«Донощик!»
Димка заметушився:
«Ви чого?.. Адже ми ще не розібралися!»
«Розібралися, – відрубала Залізна Кнопка. – І твердо вирішили – ніякої пощади!»
А Васильєв перелякався:
«То це серйозно?.. Безсольцева, ти це зробила?! Скажи, скажи їм, що ти пожартувала».
«Які вже тут жарти, – проспівала Шмакова. – Еге, Димочко?»
Димка не відповідав.
«Спалити її на вогнищі!» – загорлав Рудий.
Але тепер з його слів ніхто не засміявся.
«Ну бойкот, ну навіщо ж так!» – метушився Димка.
«Я казав, казав, – захоплено залементував Валька, – він з нею заодно! Ух, Сомов, ти в нас заробиш!..»
«У коло! – наказала Залізна Кнопка. – Міцніше тримайте одне одного за руки, щоб вони не вискочили!»
Вони зчепилися руками, коло перетворилося на колесо, яке повинне було переїхати мене й Димку.
«Що ж таке виходить, – не вгамовувався Валька, – Сомов проти бойкоту, і йому все сходить з рук? Га?.. Бойкот Сомову!»
«Тихо! – Залізна Кнопка ввійшла в коло й запитала Димку: – Сомов, ти проти бойкоту Безсольцевій?» Мене вона взагалі не помічала.
Димка поглянув на мене й знову змовчав.
«Мовчить – отже проти!» – вигукнув Рудий.
«Тоді й йому бойкот!» – вирішила Залізна Кнопка.
«Мені? – злякався Димка. – Бойкот?..»
«Дострибався!» – зареготав Валька.
«Від цієї хвилини, Сомов, ти перестаєш для нас існувати», – сказала Миронова.
«Був Сомов і випарувався!» – веселилася Шмакова.
«Миронова, послухай…» – почав Димка.
Але та відвернулася від нього.
«Шмакова, і ти проти мене?» – здивувався Димка.
«Авжеж, – відповіла Шмакова. – Я із зрадниками не знаюся».
«Бий їх!» – Валька кинувся на Димку.
Від страху я заплющила очі.
Васильєв розірвав коло й схопив Вальку, перш ніж той кинувся на нас. Димка рвонув мене за руку, і ми втекли.
Ленка усміхнулася.
– Він майже виніс мене на руках… Так, так… Виявився силачем!
– Ну звісно, – з'єхидничав, мов хлопчисько, Микола Миколайович. – Він у тебе найдужчий і найхоробріший.
Ленка не помітила єхидства Миколи Миколайовича.
– А коли ми вирвалися, – вона вела далі, – то почули за собою тупіт. Вони кричали нам услід, і я пізнала їхні голоси: «В погоню-ю-ю!» –це Миронова; «Бий їх!»-це Валька. І Шмакова: «Бойко-о-от!» їхні вигуки нас підганяли, ми бігли що було сили, не озираючись.
Ми добігли до перукарні й зупинилися передихнути. Я майже заспокоїлася. Мені було весело, що Димка мене врятував. Спершу я його, потім він мене – хіба не здорово?
Випадково я зазирнула в дзеркало перукарні й не пізнала себе – це була ніби не я. В мене було інше обличчя.
Перукарка тьотя Клава, мати Рудого, виглянула з дверей, подивилася на нас, усміхнулася і сказала мені:
«Гарна, гарна».
Тоді між мною і Димкюю відбулася дуже важлива розмова.
«Коли ти встигла все розповісти Маргариті?» – сказав Димка.
«Я?.. Маргариті?.. – запитала я. І замовкла, якщо він такий дурень і не зрозумів, що я це зробила виключно заради нього. Я знову поглянула в дзеркало й чомусь проспівала: «Мар-га-ри-та-а-а!..»
«Ну чого ти не відповідаєш? – суворо запитав Димка.
«Мар-га-ри-та-та-та-та!-проспівала я, танцюючи. – Ти помітив її очі? Вона розмовляла з нами, а сама… бачила тільки його – свого нареченого. А сукня в неї яка гарна! Я, коли виросту, неодмінно пошию собі таку ж саму!»
«Слухай, – перебив мене Димка, – годі мені зуби заговорювати! Кажи, коли ти їй усе розповіла?»
«А я їй нічого не казала!»
Я знову відвернулася до дзеркала й подумала: якщо навчуся міцно стулювати губи, то буду нічогенька собі.
Димка стояв позад мене, але там, у дзеркалі, наші обличчя були поряд. Цікаво було дивитися на нас двох збоку – немовби ми з ним знялися на одну фотокартку.
«А кому, каже, ти розповіла?»