– Треба пришити, – Микола Миколайович помацав латку.
Ленка побачила, що рубець на дідусевому обличчі знову став ледь помітний, і сказала:
– Ти купив би собі нове пальто.
– В мене на це немає грошей, – відповів той.
– Ото про тебе й кажуть, що ти – жаднюга. – Ленка прикусила язика, але образливе слово вже випорснуло, тепер його не спіймаєш.
– Жаднюга? – Микола Миколайович голосно засміявся:– Смішно. – Він з великою увагою заходився роздивлятися своє пальто. – Ти гадаєш, що в ньому ходити вже зовсім не личить?.. А знаєш, я це пальто люблю. В старих речах є щось таємниче… Вранці я надягаю пальто й згадую, як ми з твоєю бабусею багато років тому купували його. Це вона його вибирала… А ти кажеш – купи нове!..
Їхні погляди зустрілися – ні, не зустрілися, а зіткнулися, тому що кожен з них думав про від'їзд.
– Ну, гаразд, – сказала Ленка, – поїду завтра. – І купила квитки.
Вони пішли додому в супроводі дощу, який, налетівши невідомо звідки, омивав суху землю, – вони навіть не помітили, як він розпочався.
Коли вони ввійшли в кімнату, то у відчинену кватирку влетіла музика й галас дітей.
– У Сомових гуляють. – Микола Миколайович спохопився, що сказав не те, й начебто ненароком зачинив кватирку.
Проте музика й галас були такі гучні, що й зачинена кватирка не рятувала.
Тоді Микола Миколайович сів до піаніно, що він робив надзвичайно рідко, й демонстративно та врочисто відкрив кришку.
– Ну, чого ти так дивишся на мене? – запитав він у Ленки, перехопивши її погляд. – Мене чомусь потягло до музики. І нема чого мене гіпнотизувати.
Микола Миколайович заграв голосно й задьористо. Потім раптом увірвав гру й мовчки, з німим докором глянув на Ленку.
– Не дивися на мене так! – не витримала Ленка й вигукнула:– Ну що ти сам будеш тут робити? Бери картини з собою, й поїдемо разом!
– Що ти… Схаменися!.. – Микола Миколайович схвильовано став розглядати картини. – Це неможливо. Вони народилися тут… На цій землі… В цьому містечку… Біля цієї річки… Тут їм довіку жити… Колись під час війни я лежав у госпіталі і мені наснився сон, ніби я хлопчиком стою серед цих картин, а по них сонячні зайчики бігають. Тоді я й вирішив: якщо лишуся живий, назавжди повернуся до рідного дому… Не одразу вдалося, але все-таки добувся. А тепер мені здається, що я й не від'їздив звідси, що я тут завжди… Ну, розумієш, завжди-завжди… – Він якось винувато й безпорадно усміхнувся. – Багато сот років… Що моє життя-продовження чийогось іншого… Або багатьох інших… Чесно тобі кажу. Іноді мені навіть здається, ніби не мій прадід намалював усі ці картини, а я… Ніби не мій дід був фельдшером і спорудив у місті першу лікарню, а також я… Тільки єдиній тобі можу в цьому признатися. Інші не зрозуміють, а ти зрозумієш, як треба… А коли ти сюди приїхала, я, старий дурень, розмріявся, вирішив: і ти до рідного місця приростеш і проживеш тут довгу низку літ серед цих картин. Хай твої батьки гасають по світу, а ти житимеш у рідному домі… Не вийшло.
Микола Миколайович раптом підійшов до Ленки й рішуче мовив:
– Послухай, давай покінчимо з цією справою. – Він намагався говорити бадьорим голосом. – Повертайся до школи, та й годі.
Ленка кулею відлетіла від Миколи Миколайовича, схопила свій нещасний портфель і кинулася до дверей. Микола Миколайович заступив дорогу.
– Відійди! – Такої несамовитості на її обличчі Микола Миколайович іще ніколи не бачив: губи та обличчя в неї побіліли, мов крейда. – Краще відійди!.. Кому кажуть!.. – і кинула в нього портфель – він просвистів повз його вухо й гепнув об стіну.
Микола Миколайович з великим подивом глянув на Лен-ку, відійшов од дверей і сів на диван.
Ленка постояла трохи в нерішучості, вся зіщулилася, винувато похилила голову й несміливо сіла поруч нього.
– А ти не сердься на мене… Гаразд?.. – попросила вона. – Не сердься. Просто я якась чумна. Завжди щось не те роблю. – Ленка зазирнула Миколі Миколайовичу в очі. – Ти пробачив мені? Пробачив?..
– Нічого я не пробачив, – сердито відповів Микола Миколайович.
– Ні, пробачив, пробачив! Я бачу по очах, – зраділа вона. – Я… захопилася…
– Нічого собі «захопилася», – відповів Микола Миколайович. – Рідному дідові мало голову не зітнула.
– А от і неправда, – сказала Ленка.
Її обличчя раптом так дивовижно змінилося, що Микола Миколайович теж усміхнувся. Воно стало ясне й радісне, рот розтягнувся до вух, щоки округлилися.
– Я ж мимо кидала!
І раптом обличчя її знову змінилося, стало якимось відчайдушним.
– Тільки не перебивай мене. Гаразд? А то я зірвуся й не зможу розповідати. А так я тобі все-все розповім, усю правду, без хитрощів.
– Добре, – зрадів Микола Миколайович. – Ти заспокойся й розповідай… неквапом, докладно, так легше.
– Ще раз переб'єш – піду геть! – Губи в Ленки підтяглися й очі звузилися. – Я тепер не та, що колись. Я – рішуча. – І вона почала розповідати.
– Коли я прийшла до школи вперше, то Маргарита, наша класна, покликала до вчительської Рудого й звеліла йому відвести мене до класу. Ми йшли з Рудим коридором, і я всю дорогу хотіла з ним заприятелювати: перехоплювала його погляд і усміхалася йому. А він у відповідь давився з реготу.
Звісно, адже в мене дурна усмішка – до самих вух. Тому й вуха я тоді ховала під косами.
Коли ми підійшли до класу, Рудий не витримав, рвонув уперед, влетів у двері й загорлав:
«Товариство! В нас новенька!..» – і зайшовся реготом.
Ну, після цього я застигла на місці. Можна сказати, задерев'яніла. Зі мною таке часто бувало.
Рудий вилетів назад, схопив мене за руку, втягнув до класу й знову загоготів. І кожен на його місці зробив би те ж саме. Може, я на його місці взагалі померла б з реготу. Адже ніхто не винен, що я така незграбна. Я й на Рудого не образилась і навіть була йому вдячна, що він утягнув мене.
Правда, як на лихо, я зачепилася ногою за двері, врізалася в Рудого, і ми обидва гепнули на підлогу. Сукня в мене задерлася, портфель вилетів з рук.
Усі, хто був у класі, оточили мене і з захопленням роздивлялися. А я підвелася, і усмішечка знову розтягнула мій рот – не можу, коли мене впритул роздивляються.
Валько закричав:
«Рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха!»
Васильєв засунув пальці в рота, розтягнув губи, зробив гримасу і кричав:
«Я теж так можу! В мене теж рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха».
А Кудлатий, давлячись од сміху, запитав:
«Ти чия така?»
«Безсольцева я… Лена», – і я знову по-дурному усміхнулася.