Димка зривистим голосом бовкнув:
«Ну, а якщо це зробив я?!» – і з викликом усміхнувся, озираючи всіх.
«Ти?! – Вперше за весь цей час Залізна Кнопка явна здивувалася й уважно поглянула на Димку. – Це вже цікаво!»
Вони одразу на нього накинулися, оточили, затанцювали навколо, застрибали.
Валька залементував з захопленням:
«А раптом справді він!»
А Шмакова:
«А що, цілком можливо!»
А Попов:
«Та ще як!»
А Кудлатий:
« Тоді нам тебе шкода!»
А Рудий:
«Ото буде подаруночок головному хірургу товаришу Сомову!»
«І ця дурепа, Безсольцева, його покривала!» – здогадалася Залізна Кнопка.
Запала тиша – всі мовчки дивилися на Димку
Він якось криво осміхнувся. Його обличчя мене злякало; може, він іще сам не знав, як він поведеться наступної миті, а обличчя вже стало як у класі, коли очі в нього побіліли від страху.
«І пожартувати, каже, не можна. – А сам заметушився, заусміхався. – Жартів не розумієте».
Миронова й не розуміла таких жартів:
«Ти мені в очі, каже, в очі дивися!»
Димка відштовхнув її: він не захотів дивитися їй у вічі.
«Відчепися!.. Я ж сказав – це жарт. – Він неприродно засміявся. – Жа-а-арт!» І раптом весело підморгнув усім.
А мене мов обухом по голові, як підморгнув він їм, усе попливло перед очима і в голові запаморочилось.
А Залізна Кнопка кричала своє:
«Ти мені в очі дивися!..»
Кудлатий стис Димчину голову долонями, щоб він нею не крутив, щоб Залізна Кнопка могла заглянути йому в очі.
А всі намагалися перекричати одне одного:
«Ти пульс, пульс, Миронова, в нього послухай!..»
«Спіймався, Димочко! – сказала Шмакова. – Тепер викручуйся!»
І раптом вони всі одночасно рушили на Димку.
Я кинулася в сарай, щоб він побачив мене, щоб не боявся, що він сам. Я навіть про підморгування тоді забула.
Вони його притисли до стіни – мені його не було видно, тільки чути було, як він кричав захлинаючись:
«Ви очманіли! Я вирішив… допомогти… Безсольцевій… її жаль. Ви що, не люди?»
Я кусалася, дряпалася, аж поки добулася до нього. Гадала, він іще не загинув, якщо жалів мене.
Я билася й кричала:
«Пустіть мене! Пустіть!»
«Дивіться, Опудало! – чомусь пошепки промовив Рудий. – Сама прийшла?»
«Сама», – сказала я.
«І не боїшся?» – запитав Кудлатий.
«Не боюся. – Я обернулася до Димки, усміхнулась йому і сказала: – Я не могла далі на тебе чекати, от і прийшла».
Димка мовчав.
Я йому усміхалася, щоб підбадьорити його, усміхалася доти, доки він теж розтулив губи. Жалюгідно так усміхнувся, але все-таки…
Валька зареготав:
«На мою думку, вони освідчуються в… дружбі».
«Стривай, Валько, – сказала Залізна Кнопка. – Безсольцева, ти навіщо до нас прийшла?»
Я їй не відповіла – не хотіла нічого сама говорити, хотіла, щоб Димка. Але Димка й далі мовчав.
«Давайте влаштуємо їм ставку віч-на-віч, – запропонувала метка Шмакова. – Це ж дуже цікаво».
«Безсольцева, – почала Залізна Кнопка, – то хто ж із вас зрадник? – Вона перевела погляд з мене на Димку, потім з Димки на мене. – Ти чи Сомов?»
Я поглянула на Димку й сказала: