- Нi, хлопче. З музею.
Видно було, як вiн насилу стримується, щоб не зареготатись.
- Ну, звiсно, - глузливо зiтхнув вiн. - Я повинен був здогадатися по вашому музейному автомобiлю. А може, - пожвавiшав вiн, - ви археолог? Я чув од хлопцiв, що кiлька з них працювали в археологiв на розкопках. Може, вам потрiбнi робiтники?
- Я не археолог, а мистецтвознавець.
Вiн знову розчарувався.
- Ну, то як? Пiдписати зобов'язання?
- Як хочете, - мовив поблажливо. - Краще бути вашим ад'ютантом, анiж сидiти за гратами чи повернутись до Варшави.
- Але пам'ятай, робитимеш тiльки те, на що матимеш мiй дозвiл.
Вiн ще раз знизав плечима.
- Знаю. Я буду покiрний, мов ягня. Тiльки нудьги боюсь. I повчань.
Я пустив повз вуха його шпильки i вийшов у коридор, щоб знайти офiцера.
Офiцер виголосив перед Франеком досить довгу промову, з якої виходило, що хоча хлопець за хвилину буде на волi, але слiдство проти нього вестимуть далi, бо є пiдозра, що вiн причетний до крадiжки вiвцi, а також газової лампи та балона.
- Вiд щирого серця раджу тобi, - закiнчив мiлiцiонер, - щоб ти вiдтепер поводився бездоганно. Буде найкраще, коли чесно працюватимеш. Твоя дальша поведiнка матиме великий вплив на хiд слiдства проти тебе.
Через п'ять хвилин ми з Франеком iшли до самохода. Хлопець аж здригнувся, побачивши Бронку. А вона, - о диво, - замiсть страшенно зрадiти, чого можна було сподiватися, дуже холодно привiталася з хлопцем. "Розумна дiвчина, - подумав я. - Почала усвiдомлювати, що колишнє її захоплення його вчинками робило хлопця ще зухвалiшим".
- Я пiдписав зобов'язання, що вiднинi Франек не бешкетуватиме, а допомагатиме менi. Ти не заперечуєш, щоб вiн приєднався до нас? - спитав я Бронку.
Вона глянула на хлопця мало не з погордою.
- Аби тiльки вiн не зловжив вашим довiр'ям, як зробив це з моїм.
Франек спаленiв, наче йому дали ляпаса. Проте нiчого не сказав i сiв на задньому сидiннi, бо дiвчина сидiла поруч зi мною.
- Пообiдаємо, - запропонував я.
Пiд'їхав до ресторану "Корморан", уже майже за мiстом, поблизу кемпiнгового селища. Ресторан стоїть над озером, вiддiлений вiд води золотистим пляжем з купальнею i причалом. У великi вiкна видно було сiре плесо Озерища й бiлi трикутнички вiтрил.
Перед "Кормораном" стояло кiльканадцять автомашин. Франек не втримався i пестливо погладив капот бiлого "Фiатика".
- З Варшави, - сказав вiн, поглянувши на номер. - Гарний вiзок. От би менi такий! А ви не могли б собi такого придбати?
- Мiй кращий, - вiдповiв я.
Франек сприйняв це як жарт. Ми ввiйшли до зали й зайняли столик бiля дверей. Вiн стояв пiд стiною, яка через два метри круто завертала, вiдкриваючи простiр головної зали з паркетною пiдлогою i естрадою для оркестру.
Ми обiдали мовчки. Мiж Бронкою i Франеком вiдчувалась вiдверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки нiж. Вiд сусiднього столика почувся голос Вацека Краватика:
- Бiльше я тобi пива не дам, шмаркачу. I що ти собi думаєш? Маєш нас за йолопiв? Не досить, що ми витягли тебе з в'язницi, ти ще ставиш якiсь умови? Кажи конкретно, де карта?
- Спокiйно, спокiйно, - почув я хлоп'ячий писклявий голос.
Я притулив палець до губiв, давши знак Бронцi й Франековi мовчати й не виказувати нашої присутностi. Певно, Вацек i Бородань, залагодивши справу в комендатурi, приїхали сюди пообiдати.
Тепер вереснув Бородань:
- Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кiстки! Що вiн собi думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!
Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихiше. Але знаючи вже, хто сидiв за виступом стiни, ми вловлювали цiлi уривки розмови з тихого гомону голосiв, що сповнював ресторанну залу.
Говорив Роман:
- Якщо ви будете погрожувати, то ми не домовимось. Я вже вчора виклав вам свої умови. Я нiчого не знаю нi про яку сумку й карту. А якщо вам не подобається моя поведiнка, я можу повернутись до в'язницi. Що менi! Посиджу днiв два, а там вiдiшлють додому, до Варшави. Нi мiлiцiя, нi ви не пiдшиєте менi нiякого злочину. А вiч-на-вiч скажу вам таке... Я не знаю, хто вкрав ту сумку з картою. Але, мабуть, я б її знайшов. Навiть напевно, якби взявся, то знайшов би. Вам вона дуже потрiбна, я б вам це зробив, ну, звiсно, не за спасибi. Адже ви збирались дати Чорному Франековi за карту п'ять тисяч.
- Ми хочемо побити рекорд Польщi, - буркнув Бородань.
- Ну що ж? Менi це зовсiм байдуже. Але умова не змiнилася: дасте п'ять тисяч - i я вам скажу, де сумка з картою. Берiть її, а я втечу до Закопаного. I все буде цiлком за вашим зобов'язанням: я таки житиму на вашому утриманнi, ще й непогано поживу собi в Закопаному на вашi грошi.
- Держи мене, бо я цьому шмаркачевi!.. - знову вереснув Бородань.
Вацек i цього разу вгамував його.
- Дамо три тисячi, - сказав вiн Романовi. - Але спершу ми повиннi мати карту.
- Отакої! - засмiявся хлопець. - Я вам карту, а ви - в потилицю? Нi, я так не граюся. Грошики давайте зараз, i я скажу, де шукати сумку з картою.
- Ти вiзьмеш грошi, а ми карти не знайдемо?
- Грошики давайте зараз. Я покладу їх у кишеню. I поїду з вами на Буковець, де захована та сумка з картою. Згода?
Вацековi, здається, вже набридли цi клопоти з картою.
- Згода, - сказав вiн. - Ось грошi. Заправимось i їдьмо по карту.
Зачовгали стiльцi. Я боявся, що Бородань i Вацек побачать нас, коли йтимуть до сходiв, але вони подалися до другого виходу, бiля естради.
- Не симпатизую тим типам, але повинен сказати, що Роман справжнiй негiдник, - промовив я. - Це ж, мабуть, вiн украв у них сумку.
- Погань! - буркнув Франек. - Украв сумку, а нiчого не сказав. Але чому вiн тiльки вчора зв'язався з Краватиком?
- Не здогадуєшся? Вiн хотiв спершу тебе принизити перед ватагою. Коли йому це вдалось, вiн почав дiяти.
Я розплатився з офiцiанткою, i ми вийшли з ресторану.
Я хотiв знати, куди поїде Вацек Краватик. Думав, що, може, менi якось пощастить глянути на ту карту. У вухах i досi лунали слова: "Та карта поверне нам усе сторицею".