– А ми його зараз по шапці, – Кудлатий підійшов до Димки. – Набрид ти нам, Сомов, зі своєю скарбничкою… – Озирнувся на клас: – Правду я кажу?
– Ще і яку правду! – простогнав Рудий. – У саме яблучко.
Димка розгубився. Він ніяк не сподівався на такий натиск. Він звик, що йому всі заглядають до рота. Аж раптом бунт! Цієї миті в дверях з'явився Валька. Він обіперся плечем на одвірок і недбало оголосив:
– Я не ломовик, щоб задурно перериватися. В нас держава багата.
– З'явився нарешті!– Димка пожвавішав. – А чи ви знаєте, чим займається наш Валька? Тихо!.. Зараз я вас здивую!
Але тої миті за Вальчиною спиною виросла голова, прикрита кепкою. Це був сам страшний Петько.
– Валечку, – сказав він, – я тобі портфельчик приніс. – Він простягнув Вальці портфель і пройшов вихлястою ходою до вчительського столу. – Добридень, дорогі діти!.. – Повернувся до Димки, поплескав його рукою по щоці. – І тобі, друже, ще раз добридень. – Він тяжко зітхнув. –
Підслуховувати, звісно, негарно, але я чув ваші розмови й зрозумів ваші незгоди… Виявляється, дехто з вас прагне працювати, в той час як більша частина колективу бажає брати участь у культурно-масовій розвазі, тобто відвідати місцевий кінотеатр. Я гадаю, що меншість повинна поступитися. Такий закон колективу. Отож ваша проблема – справжня дурниця.
Він повернувся до дошки і, щось наспівуючи собі під ніс, стер Маргаритине оголошення.
– Ось ви й вільні. Як вітер!.. Як моторний човен, у якого двигун потужніший, ніж у рибоохорони… Бувайте щасливі, діти! А ти, друже, – сказав він Димці, – не кривдь, будь ласка, мого меншого. – Він насварився на Димку пальцем, усміхнувся всім і пішов собі.
Ленка гадала, що Димка одразу ж кинеться на Вальку й усім усе розповість, але той чомусь змовчав.
І тої миті Рудий серед цілковитої тиші невпевнено промовив:
– А може, й справді якийсь невідомий зайшов і стер…
– Ну ти – розумний! – зрадів Валька.
– Виходить, ми цього не читали? – засміялася Шмакова.
– Еге ж! Не читали й не чули, – докинув Попов.
– А Попик у нас метикований став, – хвалькувато проспівала Шмакова. – Моя школа…
– Ми ж Маргариту підведемо! – пробував зупинити їх Димка.
– Заткни рота, підспівувачу!-загорлав Валька. – Даєш кіно-о!
Хлопці й дівчата посхоплювались зі своїх місць і кинулися до дверей:
– У кіно! Даєш кіно-о-о!
Димка заступив їм дорогу, але вони змели б його, їм так кортіло в кіно, коли б не крик Васильєва:
– А в мене немає грошей!
Отоді-то по-справжньому все й почалося. Димка чомусь раптом забув, як він щойно, цієї ж хвилини, сам не пускав усіх у кіно, вихопився на середину класу й радісно закричав:
– Васильєв! Я тобі позичу!.. І всім позичу, в кого немає… – Голос у Димки лунав дзвінко. – Отже, легенда така– ми пішли відвідати хвору фізичку!
– У-у-у, Сомов – голова! – захопився Рудий. – Відвідаємо хвору! Оце по-справжньому!
– Як тимурівці! – захихотів Валька.
І Ленка теж захоплено зареготала: їй сподобалося, що Димка такий меткий.
А він уже командував, щоб виходили з класу по двоє. І перший кинувся до дверей. За ним – Ленка. Вона навіть когось відштовхнула, щоб не відстати від Димки.
І тої миті їм у спину вдарив різкий голос Миронової:
– А я в кіно не піду!
– Ти? – перепитав Димка.
– Так, – відповіла Миронова.
– Гляньте, вона проти всіх! – здивувався Димка.
– Проти всіх! – очі Миронової зблиснули.
– А якщо ми тебе відлупцюємо? – запитав Валька.
– Спробуйте, – відповіла Миронова й гордо сіла на своїй парті.
Усі якось одразу примовкли – ніхто не наважувався здійняти руку на Миронову. А Димка раптом засміявся, і Ленка слідом за ним, хоча й не знала, чого він сміється. І багато хто ще засміявся, з надією дивлячись на Димку. Недаремно ж він сміявся. Видно, знайшов вихід із становища.
– А сила в нас навіщо, Кудлатий? – запитав Димка.
– Сила – це головне! – захоплено відповів Кудлатий, підняв Залізну Кнопку на руки й під загальний регіт виніс із класу.
Ленка злякано глянула на Миколу Миколайовича.
Вона щоразу отак злякано поглядала на нього, коли шукала допомоги й підтримки, коли згадувала що-небудь таке, що тепер їй здавалося жахливим. Несміливий швидкий погляд її неспокійних очей говорив Миколі Миколайовичу: яка ж я дурна, нікчемна й жалюгідна… На обличчі в Лени знову жила ні на що не схожа, тільки їй єдиній притаманна, тільки їй єдиній надана усмішка, Ленчина усмішка, яка зараз просила за все пробачення.
А тим часом події розгорнулися трохи інакше, аніж про це знала Ленка.
Річ у тім, що Шмакова й Попов не пішли разом з усіма в кіно, а залишились у класі. Вони причаїлися за шафою з приладами, а коли всі побігли, вийшли із криївки.
І ще на вчительському столі стояла скарбничка, яку забув Димка.
Шмакова, пританцьовуючи, ходила поміж партами – в неї був гарний настрій. А Попов, як завжди, не зводив з неї очей.
– Дивись, Димка забув свою скриню з коштовностями, – Шмакова підняла скарбничку. – Важка. Коли б у мене було стільки монет, я купила б собі колечко. – Вона покрутила рукою, ніби її палець уже прикрашало жадане колечко.
– А я купив би мотоцикл і два шоломи, – бовкнув Попов.
– Невже два? – запитала кокетливо Шмакова. – Навіщо?… –Хоча їй було цілком ясно, чому Попов мріяв про два шоломи.