А він, як і перед тим, стояв біля опудала – мені було видно його спину, він згорбився й здавався якимсь маленьким. Може, тому, що опудало було на довгій тичці. Тільки він був маленький і недужий.
«Ну, Сомов! – сказала Залізна Кнопка. – Будь нарешті послідовний!»
Димка впав навколішки і так низько похилив голову, що в нього стирчали самі плечі, а голови зовсім не було видно. Вийшов якийсь безголовий підпалювач. Він черкнув сірником, і полум'я вогню виросло над його плечима. Потім підхопився й квапливо відбіг убік.
Вони підтягли мене впритул до вогню. Я невідривно дивилася на полум'я вогнища. Дідусю! Я відчула тоді, як це полум'я охопило мене, як воно палить, пече й кусає, хоч до мене доходили тільки хвилі його тепла.
Я закричала, я так закричала, що вони від несподіванки випустили мене.
Коли вони мене випустили, я підскочила до вогнища й заходилася розкидати його ногами, хапала палаюче суччя руками – мені не хотілося, щоб опудало згоріло. Мені чомусь страшенно цього не хотілося!
Перший схаменувся Димка.
«Ти що, очманіла? – Він схопив мене за руку й намагався відтягти від огню. – Це ж жарт! Ти що, жартів не розумієш?»
Я дужа стала, легко його перемогла. Так штовхнула, аж він полетів шкереберть – тільки п'яти мелькнули до неба. А сама вихопила з вогню опудало і заходилася ним вимахувати над головою, наступаючи на всіх. Опудало вже взялося вогнем, і всі вони злякано сахалися від цих іскр.
«Куртку спалиш, – запищала Шмакова. – Будеш відповідати!»
«Вона збожеволіла!» – вигукнув Рудий і кинувся від мене навтіки.
А інші кричали:
«Так їй і треба! Зрадниця…»
«От навіжена!»
«Браття! По домівках!..»
Вони порозбігалися.
А я так закрутилася, розганяючи їх, що ніяк не могла зупинитися, аж поки впала. Поряд зі мною лежало опудало. Обпалене, воно тріпотіло на вітрі й від того було наче живе.
Спершу я лежала з заплющеними очима. Потім почула, що пахне смаленим, розплющила очі – в опудала курілася сукня. Я приплюснула жевріючу пелену рукою і знову впала на траву.
Потім до мене долинув голос Залізної Кнопки.
«Ти чому зупинився? – запитала вона в когось. – Тобі знову її жаль?..»
Я підвела голову й побачила Миронову й Димку.
Пам'ятаю, тої миті мені здалося, ніби я сиджу в глибокому-глибокому колодязі, а Миронова розмовляє десь у мене над головою. Голос у неї був різкий і боляче бив по вухах.
«Усе-таки, каже, ти малодушна людина. Вона ж зрадниця! Розуміти це треба».
Почувся хрускіт гілля, кроки віддалилися, й запала тиша.
Не знаю, скільки я так пролежала, – може, годину, а може, й хвилину, тільки я відчула, що хтось стежить за мною. Я озирнулася й знову побачила в заростях Димку. Він відхилив убік чагарник, за яким ховався, й поволі підійшов до мене.
– Дідусю, знаєш… – мовила Ленка сумним голосом, – я прийшла на вогнище однією людиною, а підвелася з землі назустріч Димці зовсім іншою… Ось тоді-то я й подумала, що моєму життю край.
– А Димка що ж? – ледь чутно прошепотів Микола Миколайович.
– А Димка? Пояснив мені, як усе було і як буде далі. «Я їм розповів, каже, що це я. А вони не повірили. Ти ж чула…»
Здається, я йому щось відповіла, а може, й нічого. Не пам'ятаю.
А він:
«Тепер мені повірять. Ось побачиш. Я не відступлю, поки вони мені не повірять».
Він був такий, як завжди. Ну ніби нічого не сталося. Стояв переді мною охайний, чистенький, від вогнища розпашів. Говорив, говорив про «повірять» і «не повірять», про те, що вони звикнуть до цього й усе зрозуміють. А я слухала його, слухала… Потім усміхнулася. Тепер розумію чому: від ніяковості й сорому за нього. А він, коли побачив, що я усміхаюся, посміливішав, голос його зміцнів і вже дзвенів, линув угору разом з іскрами згасаючого вогнища… Того самого вогнища, яке він щойно розпалював, щоб зрадити й принизити мене.
«Вони валятимуться у тебе в ногах, – говорив він. – Я примушу їх це зробити!»
Я почала знімати сукню з опудала. Вона була пропалена в кількох місцях. Коли я стягувала її, то обпеклася. Не помітила, що солома під сукнею досі ще жевріла. Я скрикнула від болю. Вигляд я мала, мабуть, жалюгідний, тому що Димка так розхоробрився, що простягнув руку й доторкнувся до моєї щоки:
«У тебе кров».
Я відскочила від нього немов ужалена:
«Ні! Не чіпай мене!.. Не смій!»
– Ну й правильно зробила, – сказав Микола Миколайович. – Я на твоєму місці теж більше йому не повірив би.
– Дідусю, я подумала, відчула, що коли він до мене доторкнеться, то це буде так боляче, ніби вогнем. Не могла я далі стояти з ним жодної хвилини, і не знала, куди мені йти, і не хотіла нікого бачити… Пішла через чагарі до річки, знайшла старого перевернутого човна, залізла під нього й довго сиділа на холодному й мокрому піску.
– Плакала? – запитав Микола Миколайович.
– Угу, – відповіла Ленка. – На мокрому піску сліз не видно.
– А я тоді геть усе оббігав. Думав: куди зникла дівка?
– Я чула, як ти мене кликав, але я не могла вилізти. Може, я звідти ніколи не вилізла б, коли б до мене не вповз песик. Жалюгідний такий, гірший за мене. Він став лизати мені руки, і я зрозуміла, що він голодний. Отож я вилізла, привела його додому й погодувала.
– Наступного ранку треба було йти до школи. Канікули закінчилися. Але я сходила додому до Маргарити, дізналася, що вона не приїхала, й не пішла.
Цілий день я просиділа на пристані, дивилася на річку й підстерігала Маргариту. В мене просто очі стомилися від глядіння; прибула одна «Ракета», потім друга, а Маргарити не було та й не було.
Потім я її побачила – світле пальто нарозхрист, під ним весільна сукня, та сама, яку вона облила шампанським. Я мов навіжена кинулася їй назустріч: «Мар-га-ри-то Іванівно!» – наздогнала, схопила за руку.
Вона оглянулась… і виявилася не Маргариток».
Потім нарешті я побачила справжню Маргариту.
Спершу на берег сплигнув чоловік. Він простягнув комусь руку… І з'явилася Маргарита. Вона зійшла з катера, мов королева з роззолоченого трону. Гарна-гарна, вона у сто разів стала гарніша за цей тиждень.