– Ну, загалом, він сказав, що без честі не проживеш, – відповів Микола Миколайович.
Васильєв поглянув на Ленку й раптом запитав:
– Отже, їдеш?.. Отже, ти все-таки зрадниця? – Він осміхнувся: – А як же щодо честі, про яку говорив генерал Раєвський?
– Це неправда! – обурився Микола Миколайович, – Ленка не зрадниця!
– А чому ж вона тоді їде? – наступав Васильєв.
– Не твоє діло! – відповіла Ленка.
– Злякалася! – жорстоко сказав Васильєв. – І тікаєш!..
– Я злякалася?! – Ленка вискочила з кімнати. Тепер її голос долинув здалеку: – Я нічого не боюся!.. І всім усе скажу!.. Дідусю, не слухай його! Я нікого не боюся!.. Я доведу! Всім! Всім!.. – Вона знову вбігла в кімнату, на ній була та сама сукня, яка горіла на опудалі, й тихо мовила: – Всім доведу, що нікого не боюся, хоч я й опудало! – повернулася й вийшла з дому.
Васильєв метнувся був за нею, але Микола Миколайович затримав його.
– Я хотів її наздогнати, – сказав Васильєв. – Може, їй треба допомогти?
– Тепер уже не треба. Тепер, я думаю, вона сама знає, як їй бути. – Микола Миколайович поманив його пальцем і тихо додав: – По суті, ти непоганий хлопець… Але якийсь… прокурор, чи що.
– А все-таки чому вона їде? – вперто перепитав Васильєв.
Микола Миколайович, поглянув на Васильєва; на його худеньке обличчя, на окуляри з одним скельцем, на міцно стиснуті губи, на весь його правий і переконаний вигляд і раптом чогось розсердився.
– Давай, Васильєв, крокуй! – Він підштовхнув Васильєва до виходу. – Ти мені якоюсь мірою набрид! – Зачинив двері, потім знову розчахнув їх і крикнув йому навздогін: – Ти маєш рацію в усьому!.. І отже, ти щаслива людина!.. – І так хряснув спересердя дверима, що весь будинок загув дзвоном – бом!
Микола Миколайович поглянув на Васильєва, на його балкончик. Він удивлявся в темряву, сподіваючись побачити Ленку. І побачив, її швидка постать майнула серед темних стовбурів дерев, більш виразно окреслилася на чистому обрії, коли перетинала вулицю, і зникла за рогом.
«Куди вона побігла?» – з неспокоєм подумав Микола Миколайович. Звісно, здогадатися він не міг і, щоб заспокоїти себе в чеканні Ленки, почав, як звичайно, міркувати про життя свого будинку та його колишніх мешканців, яких немає, але які цієї миті щільно оточили його з усіх боків.
Дорослі й діти. Чомусь брати й сестри на все життя лишилися в ньому дітьми. Хоч він знав їх до самої їхньої старості або до ранньої смерті.
Микола Миколайович майже на дотик відчував тепло їхніх рук і гарячий подих, чув їхні вигуки, сміх, сварки, суперечки до хрипоти. Вони знову, як завжди, були разом з ним.
Може, тому він так зрадів Ленці, що вона як дві краплі води була схожа на Машку. Це була Ленка, якої йому бракувало для щастя, це була Ленка, що злила життя всього дому воєдино.
Ленка!.. Вона навпомацки вибирала шлях у житті, але як безпомилково! Серце горить, голова палає, а вчинки найдостойніші.
І раптом Микола Миколайович відчув у собі, в своїх зміцнілих мускулах небувалу доти силу. Може, сталося перше в світі чудо й роки не старили його, а зміцняли? Він засміявся. Його завжди смішило сполучення в ньому найтверезішої оцінки справжнього життя і якось наївної дитячої мрії – наприклад, що його життя вічне.
