– Послухай, дідусю! – Ленка, охоплена жахом, уся подалася вперед, –А може, ти коли-небудь помічав, що я від тебе ховаюся?..
– Не помічав я цього, – твердо відповів Микола Миколайович і випростався. – Жодного разу не помічав.
– Помічав, помічав!.. А я гадала, ніби я милосердна. А яка я милосердна, коли тебе соромилася? – І промовила, наче відкрила для себе страшну істину: – Отже, коли б ти справді був жебраком, обідраним і голодним, то я тоді просто втекла б од тебе?
Ця проста і ясна думка вкрай приголомшила Ленку.
– Зрадниця я, кажу тобі, зра-дни-ця!.. Мало вони мене ще ганяли!..
– Та анітрохи мені від цього не прикро. Ну хіба що зовсім трішечки, – відповів Микола Миколайович. – Я завжди знав, що настане час, і ти мене чудово зрозумієш. Байдуже коли… Через рік або через десять років, уже після моєї смерті. І не картай себе за це. Ось у мене є фронтовий товариш. Стара людина, а теж не відразу мене зрозумів. Приїхав він до мене в гості і почав причитати, що я ганьблю звання офіцера Радянської Армії, ходжу обідранцем, гірше за хіппі. «Як, каже, ти міг так попустити себе? В тебе пенсія сто вісімдесят. Народ тебе годує й напуває, а ти його ганьбиш! Бери, каже, приклад з мене». Сам він чистенький-чистенький, одягнений у все новісіньке. Психував, бушував…
А тоді саме до мене приїхали дві співробітниці краєзнавчого музею й почали вмовляти продати їм портрет генерала Раєвського: «Ми заплатимо вам дві тисячі карбованців».
Мій товариш з цікавості запитав:
«Це що ж, на старі гроші дві тисячі?»
«Чому на старі, – відповіли дівчата з краєзнавчого музею, – на нові дві тисячі, а на старі – двадцять».
Мій товариш просто мало зі стільця не впав, очі в нього рогом полізли.
Ну я їм, звісно, відмовив. Вони поїхали. А товариш лаяв мене й весь час підраховував, що я міг би на ці гроші купити, й на курорт поїхав би, щоб здоров'я підправити…
Я йому пояснюю, що не маю права цього робити, що ці картини належать не тільки мені, а всьому нашому роду: моєму синові, тобі, твоїм майбутнім дітям…
Він знову лементує:
«Теж мені з діда-прадіда дворяни!»
«Кріпаки, – сказав я йому. – Художник Безсольцев був кріпаком поміщика Леонтьєва. А ти наказуєш його картини продавати».
Тоді мій товариш зніяковів, почервонів, хряпнув дверима й пішов. За годину повернувся й простягнув мені згорток.
«Не ображайся, старий, однополчанин може й допомогти своєму другові».
Я розгорнув згорток, а там нове пальто. Приміряв я його, похвалив, подякував. А коли він поїхав, пішов до універмагу, здав пальто й відіслав йому гроші. Ну, думав, він мене вилає за це. Нічого подібного, все зрозумів – і вибачився.
– Дідусю, ти не думай, – раптом мовила Ленка. – Я полюбила твої картини. Дуже. Мені їх залишати важко.
– Отже, так як я, – зрадів Микола Миколайович. – Ти неодмінно сюди повернешся.
– І багатьом іншим твої картини подобалися. – Ленка усміхнулася Миколі Миколайовичу й мовила його словами: – Чесно тобі кажу.
– Ти про кого це? – з цікавістю запитав Микола Миколайович,
– Якось заходив Васильєв… «У вас немов у музеї, каже. Шкода, що ніхто цього не бачить».
– А ти що?
«Як це не бачить, кажу. Ці картини багато хто бачив… І багато хто ще бачитиме».
