"То якась пастка", - подумав я. I побачив застережний знак - за хвилину ми в'їдемо в крутий вiраж.
Чи зважиться хто проїхати крутий поворот iз швидкiстю сто двадцять кiлометрiв на годину? Хiба що самогубець.
"Вартбург" сповiльнив швидкiсть до дев'яноста, але й так вiдцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити лiворуч, i я зрозумiв, що мушу це зробити. Нi, я не переганятиму на поворотi, але зроблю це, коли ми, - як кажуть водiї, - почнемо виходити з вiражу. Бо тодi менi знову буде видно вiдрiзок шосе попереду.
Я зменшив швидкiсть до ста i раптом на поворотi додав газу. Ох, тi, що так глузували з мого самохода, називаючи його "розкаряченою жабою". Якби ж вони бачили його в цю мить! При такiй величезнiй швидкостi саме завдяки "розкаряченостi" вiн чудово тримався на шосе, i вiдцентрова сила не змогла вiдiрвати його вiд асфальту.
Тiльки всi чотири шини несамовито завищали i, мабуть, дуже обдерлися.
Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потiм я ще натиснув на педаль газу i рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п'ятдесят кiлометрiв на годину. "Вартбург" лишився позаду, нiби в нього не було мотора, нiби вiн був iграшковий автомобiль, що його пхають уперед, крутячи педалi.
Уявляю, як їм було на душi, i Вацековi, i Бороданевi, i Романовi, коли вони побачили, що я все вiддаляюсь вiд них.
Але я розумiв, що якби навiть збiльшив швидкiсть до двохсот кiлометрiв на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кiлька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кiлька кiлометрiв асфальту. Далi простягалась грунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кiлометрiв на годину.
"Отже, треба пiти на хитрощi", - подумав я.
I я раптом зняв ногу з педалi газу.
- Навiщо ви зменшуєте швидкiсть? Що сталося? Щось зiпсувалося? перелякався Чорний Франек.
- Не бiйся, приятелю, - заспокоїв я його. - Це був тiльки перший урок для тих добродiїв. А тепер почнеться другий.
Шосе пролягало тут через лiс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сiльце Урове. Моя звичка вивчати напам'ять карти мiсцевостей, де я дiятиму, й цього разу витримала екзамен. Менi не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лiсова дорога збочить улiво.
Я ще зменшив швидкiсть. У дзеркальцi знову побачив "Вартбург", Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадiв, подумавши, що в мене зiпсувався мотор чи лопнула шина.
Я зненацька звернув лiворуч, на лiсову дорогу i поїхав зовсiм повiльно, обминаючи товсте корiння, що стирчало з землi. У дзеркальцi побачив: "Вартбург" спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у лiс.
Я знав, що стривожив їх, з'їхавши з асфальту. Уявляв навiть, як вони мiркують: "Чому вiн звернув у лiс? Хiба вiн не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що вiн їде не на Буковець, то спокiйно повернемо назад", I ось "Вартбург" Вацека Краватика звернув на лiсову дорогу.
- Ну, тепер я вас провчу! - пробурмотiв я.
Дорога ставала дедалi важча. Вже й зi швидкiстю двадцять кiлометрiв важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокi, наповненi болотом вибоїни. З землi стирчало грубе корiння сосон i грабiв.
Мабуть, я був перший на свiтi водiй, що радiв такiй дорозi. Подумки я вже прикидав, на скiльки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П'ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навiть пiвгодини.
- Нiчого не розумiю, - покрутив головою Чорний Франек. - Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту...
Ох, ота моя любов до трiумфiв! Чи я вже нiколи не вилiкуюсь вiд цього? Хвалько! Та все ж не мiг утриматись, щоб не сказати:
- Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мiй самохiд у цiй пригодi вiдiграє не останню роль. Будьте обережнi... - крикнув я.
Лiс раптово скiнчився. Перед нами простяглася синя, трохи побрижена од вiтру водяна гладiнь. Це була Крага, довгий рукав Озерища, що врiзався в сушу аж пiд Корчмиськом, звiдки вiв канал до Мiломлина, i далi, аж до Ельблонга. Берег Краги в цьому мiсцi спускався до води, оточеної низькими лiсистими пагорбами. Другий берег лежав од нас не далi, як за п'ятсот метрiв. Водою до Буковця звiдси було кiлометрiв зо два.
А суходолом? Треба було насамперед повернутись по вибоїстiй дорозi на асфальтове шосе, потiм кiлька кiлометрiв до Корчмиська, далi знову по вибоях грунтової дороги кiльканадцять кiлометрiв до села Вепр. I вже звiдти греблею в'їжджали на Буковець.
Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще нi. Так само, як i Бронка з Франеком не розумiли мого маневру. Бо нiхто не здогадувався, що мiй самохiд - амфiбiя.
- I що тепер буде? - занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.
Я спинив машину за кiлька метрiв вiд води. У задньому дзеркальцi було видно, як нас наздоганяв "Вартбург". Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зрадiли, що я сам себе ошукав. Хотiв скоротити дорогу до Буковця i не знав, що лiсова просiка упирається в озеро.
- Здається менi, вони будуть на Буковцi першими, - шепнула Бронка. I, немов щоб утiшити мене, додала: - Та все одно було дуже здорово. Нiколи не забуду цiєї шаленої їзди.
- Так, це чудова машина, - сказав Франек iз щирим захватом.
Я непомiтно всмiхнувся:
- Тримайтеся.
Зачекав, поки "Вартбург" пiд'їде ближче. Потiм вихилився з вiкна, повернувшись обличчям до "Вартбурга". Весело, наче на прогулянцi, помахав рукою Вацековi та Бороданевi.
Увiмкнув першу швидкiсть, додав газу i водночас вiдпустив зчеплення.
Мiй самохiд скочив уперед, мов пiдострожений рисак.
- Ой! - зойкнула перелякана Бронка.
Нi, цього нiхто не сподiвався. Самохiд в'їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився пiд водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохiд поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга бiлої пiни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лiсовою просiкою лишався усе далi й далi позаду.
Я бачив у дзеркальце, що "Вартбург" спинився за метр вiд води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань i Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потiм вони швидко повернули назад.
- Ви чудовий! - сказала Бронка, отямившись вiд подиву.
- Такого я ще не бачив, - сказав Чорний Франек. - Це понад людське уявлення... От якби мої хлопцi побачили...
- Ви чудовий! - повторила Бронка.
- Це не я. Це мiй автомобiль, - сказав я скромно.
Посипалося багато запитань. Звiдки в мене такий автомобiль? Якi пригоди я пережив з ним?
- Чи ти втрапиш на те мiсце, де колись був ваш табiр? - спитав я Чорного Франека. - Не забувай, що в нас буде в запасi щонайбiльше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потiм сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрiбно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.
- Чверть години? Вистачить i п'яти хвилин, - запевнив Чорний Франек.
Коли ведеш самохiд по водi - навiть з найбiльшою швидкiстю - не потрiбно стiльки уваги, як пiд час їзди по землi. Отже, я мiг розповiсти Бронцi й Франековi iсторiю моєї машини.
Я згадав хвилину, коли несподiвано одержав вiд адвоката повiдомлення, що мiй покiйний дядько Громiлло, вiдомий у нашiй родинi як дивак i запальний винахiдник, зоставив менi в спадок у Краковi цегляний гараж i автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сiвши за кермо, я вирiшив позбутися його. Лише пiд час продажу я зрозумiв, що вiн є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав iсторiю автомобiля, довiдався про iталiйця, який, їдучи до Закопаного автомобiлем "Феррарi-410", розбився на небезпечному поворотi. Мiй дядько купив те, що вцiлiло вiд автомобiля, тобто мотор i коробку швидкостей. Вiн зробив кузов, i так з'явилося на свiт оце чудовисько, "схрещення човна з тачкою", - як казали недобрi язики. Проте автомобiль був чудовий, я пережив iз ним багато захоплюючих пригод.
- Про пригоди розповiм вам iншим разом, - скiнчив я.
Перед нами вже з'явився острiв Буковець iз селищами кемпiнгових будиночкiв, причалами й наметами.
Чорний Франек порадив пiдпливти до острова з захiдного боку, там, де Озерище глибше.