«Слухайте! – загорлав Рудий. – Вона прибігла просити пробачення! Я здогадався! Я розумний. .»
«Дійняли! – почулося з усіх боків. – Нарешті!»
«Так я й гадала, – мовила Залізна Кнопка. – Сомов її пожалів. Я ж сказала – він нікчема. – Вона обернулася до мене – обличчя в неї запалало справедливим гнівом. – Ну, чого ж ти мовчиш? Падай на коліна!.. Кайся!.. А ми послухаємо! Може, ти нас так розжалобиш, що ми тобі й пробачимо».
Я почекала, поки вона замовкла, й сказала Рудому:
«Скидай сукню!»
«Будь ласка, – заквапився Рудий. Він скинув сукню й простягнув мені. – На…»
А коли я хотіла її узяти, жбурнув через мою голову Кудлатому. Нічого не розуміючи, я кинулася до Кудлатого, а він подражнив мене сукнею, покрутив нею перед моїм носом і пожбурив її Вальці…
1 помчало по колу!
Валька – Шмаковій, Шмакова – Попову, той іще комусь… І кожен дражнив мене.
Швидше, швидше!
Мені стало жарко, я кидалася мов очманіла, і стрибала, і хапала їх за руки, але сукню перехопити не могла.
Швидше, ще швидше!
Передо мною мелькало коло з облич, я кидалася в ньому, як білка в колесі.
Мені треба б зупинитися й піти геть, наплювати на цю сукню й на них на всіх наплювати, але я, мов найпослідуща дурка, кидалася поміж ними, намагалася їх перемогти. Не заради себе, заради Димки.
І раптом хтось із кола кинув сукню Димці, і той упіймав її. Я відчула, як усі вони напружено принишкли.
Миронова сказала:
«Ось вам і ставка віч-на-віч. Нарешті ми довідаємося про всю правду!»
Я підійшла до Димки, простягла руку по сукню й усміхнулась йому:
«Ну, ходімо?.. Порозмовляєш з ними іншим разом».
Він не зрушив з місця і сукню мені не віддав, але усміхнувся у відповідь. І я йому ще раз усміхнулася, а руку весь час тримала простягнуту… Так ми стояли й усміхались одне одному.
І раптом… він жбурнув сукню через мою голову!
Я вкрай збентежилася, просто не зрозуміла, що сталося, роззявила рот з дурною своєю усмішечкою і стежила, як моя сукня, здійснивши точно визначену траєкторію польоту, впала у руки самої Залізної Кнопки.
«Ура-а-а!» – заволали всі.
«Молодець, Сомов!» – похвалила його Залізна Кнопка.
І тоді я вдарила Димку по обличчі! Дідусю!.. Я вдарила Димку по обличчі ось цією рукою! – Ленка простягнула руку Миколі Миколайовичу. – А обличчя, коли по ньому б'єш, м'яке й тепле… Я досі пам'ятаю його на своїй долоні. Нібито тримаєш у руці трепетного птаха.
У журливому й німому зачудуванні дивилася Ленка на свою руку, і тіло її здригалося від якихось невидимих ударів, що завдавали їй глибоко всередині гострого, живого болю.
Миколі Миколайовичу стало нестерпно соромно. Адже він теж ударив. І кого – Ленку! Адже кожному було зрозуміло, що картину вона не продасть. Теж зірвався.
– Ти мені, Олено, прости… – Микола Миколайович доторкнувся до її щоки. – Ніколи нікого не бив. Твого батька виростив – пальцем не зайняв. – Він показав на стіни, увішані картинами. – І все через це, – винувато усміхнувся. – А ти будь милосердна до пропащого.
– А я тобі вже давно простила, – сказала Ленка.
І Микола Миколайович скрушно подумав, що навіть на схилку літ цілком розумна людина, як-от він, припускається таких непоправних помилок.
«Спалити її на вогнищі!» – заволав Рудий.
«Хапайте її! – наказала Залізна Кнопка. – І тягніть у сад! – Вона вимахувала моєю сукнею. – Чекайте нас там. Ми швидко».
Хлопці накинулися на мене.
«За ноги її!– горлав Валька. – За ноги!..»
Вони повалили мене й схопили за ноги та руки. Я хвицалася і борсалася що було сили, але вони мене скрутили й виволокли в сад.
Залізна Кнопка й Шмакова витягли опудало, припасоване до довгої тички. Слідом за ними вийшов Димка і став осторонь. Опудало було в моїй сукні, з моїми очима, з моїм ротом по вуха. Ноги зроблені з панчіх, набитих соломою, замість волосся стирчало клоччя і якесь пір'ячко. На шиї в мене, тобто в опудала, теліпалася дощечка зі словами «ОПУДАЛО – ЗРАДНИК».
Ленка замовкла і якось уся згасла.
Микола Миколайович зрозумів, що настав край її розповіді й край її сил.
– А вони веселилися навколо опудала, – мовила Ленка. – Стрибали й реготали:
«Ух, наша красуня-а-а!» «Дочекалася!»
«Я придумала! Я придумала! – Шмакова з радощів застрибала. – Нехай Димка розпалить вогнище!..»
Після цих слів Шмакової я зовсім перестала боятися.
Я подумала: якщо Димка розпалить, то, може, я просто помру.
А Валька тим часом – він повсюди встигав перший – увіткнув опудало в землю й насипав навколо нього хмизу.
«У мене сірників немає», – тихо сказав Димка.
«Зате в мене є!» – Кудлатий тицьнув Димці в руку сірники й підштовхнув його до опудала. Димка стояв біля опудала, низько похиливши голову.
Я завмерла – чекала востаннє! Ну, думала, він зараз обернеться і скаже: «Слухайте, Ленка ні в чому не винна… Усе я!»
«Підпалюй!»-наказала Залізна Кнопка.
Я не витримала й закричала: