Вiн зробив кiлька рухiв усiм тiлом i опинився обiч мене. Я й собi посунувся i сперся спиною на його спину.
Руки в мене були зв'язанi назад у зап'ястях, так як i в Баськи. Пальцями я намацав мотузки в нього на руках, але виявилося, що вузол був на грудях. Я перевернувся на бiк i лiг так, що зубами дiстав до мотузка на Басьчиних руках.
Ох, як приємно читати в книжцi, що полонений герой перегризає мотузки, ба навiть шкiрянi паски. Але чи хтось iз вас, любi читачi, коли-небудь пробував зубами перегризти товстий мотузок?
Я гриз та й гриз, але дуже не скоро менi пощастило перервати лише одне чи двоє волоконець. I це ж не було ласо, як у романi, а звичайнiсiнький мотузок, що на ньому розвiшують бiлизну.
- Може, я спробую перегризти? - пошепки запропонував Баська.
- Не даси ради, - пробурмотiв я. - У мене руки зв'язанi старою краваткою. Тут треба мати такi зуби, як у моржа.
Дощ i далi шелестiв у листi, а темрява була така густа, що ми нiчого не бачили й за крок вiд себе. Що робив вартовий Лисяча Шкурка? Напевно, залiз у курiнь, де спала ватага. Аби я змiг перегризти мотузок, ми легко втекли б.
Чи ви знаєте, який на смак мотузок? Це щось гидке. Немає нiчого бридкiшого на смак, нiж мотузок. Здається, що гризеш старий вiхоть для горщикiв.
Ще двоє волоконець лопнуло... I тодi щось тепле торкнулося моєї руки.
- Т-с-с, - почув я приглушений голос.
Чиясь рука ковзнула по моєму тiлi, намацала мотузок. На ногах я вiдчув холодне лезо ножа, i мотузок спав. Ще мить - i нiж перерiзав краватку.
За двi хвилини Баська теж був вiльний, у темрявi його руки торкнулися моїх долонь. Хтось мiцно схопив мене за руку й потяг за собою. Ми прошмигнули крiзь вiльховi кущi аж до берега озера.
Той хтось - напевне Немо - все не пускав моєї руки. Аж поки крiзь очерет привiв нас до глiсера. Я здогадався, що то глiсер, спiткнувшись об його борт.
- Менi треба забрати свiй одяг, - сказав я Капiтановi Немо. - Берiть хлопця i пливiть. Я собi вже дам раду. Вплав дiстануся до берега.
Вiн нiчого не вiдповiв. Але руки моєї не пустив, схопив її другою рукою i провiв моїми пальцями по днi глiсера. Там лежали мої речi.
Ми влiзли в глiсер i насилу вмiстилися там. Стукнули об борти весла. То Немо вiдштовхнувся вiд дна, й ми випливли на озеро. Весла були дуже короткi, тому ми пливли повiльно. Та Немо не вмикав мотора, мабуть, не хотiв будити ватаги.
Як же я шкодував, що нiчна темрява не дає менi роздивитися його обличчя! Вiн був у своєму чорному вбраннi, слизькому й мокрому. Голову закривав каптур. Обличчя яснiло в темрявi, але рис його не можна було роздивитися.
- Ви одержали мого листа? - спитав я.
Вiн не озвався. Нiби не чув запитання.
- Ви не хочете розмовляти про це? - знову спитав я.
Вiн мовчав.
Заговорив Баська.
- Ви чудесний. Це була незвичайна витiвка - пiдкинути на галявину вбрання.
"Молодь полюбляє ефекти", - з жалем подумав я.
Але Баська додав:
- I дякую вам за звiльнення. Хоч пан Самоходик уже перегризав мої пута, i за пiвгодини ми й так були б вiльнi. Однак тепер я швидше буду в таборi. Дякую вам.
I цього разу ми не почули голосу Капiтана Немо. Наче вiн був глухий або взагалi не хотiв з нами розмовляти.
"Це неввiчливо, - подумав я. - I трохи образливо".
Я бiльше не пробував зав'язати розмову. Баська, переконавшись, що Немо не хоче з нами говорити, теж мовчав.
Ми пливли в цiлковитiй темрявi, я не уявляв, як Немо орiєнтувався. Та ось, мабуть, упевнившись, що ми вже далеко вiд острова, Капiтан увiмкнув мотор, який голосно завив. На малих обертах Немо пiдплив до берега й торкнувся моєї руки, наказуючи таким чином, щоб я вистрибнув. Отже, вiн знав, хто я такий i де живу; певно, прочитав мого листа.
- Чи ви пiдпливете аж до гарцерського табору? - спитав його Баська.
Вiн ствердно щось пробурмотiв у вiдповiдь.
- Скажи Теллевi, що завтра я буду на вашому вогнищi! - гукнув я до Баськи й вистрибнув iз глiсера в мiлку прибережну воду.
- Дякую вам! - крикнув я ще до Капiтана Немо.
Мотор загурчав дужче. Вони вiдпливли, обливши мене високою, могутньою хвилею.
Я побрiв на берег. Гуркiт мотора завмирав у нiчнiй темрявi. З намету моїх сусiдiв почувся заспаний голос пана Анатоля.
- Хто там? Хто там?
- Це я. Сусiд, - вiдповiв я. - Повертаюся з нiчної риболовлi.
- Спiймали щось? - зацiкавився лицар спiнiнгу. Може, навiть ладен був вийти з намету, щоб поглянути на мою здобич.
- Нi. Нiчого не спiймав. Зате дуже змок.
Вiн радiсно захихотiв, задоволений, що менi не пощастило з рибою, та ще й змок, а вiн лежить у затишному й сухому наметi. Знову, мабуть, вiдчув себе розумнiшим, що завжди, здається, було йому дуже приємно.
У наметi я запалив туристську газову плитку й закип'ятив склянку води. Ковтнув таблетку аспiрину й прослизнув у свiй спальний мiшок.
Менi здавалося, що я спав тiльки якусь мить. Збудив мене галас на озерi, що все дужчав. Я глянув на годинник: була третя година.
Я вистромив голову з намету i побачив озеро, вкрите легкою прозорою iмлою. Серединою озера, то з'являючись, то зникаючи в iмлi, пливло дванадцять байдарок. Чотири з них мали потужнi мотори i тягли на буксирi по двi байдарки. В кожнiй сидiло по двоє гарцерiв у повному спорядженнi. Всього двадцять чотири хлопцi.
Я приклав до очей бiнокль. Помiтив мiж ними Баську, Яструба i Вiльгельма Телля. Не було сумнiву, що байдарки прямують до табору Чорного Франека.
"Ватага спить у куренi й не сподiвається нападу в таку ранню пору", подумав я.
Байдарки незабаром зникли в iмлi, яка приглушувала шум моторiв.
Та все ж менi було трохи прикро. Баська напевно розповiв Теллевi, що я думаю про конфлiкт гарцерiв з ватагою Чорного Франека. Напад на острiв свiдчив, що Телль злегковажив моїми словами.
"Ну, що ж, - зiтхнув я. - Це вже не той юний гарцер, з яким я познайомився на Островi Злочинцiв [Острiв Злочинцiв - Wyspa Zloczyncow третя книга циклу, видавалася українською мовою у 1967 роцi (прим. OCR-ника)]. Хлопець пiдрiс, став вожатим дружини, вважає, що вже має досить досвiду, щоб керувати на свiй розсуд".