Бронка вже, мабуть, смачно спала в наметi. У моїх сусiдiв теж панувала повна тиша. Я ввiмкнув мотор самохода й дуже повiльно, майже без шуму й плюскоту виїхав на озеро. Не засвiтив автомобiльних фар, бо мис Судака лежав навпроти мого намету, я добре знав цю частину озера.
Плив я не поспiшаючи, щоб не прибути на побачення ранiше, нiж треба. Але не хотiв i спiзнюватись.
Незважаючи на темряву, берег i дерева на мисi вимальовувались широкою чорною смугою, а незабаром почулося хлюпання хвиль, що розбивалися об пiщану косу, Мене трохи здивувало, що я не чую гуркоту глiсера, але я подумав, що, може, Капiтан Немо трохи спiзниться на побачення.
Була рiвно десята, коли я прибув на мис Судака. Самохiд я завiв в очерет, пiшов на кiнець мису i сiв пiд кущем над самою водою.
Мис Судака здавався безлюдним i спокiйним, тiльки тихенько й монотонне шумiв лiсок i хлюпотiли хвилi в озерi. Тому я аж здригнувся, коли зненацька в очеретi грубим голосом озвався старий качур. Потiм загув над головою великий хрущ.
Минуло п'ять хвилин, потiм десять. Люлька починала пригасати, а Капiтана Немо все не було. Може, вiн передумав?
На коротку мить крiзь хмари прорвався шматочок мiсяця, схожий на переламану навпiл золоту монету. Але вiдразу ж зник, i темрява згустилась. Я глянув на годинника. Пройшло вже п'ятнадцять хвилин вiд призначеного часу нашої зустрiчi.
I раптом я вiдчув, що за моєю спиною хтось є. Я швидко обернувся. Так, хтось iшов попiд лiском. Низька чорна постать наближалася до мене нечутно, мов привид.
Я зiрвався на рiвнi. Це був Капiтан Немо у своєму чорному плащi, з насунутим на голову каптуром. Вiн спинився за три кроки вiд мене i жестом руки показав, щоб я сiв. Вiн i собi присiв. Аж до болю в очах я намагався роздивитися в мороцi обличчя Капiтана Немо, щоб запам'ятати в ньому якусь характерну подробицю. Але темрява так само щiльно вкривала його обличчя, як чорний плащ прикривав його тiло, а каптур - голову й волосся.
Ми ще не встигли перемовитись i словом, як раптом вiд лiсу пролунав крик:
- Ловiть його! Вiн там. З краю пiвострова! Хлопцi, ловiть його!
В одну мить i я, i Немо зрозумiли, що ми оточенi ватагою Чорного Франека. З вереском, ламаючи гiлля, вони йшли на нас щiльною лавою вiд лiсу. Дiстали десь човен i пiдпливли з води, загороджуючи нам дорогу до самохода й глiсера, що стояв десь в очеретi.
У мене в головi зароїлося багато планiв порятунку. Але жодного не можна було здiйснити. Стрибнути в озеро? Але там є човен, який вiдразу ж нас наздожене. Пробиватися крiзь лаву й тiкати в лiс? А якщо нас спiймають?
- Я вже бачу їх! - кричав Чорний Франек. - Пильнуйте, вони захочуть пробитись...
Отже, вони здогадалися про мої плани й пiдготувались до них.
Немо, який до цього часу стояв непорушне, раптом наблизив обличчя до мого вуха, i беззвучно шепнув:
- Утiкаймо окремо. Ви в лiс, а я в озеро... - Вiн засвiтив електричний лiхтарик - потужний, з трьома батареями рефлектор. Промiнь свiтла спрямував на човен, що пiдпливав, заслiпивши двох хлопцiв, якi сидiли в ньому. Потiм, кинувши засвiченого лiхтарика на березi, скочив у воду, там, куди не сягало свiтло.
А я?
Ватага наближалася з вереском. Я стояв безпорадний, не знаючи, що робити. I раптом згадав про незвичайну дудку. Може, це й смiшно, але ж будь-яка спроба втечi здавалась приреченою на невдачу... Я приклав дудку до губiв i щосили подув.
Пролунав рiзкий звук, який проймав до кiсток.
- Що це? Що вони роблять? - почув я стурбований крик Чорного Франека.
А в цю мить з лiска пролунав дужий голос:
- Я почув вас! Бiжу на допомогу!
I Орнiтолог, бо це ж вiн вiдповiдав на посвист дудки, побiг через лiсок з таким шумом i трiском, наче це бiг не один чоловiк, а слон, який трощив усе по дорозi.
- Хто це? Що там таке? - лунали вигуки хлопчакiв.
Я скористався хвилиною, коли вони завагалися. I кiлькома стрибками вибiг їм назустрiч. З розгону звалив якогось хлопчака. Перескочивши через нього, кинувся туди, звiдки з трiском сунув Орнiтолог.
- Утiкають! - вереснув Чорний Франек.
Iншi хлопцi й собi галасували. Дiвчата верещали.
Нiхто з ватаги не зрозумiв, що Немо скочив у воду. Помiтили тiльки мою втечу i гадали, що Немо все ще ховається з краю пiвострова. Вони метнулись туди.
Тим часом до пiщаного мису причалив човен, з якого вистрибнули двоє хлопцiв i загасили лiхтарик, що його покинув Немо. Запала темрява, хтось, подумавши, що то Немо, кинувся на свого. Хлопцi зчепилися мiж собою з нелюдським галасом.
Збiгло чимало часу, поки врештi припинилася та колотнеча i вони збагнули, що серед них немає Капiтана Немо.
- Утiк водою, - почувся голос Франека. - Ви четверо сiдайте в човен i освiтiть лiхтариками озеро. Вiн не мiг вiдплисти далеко. А я з рештою подамся шукати того другого.
У темрявi я наткнувся на Орнiтолога.
- Це я! Це я! - кричав я, щоб у темрявi вiн не подумав, нiби це хтось iнший.
Вiн зупинився, голосно вiдхекуючись. Був озброєний сучкуватою палицею.
- Ух-хе, все ж ви врятувалися. Чого вони вiд вас хотiли?
- Iшлося не про мене, а про Капiтана Немо. Вони хотiли спiймати його.
На розмову не було часу. На нас уже наступала ватага, що обшукувала край лiска.
- Ходiмо звiдси, - шепнув я. - Вони, мабуть, дуже розлютилися, бо Немо втiк.
Не кваплячись, обережно ми пробралися крiзь молодий лiсок аж до табору Орнiтолога,
- Закурите? - Орнiтолог вийняв з кишенi пачку цигарок.
Ми посiдали перед його трикутним наметиком. Тремтячими вiд нервування пальцями я витяг з пачки цигарку.
- Побоююсь за Немо, - сказав я. - Не знаю, чи пощастило йому втекти.
Орнiтолог подав менi вогню.
- Таки моя дудка на щось придалася? - засмiявся вiн.
- Авжеж, - погодився я. - Може, ви майстер чорної й бiлої магiї?
- Не майстер, а лише пiдмайстер, - скромно сказав вiн. - Загадку, зрештою, легко розгадати. Я вже лягав спати, коли почув у лiсi якiсь голоси. Це мене стурбувало, бо тут уночi завжди безлюдно. Я вирiшив трохи роздивитись навкруги i побачив, що через лiс до мису крадеться чималий гурт хлопчакiв i дiвчат. Пiшов обережно за ними, а потiм почув голос дудки.
Я пiдвiвся з землi.
- Треба вже повертатись. Потерпаю за Капiтана Немо. Це я пiдвiв його пiд небезпеку.