«Вірю», – відповіла я.
«А якщо віриш, потерпи!»
«Я потерплю».
«Я їм геть усе скажу, – провадив далі Димка. – І тебе до них одведу. Коли тільки ти захочеш, тоді й одведу. Вирішиш і відразу приходь до мене. Я чекатиму на тебе. Прийдеш?»
А я зраділа:
«Прийду, кажу, обов'язково», – і сама, дурна, розквітла.
Димка підійшов до мене… і поцілував! Уявляєш – по-ці-лу-вав!– промовила Ленка по складах. – Ти не дивуєшся?
– Дивуюся, – швидко відповів Микола Миколайович. – Я дуже дивуюся.
– Ото і я здивувалася! Каже, що боягуз, а сам робить такі відчайдушні вчинки. Ти мені скажи, чи повинна була я після цього знову повірити в нього?
– Повинна була, – сказав Микола Миколайович. – І молодець, що повірила. Вірити треба до останку.
– Коли він мене поцілував, то я спершу засміялася. А потім немов скам'яніла. Може, я простояла б отак до ранку, якби не пролунав Вальчин крик.
«Попався, Сомику! – загорлав він. – Нарешті!.. Настав тобі кінець!.. Можна грати жалобний марш… Та-ра-ра-ра, – завив він, потім засміявся й вигукнув: – Усім розповім, що ти ходиш до Безсольцевої!»
А сам тим часом стягував з вірьовки мою сукню.
Я рвонулася до нього, але він одбіг.
«Опудало, привіт, – і помахав моєю сукнею над головою. – Принесеш ведмедячу морду – одержиш сукню».
«Ну гаде!» – заволав Димка й кинувся за Валькою.
Той гайнув до огорожі, видерся на неї, хвицнув Димку ногою і зістрибнув на той бік.
«Віддай сукню! – крикнув Димка. – А то матимеш!»
«Плював я на тебе! – заверещав Валька з-за огорожі. – Тепер ти в мене потанцюєш! Тепер я всім розповім, як ти навколо Опудала крутився!.. Ах, пробачте, ах, звиніть, поцілунок мій прийміть!» Він знову зареготав і зник.
«Не хвилюйся, – сказав мені Димка. Він був немов у лихоманці. –Я відберу сукню! Швидко!.. Сьогодні!.. Зараз же!.. І все їм скажу! Все! Все! Всім!..»
Він схопився з місця.
«Стривай!» – крикнула я.
Димка зупинився, а я побігла й принесла йому ведмедячу морду.
«Поверни! Я з тобою!» –.сказала я.
«Ні, я сам. – Він раптом зовсім заспокоївся, лице його стало таке, як завжди, знайоме мені. – Ти ще там злякаєшся… А здорово твій дід зняв із мене цю морду…» Він узяв у мене ведмедячу морду.
«Так, він меткий», – сказала я.
Мені здалося, ніби ми з ним не розлучалися, що ніхто не ганяв мене по вулиці, не кричав «Опудало» й «гадина», не страхав ведмедячою мордою.
«А він знає?.. – запитав Димка. – Твій дідусь… про мене?»
«Ти що! Це ж наша таємниця», – сказала я.
На мою думку, йому сподобалася моя відповідь. Ми помовчали.
«Ну, чекай на мене», – наважився нарешті Димка, помахав мені на прощання ведмедячою мордою – вийшло кумедно – й пішов.
Він ішов до хвіртки легкою ходою людини, якій гарно на душі, ну начебто ніщо її не гризе й не гнітить.
Мене охопив страх. Я подумала, що даремно відпустила Димку самого. «Ну, думаю, вони Димку відлупцюють, ну, думаю, перепаде йому на горіхи», – і помчала слідом за ним.
Димку я не наздогнала. Перед самісіньким моїм носом він пірнув у сарай, де зібралася мироновська компанія. Я знайшла діру в трухлявій стіні й припала до неї. Подумала, що Димці без мене признатися буде легше, а якщо треба буде – я поряд, миттю примчу на допомогу.
Вони там були всі в зборі й реготали з Рудого, просто заходилися сміхом. Тільки Миронова з байдужим виглядом стояла осторонь і думала про щось своє.
А все через що?.. Рудий надягнув мою сукню, яку поцупив Валька, й потішав їх. Ну їм і було весело.
Я теж хихикнула: завжди кумедно, коли хлопці надягають дівчачу сукню.
Тої миті я почула їхні вигуки:
«Ну ти артист, Рудий!»
«Точнісіньке Опудало!»
«Вона – наша красуня!»
«Рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха!»
Після цього я зрозуміла, що Рудий зображав мене: пе-речіплявся ногою за ногу, падав, вертів головою, витягав шию і усміхався, розтягуючи губи аж по вуха.
– У нього дуже схоже виходило, – з сумом сказала Ленка. – Атож, він справжній артист.
– Ну, а Димка ж що? – обережно запитав Микола Миколайович.
Він давно вже не смикав Ленку, бо йому було ясно й про Димку, й про Ленку. Він знав, чого можна сподіватися і що сподівання геть погані, і передбачав Димчине жалюгідне нікчемне життя.
– Димка? Нічого, – відповіла Ленка. – Ввійшов у сарай і став. Він, мабуть, востаннє думав, що він хоробрий і що він не злякається.
– Вже відчуваю, до чого йдеться, – зауважив Микола Миколайович і сумно похитав головою.
– Ти мене більше не перебивай, – попросила Ленка, очі в неї звузилися, нібито вона до чогось придивлялася – А то мені важко буде… Скоро вже кінець. Ти потерпи й послухай.