Коло насоса стояв чорно-бiлий "Вартбург". Вацек Краватик, Бородань i Роман вийшли з машини й чекали, поки робiтник станцiї вставить шланг у бак.
Я зупинився за Вацековим "Вартбургом".
- О, Чорний Франек! - перший помiтив нас Роман.
Бородань i Вацек Краватик пiдозрiливе подивились на мене.
А Роман, бачачи, що Франек пустив його слова повз вуха, вiв далi:
- Ей, Франеку, ти що, збираєшся в космонавти, що їздиш такою ракетою? Тебе, мабуть, взяли пiдпихати цю машину? А може, їдете з Бронкою брати шлюб?
Я подав Франековi знак, щоб вiн мовчав. Це пiд'юдило i Вацека Краватика.
- Шановний добродiю, - звернувся вiн до мене з ввiчливою iронiєю, - ви наважилися вибратись аж до Iлави оцим страховиськом? А не боїтесь, що воно розлетиться по дорозi?
Бородань кинув нiби знехочу:
- Загадаю вам загадку. Скiльки днiв треба їхати, щоб дiстатися цiєю тачкою на Буковець?
- Три днi, - захихотiв Роман.
- Так, - iз серйозним обличчям погодився Бородань. - Три днi й три ночi, часто мiняючи коней.
Навiть робiтник станцiї непомiтно посмiхнувся,
А Роман усе намагався дошкулити Франековi:
- Ти хотiв ту карту, Франеку? Думав на нiй заробити. Але наскочив на хитрiшого. Ти знаєш, де була карта? Тепер я можу тобi розповiсти, бо це вже не iстотно. Вона лежала в тебе пiд носом. У лисячiй норi, мiж корiнням отого сухого дерева на Буковцi, де колись був наш табiр. Це я i Лисяча Шкурка поцупили ту сумку.
- Заткни пельку! - гримнув Бородань.
Зляканий хлопець замовк. Вацек Краватик заплатив за бензин, вони сiли в машину й поволi рушили зi станцiї. Тепер я пiд'їхав пiд шланг.
Франек сплюнув набiк, виявляючи таким чином свою зневагу до Романа.
- Ех, якби у вас кращий автомобiль, - сказав, - ми б їх трохи поганяли. Добре було б таку штуку їм утнути: приїздять, а там сумки з картою немає. Ще й можна було б записку залишити їм: "Привiт, помiдори".
Я вiдчув, що мене проймає дрож, як завжди перед новою пригодою. Я думав: "Не забиратиму в них тiєї карти, хоч вона й не їхня. Вони вкрали її в чоловiка, який сидить у в'язницi. Але я з ним не знайомий i навiть не знав би, як її йому повернути... Однак я маю право подивитися на неї".
Скiльки ми заправлялись? Щонайбiльше три хвилини.
- Тримайтесь! - гукнув я до Бронки й Франека.
З заправної станцiї я вилетiв, мов iз пращi, на найшвидших обертах мотора. Шини аж вищали, коли я вискочив з-за рогу вулицi й помчав по шосе до Корчмиська.
- А вiн непогано тягне, - зауважив Франек.
Вацек Краватик i Бородань не сподiвалися гонитви. Я догнав їх за два кiлометри вiд Iлави.
I тодi почалося. Краватик побачив мiй самохiд i став додавати газу. Вiсiмдесят, дев'яносто, потiм сто кiлометрiв на годину. Нарештi, вiн догнав до найвищої точки - притиснув газ до краю, мiй лiчильник показував сто двадцять кiлометрiв на годину.
Вацек, певно, зрозумiв, що ми неспроста отак женемо. А може, й не мав нiякої пiдозри, а просто спортивний запал не давав йому пропустити вперед машину, якiй годилось їхати на Буковець "три днi й три ночi, часто мiняючи коней"?
Сто двадцять кiлометрiв на годину, це, здається, було все, чого вiн мiг сягнути на своїй машинi. Три цилiндри "Вартбурга" давали все, що тiльки могли.
Краватик натис педаль швидкостi до краю, i його карбюратор нагнiтав стiльки бензину, скiльки дозволяла його конструкцiя.
А в моєму самоходi? Дванадцять цилiндрiв, великих, мов горшки, не досягли ще й половини своєї потужностi, три двоканальнi карбюратори нагнiтали в них стiльки бензину, що педаль газу була ледь притиснута. Тепер я мiг увiмкнути найбiльшу швидкiсть, себто досягти понад двiстi кiлометрiв на годину.
Вацекiв мотор уже завивав на найшвидших обертах, увесь корпус машини, мабуть, аж двигтiв вiд величезної натуги. А мiй самохiд щойно починав "входити в норму", це була його робоча швидкiсть, при якiй вiн найменше брав бензину й найменше нагрiвався.
- Господи... що ви робите? - радiсно зойкнув Чорний Франек, побачивши, як ми швидко наздоганяємо Вацека, хоч на лiчильнику стрiлка спiдометра досягла ста двадцяти кiлометрiв.
Бронка тихо мовила:
- А я таке казала про вашу машину...
В менi буяла гордiсть. Вибачте менi цю слабiсть, але i я люблю часом похизуватись. Чи ж не заради того я спокiйно перетерпiв усi глузування з мого самохода, щоб пережити цю єдину прекрасну хвилину: показати, на що здатен мiй непоказний автомобiль?
- Певно, ти розумiєшся на марках автомашин, - сказав я до Чорного Франека. - Ти чув про "Феррарi-410"?
- Ну, звiсно. Це один з найшвидкiснiших туристсько-спортивних автомобiлiв, що їх роблять в Iталiї на приватнi замовлення.
Я кивнув головою,
- Оце, власне, i є "Феррарi-410".
Вiд захвату хлопець тiльки зiтхнув.
Та я не мiг як слiд навтiшатися трiумфом. Бо їхав не автострадою, а вузьким асфальтованим шосе. Навiть при ста кiлометрах на годину водiй почуває себе невпевнено, тому що може статися нещасливий випадок. По вузькому шосе ходять кури, їздять вози й мотоцикли, на шосе вибiгають дiти, а нерiдко можна зустрiти й пiдпилого велосипедиста.
Я натиснув на клаксон, даючи знак Вацековi, щоб вiн звiльнив менi дорогу.
Але його машина не вiдступила нi на метр. Може, Вацек Краватик ще не отямився з подиву? Чи нiяк не збагне, що та потвора, яку вiн висмiював, не тiльки догнала його, а й випереджає?
Я знову натиснув на клаксон, цього разу довше. А сигнал у мене був потужний - спiвучий i дзвiнкий.
- Негiдник!- буркнув Франек, бачачи, як "Вартбург" ще з'їжджає на лiвий бiк дороги, щоб його неможливо було обiгнати.
Я мчав, натискаючи на клаксон, ревучи, мов карета швидкої допомоги, яка їде на виклик. Але Вацек Краватик не давав дороги.
Мабуть, вiн уже зрозумiв, що ми хочемо випередити, щоб першими дiстатись до Буковця й забрати з лисячої нори сумку з картою. Отож вiн перешкоджав, як мiг. Я догадався, що коли нарештi вiн таки дасть нам проїхати, то тiльки на такiй вiдстанi вiд Корчмиська, що навiть при великiй швидкостi я вже небагато виграю в часi. Вiн прибуде на Буковець щонайбiльше через двi чи три хвилини пiсля мене. А це замало, щоб я змiг заволодiти сумкою.
Мiй клаксон грав гучно, мов оркестр.
- Дає дорогу! - радiсно вереснув Франек.