- Прокажiть сьогоднi багато заклинань. Тут водяться судаки.
- Авжеж. Тут слiд ловити судакiв, - поважно кивнув головою Вацек Краватик. - Повiрте менi, я на цьому розумiюсь. Торiк я здобув срiбну медаль. Дехто називає мене князем спiнiнгу.
- Я знаю про це, ваша княжа свiтлiсть, - зробила реверанс дiвчина. - А проте ловитиму окунiв.
Марта взялася за весла й попливла на той бiк пiвострова.
- Вони дурнi, - мовила вона до мене. - Ви добре роздивiться, де кружляють чайки. По цей чи по той бiк пiвострова?
- По цей бiк.
- А чому?
- Не знаю.
- Бо тут на поверхню води вистрибує дрiбна рибка. А чому вона вистрибує?
- Звiдки менi знати?
- Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окунi. А ми на них полюватимемо. На "отченаш".
- Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати "отченаш"?
- "Отченаш" - це така штучка з дроту, - засмiялась Марта. - Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосiнь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на мiцнiй нитцi. Мої брати так ловлять окунiв.
Ми пiдпливли до пiвострова з другого боку. Марта закинула у воду свiй "отченаш", далеченько вiд берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пiсок.
- Окунь сам себе пiдсiкає, - пояснила вона, - тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанцi кiлька живих пiчкурiв, їх спiймав батько сьогоднi вранцi. Спробуймо щастя.
- А чому ви ловите на "отченаш", а не на звичайне довге вудлище?
Вона показала пальцем на небо.
- Хмариться, зараз буде вiтер. Вiн би виштовхнув поплавка на берег.
I справдi. За мить я вiдчув на обличчi легкий, а потiм дужчий подмух вiтру.
"Вона чарiвниця", - подумав я.
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
Чи Марта iндiанець? Таємничий слiд. Табiр у глибинi лiсу.
Дивний птах кiвiк. Шахрай чи орнiтолог? Де вудка? Розпач.
Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс
втрат.
Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотiла на його адресу. Я з подивом спостерiгав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знiмала рибу з гачка, а потiм начепила нову принаду. Зубами притримувала за кiнчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це було симпатично й кумедно.
Тiльки тепер я помiтив, що вона чимось схожа на кота.
Гнучке тiло i обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Iдучи, не дивилася пiд ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти, її манера ходити нагадувала менi ходу iндiанцiв, з вiдомих описiв у пригодницьких книжках про Дикий Захiд.
Коли Марта щось робила, то, здавалося, цiлком поринала у свою працю, але водночас вона помiчала все, що дiялося поряд, за її спиною, чи на озерi.
- Бачите отого птаха? Подивiться, бо вiн зараз пiрне. Це бiло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гнiздо в дуплi дерева, пiд яким ви зараз стоїте.
- Качка на деревi? Я завжди думав, що вони мостять гнiзда в очеретi або в кущах.
- Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетiла. Це самець. Коли вiн летить, то чути звук такий, нiби щось дзвенить.
Знову клюнув невеликий окунь. I знову Марта щось незадоволено пробурмотiла.
- Глибше встромлю в землю, - сказала вона. - Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрiв понад дном.
Вона мiцнiше встромила вудлище в берег.
- Ходiмо по малину, - запропонувала дiвчина. - Я не всиджу на березi. А тут, далi на пiвостровi, майже над самою водою, повно малини.
Вона знала, де є малина, де наприкiнцi лiта можна поласувати солодкою ожиною. А восени, напевно, змогла б показати, де найбiльше грибiв у навколишнiх лiсах.
Ми пiшли вздовж берега вузькою смужкою намитого водою пiску. Iнша дiвчина, йдучи берегом озера, неодмiнно б лунко ступала по водi й хлюпала. А вона йшла так, що нiчого не хлюпнуло, а на пiску не лишалося слiдiв її нiг. "Iндiанець у спiдницi", - жартiвливо подумав я про неї.
Над водою вона не свистiла, розмовляла завжди пiвголосом, а, ловлячи рибу, так сiдала на березi, щоб з озера її якнайменше було видно. Старалася вiдгородитися вiд води хоча б кущем чи високою травою.
Нiби на доказ, що моє порiвняння правильне, дiвчина раптом зупинилася.
- Подивiться отут. - I вона показала пальцем на клаптик пiску бiля берега.
Ми були вже метрiв за п'ятдесят звiдти, де стримiло на березi Мартине вудлище.
Я поглянув на пiсок. Нiчим не примiтний; i нiчого там не лежало. Лише виднiлися якiсь мiлкi заглибини.
- Тiльки-но хтось вийшов з озера з ластами на ногах, - мовила дiвчина.
- Звiдки ви знаєте, що тiльки-но?
Вона здивовано подивилась на мене: невже я такий недогадливий?
- Слiд ще вологий. За десять хвилин вiн зовсiм просохне. Або набiжить бiльша хвиля i змиє його.
- Правда ваша, - покiрно згодився я.
- Трохи далi цей хтось вийшов на берег. Не зняв ластiв, бо тут кропива. Перейшов по нiй у ластах, кiлька стеблин зламав, а кiлька пригнув до землi.