Ленка, щира душа, вирішила, що вони просто веселилися, що вони сміялися з її слів, з її жарту, а не з неї самої.
Ленка зауважила, що Микола Миколайович якось підозріло причаївся, ніби його щось не влаштовувало в її розповіді.
– Дідусю, ти мене не слухаєш? – запитала вона тремтячим голосом. – А чому?
Микола Миколайович збентежено звів на неї очі, не знаючи, як повестися, – правду йому казати не хотілося, щоб зайвий раз не засмучувати Ленку, і брехати було важко.
– Не відповідай! – Ленку наче блискавкою пронизало – вона про все здогадалася. – Тобі мене шкода стало? Так? Вони з мене сміялися? Так?.. Уже тоді? – Вона жалібно усміхнулася: – Подумати лише, а я й гадки не мала. Все прийняла за чисту монету… Атож. Сміялися. Я бачу, бачу себе збоку – ну просто я була якась дурка… – І тихо додала:– Справді, дурка з морозу.
Раптом обернулася до Миколи Миколайовича всім корпусом, і він побачив її великі сумні очі.
– Дідусю! Любий! – Вона схопила його за руку й поцілувала її. – Пробач мені!..
– За що? – не зрозумів Микола Миколайович.
– За те, що я їм вірила, а вони з тебе сміялися.
– Хіба ти в цьому винна? – сказав Микола Миколайович. – Та й вони не винні, що сміялися з мене, їх можна тільки пожаліти й постаратися їм допомогти.
– Може, ти їх любиш? – Ленка з підозрою поглянула на Миколу Миколайовича.
Той відповів не одразу – помовчав, подумав, потім мовив:
– Певна річ.
– І Вальку? – обурилася Ленка. – І Рудого, й Кудлатого?!
– Кожного окремо – ні! – У Миколи Миколайовича від хвилювання перехопило горло, і він задихнувся. – А всіх разом – так, тому що вони – люди!
– Якщо ти будеш психувати, – сказала Ленка, – то я кину розповідати.
– Та я не психую, – засміявся Микола Миколайович. – Подумаєш, навіть задихнутися разочок не можна. А ти давай, давай далі, я слухаю.
– Ну, загалом, коли Рудий обізвав мене опудалом, – сказала Ленка, – то його хтось міцно штовхнув у спину… і я побачила вперше Димку Сомова… Знаєш, він мене зразу здивував. Очі сині-сині, а чуб білий. І обличчя суворе. І якийсь він увесь таємничий, як «Сплячий хлопчик».
А Рудого штовхнув добряче, той тицьнувся в черево здоровила Попова й кинувся на Димку. Я хотіла крикнути, щоб вони не билися через мене. Ну хай я опудало, то й що? Та вони вже зчепилися.
Я заплющилась. Я завжди так робила, коли розпочиналася бійка. Я ж тобі головного не сказала: я колись боягузкою була. Якщо лякалася, то в мене відбирало ноги й руки. Поворухнутися не могла, мов нежива.
Тільки бійки ніякої не вийшло. Я почула спокійний Дим-чин голос:
«Сам ти опудало, і не городнє, а звичайно-руде».
Я розплющила очі. Виявилося, Димка однією рукою скрутив Рудого й тримав його міцно. А той і не думав викручуватися, викривився й вигукнув:
«Я звичайно-руде опудало!»
З нього всі почали сміятися, і він сам із себе сміявся найголосніше за всіх. Та ти ж його бачив, дідусю! – сказала Ленка.
– Правда, він кумедний?.. Ну чисто цирковий паяц, – йому й перука не потрібна, він же від народження рудий!
Тої миті, коли ми сміялися з Рудого, вбігла весела Маргарита. В одній руці вона тримала класний журнал, а в другій згорток в кольоровому поліетиленовому мішечку.
«А, новенька! – Вона побачила мене. – Куди ж тебе посадовити?»
Вона понишпорила очима по рядах парт… і забула про мене, бо-дівчатка оточили її і запитали, чи правда, що вона виходить заміж. Маргарита відповіла, що правда, засяяла від щастя, квапливо роздерла мішечок, витягла коробку цукерок, відкрила її і поставила на стіл.
«Від нього?» – прошепотіла здогадлива Шмакова.
«Від нього, – Маргарита ще дужче розквітла. –Пригощайтеся», – і зробила величний жест рукою.
Усі посхоплювалися зі своїх місць і почали хапати цукерки і запихати у рот. А Маргарита говорила:
«По одній! По одній! А то всім не вистачить».
Я теж схопила цукерку.
А Шмакова запхнула одну цукерку в рот, а другу віддала Димці. Ото галас зчинився!
А дівчата закидали щасливу Маргариту запитаннями:
«Маргарито Іванівно, а хто ваш чоловік?»
«А у вас є його фотокартка?»
«А він живе в Москві?»
І тої миті в дверях з'явилася Миронова. Вона в нас особлива, в неї дуже сильна воля.
«Чого ви тут галасуєте після дзвінка?» – запитала Миронова.
«Ми цукерки їмо!» – вигукнула Шмакова.
«Під час уроку?» – ущипливо зауважила Миронова й пройшла на своє місце.
Шмакова простягла їй цукерку:
«Візьми й заспокойся. Сама запізнилася та ще й викаб-лучується».
«Тихо! – сказала Маргарита. – Миронова має рацію. По місцях!»
І всі пішли по своїх місцях, а про мене Маргарита так і не згадала, і я не знала, куди мені сісти, зупинилася біля Димки і втупилась у нього. Ну, в мене така звичка: якщо мені хто-небудь подобається, то я дивлюсь на нього, дивлюсь, хоч знаю, що це незручно. Він на мене раз глянув, удруге, а тоді запитав, чого мені треба.
А я бовкнула:
«У тебе місце вільне?»