- Ви знаєтесь на птахах, - iз заздрiстю сказала Марта. - Я теж люблю птахiв, i трохи цiкавлюся ними. Примiром, хотiлося б знати, що думають орнiтологи про кiвiка. Правда, це дуже таємничий птах?
Орнiтолог на мить замислився.
- Якщо мова про кiвiка i його звички, то серед орнiтологiв точиться суперечка на цю тему. Однi твердять, що вiн любить селитися над великими водоймами, iншi бачили його навiть у лiсових хащах, далеко вiд води. Гнiзда мостить у комишах, але й на старих дубах бачили кiвiка. Характерний його полiт i крик: "Кiвi-кiвi-кiвi". Лiтає вiн, як ластiвка, аж наче ковзає, живиться комахами. Але не гребує i дрiбною рибкою. Назва походить саме вiд його крику.
Марта раптом схопилася з мiсця.
- Ой лишенько, там зосталася моя вудка й "отченаш"! Ходiмо, будь ласка, - i дiвчина схопила мене за руку.
Я вклонився Орнiтологовi.
- Вибачте за несподiване вторгнення. Нам уже треба йти. А надалi, як у вас знову не буде хлiба, прошу до мене.
Я ще раз уклонився йому, вiн i собi кивнув головою. Отак чемно попрощавшись, ми з Мартою вирушили назад через молодий лiс.
- У мене камiнь спав iз серця, - обiзвався я до дiвчини, коли ми були вже досить далеко вiд Орнiтолога. - Поведiнка цього чоловiка здавалася менi дивною i таємничою, я пiдозрював його хтозна в чому, а тепер менi все зрозумiле. Вiн маскується, щоб крадькома спостерiгати за птахами й фотографувати їх. Уникає людей, бо люди полохають птаство.
Марта зайшлася голосним смiхом.
- Який же ви смiшний! I страшенно наївний. Цей чоловiк не орнiтолог. Вiн прикидається орнiтологом.
- Що ви кажете? Вiн так гарно говорив про сiру чаплю, про зимородка, вiдповiв на ваше запитання про кiвiка...
- Ба, - захихотiла вона, мов мале чортеня. - Кiвiк це справдi дуже таємничий птах. Я сама його вигадала.
- Кiвiк не iснує?
- Авжеж. Справжнiй орнiтолог посмiявся б iз мого запитання. А цей трохи начитався про птахiв i говорить про них, як з поганого пiдручника. Спитала про кiвiка, i вiн одразу ж зрадив себе. Подумав: "А що, коли цей кiвiк iснує, а я про нього не читав?" I почав вигадувати про кiвiковi звички.
Я тяжко зiтхнув.
- Виходить, що цей чоловiк сам добра пташка, хай йому бiс, навiщо вiн прикидається орнiтологом? I чого шукає над Озерищем?
- А ви? - хитро спитала дiвчина.
Ми вийшли на берег там, де Марта залишила свiй "отченаш". Я побачив, що Вацек Краватик ладнається вiдпливати на яхтi. З палуби вiн давав останнi iнструкцiї пановi Анатолевi, який рибалив пiд стiною очерету. Я пригадав, що надходить час зустрiчi Вацека Краватика з Чорним Франеком.
- Ой лихо, де моя вудка?! - зойкнула Марта.
Справдi, вудлища на березi не було.
- Чи хто з вас не бачив моєї вудки? - закричала Марта в бiк яхти.
- Напевно, її схопив якийсь кит i понiс по озерi! - гукнув з яхти Бородань.
Почувся гуркiт мотора, i бiла яхта повiльно, велично вiдпливла на озеро.
Я подумав про зустрiч Чорного Франека з Вацеком Краватиком i Бороданем. Що скаже їм Чорний Франек? Може, сьогоднi вранцi знайшов карту i тепер вручить її Краватиковi? Ця карта мене дуже цiкавила. Мабуть, це смiшно, але все, що дiялось над Озерищем, здавалося менi пiдозрiлим.
- Вирушаймо мерщiй на Чаплинець, - сказав я Мартi.
- Отакої! - обурилась вона. - А моя вудка? Мiй чудовий "отченаш"? Хай пропадає?
- Ви знаєте, куди поплив Вацек Краватик? Вiн зустрiнеться з Чорним Франеком i за великi грошi одержить вiд нього рибальську карту, - дратувався я.
- Ви думаєте, Чорний Франек уже знайшов її?
- Це байдуже, менi треба почути їхню розмову, - наполягав я, дивлячись на яхту, що все вiддалялась.
- Навiщо вам та карта? Я вас навчу ловити рибу й покажу такi мiсця на озерi, що ви скоро станете королем рибалок. А тепер у човен! Адже це вудлище не могло щезнути.
Вона скочила в човен, а я хоч-не-хоч мусив зробити те саме.
- Менi дуже хочеться поглянути на ту карту, - повторював я. - Я повинен подивитися на ту карту, ви розумiєте?
Але для Марти важливiшi були її вудлище i "отченаш". Вона ввiмкнула мотор i вiдпливла вiд берега. Спершу зробила велике коло, шукаючи вудлища на озерi, а потiм попливла понад очеретом.
А я бачив, як бiла яхта пришвартувалась на мiлинi поряд з островом. Бородань i Вацек Краватик, мабуть, уже зiскочили на мiлину i пiшли на зустрiч iз Чорним Франеком...
Марта знову зробила коло на озерi. Пан Анатоль сварився на неї кулаком i кричав:
- Ви своєю моторкою розполохали всю рибу!
Дiвчина ще раз пропливла вздовж очерету.
- Є! Є! - вигукнула вона i аж пiдстрибнула з радощiв. Вимкнула мотор i вхопила весла.
Вудка пливла по водi. То вiддалялася вiд очерету, то наближалась до нього.
Її помiтно щось тягло.
- Це велика рибина. Якби тiльки не зiрвалася, - бiдкалась Марта.
Мене зовсiм не обходила та рибина. Я сумно дивився на бiлу яхту бiля берегiв Чаплинця...
Нарештi Марта пiдпливла до вудлища, яке плавало на водi. Втягла його в човен i почала крутити котушкою. Коли рибина дуже шарпала вудку, дiвчина попускала волосiнь, а потiм знову поволi скручувала її.
- Вiзьмiть черпак, - звелiла менi. - Рибина вже коло борту.
Ох, якби зараз у мене пiд рукою був мiй самохiд! Але вiн лишився на березi, а я сидiв у човнi дiвчини, що змагалася з якоюсь великою рибиною. Для мене стократ важливiша була рибальська карта. Ця карта приховувала, певно, якусь таємницю...
- Черпак! Чому ви не взяли черпака, хай йому бiс?! - кричала Марта.
Нарештi ми виловили з води окуня. Здоровенна рибина! Скiльки живу, не бачив такого окуня. Його темно-зелена спина виблискувала на сонцi, а боки мiнилися жовтим i зеленим. Великий, гострий спинний плавник стримiв, як нiж.
- Є! Є! Є! - пiдскакувала в човнi дiвчина. - Важить, певно, кiлограмiв зо два. Може, я побила абсолютний рекорд Польщi?