Вони були вже зовсім близько від мене. Я чула, як Маргарита запитала в свого чоловіка, чи не важко йому нести чемодан, а він відповів, що йому не важко, але не цікаво, краще він поніс би на руках її, Маргариту. Вона засміялася. І я засміялася й знову помахала їй рукою, але вони чомусь пройшли повз мене.
Я очманіла: адже я стояла зовсім поруч; але потім здогадалася, що вони просто мене не помітили. Дивилися одне на одного й нічого навкруги не бачили. Я перегнала їх і поволі пішла назустріч…
Тепер вони йшли поруч. Він тримав її під руку й щось шепотів їй на вухо. А вона нахилилася до нього й уважно слухала й усміхалася. Ну, звісно ж, вони знову пройшли повз мене й не помітили.
Так я й провела їх аж додому.
Наступного ранку я таки прийшла до школи. Навмисно ввійшла до класу після дзвінка, слідом за Маргаритою.
Коли я з'явилася в дверях, усі повернули голови в мій бік, немов заводні ляльки. Хтось невидимий смикнув вірьовочку, і вони одночасно повернулися: майнуло до смерті перелякане Димчине обличчя, єхидне – Шмакової, суворе – Залізної Кнопки… А я втупилася в Маргариту.
«Здрастуйте, кажу, Маргарито Іванівно».
А сама чекаю, тремчу, що вона зараз запитає про бойкот. А я їй відповім: «Ви не мене запитуйте, а їх…» Це я так заздалегідь придумала відповідь. І почнеться…
А Маргарита мені:
«Здрастуй, здрастуй, Безсольцева… Чому ти розпочинаєш нову чверть із запізнення? Негарно. Проходь», – і схилилася до журналу.
Я підійшла впритул до учительского столу й зупинилася, чекала, коли вона подавиться на мене.
Нарешті вона звела очі, побачила, що я стою, й запитала:
«Ти щось хочеш сказати?..»
«Я вас так чекала, Маргарито Іванівно», – відповіла я.
«Мене? – здивувалася Маргарита. – Спасибі. Але… чого це раптом?» І, не дочекавшись відповіді, вона підвелася, підійшла до вікна і помахала комусь рукою.
Всі дівчата миттю це помітили і кинулися до вікна.
«Чоловік, чоловік, чоловік», – полинуло класом.
«Маргарито Іванівно, – проспівала Шмакова, – там ваш чоловік сидить на лаві?»
«Так, – відповіла Маргарита. – Мій чоловік».
«Як цікаво, – знову проспівала Шмакова. – А ви нас з ним познайомите?»
«Познайомлю». Маргарита хотіла стримати усмішку, та губи не слухалися її– вони самі заусміхалися.
А я дивилася на неї, дивилася…
«А тепер, каже, візьмімося до діла. – Маргарита перехопила мій погляд. – Ти чого втупилась у мене, Безсольцева?.. Хіба я так змінилася?..»
«Ні, не змінилися… Просто я радію, що ви приїхали», – відповіла я.
Вона мовчала, на обличчі її уже з'явилося нетерпіння – ото, думає, дурка з привітом, причепилася.
А я своєї:
«Ви коли від'їздили, сказали нам: «Ось я повернусь!..» Останні слова я майже вигукнула.
«Тоді я на вас розсердилася», – сказала Маргарита.
Я радісно закивала головою: ну, думаю, почалося…
«А тепер, – Маргарита весело змахнула рукою, – вас уже й так покарано, а хто давнє пом'яне, той лиха не мине!.. – вона засміялася. – Сідай, Безсольцева, на своє місце й розпочнемо навчання».
«Я не сяду!» – вигукнула я.
Маргарита звела брови дугою: мовляв, що це ще за вибрики?
«Я ЇДУ звідси, кажу, назавжди. Просто зайшла попрощатися».
Подивилася на всіх – отже, все-таки вони мене перемогли. – Однаково, подумала, ніколи нічого не скажу сама. Але від цього мені стало сумно. Так хотілося справедливості, а її не було! І щоб не заревти перед ними, вибігла з класу.
«Безсольцева, почекай!» – покликала мене Маргарита.
Проте я не стала її чекати. А навіщо мені було її чекати, коли вони не схотіли в усьому розібратися, коли Димка зрадив мене сто разів і коли я вирішила поїхати геть… Дідусю! Ти ж бачиш, я все витерпіла, все-все!..
– Ти молодець, – сказав Микола Миколайович.
– Вогнище витримала, – вела далі Ленка. – Думала, дочекаюся Маргарити, і настане справедливість. А вона повернулась – і нічого не пам'ятає.
– Заміж вийшла, – сказав Микола Миколайович. – Від щастя геть про все забула.
– А хіба так можна? – запитала Ленка.
– Бідні, бідні люди!.. – Микола Миколайович замовк і прислухався до веселої музики, що й досі долинала від дому Сомових. – Бідні люди!.. Щиро тобі скажу, Олено, мені їх шкода. Вони потім плакатимуть.
– Тільки не Залізна Кнопка і не її дружки, – відповіла Ленка.
– Саме вони й плакатимуть, – мовив Микола Миколайович. – А ти молодець. Я навіть і гадки не мав, що ти в мене такий молодець.
– Ніякий я не молодець, – раптом промовила Ленка, і в очах у неї забриніли сльози. – Послухай, дідусю!.. Я хочу признатися… – Вона перейшла на шепіт: – Я теж, як Димка… зрадник! Ти не усміхайся. Зараз дізнаєшся, хто я, ти зомлієш! Я тебе зрадила! – Ленка із жахом і страхом поглянула на Миколу Миколайовича й вимовила, з трудом виштовхуючи слова: – Я тебе соромилася… що ти ходиш у калошах… у латах… Спершу я цього не бачила, ну, не звертала уваги. Ну дідусь то й дідусь. А потім Димка якось мене запитав, чому ти ходиш, немов жебрак? З нього, каже, через це всі сміються й дражнять Латою-на-латі. Тоді я придивилася до тебе й побачила, що ти насправді ввесь ходиш у латках… І пальто, й піджак,
і штани… І черевики лагоджені-псрелагоджені, Із залізними підківками на підборах, щоб не зношувалися. Ленка замовкла.
– Ти гадаєш, що я кинулася на Димку з кулаками, коли він мені це сказав? Думаєш, повстала на твій захист? Думаєш, пояснила йому, що ти всі гроші витрачаєш на картини?. Ні, дідусю! Ні!.. Не кинулася! Навпаки, почала тебе соромитися. Як побачу на вулиці – шусть у підворіття й проводжаю очима, аж поки ти зникаєш за рогом. А ти, бувало, йдеш так поволі… Цок-цок залізними підківками при кожному кроці… Видно, думаєш про щось своє, і вигляд у тебе самітний, нібито тебе всі покинули.
– Неправда, – мовив Микола Миколайович, – у мене вигляд величний. Я на людях завжди груди колесом.
– Але ж я тайкома за тобою стежила, адже ти не знав, що тобі треба робити груди колесом, – винувато проказала Ленка. – Виходить, наче ніж у спину?..
– Фантазерка ти! – Микола Миколайович швидко нахилився й став перев'язувати шнурок на черевику.