– Вона!.. Вона!..
Всі мимоволі оглянулися на нього.
– Де?..
– Хто вона?..
– Вона… Ленка! – Рудий показав на картину.
– Як викапана, – прошепотів Кудлатий і загорлав: – Опудало!
– Брешеш! – сказав Васильєв. – Безсольцева!
Так, Машка була дуже схожа на Ленку: голова на тонкій шийці, рання весняна квітка. Вся незахищена, але якась світла й щира.
Всі мовчки дивилися на картину.
І сум, такий відчайдушний сум за людською чистотою, за безкорисливою хоробрістю та шляхетністю чимраз дужче захоплював їхні серця й вимагав виходу. Тому що терпіти далі не було сил.
Рудий раптом підвівся, підійшов до дошки й великими друкованими літерами, що розбігалися у різні боки, написав:
«Опудало, прости нас!»