– А чому ми не пішли у кіно? – запитав він, намагаючися змінити тему розмови.
– Я не пішла тому, що не захотіла, – сказала Шмакова.
– А я як ти, – засміявся Попов.
– Послухай, Попов… То навіщо ти хотів купити два шоломи? – Вона відчувала над ним свою владу, і їй подобалося ним командувати.
Попов спаленів.
– Ну? – владно запитала Шмакова. – Ну чого ти тягнеш?
– Я…я… – видушив Попов, насмілившись признатися, і раптом він почув чиїсь рятівні кроки й прошепотів: – Хтось іде!
Шмакова орієнтувалася відразу.
– Ховайся!-звеліла вона Попову, й сама залізла під парту.
Попов утиснувся поруч неї.
До класу ввійшла Маргарита Іванівна, здивовано поглянула на дошку – від її оголошення лишився тільки підпис, дві літери: «М. І.».
Вона поволі стерла їх.
– Ми вже перетнули шкільне подвір'я, – розповідала Лена, – коли Димка спохопився, що забув скарбничку.
«Гроші забувати не можна, – сказав Валька. – А то їх можуть тю-тю!»
«Я збігаю!» – захоплено вигукнула я, рвонулася, перечепилася ногою за ногу, гепнулася об асфальт і розбила коліно до крові.
«От нездара, – сказав Димка. – Чекайте на мене за рогом», – і побіг до школи.
«Не догодила», – хихикнув Валька.
«А мені не боляче!» – сказала я на зло Вальці, хоч від образи та болю мало не заревла.
«Ти піди в медпункт», – запропонувала Залізна Кнопка.
Накульгуючи, я пошкандибала до школи. Хтось засміявся мені навздогін – так я шкандибала, а мені було соромно за мою незграбність, і тому я теж засміялася й зашкутильгала ще дужче, щоб посмішити всіх.
Коли я проходила повз фізичний кабінет, то почула голоси Маргарити й Димки і від жаху зупинилася. Виходить, Димка спіймався.
«Ти чому повернувся сам? – запитала Маргарига. – А де ж решта?»
«Пішли, – відповів Димка. – Адже фізичка захворіла».
«Але я ж вам написала, що буде урок літератури».
«Хіба?.. Хтось, видно, стер».
«Ну ж у Димки й витримка», – подумала я.
«Не «хтось», а ви, – гостро відказала Маргарита, голос у неї став чужий. – Не люблю, коли брешуть».
А Димка їй у відповідь, що й він не любить, коли брешуть.
«Тоді признавайся… Куди всі «злиняли»? Так, здається, ви це називаєте?..»
Димка мовчав.
«Боїшся правду сказати?» – не відчеплювалася Маргарита.
Вона його соромила, соромила, лаяла, лаяла… Спершу, що ми жалюгідні людці. Потім – неблагородні й невдячні. І не розуміємо гарного ставлення й людської турботи. Перед самісіньким від'їздом… Прикро… Так прикро!.. Просто ніж у спину! Ну аж ніяк не чекала… А в самої голос тремтів.
Мені її шкода стало. В неї свято – весілля, а ми їй ніж у спину. А потім у неї голос зміцнів. Не знаю, чим він її доконав. Може, зневажливою посмішкою кутиком рота, – в нього така посмішка.
Одне слово, вона його лаяла, а він терпів доти, доки вона назвала його боягузом.
«Я боягуз? – уперше подав голос Димка, він залунав у моїх вухах. – Я-я-я-я?!» Так він голосно крикнув, так обурився, що вона назвала його боягузом.
Адже він не був боягузом. Ти ж пам'ятаєш, як він у Вальки відбивав собак, як бився з його старшим братом, з Петьком. Про Димку в школі легенди розповідали. Він витягнув з палаючого сарая кота тільки тому, що маленька дівчинка плакала, а це був її кіт. Всі її заспокоювали, а в сарай, звісно, ніхто не ліз… Уявляєш, як він обурився! Він котів з вогню витягав, хоча їх зовсім і не любив, але витягав! А вона йому: «Боягуз, жалюгідний, нікчемний боягуз!»
Димка – горда людина. А вона йому: «Жалюгідний, нікчемний боягуз!» Як ляпаса дала. Навідліг – лясь! І ляскіт по всьому класу.
Я стояла за дверима, а схопилася за щоку, ніби мені дали ляпаса.
Микола Миколайович побачив, як Ленка схопилася за щоку, ніби все це з Димкою сталося щойно, цієї миті, і він не витримав:
– Та я знаю, знаю, що було далі! Знаю. Тобі стало шкода Маргарити. Я тебе наскрізь бачу – ти ж благородна душа, ти вскочила в клас і все їй виклала!..
– Що ти, дідусю, це не я сказала, – Ленка чомусь перейшла на шепіт. – Димка їй сам виклав усю правду до кінця.
– То це він сказав Маргариті, а не ти? – здивувався Микола Миколайович. – Чого ж вони тоді чіплялися до тебе?..
Ленка не відповіла Миколі Миколайовичу, вона розказувала чимраз швидше, захлинаючись. Слова зривалися з її поквапливих губ:
– Коли Димка все сказав Маргариті, вона очманіла. По-моєму, забула і про своє весілля, і про жениха. Ні слова не відповіла й вискочила з класу. Я заздалегідь сховалася від неї. її каблуки клацали по порожньому коридору, мов поодинокі постріли. Потім вона не витримала й побігла, і стукіт каблуків почастішав і злився в суцільну кулеметну чергу: тра-та-та!
І від Димки я теж сховалася, коли він проскочив повз мене, вимахуючи скарбничкою. В голові в мене все перемішалося, я вихопила носову хустинку, перев'язала нею коліно – і за ним…
Тим часом у класі з-під парти висунулася хитрюча мордочка Шмакової і вкрай ошелешена фізіономія Попова. Вираз їхніх облич на диво точно передавав настрій: Шма-кова була дуже задоволена, її обличчя осявала чудна багатозначна й таємнича посмішка, Попов був розгублений і навіть приголомшений.
– Бачив? – Голос Шмакової тремтів від збудження.
– Ну, Димка! – Попов іще не знав, як ставитися до події, яка відбулася в них на очах, і з надією дивився на подружку. – А що тепер буде?
– Батьків почнуть тягати, – відповіла Шмакова. – А ми з тобою чистенькі.