- Вiн у лiсi, - мовила Марта й запитально глянула на мене.
- Може, це мiй таємничий знайомий Водолаз-Проповiдник, - сказав я, дуже хотiв би крадькома подивитися, що вiн поробляє в лiсi.
Навколо берiзок земля була вкрита сухим листям, яке шелестiло пiд ногами. Визнаю, що порiвняно з Мартою, я йшов лiсом, наче слон. А намагався ж скрадатися якомога тихiше.
Що далi ми заходили в глиб лiсу, то вiн ставав густiший. Час вiд часу нам перетинали дорогу смуги молодих сосон i ялинок. Тодi Марта ставала навколiшки й пролазила попiд гiлками, а я хоч-не-хоч мусив робити так само.
Зненацька дiвчина схопила мене за руку. Мiж гiллям виднiлась якась пляма. Ми пiдповзли ще на кiлька крокiв, i перед нашими очима постав зелений наметик пiд великою березою, яка, мов мати, височiла над молодим лiсом. Пiд нею i скрiзь, де сягало її корiння, не могло вирости жодне деревце, там була невеличка галявинка. На нiй отаборився мiй Водолаз-Проповiдник.
Коли ми вистромили голови з-пiд гiлля, вiн саме надягав солом'яного бриля. Ласти вiн уже встиг зняти з нiг, навiть сховав їх. На гiлцi берези висiв мокрий купальний костюм, а на землi лежав акваланг.
Його табiр був дуже дивний. Наметик маленький, трикутний, з двох вiйськових накидок. Поряд стояв спертий на грубий стовбур берези щит з лози. Це було щось, мов лицарська зброя, тiльки не з залiза, а з очерету й лози.
На стовбурi берези висiв прибитий цвяхом величезний шмат соснової кори, повернений внутрiшнiм боком до свiтла. Цей внутрiшнiй бiк звичайно трохи бiлуватий, вкритий шаром порохняви. Проповiдник намалював на ньому потворного чорта, що смiється. Уночi ця порохнява свiтиться, мов нафосфоризована. Непроханий гiсть мiг би нахапатися дрижакiв, якби натрапив уночi на таке страховисько.
Чому Проповiдник поставив свiй наметик у глибинi лiсу, а не так, як люди, на березi озера? Адже вiн любив плавати, навiть мав акваланг i гумовий човник. Хiба не зручнiше було б йому оселитися бiля води?
Водолаз-Проповiдник поправив на головi солом'яного бриля. Потiм витяг iз-за пояса величезного ножа.
Ми затамували подих. Чоловiк з величезним ножем у руцi мав дуже грiзний вигляд. Вiн став навколiшки й вийняв з намету великий буханець хлiба. Вiдкраяв ножем товсту скибку, сiв i почав її зi смаком їсти.
Я не дуже знав, що далi робити. Повертатися на берег озера чи вийти зi схованки й привiтатися як iз давнiм знайомим? Однак ця проблема скоро була вирiшена, бо зненацька - мiж одним i другим куснем хлiба - дивний чоловiк сказав:
- У тому гiллi, мабуть, незручно...
Я пiдвiвся з землi. Марта й собi. Ми ступили кiлька крокiв до чоловiка, а вiн тiльки тепер обернувся. Упiзнав мене, ледь усмiхнувся i кивнув.
Менi було трохи соромно, що я так пiдглядав за ним, i я не дуже знав, як йому пояснити це.
- Мої сусiди сказали менi, що ви вчора провiдували мене, - промимрив я. - I я надумав зробити вiзит у вiдповiдь. Ви, певно, мали до мене якусь справу?
Вiн доїв шматок хлiба.
- Так, мав серйозну справу. Хотiв позичити у вас трохи хлiба на вечерю. Менi з бiса хотiлося їсти, а так склалося, що скiнчився хлiб. Я нiкого тут над озером, крiм вас, не знаю, тож i вибрався до вас позичати. Але не застав вас i лiг спати голодний. Тiльки сьогоднi вранцi поплив до Сем'ян i купив буханець хлiба. Може, вам позичити?
- Дякую. У мене ще є трохи. Щоправда, вже черствий...
- Я позичу вам.
Вiн перерiзав буханець навпiл. Я був вражений такою доброзичливiстю. I взагалi менi хотiлось смiятися з себе. Я шукав у його вiдвiдинах чогось таємничого, думав, що вiн хтозна-чого хотiв од мене, а тут маєш - iшлося про шматок хлiба.
- Звiдки ви знали, де я оселився? - все ще не довiряв я.
Кiнцем ножа вiн показав на свiй маленький гумовий човник у затiнку молодих сосон.
З нього глипнуло блискуче око телеоб'єктива.
- Через цю пiдзорну трубу видно навiть, як ви на тiм боцi закурюєте люльку, - пояснив вiн.
Несподiвано обiзвалася Марта:
- Я вже знаю. Ви орнiтолог.
- Хiба це погано? - здивувався Проповiдник.
- Нi...
- Бо ви сказали це так, нiби зробили небезпечне вiдкриття.
- Це моя вина, - обiзвався я. - Сказав їй, що ви проповiдник.
- Що?
- Ви менi говорили такi дивнi речi... А коли подарували менi свою дудку...
- Вона ще не знадобилася? - вдавано злякався вiн.
- Минулої ночi ватага Чорного Франека схопила мене на островi, де був її табiр. Але я не мав iз собою вашої зачарованої дудки й не мiг перевiрити її дiю.
- Той острiв далеко звiдси?
- Далеченько.
- То не знаю, чи почув би поклик. До того ж уночi я мiцно сплю.
- Он як! - обурився я. - Отже, ваша сопiлка, свисток чи дудка не зачарована?
- Нi. Але, якщо вам доведеться скрутно, а я буду поблизу, то, почувши її, прибуду на допомогу.
Я зневажливо махнув рукою.
- Мабуть, я сам дам собi раду. Або мене знову врятує Капiтан Немо. Ага, про цього чоловiка. Ви оглядаєте мiсцевiсть крiзь свою пiдзорну трубу. Чи не потрапляв у ваше поле зору i цей Капiтан Немо?
- Авжеж. Кiлька разiв бачив його глiсер, що мчав по озерi. Та бiльше нiчого не можу розповiсти про нього. Будь ласка, сiдайте. Менi дуже приємно вiтати вас обох у себе.
Марта скористалася запрошенням i сiла поруч з орнiтологом. Мабуть, була голодна, бо мовчки взяла в нього з рук ножа, вiдкраяла шматочок хлiба й стала їсти.
- Якi птахи цiкавлять вас? - спитала з повним ротом.
- Усi, - обвiв вiн навколо себе рукою.
- Сьогоднi я бачила сiру чаплю.
- Дуже гарний птах. Гнiздиться густо в так званих чаплинцях, часто навiть далеко вiд води. Гнiзда мостить на деревах, як i великий баклан. Iнодi на чаплинцi буває до сотнi гнiзд.
- Бiля мого будинку живе зимородок, - сказала Марта. - Це дивний шах. У вирiй вiн не лiтає. I людей не боїться. Коли я ловила рибу на березi поблизу нашого дому, вiн кiлька разiв сiдав менi на вудлище. Як ви думаєте, вiн шкiдник, вiн живиться рибою?