– Лата-на-латі! – підхопив інший. – Обоє рябоє! – І знову затихло.
Ленка схопила куртку й кинулася до дверей. Микола Миколайович спробував її зупинити. Та хіба можна було це зробити – з її палкою вдачею, з її граничною відданістю в дружбі, з її самовіддачею іншим людям?!
– Пусти! Пусти! – Ленка виривалася з рук Миколи Миколайовича, вигинаючись усім тілом, захлинаючись од хвилювання словами й скоромовкою вигукуючи: – Він там може задихнутися… з ганчіркою в роті!.. А ти… мене… не пускаєш! – І, звісно, вона кінець кінцем викрутилась і втекла.
Микола Миколайович висунувся у вікно.
– Лено! – покликав він і прислухався.
Він її не побачив, тільки з темряви долинув її збуджений голос:
– Ну, Миронова! Ну, Валька!
– Лено-о-о! – знову покликав Микола Миколайович, без будь-якої надії на відповідь.
Так воно й сталося: ніхто йому не відповів.
Микола Миколайович хотів був одразу ж іти за нею – це він пам'ятав точно, – але погляд його знову наразився на «Машку». Він завмер, застиг – його вразив тоді колір неба на картині: червонясто-синій, похмурий, важкий, передгрозяний, його було видно в отворі дверей, і легка, невагома, сліпучо-ясна постать на цьому тривожному тлі майже злетіла над землею. Він стояв нерухомо, наче в забутті.
Десь брязнуло розбите скло, це невиразно запало в його пам'ять, але не більше того.
Хтось десь кричав:
– Он вона! Он!.. Тримайте!..
Усе це він теж чув, але й гадки не мав, що саме Ленка розбила чиюсь шибку й саме її переслідували людські голоси.
Микола Миколайович сів до столу, видобув свій заповітний зошит. Йому нестерпно хотілося закріпити на папері й своє щастя, і свою радість. Він жив тієї миті тільки своїм життям; хоч яким жахливим здалося це йому тепер, але все було саме так! Ленка з її справами й турботами геть вискочила в нього з голови.
Він почув розмову під своїм вікном.
– Її немає у кімнаті, а він щось дряпає на папері, – сказав перший голос. – Киньмо камінь… Ото буде переполоху! Відповімо ударом на удар!
– А якщо це не вона? – запитав другий голос.
– Та бачила я – точно, вона. Ревнує тебе – вікна б'є, – втрутилося якесь дівчисько.
Проте Микола Миколайович і на це не звернув ніякої уваги. Він тоді навіть не поворухнувся – чудовий настрій відмежував його на час од реального життя.
Він гортав свій зошит, до якого були записані всі його картини: де й коли куплені, коли намальовані, точно або приблизно. Тут у нього були довгі записи роздумів і здогадок щодо цього: кого зображено на тій чи на тій картині, як ця людина потрапила до художника і чому він вирішив написати її портрет. Унаслідок виникали вельми цікаві історії про різних людей.
Микола Миколайович уже встиг записати: «Одержана в подарунок на початку листопада 1978 року…», але ввійшла Ленка – сукня й куртка в багні, –заплющила очі.
Якось дивно притулилася до одвірка й сповзла по ньому на підлогу.
Микола Миколайович кинувся до неї, допоміг підвестися, дотягнув до дивана, вклав, досадливе шпурнувши ведмедячу морду на стілець. Старий мрійник, він спускався на землю. Отоді Микола Миколайович перелякався – перед ним лежала Ленка, бліда, ні кровинки на виду.
– Що з тобою? – Микола Миколайович став на коліна біля дивана. – Лено!..
Микола Миколайович думав, що вона йому не відповість, а вона голосно, жалібно, захлинаючись, промовила:
– Дідусю, він мене обдурив!..
– Обдурив? – перепитав Микола Миколайович.
– Так!.. Так!.. Обдурив. Я у вікно заглянула, а в нього Миронова і всі-всі. Вони там усі-усі гуртом!.. Ти подумай, дідусю!.. Телек дивилися й чай пили, – сказала вона з таким жахом, ніби повідомила про щось надприродно страшне. – Я гадала, в нього руки зв'язані й ганчірка в роті, а вони… чай пили…
– То й що? – Микола Миколайович усміхнувся, хоч у нього вперше за останні роки раптом заболіло серце. – Давай і ми поп'ємо чаю.
– Ну який чай, дідусю!.. Я повинна тобі сказати, що я таке вчинила… У мене, знаєш, у голові все запаморочилося. Взяла я камінь і кинула в них. Шибка розбилася… – і Ленка заплакала.