Микола Миколайович чомусь дуже розхвилювався від Ленчиних слів. Він підійшов до картини, на якій був зображений генерал Раєвський, і довго-довго дивився на неї, немов бачив уперше, потім сказав:
– Це ти йому правильно відповіла. – Він мав вигляд людини, що наважилася на якийсь відчайдушний крок. – Ти навіть не уявляєш, як ти йому правильно відповіла!
На вулиці вже смерклось. І в кімнаті споночіло, проте ні Ленка, ні Микола Миколайович не запалювали світла.
Ленка лаштувалась у дорогу. Вона світлою плямою пересувалася по кімнаті, складаючи речі в чемодан. Зізнання, яке вона у відчаї зробила дідусеві, анітрохи не заспокоїло її, навпаки, ще дужче загострило в ній відчуття кривди, яке так і не минуло. Ленці –здавалося, що кривда ця житиме в ній не місяць, не рік, а цілісіньке життя, таке довге, нескінченне життя.
Швидше б поїхати звідси! Від цих місць, від цих людей. Усі вони лисиці, вовки й шакали! Як важко, нестерпно важко чекати до завтра!
У сусідів, як і доти, гримкотіла музика. Це підхльостувало її метання по хаті.
Потім Димчині гості вийшли на вулицю, і Ленка почула їхні збуджені голоси. Вони галасували й раділи з того, що Димчин батько катав їх по черзі на своїх новеньких «Жигулях». А Димка командував, хто поїде перший, а хто другий. їм було весело, вони були всі гуртом, а вона тут сама – загнана до пастки миша. І вони були праві, а вона – винувата!
Може, їй треба вийти й крикнути все про Димку, і він лишився б сам, а вона була б разом з ними?!
Але відразу ж у неї виник несамовитий опір, не підвладний їй, який не дозволяв усе це зробити. Що то було? Гордість, образа на Димку?.. Ні, це було почуття неможливості й небажання занапастити іншу людину. Навіть якщо ця людина винна.
Вона кидала в чемодан одну річ за одною, тому що це лаштування було для неї порятунком.
Саме цієї миті на порозі кімнати безшумно виросла темна постать, і хлопчачий голос промовив:
– Драстуйте!
Микола Миколайович увімкнув світло – перед ними стояв Васильєв.
– А ось і він, – сказала Ленка. – Про вовка річ, а він навстріч. Дідусю, це Васильєв.
– Драстуйте, – привітався Васильєв удруге й скосу-вав на чемодан. – У вас там двері були відчинені…
– Заходь, заходь, – зрадів Микола Миколайович. – Ми оце щойно про тебе розмовляли. Лена мені сказала, що тобі подобаються наші картини.
Микола Миколайович підхопився й просто вчепився у Васильєва. Адже він прийшов сам – значить, він до Ленки ставиться добре?
– Подобаються, – похмуро відповів Васильєв й знову скосував на чемодан.
– А які з картин тобі подобаються найбільше? – не вгавав Микола Миколайович.
– Ось ця, – Васильєв тицьнув пальцем у Раєвського, щоб позбутися Миколи Миколайовича. – А хто він такий? – запитав машинально. Сам же в той час невідривне стежив за Лейкою.
Микола Миколайович зрадів:
– Як же… Це герой Вітчизняної війни 1812 року, генерал Раєвський. Тут поблизу нашого містечка був маєток дочки Кутузова. Генерал Раєвський приїздив туди, і мій прапрадід намалював його портрет. Це була знаменита людина. В Бородинській битві брав участь. Коли розгромили повстання декабристів, то цар викликав його на допит, щоби довідатися, чому він їх не виказав, – адже він був під присягою і знав про таємне товариство. – Микола Миколайович виструнчився й врочисто проказав слова Раєвського: – «Государю, – мовив Олександр Раєвський, – честь дорожча від присяги: порушивши першу, людина не може існувати, тоді як без другої вона може обійтися ще».
Ленку ці слова здивували, – вона припинила пакувати чемодан й запитала в Миколи Миколайовича: