«Нормальний! Далі!..»
І чимраз більше було тих, хто пройшов перевірку, і чимраз менше, кому лишилося її пройти.
Потім, після Шмакової, Залізна Кнопка заходилася рахувати пульс у Попова… і на черзі лишилися тільки двоє – Димка та я! Але раптом Залізна Кнопка відкинула руку Попова, підхопилася – щоки в неї знову розпашіли – й оголосила:
«Пульс – сто!»
«Пульс – сто!.. Пульс – сто!.. Пульс – сто!..» – полинуло рядами.
«А скільки треба?» – запитав Кудлатий.
«Сімдесят! – Залізна Кнопка переможно оглянула клас. – Піймався, голубе!»
«Ну, гадино!» – Кудлатий схопив Попова й викрутив йому руки.
«Атож, це він! – заволав Рудий і кинувся до Кудлатого на допомогу. – Вони ж у кіно зі Шмаковою не ходили й до Москви хотіли поїхати вдвох».
Усі миттю оточили Попова, і звідусюди почулося:
«Ну й Попик! Ну й здоровило!»
«Ну й раб! Дати йому по пиці!»
«Та відчепіться ви від Попова», – раптом зовсім спокійно сказав Димка.
А я вирішила: нарешті він усе розповість.
Я знову затремтіла від страху: все-таки признаватися страшно, хоч і треба. Але я передчасно затремтіла, він і гадки не мав признаватися. Він сказав – яка різниця, Попов це вчинив чи не Попов, однаково Маргарита довідалася б, і в усьому винні ми самі, і нема чого шукати козла відпущення
«Велика різниця, – обурилася Залізна Кнопка. – За зрадництво знаєш що буває?»
А Димка розвеселився; він перестав боятися і, зовсім як колись, сказав:
«Ах, ах, як страшно!»
«Попов, розповідай!» – наказала Залізна Кнопка, демонстративно відвертаючись од Димки.
«А що? – Попов самовдоволено гмикнув і поглянув на Шмакову. – І розповім».
«Ще як розповість, – усміхнулася Шмакова, – хоча декому це й не сподобається… – Вона вдавано зітхнула:– Але що поробиш! Усім не догодиш!»
«Слухайте! – Попов сяяв. – Слухайте, що було!..»
Він так багатозначно поглянув на Димку, що можна було подумати, ніби він усе знає! І я поглянула на Димку, й знову мене наче блискавицею пронизало: його знову від страху всього перекорчило! Тоді я кинулася стрімголов уперед, щоб допомогти йому.
«Послухайте! – вигукнула я. – Послухайте мене!..»
«В чому річ? – обурилася Залізна Кнопка. – Чого ти нам заважаєш?..»
«Ну чому ж заважає, – втрутилася Шмакова. – А може, вона скаже щось до діла. Кажи, Безсольцева… Ми чекаємо з нетерпінням».
«Слухайте, – сказала я. – Це. . це…»
Я втупилася у Димку, свердлила його очима, щоб він зрозумів, що йому вже пора признаватися, що більше немає жодної вільної секунди. Але він знову змовчав, він начебто не помітив моїх поглядів.
«Це… – я наважилася сама назвати його ім'я, якщо він не міг, – зробив…» І замовкла, хоча розуміла, що для відступу уже всі дороги відрізано. Та мені подих перехопило, ніяк я не могла назвати Димчине ім я.
«Ти чому замовкла? – напосілася на мене Шмакова. Вона стояла переді мною в урочистій величній позі, склавши руки на грудях. – Ну-бо, кажи, кажи, хто це зробив, на твою думку?»
– Дідусю! Подивилася я на Шмакову й зрозуміла: ось хто зрадіє, коли довідається про Димку. І раптом я чомусь усміхнулася і сказала зовсім не те, що збиралася…
«Це зробила я!..»
– Ах ось у чому справа, – мовив Микола Миколайович і якось увесь змінився.
Отже, Ленка всю вину взяла на себе. А він, старий дідько, навіть не подумав про це. Здається, вона зможе прожити своє життя не гірше за інших Безсольцевих, тому що володіє тими чудовими рисами вдачі, які неодмінно вимагали від неї участі в долях інших людей і вболівання за них. Це відкриття, що так несподівано завітало до Миколи Миколайовича, потішило його невимовне. Він підвівся й весело пройшовся кімнатою, наспівуючі, собі під ніс, що траплялося з ним украй рідко.
– Що з тобою? – не зрозуміла Ленка.
– Зі мною?-Микола Миколайович радісно усміхнувся. – Зі мною нічогісінько! Розповідай далі, будь ласка! Я уважно слухаю тебе.
– Коли я вперше вимовила, ну, про те, що це зробила я, то багато хто не повірив власним вухам: що це, мовляв, вона верзе. А я подивилася на Димку, усміхнулась і повторила голосно.
«Це зробила я! Зрозуміло?.. Я!»
Які ж у них зробилися смішні обличчя! Рудий роззявив рота і забув його закрити.
«Ти?» – Шмакова вирячила на мене очі.
І слідом за нею Попов теж вирячив.
Кудлатий стусонув мене по спині:
«Ось тобі для початку!»
А Васильєв чомусь перелякався.
«Не може цього бути», – каже.
«Може, може! – закричала я. – Це я!» – і зирк на Димку: мені було цікаво, коли ж він признається.
Васильєв нахилився до мене й тихо прошепотів:
«Я здогадався… Ти їх розігруєш?..»
Я у відповідь засміялася, І Васильєв, задоволений, теж засміявся.