Ленка вибігла з дому й підлетіла до сомовської хвіртки. Потім розвернулася й побігла вниз вулицею, не оглядаючись на власний дім. Коли б вона оглянулася, то спершу побачила б, як з їхньої хвіртки вискочив Васильєв, немовби його звідти вишпурнули, а потім на одному з балкончиків з'явився Микола Миколайович.
Проте Ленка жодного разу не оглянулася. Вона квапилася, вона бігла, вона летіла… в перукарню.
Ленка твердо вирішила довести всім, що вона нічого й нікого не боїться – навіть опудалом бути не боїться. Ось для того вона й бігла в перукарню, щоб постригтися наголо й стати справжнім страховиськом.
Вона ввірвалася в перукарню, ледве зводячи дух.
Тьотя Клава сиділа самотньо й читала книгу. Звела на Ленку стомлені очі й неприязно сказала:
– А-а-а, це ти! – відвернулася.
– Драстуйте, тьотю Клаво, – сказала Ленка.
Тьотя Клава нічого не відповіла, поглянула на годинник, підвелася й почала складати в ящик ножиці, гребінці, електричну машинку. Вона явно збиралася йти.
– Знову вирішила зробити зачіску? Виходить, сподобалося… Тільки нічого не вийде, – зауважила тьотя Клава якось єхидно.
– Ви не хочете мене стригти? – запитала Ленка.
– Не хочу, – відповіла тьотя Клава, прибираючи далі Інструменти. – Робочий день закінчився.
– Тому що я зрадниця?
– Я не маю права вибору клієнта, – відповіла тьотя Клава. – Подобається він мені особисто чи ні, повинна його обслужити. – І раптом зірвалася, голос у неї затремтів: – У мого Толика батько в Москві. Він його три довгі роки не бачив. Толик ночі не спав, вигадував, як вони зустрінуться, про що розмовлятимуть і куди підуть… Я йому: «А може, в батька робота?» А він мені, дурненький: «Нехай з роботи заради, мене відпроситься. Адже рідний син приїхав!..» Я так хотіла, щоб він подружився з батьком! А ти мого руденького під самісінький корінь зітнула…
– Не стинала я його, – сказала Ленка і, сама не сподіваючись цього, вперше призналася, тому що в неї не було іншого виходу. – Це не я їх зрадила.
– Ну навіщо ж ти брешеш? – обурилася тьотя Клава. – Заради якоїсь там зачіски. Ну ти дітка з клітки.
– Я не брешу! Я цього ще нікому не казала… Вам першій. Я на себе чужу провину взяла.
– Навіщо ж ти це зробила?. – тьотя Клава недовірливо скосувала на неї.
– Допомогти хотіла… одній людині, – відповіла Ленка.
– А та людина що ж? – обережно запитала тьотя Клава.
– Сказала, що признається… трохи перегодя. Щоб я потерпіла. І не призналася.
– А ти? – тьотя Клава з жахом подивилася на Ленку.
– А я все мовчу, – відповіла Ленка.
– Ой, нещасна твоя голівонька! – заголосила відразу тьотя Клава. – А може, краще розповісти все дітям? Вони зрозуміють… – Але вона тої миті збагнула, що це не вихід для Ленки, й швидко відступилася: – Ну гаразд, гаразд, я тебе вчити не буду, не з моїм розумом міркувати про це. Сама в житті багато дурниць наробила. – Рішуче взяла халат і дістала інструменти, брязкаючи ними. – Тільки ти йому не пробачай!.. – Обернулася до неї гнівним обличчям: – Дай слово, що не пробачиш!
Ленка змовчала.
– Ти чого мовчиш? – тьотя Клава обурено наступала на Ленку, озброєна ножицями й гребінцем. – Може, ти йому вже пробачила?
– Нізащо! – відказала Ленка.
– Сідай у крісло, – звеліла тьотя Клава. – Ти будь гордою! Хтось же повинен не пробачати!.. Люба моя, золота, я з тебе таку красунечку зроблю! Він очманіє!.. А ти плюй на них, на чоловіків, праворуч і ліворуч…
Тьотя Клава розв'язала стрічки на Ленчиних косах.