Для цього я й пiшов у Мiнiстерство культури та мистецтва, до директора Марчака.
На письмовому столi в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому - Бурштинову Венеру. Директор саме скiнчив читати повiдомлення, яке мiлiцiя додала до старовинної фiгурки.
- Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, - мовив директор Марчак.
- Я прийшов у справi зниклих колекцiй музею в Е.
Вiн розвiв руками.
- Мене тiшить, що частина тих колекцiй мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча мiлiцiї не пощастило встановити, де саме лежить затонула вантажiвка.
- Гадаю, в Озерищi, - вихопилося в мене.
- Так? Ви певнi? - iронiчно спитав вiн. - Чи заприсяглися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищi? А навiть коли так, то що з цього?
- Слiд розпочати пошуки...
- Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому байдарниковi, який побував майже на всiх мазурських озерах? Озерище - третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кiлометрiв завдовжки i багато великих заток, острiвцiв та пiвострiвцiв. Загляньте хоча б у путiвник, - вiн дiстав iз шухляди червоно-бiлий "Путiвник по Польщi", - i пересвiдчитесь, що Озерище - це понад три тисячi гектарiв водяного плеса. I ви хочете на такiй площi знайти затонулу вантажiвку? Легше знайти славнозвiсну голку в стiжку сiна.
Я розклав на письмовому столi карту, витяг з пожовклої течки свої давнi рапорти.
- Гадаю, що вантажiвка затонула бiля оцього пiвострова, принаймнi в пiвнiчнiй частинi Озерища. Тiльки тудою мiг вiн утiкати вiд радянських танкiв.
Директор знизав плечима й погодився:
- Ви викликаєте довiру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригодi польським музеям. Але ця справа перевершує вашi можливостi. I нашi також. Хiба що ви зазначите мiсце з точнiстю до... трьохсот метрiв. Ну, хай до пiвкiлометра. Тодi ми зможемо на кошти мiнiстерства органiзувати експедицiю аквалангiстiв i розпочати пошуки.
Тепер i я безпорадно розвiв руками.
- Я не вкажу мiсця навiть з точнiстю до п'яти кiлометрiв. Адже я не певний, що взагалi йдеться про Озерище. Отже, менi лишається одне: використати свою вiдпустку в липнi на пошуки колекцiї. Поїду на Озерище, може, зустрiну там чоловiка з рубцем на правiй щоцi. Той чоловiк, напевне, вже матиме акваланг або спiльника-аквалангiста i спробує добувати скарби з затонулої вантажiвки. Цей чоловiк вкаже менi мiсце, де затонули колекцiї. Я вiдразу ж сповiщу мiлiцiю, i ми їх знайдемо. На пiдставi старих каталогiв можна припускати, що в вантажiвцi затонула й колекцiя виробiв з бурштину, яка належала музеєвi в Е.
Директор Марчак аж засяяв.
- Ви так надумали? Це чудово. Я можу тiльки побажати вам успiху.
А за два тижнi я несподiвано зустрiв на вулицi капiтана Юзв'яка. Вiн пiдiйшов до мене, привiтався i спитав:
- Чи правда, що ви цього року збираєтесь у вiдпустку на Озерище? Менi казав про це директор Марчак...
- Еге ж. Проведу вiдпустку над Озерищем, - усмiхнувся я. - Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?
- Це дуже велике озеро.
- Я маю намiр провести вiдпустку на пiвнiчному березi Озерища.
- Он як, - вiн на мить замовк, а потiм, прощаючися зi мною, додав:
- Хай щастить. Але застерiгаю, ви взялися за важку роботу.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
На тому березi. Дiвчина з косою. Нiхто нiчого не знає про
Капiтана Немо. Дивний чоловiк з важкий мiшком. Що сказав
менi Проповiдник. Кумедник подарунок. Пiдозра. Кожен шукав
самотностi. Я вiдвiдую Озерище. Що я вiдкрив на острiвцях.
Я не люблю без потреби демонструвати незвичайнi властивостi мого самохода. Вiн може розвивати швидкiсть понад двiстi кiлометрiв на годину, до речi, менi вже траплялося їхати з такою великою швидкiстю. Звичайно ж я подорожую не швидше за iнших.
Я звик, що, побачивши мою машину, всi смiються, а потiм, коли вона розвиває незвичайну швидкiсть, починають мене розпитувати i просять показати мотор i розповiсти iсторiю машини. I я повинен розповiдати про мого дядька Громiлла, шановного винахiдника, який купив розбиту пiд Закопаним автомашину "Феррарi-410" i приладнав до неї кузов, що його сам придумав i зробив. Стiльки разiв переповiдав я ту iсторiю, що вважаю за краще їздити повiльно i не викликати зливи запитань на свою голову.
А крiм того, шукачевi пригод краще не виявляти усiх своїх можливостей вiдразу. Не з однiєї небезпечної пригоди я вийшов цiлим тiльки завдяки тому, що моїм ворогам мiй самохiд здавався старою, смiшною, чудернацькою машиною, швидкiсть якої не сягає понад шiстдесят кiлометрiв на годину.
Пором на Озерищi лагодили надто довго, i я подумав, що марную тут забагато часу. Мiй самохiд чудово плавав по водi. Але я не хотiв виїздити на Озерище на очах у ватаги Чорного Франека та iнших туристiв. Тому я завернув перед закусочною i, вдаючи, що хочу об'їхати озеро, поїхав по шосе в лiс. Потiм збочив у першу просiку, що тяглася до озера, знайшов зручний спуск до води, ввiмкнув гребний гвинт самохода, але тому, що Озерище тут дуже вузьке, за хвилину опинився на тому березi. Через десять хвилин я вже був на дорозi, яка вела до порома.
I тодi доля нiби помстилася менi за нетерплячiсть - величезний вухналь iз кiнської пiдкови встромився в шину самохода й пробив камеру.
Я зробив те, що роблять усi водiї в таких випадках. Спинився, пiдняв домкратом автомобiль i зняв колесо з пробитою камерою.
У багажнику в мене було запасне колесо з надутою шиною. Але залишитися без запасу вже на самому початку розшукiв Чоловiка з рубцем? Хтозна, в яких обставинах ще доведеться менi опинятись.
Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя i став залiплювати дiрку в камерi. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозi знялася хмара куряви, i обiч мене промчали двi легковi автомашини: пана Анатоля i його приятеля. Я встиг побачити здивованi обличчя обох добродiїв, якi натрапили на мене за три кiлометри вiд порома, хоч я ним не переправлявся.
Згодом проїхала вантажiвка з ватагою Чорного Франека. Пiдлiтки, помiтивши мене, теж украй здивувалися.
Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на пiвнiч Озерища, до села Сем'яни, куди їхав я.
Я саме скiнчив надувати шину, коли пiд'їхала дiвчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не змiг умовити її приєднатися до його ватаги.
Спинившись поряд з моєю автомашиною, дiвчина зiскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчi я помiтив пiдозру.
- Як ви тут опинилися? - спитала вона. - Адже не перепливли поромом?
- Перелетiв, - замахав я руками. - Моя машина лiтає в повiтрi.
Дiвчина похитала головою.
- Вона таки справдi дуже дивна. Але швидше схожа на човен, анiж на лiтак. I куди ви прямуєте цiєю машиною? На риболовлю, на вiдпочинок?
Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно вiдповiдати не збирався.
- А ви? - спитав. - На вiдпочинок? На дачу?
Вона знизала плечима.