– Шибку розбила… Так, я щось чув… Ти поплач, поплач. Одразу легше стане. – Микола Миколайович зразу не міг збагнути, що тепер робити й що говорити. – А я таки поставлю чайник.
Він вийшов з кімнати й швидко повернувся.
Проте Ленка вже лежала із заплющеними очима: чи прикидалася, чи то й справді спала.
Микола Миколайович довго стояв посеред кімнати, потім узяв зі стільця ведмедячу морду, поклав її на стіл, а сам сів на звільнене місце й тепер уже без будь-якої радості, а швидше машинально дописав у свій зошит: «…у селі Вертушині в Наталі Федорівни Колкіної картину художника М. І. Безсольцева, на якій зображено його внучку Машу у віці 10-11 років. Це остання робота художника, виконана незадовго перед смертю».
– Наступного дня після свят я прала сукню, – знову почала свою розповідь Ленка. – Коли я кинула камінь у Димчине вікно, то впала в калюжу й геть забруднилася. Я прала сукню і все думала, думала про Димку. І раптом зрозуміла: ненавиджу його!
Раптом мені кров шугнула у голову, я влетіла в кімнату й заходилася хапати свої речі, щоб поїхати. «Отоді він потанцює!.. Буде мені листи писати, – думала я, – а я йому не відповім. Хоч десять листів на день, хоч сто штук! Ні за що не відповім ніколи!»
А сама гасала по кімнаті й хапала, хапала свої речі й пхала їх у портфель. І раптом побачила крізь вікно, що в наш сад увійшов Димка!
Я схопила сукню й вибігла в сад, начебто треба її висушити. Ну, словом, вискочила в сад, вішаю сукню, а в самої серце знаєш як стрибало!
Димка підійшов і зупинився позад мене. Я вдала, ніби не чую, що він стоїть і дихає мені в потилицю. Нарешті не витримала й озирнулася. Він стояв переді мною, низько похиливши голову. Постояв так і видушив:
«Ти знаєш, хто я?»
Я намагалася щосили бути спокійною, а головне, незалежною. Така горда й неприступна! А коли він мені сказав: «Ти знаєш, хто я?», то усміхнулася кутиком рота; я ж володіла собою, хоча насправді я зовсім не володіла.
«Здається, я тебе пізнаю… Ти начебто Димка Сомов?..» – поволі відчеканила я, щоб він не помітив, що в мене голос тремтить; потім глянула на нього – бачу, він хвилюється дужче за мене.
«Якби ти знала, хто я насправді, то не усміхалася б і не жартувала… – Він на мить замовк, а потім тихо-тихо вимовив, самими губами прошепотів: – Тому що я підлий!.. Щонайпідліший боягуз!..»
– Дідусю! – Ленка схопила Миколу Миколайовича за руку. – Як він це сказав, усе обличчя в нього взялося плямами. Яскраво-червоними!.. Немовби хто його розфарбував червоною фарбою. Він просто палахкотів, а очі металися, бігали в цьому моторошному полум'ї. «Ну, – подумала я, – тебе треба рятувати, адже ти загинеш, адже ти згориш у цьому страшному вогні».
«Ти боягуз? – кажу я йому. – Ніякий ти не боягуз! Адже ти у Вальки собак відбивав!.. Ти навіть Петька не злякався!.. Адже ти Маргариті всю правду виклав!..»
А він:
«Ні, ні, ні! Правду казала Маргарита: я. жалюгідний, найпослідущий боягуз! Ти кажеш, я признався Маргариті?.. А знаєш чому? Тому що я хотів собі довести, ніби нічого не боюся. А я боюся, боюся… Побитися з кимось мені не страшно, а от сказати всім правду я не можу. Подумав: скажу Маргариті, а в кіно все викладу хлопцям та дівчатам і доведу собі, що я не боягуз. А коли побачив їх, чомусь раптом перелякався. Ну, заспокоїв себе, вранці скажу, в школі. Одразу перед усіма й перед Маргариток). І не буду хитрувати та викручуватися. А вранці – наказ директора. І я знову злякався. Потім після наказу директора дочекався, коли Маргарита пішла, й знову хотів був… Ні, не зміг. І згодом, коли тобі бойкот оголосили, теж злякався. А ввечері з цією ведмедячою мордою… Прийшов до наших, щоб їм усе розповісти і… Ні, я негідник!..»
Він звів на мене очі. Дідусю, вони були повні сліз!