«На ціле-ціле життя?»
«То давай», – усміхнувся він.
Від захоплення я… – Ленка на мить замовкла, – ну, взагалі, поцілувала його в щоку. Просто від захоплення, що він герой і що відтепер буде моїм найнадійнішим і найближчим другом.
Дідусю, я така тоді була рада! –Очі в Ленки зробилися захопленими, голос гучним. Вона, коли захоплювалася чимось, то вже не соромилася, зовсім не контролювала себе, і ця її риса теж дуже подобалася Миколі Миколайовичу. – А коли я його поцілувала, то я зовсім не злякалася, а, уявляєш собі, весело засміялася.
Він дуже здивувався:
«А це ще для чого?»
«Так жінки, кажу, колись дякували лицарям. – Я весела була тієї миті й навіть забула, що в мене «рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха.» – А ти, Димко, лицар – адже врятував од Вальки собаку й мене. І він зараз, щасливий, розповідає всім собакам міста: «От Сомов, от молодець!»
Цю мить у мене над вухом пролунав свист і регіт.
Я оглянулася – перед нами стояли Петько й Валька. У них на повідці метлявся той самий капловухий пес, якого врятував Димка. Обидва задоволені, реготали, що знову спіймали нещасного собаку та ще й до того ж підслухали нашу розмову. Вовки, вовки, а не люди!
Я їм просто в обличчя вигукнула:
«Це нечесно!.. Підслуховувати…»
«Панночка образилася», – сказав Петько й зробив засмучене обличчя.
«А ти, лицарю, не образився?» – запитав Валька в Димки й нахабно штовхнув його плечем. У присутності Петька він був дуже хороброю людиною.
А Димка як накинеться на Вальку! Навіть Петька не злякався. Ось який він був колись! Тільки Петько перехопив його, підняв над землею, і Димка завис у повітрі, дриґаючи ногами, – адже Петько здоровань, на дві голови вищий за Димку, – й процідив, ну майже проспівав солодким голоском, наче Шмакова:
«Ну-мо, друже, ще раз поцілуємося. – Захопив його обличчя велетенською долонею, повернув голову, ніби хотів її одгвинтити. Димка задихався, бо Петько затулив йому долонею рот і ніс. – І прошу тебе, друже, – співав він далі, – не розголошуй нашої маленької таємниці про цього собачку. Домовилися?»
«Домовилися», – промугикав Димка крізь Петькові пальці, намагаючись розтиснути залізні лещата його долоні.
«То я радий, що ти все правильно зрозумів», – посміхнувся Петько.
І, тягнучи собаку під сміх і вигуки Вальки, вони знову пішли геть. А собака відчайдушне опирався, мотав головою і здіймав куряву своїми вухами. Мені його так було шкода!
Димка скосував на мене, насварився кулаком услід братам і вигукнув чомусь неголосно:
«У-у-у, Валька!.. Тільки-но поткнися до школи!.. – А коли вони відійшли зовсім далеко, він трохи наддав голосу: – Шкуродери!»
А я склала руки рупором, щоби було голосніше чути, й заволала:
«Шку-у-ро-о-дс-е-ри!»
Петько зупинився і поглянув у наш бік… Нас немов вітром здуло, тому що Димка схопив мене за руку і ми втекли. А я розхрабрилася та й кажу:
«Правда, він почув, як я кричала?»
«Почув, – відповів Димка, – але, розумієш, з оцим треба бути обережнішою. Ми що?.. А він – що?!»
«Він здоровань», – зітхнула я.
«Отже, не треба лізти на рожен».
– Дідусю, – сказала Лена, – ти уявляєш, яка я була дурна. Уявляєш?! Я йому підтакнула. І взагалі я йому весь час підтакувала!.. Я знаю тепер: підтакувати – це погано…
Шостий клас дружною оравою ввірвався до фізичного кабінету на чолі з Димкою, який на ходу розмахував скарбничкою з грошима.
Він тепер скрізь і повсюди був перший. Йому давали дорогу, зазирали до рота, коли він що-небудь казав; у нього питали поради з будь-якого приводу, йому вірили, його любили – адже він їх зробив самостійними людьми. Всі старшокласники і навіть випускники їхали до Москви на батьківські гроші, а вони, завдяки Димці Сомову, на власну трудову копійчину.
І ось вони, веселі, любі, безтурботні, ввірвалися до фізичного кабінету, щоб відсидіти свій останній урок… А потім канікули – і Москва!.. І прочитали на дошці оголошення, яке написала Маргарита Іванівна, що замість уроку фізики буде література. Розвернулися, щоб іти до іншого кабінету, але зіткнулися у дверях з Кудлатим і Рудим. Кудлатий, вихваляючися своєю богатирською силою, заштовхнув усіх назад до класу, і хтось упав, а дівчата запищали. Кудлатий і Рудий були дуже задоволені своєю перемогою й горлали, перебиваючи один одного:
– Свобода-а-а!
– Фізичка захворіла-а!
– Канікули-и-и! Даєш кіно!
Димка сказав, щоб вони не горлали, а прочитали, що написано на дошці. Кудлатий і Рудий почали читати по складах оголошення на дошці:
– Дру-зі-і! У вас-с-с бу-де уррро-окк, – читали вони на два голоси, – лі-те-ра-ту-ри!..
Коли вони читали підпис Маргарити Іванівни – а та підписалася двома літерами «М. І.», – то замекали вівцями:
– М-е-е-е-е… І-і-і-і-і…
Багатьом сподобалося, як вони читали, і з усіх боків полинуло мекання:
– Ме-ее-е!
– І-і-і-і!
– Мергеріте-е-е! Іванівне-е-е!
– А після уроків у нас робота в дитячому садку, – оголосив Димка, – шефська.
– Яка ще робота, – мовив Рудий. – Адже завтра канікули!..
– А мені батьки взагалі заборонили працювати, – проспівала Шмакова. – Вони кажуть: «Краще вчися, а працюватимемо ми».
– Ми ще тільки ростемо! – писклявим голосом докинув Рудий.
– У нас слабкий організм! – гаркнув басом Кудлатий. Вони реготали із власної дотепності.
– Нічого, попрацюєте. Нас там чекають, – знову почав Димка. – А ви, друзі-товариші, – сказав він Кудлатому й Рудому, – якщо не подобається, шкварте звідси! А ми дали обіцянку й виконаємо її.
– Димочка хоче головним бути, – сказала Шмакова. – Начальник!