у нього й побачив Землю. Тепер її було видно не так, як з Місяця, — вона була мов велетенська куля з ясними плямами материків і темними морями та океанами. Навколо земної кулі був світний ореол, який окутував усю Землю, наче тепла, м'яка пухова ковдра. Поки Незнайко дивився, Земля помітно наблизилась, і земну кулю вже не можна було охопити поглядом цілком.
Побачивши, що Незнайко стомився і важко дихає, Фуксія і Рибка понесли його назад у постіль, але він сказав:
— Одягніть мене!
— Добре, добре, — сказав лікар Пілюлька. — Відпочинь трошки. Зараз ми вдягнемо тебе.
Фуксія і Рибка уклали Незнайка в постіль, наділи ка нього жовтенькі, канаркові, штани й оранжеву сорочку, натягли на ніжки панчішки і взули черевички, нарешті пов'язали на шию зелену краватку і навіть наділи на голову його улюблений голубий капелюх.
— А тепер несіть мене! Несіть! — зашепотів уриваним голосом Незнайко.
— Куди ж тебе нести, голубе? — здивувався Пілюлька.
— На Землю! Скоріше!.. На Землю треба!
Побачивши, що Незнайко знову гарячково дихає і весь тремтить, Пілюлька сказав:
— Добре, добре. Зараз, голубе! Несіть його в кабіну.
Фуксія і Рибка винесли Незнайка з каюти. Лікар Пілюлька відчинив кабіну ліфта, і всі четверо спустились у хвостову частину ракети. Слідом за ними спустилися Гвинтик і Шпунтик, професор Зірочка та інші коротульки. Побачивши, що Фуксія і Рибка зупинились біля дверей, Незнайко занепокоївся:
— Несіть, несіть! Що ж ви? Відчиніть двері! На Землю! — шепотів він, пожадливо ловлячи повітря губами.
— Зараз, любий, підожди! Зараз відчинимо, — відповідав Пілюлька, стараючись заспокоїти Незнайка. — Зараз, голубе, запитаємо Знайка, чи можна відчинити двері.
І зараз же, немов у відповідь на це, в гучномовці почувся голос Знайка, який усе ще був на своєму посту в кабіні керування:
— Увага! Увага! Починаємо посадку. Приготуйтеся до вмикання вагомості. Усім приготуватися до тяжіння!
Коротульки, які не встигли навіть збагнути, що має статися, несподівано відчули вагу, яка вплинула на них, ніби поштовх, що збив усіх з ніг. Гвинтик і Шпунтик перші зрозуміли, що сталось і, скочивши на ноги, підняли з підлоги хворого Незнайка, а Пілюлька й Зірочка помогли підвестися Фуксії і Рибці.
Не встигли коротульки освоїтися з тяжінням, як стався другий поштовх, і всі знов опинилися на підлозі.
— Земля!.. Приготуватись до висадки! — пролунав голос Знайка. — Відчинити двері шлюзу.
Професор Зірочка, який був найближче до виходу, рішуче натиснув кнопку. Промінь світла блиснув у відчинених дверях.
— Несіть мене! Несіть! — закричав Незнайко й потягнувся руками до світла.
Гвинтик і Шпунтик винесли його з ракети й почали спускатися по металевій драбинці. Незнайкові перехопило подих, коли він побачив над головою яскраве голубе небо з білими хмарами і сонечко, що сяяло у високості. Свіже повітря сп'янило його. Все попливло в нього перед очима: і зелений луг, на якому серед ізумрудної трави рябіли жовтенькі кульбабки, біленькі ромашки й сині дзвіночки, і дерева, що тріпотіли на вітрі листочками, і сріблясто-синя гладінь далекої річки.
Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик уже ступили на Землю, Незнайко страшенно захвилювався.
— І мене поставте! — гукнув він. — Поставте мене на землю!
Гвинтик і Шпунтик обережно опустили Незнайка ногами на землю.
— А тепер ведіть мене! Ведіть! — кричав Незнайко.
Гвинтик і Шпунтик потихеньку повели його, бережно тримаючи попідруки.
— А тепер пустіть мене! Пустіть! Я сам!
Бачивши, що Гвинтик і Шпунтик бояться відпустити його, Незнайко почав вириватися з рук і навіть намагався вдарити Шпунтика. Гвинтик і Шпунтик відпустили його. Незнайко ступив кілька невпевнених кроків, але одразу ж повалився на коліна і, впавши обличчям униз, почав цілувати землю. Капелюх злетів у нього з голови. З очей покотилися сльози. І він прошепотів:
— Земле моя, матінко! Ніколи не забуду тебе!
Красне сонечко лагідно пригрівало його своїм промінням, свіжий вітерець ворушив його волосся, ніби гладив його по голівці. І Незнайкові здавалося, що якесь велике-превелике почуття сповнює його груди. Він не знав, як називається це почуття, але знав, що воно хороше і що кращого від нього на світі нема. Він тулився грудьми до землі, немов до рідної, близької істоти, й відчував, як сили знову повертаються до нього і хвороба його зникає сама по собі.
Нарешті він виплакав усі сльози, які в нього були, і піднявся з землі. І весело засміявся, побачивши друзів-коротульок, які радісно вітали рідну Землю.
— Ну от, братики, і все! — весело вигукнув він. — А тепер можна знову вирушати кудись у подорож!
От який коротулька був цей Незнайко.